Аналіз інформаційної політики Міжнародного валютного фонду

До речі, Радянський Союз(СРСР) свого часу був досить активним учасником розробки Статуту МВФ. Причини зацікавленості СРСР полягали в тому, що МВФ створювався як інститут повоєнного економічного та валютно-фінансового співробітництва, яке мало активно сприяти швидкому вирішенню таких надзвичайно важливих фінансово-економічних проблем, як репарації, заборгованість між союзниками, проведення демобілізації, перехід економіки на "мирні рейки" та її наступний розвиток. Саме членство СРСР у МВФ і вирішення з його допомогою названих та інших проблем дало б змогу прискорити та полегшити відбудову народного господарства в СРСР, прискорити соціально-економічний прогрес.

СРСР прагнув стати одним із провідних членів Фонду, його квота з усього капіталу Фонду, що становив 8,8 млрд дол. США, планувалась на рівні 1,2 млрд і мала стати третьою за розміром після американської й англійської. Причому квота СРСР була встановлена осібно, не на базі так званої комбінованої формули, яка застосовувалася до всіх країн — членів Фонду і була запропонована канадською делегацією. Ця формула передбачала врахування трьох моментів: обсягу зовнішньої торгівлі, національного доходу країни та реальних розмірів її золотовалютних запасів. Якби квота СРСР обчислювалася за нею, то вона була б значно меншою, адже в передвоєнні роки СРСР відігравав у світовій торгівлі малопомітну роль.

Установлення такої високої квоти для країни, що несла основний тягар Другої світової війни, було безсумнівним свідченням її високого політичного авторитету на міжнародній арені наприкінці війни та реально віддзеркалювало стан відносин між союзниками на той час. У цьому неординарному рішенні виявились надії країн — учасниць Бреттон-Вудської угоди на значне розширення взаємної торгівлі з СРСР у повоєнний період.

Провівши з країнами — засновниками МВФ всю необхідну  попередню роботу, СРСР, однак, не підписав статутних документів. Пояснюється це, безперечно, політичними причинами:

• по-перше, квота СРСР, хоч і була значною, але все ж не надавала права вето, яким володіли США;
• по-друге, місцем розташування керівних органів МВФ був визначений Вашингтон, і протягом тривалого часу на чолі цих органів стояли тільки американці;
• по-третє, головним було те, що країни, які вступали до МВФ, зобов'язані були, згідно з його статутом, повідомляти дані про свої золото-валютні резерви, стан економіки, платіжного балансу, грошового обігу і т. ін. Та всі ці дані на той час у СРСР були глибоко засекречені, й ніхто, навіть особи з вищого керівництва, не могли ставити питання про надання подібних відомостей за кордон.

Однак відмовою підписати Статут МВФ справа не скінчилася. Користуючись тогочасним політичним і економічним впливом, СРСР сприяв виходу з МВФ на початку 50-х років Польщі та Чехословаччини, які були серед країн — засновників цієї міжнародної організації. У 1964 p. залишила Фонд Куба, і лише Югославія була єдиною зі східноєвропейських країн, яка продовжувала брати участь у роботі МВФ.

Після проголошення незалежності Україна почала відчувати гостру потребу в кредитах і була дуже зацікавлена стати членом МВФ. Для цього Кабінет Міністрів України розробив затвердив "Програму економічних реформ і політики України" спеціально для подання МВФ. Ми пройшли всі етапи, необхідні для вступу до МВФ, і нарешті, 27 квітня 1992 p. Україна стала повноправним членом цієї впливової міжнародної організації.

Згодом, у 1995 p. між країнами — членами МВФ було досягнуто домовленості про створення механізму термінової фінансової допомоги окремим країнам на випадок фінансових криз, включаючи створення валютних стабілізаційних фондів. Ця допомога реалізується через політику траншів та механізм розширеного фінансування.

