Німецька класична філософія

  По-друге, наголошував на цілісності буття: тільки в цілісності воно є абсолютом. Тільки тоді, коли буття береться в цілісності, до нього стосується твердження, що воно є раціональним та логічним. Окремі випадки, які емпіристи вважають буттям, не тільки не є раціональними, вони не є також буттям. Раціональними вони стають тільки у зв'язку з цілісністю буття. Таким чином, він використовував поняття буття та істини інакше, ніж переважна більшість людей, тому немає нічого дивного в тому, що його тези були для загалу одним великим парадоксом.

  По-третє, Гегель вважав, що буття в своїй  сутності повинно бути мінливим, бо інакше воно не могло б породити такого різноманіття форм, які притаманні йому. Усупереч думці, що все, що абсолютне, повинно бути незмінним, якої дотримувалась традиція елеатів та Платона, Гегель став на бік Геракліта й Аристотеля. Він вважав, що в природі буття закладений невпинний розвиток, тобто розвиваючись буття, породжує щораз нові форми. Оскільки буття має логічну природу, то його розвиток підлягає логічним законам. Кожен його стан логічно випливає з попереднього стану, а те, що логічно випливає, є необхідним, тому вся дійсність в усіх своїх станах та проявах є необхідною. Отже, вся дійсність, яка була для Гегеля логічною та необхідною, була також і розумною.

3. Діалектичний метод

  Діалектичний  бо, яке б судження ми не застосували до цілісності буття, одразу виявляється, що воно до нього не підходить і вимагає заперечення. Якщо ми скажемо, що абсолют є чистим буттям (із цього, на перший погляд, безсумнівного твердження Гегель і починає) , то не припишемо йому жодного предиката, тобто, по суті, скажемо, що воно є нічим. Бо істинами вони 6 могли бути тільки тоді, коли б стверджували щось про цілісність буття ( -це засновок Гегеля, його концепція істини) , але жодне ствердження не охоплює цілісності буття.

  Отже, жодне твердження не є цілковито істинним. Мислення не повинне, і навіть не може, уникати суперечностей, не може без них обійтись, вони ведуть через діалектичний процес мислення до повної істини.

  Переконаний у тотожності мислення та буття, Гегель перетворив закон діалектики у всезагальний закон буття. Процес переходу від тези до антитези становив для нього основу не тільки міркування, але й реального розвитку. За кожною формою буття йде її заперечення, тому, всупереч загальноприйнятій думці, протиріччя не тільки не є елімінованим з дійсності, але становить її глибинну природу. Романтики дошукувались діяльності суперечних сил у людській душі, натомість Гегель розповсюдив їх погляд на всю дійсність. Зрештою, дійсність переходить не тільки від тези до антитези, але й до синтези, містить не тільки суперечності, але й їх узгодження.

  Із  суперечностей утворюється синтезу, яка в свою чергу стає тезою, а  тоді до неї приєднується антитеза — і в такому триритмі розвивається світ. Зрештою, тріадичний характер розвитку був лише зовнішньою схемою гегелівського погляду на світ, але Гегель та його учні наголошували на ньому, і це викликало у поверхових читачів враження, що вона й становить сутність гегельянства.

  Натомість справжньою сутністю гегельянства було переконання, що кожна форма буття є необхідною ланкою розвитку. Починання Гегеля справді було величезним, адже він прагнув із природи буття та його розвитку вивести згідно одного принципу усі його форми. В цій системі, де мислення не відокремлювалось від буття, було зіставлені форми логіки, природи та культури, держави, суспільства, права, релігії, мистецтва, науки. Це була найбільш універсальна філософія, яка будь-коли задумувалася, повна необмеженої довіри до сили людського розуму.  

4. Обсяг філософії Гегеля.

  Гегельянство  — це ідеалізм: а) об'єктивний (буття є ідеальним, але не суб'єктивним) б) логічний (природа буття є цілком логічна, в ній немає ірраціональних чинників) , в) еволюційний (в природі буття закладено те, що воно розвивається і породжує щораз вищі форми буття) . З огляду на свій метод гегельянство є чисто конструктивістською доктриною.

   Природа та дух були для Гегеля двома формами буття. Первісною формою буття є поняття, і власне воно є вихідним пунктом розвитку. Антитезою поняття є природа, яка також є ідеєю, але такою, що відокремилась від мислення і тому здається зовнішньою у відношенні до нього. Синтезом ідеї та природи є дух. Цим трьом формам буття відповідають три частини філософії: логіка, філософія природи та філософія духа.

  У своїй логіці за допомогою діалектичних тріад Гегель апріорно виводив категорії мислення, а в філософії природи — форми реального буття. У філософії духа, також тріадично, він виводив спочатку форми суб'єктивного Духа, потім форми антитези — об'єктивного духа, і врешті їх синтезу — абсолютний дух (в цій формі дух виходить за межі протиставлення суб'єкту та об'єкту) . Право, держава, моральність є головними формами об'єктивного духа, абсолютний дух проявляється в мистецтві, релігії та філософії.

