Німецька класична філософія

  Але протиставлення об'єкту та суб'єкту є  неминучим, бо неможливо зрозуміти  суб'єкт без об'єкту, так само як об'єкт без суб'єкту. Наслідком  цієї двоїстості є ілюзія, що світ є  двоїстим, що буття та мислення мають  різну природу. Саме мислення не здатне перебороти цю ілюзію — це робить воля, акти якої дозволяють нам усвідомити первинність Я.

  Увесь різнорідний зміст, який проходить  перед свідомістю, є витвором Я. Для  Канта "речі в собі", незалежні  від свідомості Я, були непізнаваними, для Фіхте вони взагалі не існували. Він був переконаний у тому, що усунув це оманливе поняття. Але насправді він зберіг його, тільки у зміненому вигляді: в його системі Я перейняло усі властивості й функції кантівських "речей у собі". Я—це фіхтеанська "річ у собі". Метафізика, яку було усунуто зі сфери предметів, повернулась з іншого боку — з боку суб'єкту. Докантівська метафізика космосу перетворилась у метафізику Я. 

5. Практична філософія

  Дія вільного Я, що складала основу теоретичної  філософії Фіхте, тим більше повинна була утворювати основу його практичної філософії. Стати вільною — це моральний імператив людини. Для Канта свобода була умовою здійснення морального закону, для Фіхте вона була ще й змістом цього закону.

  Всупереч  Канту, навіть всупереч усім тодішнім етикам, для Фіхте будь-яка дія була доброю. Дія є доброю, бо це дія. Поганою є не та чи інша дія, а відсутність дії, нездатність до діяльності, пасивність. Ця теза втрачає свою парадоксальність, якщо взяти до уваги, що не все, що звичайно називається дією, було нею і в розумінні Фіхте: для нього ознакою "дії" була її свобода. Діяльність, детермінована обставинами та зовнішніми спонуками, є пасивною та залежною, позбавленою свободи. Така діяльність не була для Фіхте справою Я і не була дією. Тільки коли Я само приймає рішення, щоб сповнити своє призначення, тоді і тільки тоді воно здійснює дію.

  Фіхте прагнув бути філософом свободи  та активності у всіх сферах проповідував, відтак, їх метафізичне значення та моральну цінність. Вони  також підставою його історіософії. Історію людства він розглядав як поступову реалізацію свободи.

  Свою  практичну філософію Фіхте доповнив конкретною політичною програмою "замкненої  держави", яка повинна була стати "зразком майбутньої політики". Ця програма вийшла досить несподіваною, бо абстрактний ідеаліст яким був Фіхте, заснував її виключно на економічних міркуваннях. Філософ у своїй програмі всю владу віддав державі; цей проповідник дії свободи хотів зробити людське життя пасивним і регламентованим у найменших дрібницях. Він виходив із припущення, що найважливіша річ — і забезпечення людям власності та праці, а це може зробити тільки держава тільки вона може регулювати промисловість та торгівлю й утримувати в ні рівновагу. Але для цього держава повинна бути замкненою: будь-які відносні із закордоном унеможливлювали б регулювання життя і могли б зруйнувати в ньому рівновагу, тому такі відносини повинні бути скасовані. Закрита відрізана від решти світу держава має ще й інші доброчинні переваги. Що правда, життя в такій державі втрачає частку своєї приємності, зате захищає від чужих впливів, зміцнює характер народу та забезпечує йому хороше майбутнє. Не тільки завдяки своїм абстрактним моральним гаслам, що кожна дія є доброю, але й завдяки цій конкретній політичній програмі Фіхте став взірцем для своїх співвітчизників: його програму взяв на озброєння націонал-соціалізм — відомо, з яким наслідком.

    Найважливіші праці Фіхте були  написані ще в Єні: «Grundlage der gesammten Wissenschaftslehre» (1794) ; «Grundlage der Naturrechts» (1796) ; «System der Sittenlehre» (1798) . Популярний виклад системи: «Bestimmung des Menschen» (1800) . Політична програма: «Der geschlossene Handelsstaat» (1800) .

  Філософія Фіхте була протилежністю натуралізму, бо приписувала буттю такі властивості, що є просто протилежними тим, які насправді існують у природі. Він вважав, що справжнє буття є подібним не до природі а до ідеалу, не до матерії, а до свідомого, вільного, особистісного Я. Філософі Фіхте не належала до таких, що розвивають натуральний та повсякденний погляд на речі, — вона належить до таких, що утворюють відмінний від природного погляд; здоровий повсякденний ум ніколи б не вимислив такої філософії і напевне ніколи б із нею не погодився. Ця філософія перевернула природний порядок: у ній ідеал мав першість перед дійсністю, дія над субстанцією, суб'єкт над об'єктом, Я над зовнішнім світом, свобода над необхідністю, воля над розумом. Після стількох систем, які виводили Я з матерії, а ідеал з дійсності, тут ідеал і Я були визнані первинними й абсолютними елементами буття. В цьому повороті та визнанні першості Я, ідеалу, дії, волі, свободи, в розумінні їх як основи буття полягає сутність фіхтеанства.