Політика траншів застосовується тоді, коли кредити Фонду надаються  звичайними каналами країнам — членам МВФ у вигляді траншів, або часток, які становлять 25 % квоти відповідної країни у Фонді. Для одержання першого та наступних кредитних траншів країни — члени МВФ повинні продемонструвати серйозні зусилля з подолання ними труднощів, пов'язаних зі станом платіжного балансу.

Механізм, розширеного фінансування використовується тоді, коли Фонд підтримує середньострокові програми шляхом домовленості про розширене фінансування країн — членів МВФ з метою подолання труднощів з платіжним балансом, викликаних макро-економічними і структурними проблемами.

На відміну від колишнього СРСР Україна при вступі до МВФ ніяких особливих переваг не мала. Вона повинна була виконувати всі вимоги Статуту цієї організації, згідно з якими тільки дуже незначна частина кредитів надається Фондом автоматично, без будь-яких умов (кредити в рамках резервної частки МВФ). Переважну більшість інших кредитів Фонд надає лише після детального вивчення експертами цієї організації стану справ у країні — одержувачці кредитів. Чим більшу суму кредитів прагне одержати країна, тим прискіпливіше працюють експерти Фонду, причому часто безпосередньо в країні працюють спеціальні делегації (місії) МВФ, які у своїх підсумкових документах-доповідях подають висновки щодо доцільності надання кредитів. Ці місії одночасно рекомендують уряду країни певні заходи, щоб успішно вирішити питання надання Фондом кредитів.

Проте навіть вже узгоджені  кредити надаються не автоматично, а поступово, певними частками (траншами). І якщо країна не виконує взятих на себе зобов'язань. Фонд може відмовити в наданні їй чергового кредитного траншу

Після рішення МВФ збільшити загальний обсяг внесків країн-членів з 66,4 млрд СДР (близько 93 млрд. дол. США) до 212 млрд. СДР (близько 297 млрд. дол. США), квота України зросте з 997,3 млн. до 1372 млн. СДР (1921 млн. дол. США).

Збільшення сумарних ресурсів МВФ і квоти України дасть змогу розраховувати на відповідне збільшення фінансової допомоги з боку МВФ, оскільки загальний обсяг кредитів Фонду прямо прив'язаний до розміру квоти країни — позичальниці МВФ. І хоча частка квоти України в сумарному обсязі квот Фонду дещо зменшиться у відсотковому обчисленні (з 0,690 до 0,647 %), у кількісному вираженні вона зросте і буде на 0,001 % більшою за квоту Польщі (0,646 %).

 Протягом більшої частини  першого десятиліття 21-го століття, міжнародних потоків капіталу, підлили  масла у вогонь глобальної експансії, дозволило багатьом країнам повернути гроші, які вони запозичили від МВФ та інших офіційних кредиторів та накопичувальних валютних резервів.

Глобальна економічна криза, що почалася із краху іпотечного кредитування в  США в 2007 році  розповсюдилася по всьому світу в 2008 році передував великий дисбаланс в глобальних потоках капіталу.

Глобальні потоки капіталу коливалися між 2 і 6 відсотками світового ВВП у період 1980-95р.р. але з тих пір вони зросли до 15 відсотків ВВП. У 2006 році вони склали $ 7200 млрд більше, ніж у три рази з 1995 року. Найбільш швидке зростання, з яким стикаються країни з розвиненою економікою, а ринки, що розвиваються і країни, що розвиваються також стали більш фінансово інтегровані.

Засновник Бреттон-Вудської системи  прийняв це як належне, що потоки приватного капіталу ніколи не будуть відновлювати видні ролі, які вони мали в дев'ятнадцятому і на початку двадцятого століть.

Остання глобальна криза виявила вразливість у розвинених фінансових ринках, які незабаром призвели до найгіршого глобального економічного спаду з часів Великої депресії. Раптов МВФ був завалений  проханнями щодо резервних угод, та іншими форми фінансової і політичної підтримки.