  Центр ваги системи Гегеля знаходився на найвищих щаблях розвитку об'єктивного духа, у філософії права, держави, історії, а також у розвитку абсолютного духа, в філософії мистецтва, релігії та в теорії самої філософії. Коли більшість метафізиків убачала прояви абсолюту в психічному житті, він бачив його найвищі прояви в державі, мистецтві, релігії та філософії.

  Філософія пізнає за допомогою понять, тобто  досконалішим способом, те, що мистецтво  споглядає, а релігія уявляє. Тому філософія є найвищою формою духа. В ній дух виходить поза усі  менш або більш тимчасові прояви і доходить до зрозуміння самого себе. Але — згідно позиції Гегеля — філософське розуміння також не може мати іншого характеру, ніж історичний. Жодна окремо взята філософія не містить усієї істини, її містить лише цілість історичного розвитку філософії, всі філософії, взяті разом. Завдання філософії — тільки в історії філософії. Цей погляд Гегеля був напевне першою спробою глибше зрозуміти історію філософії.

  Історію філософії Гегель розумів по-своєму, тобто не як випадковий ряд поглядів та вчень, а як необхідний та розумний розвиток. Завдання історії філософії він вбачав не в хроніці філософських подій, а в зрозумінні ідейної необхідності розвитку філософії. Згідно гегелівської загальної концепції розвитку, цей розвиток має логічну природу: філософські доктрини не тільки приходять на зміну одна одній, але й випливають одна з одної. Гегель виводив, як через Платона й Аристотеля, Декарта, Канта та Фіхте у філософських системах відбувалось поступове усвідомлення ідеальної природи буття, яке в результаті привело до зрозуміння Шеллінгом та Гегелем тотожності мислення та буття. Він уявляв собі, що його філософія увібрала всі моменти існуючих філософій і становить межу розвитку.

  Одночасно Гегель навчив поєднувати історію філософії з історією культури. Кожна філософська система була, з його точки зору, виявом певного щабля в розвитку духовної культури — адже хоча кожна система і є твором окремої особи, водночас вона віддзеркалює загальну культуру, яка породила цю особу. Кожна з цих систем є істинною як вияв певного моменту розвитку, але взята як істина абсолютна, одразу перетворюється на хибу. Однак до своєї системи Гегель не застосував цього мірила.

3. Філософські погляди Фейєрбаха
1. Л. Фейєрбах найбільший матеріаліст домарксистської епохи

  Іншим напрямком у розвитку німецької філософії з'явилося навчання Л. Фейєрбаха (1804-1872) - найбільшого матеріаліста домарксистської епохи, останнього представника німецької класичної філософії. Критикуючи об'єктивний ідеалізм Гегеля, Фейєрбах відстоював матеріалістичний погляд на природу. Матеріалізм так само старий і настільки ж повсюдний, як і саме людство; він так само ясний, як світло, так само необхідний, як хліб і вода, так само неминучий, як повітря. Однак критика їм Гегеля носила однобічний характер: за запереченням ідеалізму він недооцінив гегелівську діалектику. Матеріалізм Фейєрбаха традиційно залишався метафізичним. Його характерною рисою був антропологізм, що полягає в розумінні людини як вищого продукту природи, розгляд людини в нерозривній єдності з природою. Природа – основа духу. Вона ж повинна з'явитися основою і нової філософії, покликаної розкрити земну сутність людини, якого природа наділила почуттями і розумом і психіка якого залежить від його тілесної організації, володіючи разом з тим якісною специфікою, незвідної до фізіологічних процесів. Антропологізм Фейєрбаха мав велике значення й у боротьбі проти ідеалістичних концепцій трактування людини, проти дуалістичного протиставлення в людині духовного початку тілесному, а також проти вульгарного матеріалізму. Однак «природна» сторона в людині гіпертрофувалася, а спеціальна – недооцінювалася.

  Критикуючи  агностицизм, Фейєрбах виходив з  того, що мислення людини вірно відбиває поза свідомістю істотну дійсність. Основну роль у пізнанні філософ  відводив почуттям: ясно, як сонце, тільки почуттєве. Мислити – значить зв'язувати одне показання органів почуттів з іншими. Усі форми пізнання ( відчуття, представлення, поняття, ідеї) він розглядав як образи, копії речей, їхніх властивостей і відносин. Метафізичність антропологічного матеріалізму Фейєрбаха виразилася в тім, що він вносив пасивно-споглядальний характер, не враховував суспільно-історичної практики, за що і зазнав критики з боку Маркса в «Тезах про Фейєрбаха».