  Звичайно, філософія Фіхте не була теорією  явищ; було б абсурдом, якщо б вона захотіла замінити собою емпіричну науку. Зате вона є зрозумілою як метафізична гіпотеза про природу буття. Це була метафізика в післякантівскому дусі. Кантівський критицизм стримував філософів від вибору шляху метафізики, а тих, котрі все ж пішли цим шляхом, він звільняв від обов'язку рахуватись з картиною світу, що нав'язується явищами.

  Фіхте мав вплив тільки на своїй батьківщині, але для неї він був революційним мислителем, який повернув філософію від критицизму до ідеалістичної метафізики. Шеллінг та Гегель пішли шляхом, який він проклав. Вплив мала переважно його філософія першої фази, бо основні праці другої фази залишались у рукописах, а тому не були доступні.

6. Шеллінг  унікальний мислитель в історії філософії.

  Особливості інтелекту Шеллінгу пояснюють, чому він не вмів опрацювати обіцяну систему і залишився при обіцянках та начерках. Жвавість і змінність інтелекту, схильність потрапляти під чужі впливи, захоплюватись щораз новими ідеями привели до того, що його думка пройшла через ряд фаз, і чи не кожен новий твір відкривав нову позицію. В цьому відношенні Шеллінг був унікальним мислителем в історії філософії.

  Найважливішими  були наступні фази його філософії:

1. 1. Період залежності від Фіхте — від 1794. Основний твір цього періоду — “Vom Ich als Prinzip der Philosophies (1795) .
2. 2. Період праці над філософією природи від 1797. З цього періоду вийшла “System der Naturphilosophies” (1799) , а також «System der transcen-dentalen Idealismus” (1800) .
3. 3. Період "системи тотожності" — від 1801. В цьому періоді інтереси Шеллінга були найбільш універсальними — саме тоді він найближче підійшов , до створення системи. Але ця система постійно мінялась: вона набувала то естетичного, то етичного характеру. Твори цього періоду: «Darstellung meines Systems der Philosophic» (1801) ; «Bruno, oder iiber das naturliche und gottliche “Prinzip der Dinge» (1802) .
4. Період теософський — від 1813. «Uber die Gottheiten von Samothrace» (1815) — лекція, в якій він викладав свої теософські погляди. Його пізніші філософські розвідки стосувались головно міфології та одкровення. Їх результати були викладені в лекціях, які всупереч його волі опубліковані слухачами в 1842/43 pp.

7. Основні положення філософії  Шеллінга.

  Естетика, філософія природи та філософія  релігії були точками найбільшої напруги в мисленні Шеллінга. Проте в естетиці він не створив ні і особливо оригінальних, ні особливо характерних для епохи поглядів. Це ж І саме стосується і філософії релігії. Зате як натурфілософ він зайняв серед Н ідеалістів XIX ст. чільне місце.

  Філософія природи, яку розвинув Шеллінг, була спекулятивною теорією, цілковито відмінною від емпіричного природознавства. її завданням було віднайти кінцеві причини, які діють у природі, сягнути її "нутра". Ця філософія не задовольнялась пізнанням готових утворень природи, а намагалась віднайти той живий процес становлення, з якого вони виникають. Власне в цьому процесі вона вбачала "нутро природи". Як Фіхте розумів Я, так само Шеллінг розумів природу: жива і творча сила.

  Однак, на відміну від Фіхте, Шеллінг  не ототожнював абсолют із Я, а, як Спіноза, шукав абсолют, який переходить межі як матерії, так і Я, з якого можна вивести і матерію, і Я. Ні природа, ні Я, ні реальний світ не є первинними формами буття. Абсолют знаходиться над цими протиставленнями, становить "абсолютну тотожність буття реального та ідеального". Природа та Я—це лише похідні форми буття. Тому всі філософські системи — матеріалізм та спіритуалізм, реалізм та ідеалізм — були для Шеллінга однобічними концепціями, які судять про абсолют згідно його похідних проявів.

  Тож звідки береться різноманіття предметів? Із того, що перша абсолютна тотожність буття розпадається на протилежності. Ця полярність буття, поряд із його єдністю, була другою основною тезою філософії Шеллінга. Цю полярність він вбачав у всіх явищах природи. Яку б діючу в природі силу він не розглядав, завжди знаходив другу, полярно їй протилежну, силу. В цьому він посилався на магнетизм, електрику, хімічні зв'язки, що були в його час (а це був час Гальвані, Лавуазьє) предметом революційних відкриттів. Але передовсім посилався на органічні процеси.