 Міжнародне співтовариство  визнало, що фінансові ресурси МВФ, так само важливі, як ніколи, і, ймовірно, будуть виснажуватися до кінця кризи. При широкій підтримці країн-кредиторів, обсяги кредитування МВФ були в три рази більші близько $ 750 мільярдів. Щоб використовувати ці кошти ефективно, МВФ переглянув свою кредитну політику, в тому числі шляхом створення гнучкої кредитної лінії для країн, що мають сильні фундаментальні економічні показники та репутацію у плані успішного здійснення політики. Інші реформи, в тому числі з урахуванням, щоб допомогти країнам з низькими доходами, дозволили МВФ швидко виділити дуже великі суми, з урахуванням потреб країн-позичальників, а не жорстко обмежені квотами, як і в минулому.

1.2.Структура і функції Міжнародного валютного фонду

Найвищий керівний орган МВФ – Рада керівників, у якій кожна країна (член Фонду) представлена управляючим і його заступником, урядами відповідних країн, що призначаються на п’ятирічний термін (це, як правило, міністри фінансів і керівники центральних банків). Рада керівників збирається один раз на рік та вирішує принципові питання (прийом і виключення краї членів, переглядання часток у капіталі Фонду, вибори виконавчих директорів тощо). Рада керівників вибирає зі свого складу голову.

Нинішній статут МВФ передбачає, що Рада керівників може винести ухвалу про створення нового постійного органу управліня – Ради на рівні  міністрів країн-членів для спостереження  за регулюванням і адаптацією світової валютної системи. Але він ще не створений, і тому його робочими органами, які готують для нього необхідні матеріали, є 2 комітети. Перший – заснований у 1974 році Тимчасовий комітет (повна назва – Тимчасовий комітет Ради керівників з питань міжнародної валютної системи) складається з 24 керівників МВФ, проводить засідання 2 рази на рік; звітує перед Радою керівників про роботу з регулювання міжнародної валютної системи, а також розробляє пропозиції про внесення поправок до Угоди про МВФ. Проте, на відміну від передбачуваної Ради, Тимчасовий комітет не має повноважень для ухвалення директивних рішень.

Другий – Комітет розвитку (повна  назва – Обєднаний міністерський  комітет Рад керівників МВФ і  МБРР з передачі реальних ресурсів країнам, що розвиваються) складається  з 24 керівників від МВФ і МБРР, проводить консультації та інформує вказану Раду керівників з питань, які стосуються країн, що розвиваються. Він розробляє рекомендації про ширше застосування статистичних даних при складанні платіжних балансів, координує проведення базового статистичного обстеження портфельних інвестицій і здійснює дослідження з реєстрації потоків, пов’язаних з фінансовими коштами деривативного характеру.

Виконавчим органом є Директорат (Виконавча Рада), що складається  з 24 директорів, з яких 5 призначаються  Великобританією, Німеччиною, США, Францією і Японією, 3 представляють одну з країн – Китай, Росію, Саудівську Аравію і 16 обираються від решти країн за географічною приналежністю.

Директорат несе відповідальність за ведення справ Фонду і працює в його штаб-квартирі у Вашингтоні. Директорат призначає директора, який очолює адміністративний апарат Фонду і відає поточними справами. За традицією, ним є європеєць. У керівних органах голоси визначаються відповідно до розміру квот. Кожна країна має 250 голосів плюс 1 голос на кожних 100 тис. одиниць СДР її квоти. Рішення ухвалюються простою більшістю (не менше половини) голосів, а з найбільш важливих питань – спеціальною більшістю (85% голосів – стратегічного характеру, і 70% - оперативного). Оскільки найбільшу кількість квот у МВФ мають провідні країни Заходу (США – 17,5; Японія – 6,3; Німеччина – 6,1; Великобританія і Франція – по 5,1; Італія – 3,3;%), а в цілому 25 економічно розвинених держав – 62,8%, то ці країни контролюють і направляють його діяльність в своїх інтересах. Необхідно зазначити, що США, а також країни ЄС (30,3%) можуть накладати вето на ключові рішення Фонду, оскільки їх ухвалення вимагає кваліфікованої більшості голосів (85%). Роль інших країн в ухвалені рішень невелика, враховуючи їх незначні квоти (Росія – 3,0, Китай – 3,0, Україна – 0,69, Казахстан – 0,17%).