  До  заслуг Фейєрбаха відноситься те, що він розкрив зв'язок ідеалізму з релігією, показавши, що їхній корінь полягає у відриві мислення від буття й у перетворенні ідей у самостійні сутності. Фейєрбах піддав глибокому і яскравому аналізу походження і сутність релігії. Однак він підводив до психології людини, до його свідомості, почуттям, насамперед до почуття любові. Сама людина є бог для іншої людини. Хоча Фейєрбах і відзначав, що політичні, етичні й інші суспільні фактори накладають свій відбиток на зміст релігії, однак справжні її соціальні корені залишилися нерозкритими їм.

2. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.

  У середині XIX століття з гострою критикою ідеалізму виступив німецький філософ  Людвіг Фейєрбах. З погляду Фейєрбаха, ідеалізм є не що інше, як раціоналізована  релігія, а філософія і релігія  по самій їхній істоті, вважав Фейєрбаху, протилежні один одному. В основі релігії лежить віра в догмати, тоді як в основі філософії - знання, прагнення розкрити дійсну природу речей. Тому найпершу задачу філософії Фейєрбах бачив у критику релігії, у викритті тих ілюзій, що складають сутність релігійної свідомості. Релігія і близька до неї за духом ідеалістична філософія виникають, на думку Фейєрбаха, з відчуження людської сутності, за допомогою приписування богу тих атрибутів, що у дійсності належать самій людині.

  Відповідно  до Фейєрбаха, для звільнення від  релігійних оман необхідно зрозуміти, що людина - не утвір бога, а частина  вічної природи. Він писав: ”Моє чи навчання погляд може бути тому виражено двома словами: природа і людина. З мого погляду, істота, що передуює людині, істота, що є сновою людини, якій він зобов'язаний своїм походженням і існуванням, і називається бог - містичне, невизначене, багатозначне слово, а природа - слово й істота ясне, почуттєве, недвозначне. Істота ж, у якому природа робиться особистою, свідомою, розумною істотою, називається - людина”.

  Матеріалізм Фейєрбаха істотно відрізняється  від матеріалізму XVIII століття, оскільки, на відміну від останнього, не зводить  усяку реальність до механічного  руху і розглядає природу не як механізм, а скоріше як організм. Він характеризується як антропологічний, тому що в центрі уваги Фейєрбаха - не абстрактне поняття матерії, як у більшості французьких матеріалістів, а людина як психофізична єдність, єдність душі і тіла. Виходячи з такого розуміння людини, Фейєрбах відкидає його ідеалістичне трактування, при якій людина розглядається насамперед як духовна істота. Відповідно до Фейєрбаха, тіло в його цілісності саме і складає сутність людського ”Я”. Духовний початок у людині не може бути відділене від тілесного, дух і тіло - дві сторони тієї реальності, що називається організмом. Людська природа, таким чином, тлумачиться Фейєрбахом переважно біологічно, і окремий індивід для нього - не історично-духовне утворення, як у Гегеля, а ланка в розвитку людського роду.

  Критикуючи  ідеалістичне трактування пізнання і будучи незадоволений абстрактним  мисленням, Фейєрбах апелює до почуттєвого  споглядання. Вважає, що відчуття складає  єдине джерело нашого пізнання. Тільки те, що дано нам через органи почуттів - зір, слух, дотик, нюх, - володіє, по Фейєрбаху, справжньою реальністю. За допомогою органів почуттів ми пізнаємо як фізичні об'єкти, так і психічні стани інших людей. Фейєрбах не визнавав ніякий надчутливій реальності і відкидав можливість чисто відверненого пізнання за допомогою розуму, вважаючи останнє винаходом ідеалістичної спекуляції.

  Антропологічний принцип Фейєрбаха в теорії пізнання виражається в тім, що він по-новому інтерпретує саме поняття ”об'єкт”. По Фейєрбаху, поняття об'єкта спочатку формується в досвіді людського спілкування, і тому перший об'єкт для всякої людини - це інша людина, ”Ти”. Саме любов до іншого людині є шлях до визнання його об'єктивного існування, а тим самим до визнання існування взагалі зовнішніх речей.

  З внутрішнього зв'язку людей, заснованої на почутті любові, виникає альтруїстична мораль, що, по переконанню Фейєрбаха, повинна встати на місце ілюзорного зв'язку з богом. Любов до бога, відповідно до німецького філософа, є лише відчужена, помилкова форма справжньої любові - любові до інших людей.

3. Критика релігії і теології.

  Л. Фейєрбах відомий у нас головним чином як автор антирелігійних творів, як критик теології й ідеалізму. Та й сам філософ заявляв, що питання, що незмінно було в центрі його уваги, — це питання про сутність релігійного світу і боротьбі проти нього. Цій задачі підлеглий уже перший його твір «Думки про смерть і безсмертя» (1830), що принесло йому чимало засмучень; за сміливу критику християнської догми про особисте безсмертя він був відсторонений від викладання в університеті, позбавлений можливості влаштуватися на роботу в іншім місці. Фейєрбах був змушений на довгі роки усамітнитися в селі Брукберге.