  Він вважав, що в органічних процесах проявляється істинна природа речей, тому боровся  з механістичними теоріями, які заперечують  існування самодостатніх явищ життя. Але Шеллінг пішов далі, на протилежний край механізму, тобто заперечив існування суто механічних процесів. Він не тільки захищав існування органічних сил, але в своєму панорганічному погляді на природу заперечував, що поряд з органічними існують механічні сили. Тільки живі істоти він вважав нормальними витворами природи, а існування неорганічних тіл пояснював як результат затримки розвитку природи.

8. "Intellektuelle Anschauung" (інтелектуальне споглядання).

    Філософи вже давно прийшли  до висновку, що для пізнання  необхідні як чуття, так і  й інтелект: intuitus та intellectus. Тільки  чуття, які безпосередньо споглядають річ, здатні інформувати, чи речі існують і якими вони є. Інтелект поглиблює та я узагальнює отримане від чуттів знання, але не може замінити чуття, бо він не здатний безпосередньо споглядати речі, intuitus intellectualis не існує,

  Ніхто наполегливіше за Канта не наголошував  на цих двох джерелах пізнання. Натомість  його спадкоємці, Фіхте та Шеллінг, відійшли від цього. Не маючи довіри до чуттів, не бажаючи засновувати  філософію на їх свідченнях, вони були змушені перекласти ці дві функції пізнання на інтелект і визнати відкинуту Кантом intuitus intellectualis або — в німецькій термінології — intellektuelle Anschauung.

  Метафізика, яка порвала з натуралізмом, мала перед собою два шляхи: або  трактувати світ на зразок Я — так робив Фіхте, або розуміти його як абсолют, який долає протиставлення Я та природи — цим шляхом пішов Шеллінг. Абсолют він розумів органічно та еволюційно і вбачав у ньому ірраціональні чинники, які мистецька інтуїція і релігійна віра схоплюють краще, ніж логічна дедукція.

  Прагнення показати, що в суспільному процесі, що заснований на людському автономному  поводженні, панує схована закономірність як "об'єктивна" сторона цієї дії, вело Шеллінга до створення нарису філософії історії - частини "Системи  трансцендентального". Історія, по Шеллінгу, конституюється відносинами між необумовленим індивідом, з одного боку, і історичною необхідністю - з іншої.

  Можно коремо підкреслити дві тези філософії  історії філософії історії Шеллінга .

    Перша теза: хоча всі індивіди діють "вільно", тобто не детерміновано, у їхній діяльності виникає щось, "що ми ніколи не замишляли і що воля, надана сама собі, ніколи не зробила б".

    По Шеллінгу, для історичного  розвитку характерна прогресивність, що виявляється в тім, що  вона розвивається в напрямку до буржуазного права закону, змістом якого є "гарантована воля" (мається на увазі воля в змісті буржуазних гарантій) .

    З цього погляду історія може  бути визначена як "поступова  реалізація правового закону". З поступового наближення до  мети історії випливає і її періодизація по окремих епохах . Наше "вільне" поводження перетворюється в "необхідність", що додає історії напрямок і цінність. Вже в античності великі представники духу вказували, що наше "вільне" поводження таємничим образом при впливі переважаючої нас сили перетворюється в закономірність.

    Друга теза стосується того, що  викликає трансформацію нашої  автономно мотивованої діяльності  в загальну закономірність, що  коштує за об'єктивним ходом  історії .

    Шеллінг , правильно ставлячи  питання про сутність історії, не може знайти адекватну відповідь, що стосується її закономірності. Лише марксистська філософія теорією класів і класових інтересів дала відповідь на питання, як можливо, що більшість членів визначеної суспільної групи діє більш-менш однаковим образом.

  У людській повединці міститься деяка  подвійність тому, що люди діють  на основі своєї особистої мотивації , і в той же час їхньої дії  стають частиною вищого наміру, " що простирається як тканина, виткана  невідомою рукою у вільній  грі сваволі історії ". Поняття "ідентичне" у "Системі трансцендентального ідеалізму " використано для позначення основи дійсності взагалі.

   "Ідентичність" як основа дійсності  означає, що у свідомості й  в історії , з одного боку, і  в природі - з іншої, ми зустрічаємося з тією же основою світу і з тією же будівлею основи, який можна виразити в поняттях "причина самого себе" і "самостворення". Під "самостворенням" Шеллінг розуміє обставини, коли природа і свідомість розуміються, як сходження, як "прогресивність" у напрямку до вищих утворів.