Однією з важливих функцій Фонду є надання додаткових ліквідних засобів своїм членам за рахунок розподілу спеціальних прав запозичення (СДР). СДР (або СПЗ – спеціальні права запозичення) – міжнародна розрахункова валютна одиниця, яка використовується як умовний масштаб для порівняння міжнародних вимог і зобов’язань, установлення валютного паритету й курсу, як міжнародний платіжний та резервний засіб. Вартість СДР визначається на основі середньої вартості чотирьох основних валют світу (до 1 січня 1981 р. – шістнадцяти валют). Визначення питомої ваги кожної валюти проводиться з урахуванням частки країни в міжнародній торгівлі, але для долара США береться до уваги його питома вага в міжнародних розрахунках (мал. 1.1). На сьогодні емітовано 21,4 млрд СРД з сукупною вартістю близько 29 млрд доларів США, що становить близько 2% усіх резервів.

Випуск СДР  МВФ розпочав ще в умовах бреттон-вудської валютної системи. Це було викликано загостренням проблеми міжнародних платежів, наростанням кризи самої валютної системи, в центрі якої знаходився американський долар. За своїм характером СДР  - це своєрідні міжнародні платіжні засоби, що випускаються на основі загальної угоди країн -  членів МВФ і використовуються для безготівкових розрахунків між країнами шляхом записів на спеціальних рахунках у Фонді. Вони розподіляються між країнами -  учасницями угоди згідно з їх квотами. Цей розподіл СДР між країнами не потребує з їх боку ніяких внесків.

Після випуску СДР їх відносна вартість визначалася таким чином: спочатку одиниця СДР прирівнювалася до золотого вмісту американського долара (0,888 гр.); з 1 липня 1974 р. вона розраховувалася на основі "кошика" з 16 валют; з 1 січня 1981 р. "кошик" зведено до 5 валют — долар США, марка ФРГ, японська ієна, французький франк та англійський фунт стерлінгів. З 1 січня 1991 р. питома вага перерахованих валют у "кошик" становить: долар — 40 %, марка — 21, ієна — 17, франк — 11 і фунт стерлінгів — 11 %.

Емісія Міжнародним валютним фондом СДР відносно невелика. У 1970—1972 рр. їх було випущено 9,3 млрд одиниць, у 1979—1981 рр. — ще 12,1 млрд одиниць, тобто всього 21,4 млрд одиниць. Щодо питання можливості нової емісії СДР у МВФ постійно йдуть гострі дискусії. Країни, що розвиваються, наполягають на збільшенні випуску СДР, з тим щоб розширити можливості отримання допомоги від фонду. Провідні західні країни, передусім США, не підтримали цих пропозицій. Водночас Франція у 80-х роках неодноразово висловлювалася за новий випуск СДР, але її ініціатива блокувалася Сполученими Штатами.

Хоча МВФ створювався як установа співпраці в області нагляду  за міжнародною валютною системою, він також забезпечує функціонування цієї системи, випускаючи в неї час  від часу певні грошові кошти, інколи вельми значні, у вигляді кредитів державам-членам. Так, МВФ, можливо, найбільш відомий широкій громадськості операціями по накачуванню мільярдів доларів у систему під час кризи заборгованості 80-х років. Наприклад, в 1983 і 1984 роках МВФ виділив кредити на загальну суму близько 28 млрд дол. США країнам-членам, що зазнавали труднощі у виконанні фінансових зобов'язань перед іншими членами організації. Швидка і широко освітлююча у пресі реакція МВФ на цю кризу, можливо, ввела в оману спостерігачів, які вирішили, що МВФ перш за все є кредитною установою. Це невірно, оскільки МВФ залишається контролюючою організацією, що займається, координацією зусиль, , по розширенню співпраці в розробці економічної політики. Проте фінансова функція є важливим напрямком діяльності МВФ