Міністерство культури та мистецтв України

Київське  вище обласне училище культури та мистецтв

Факультет народно - художньої творчості 
 
 

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА

з предмета: Основи філософії  
 
 

на  тему:  Німецька класична філософія 
 
 
 
 
 

Студентки 1 курсу заочного відділення

Факультету  народно - художньої творчості

Відділу хореографії                   Григор’євої Д.С. 
 

г.Киев;

ул. Картвелішвили 3-Б, кв. 66  
 
 
 
 
 

2002 р 
План: 

1. Загальна  характеристика епохи й необхідність розробки німецької класичної філософії.
2. Теорія пізнання й естетичні погляди Е.Канта
3. Об’єктивний ідеалізм Гегеля
4. Філософські погляди Фейєрбаха
5. Суб’єктивний ідеалізм Фіхте. Об’єктивний ідеалізм Шеллінга.
6. Філософія К.Маркса

   1. Загальна характеристика  епохи й необхідність  розробки німецької  класичної філософії.

  Наприкінці XVIII і початку XIX в. Німеччина, переборюючи  економічну і політичну відсталість, наближалася до буржуазної революції, і «подібно тому як у Франції в XVIII столітті, у Німеччині в XIX столітті філософська революція передувала політичному перевороту» - так говорили у своїх працях К.Маркс і Ф. Енгельс. Маркс розглядав німецьку класичну філософію як німецьку теорію французької революції.

  Важливу роль у формуванні німецької філософії  зіграли досягнення природознавства  і суспільних наук: стали розвиватися фізика й хімія, просунулося уперед вивчення органічної природи. Відкриття в області математики, що дозволили зрозуміти процеси в їх точному кількісному вираженні, навчання Ламарка про обумовленість розвитку організму навколишнім середовищем, астрономічні, геологічні, ембріологічні теорії, а також теорії розвитку людського суспільства – усе це з усією гостротою і неминучістю висувало на перший план ідею розвитку як теорію й метод пізнання дійсності.

  Німецька  класична філософія охоплює порівняно короткий період, що обмежений 80-ми роками XVIII -XVIII сторіччя , з одного боку, і 1831 роком - роком смерті Гегеля - з іншої. Проте, по цілому ряді моментів вона являє собою вершину філософського розвитку, що у той час могла бути досягнута, а тим самим і вершину домарксистської філософії взагалі.

    Перелічимо принаймні деякі з  її позитивних моментів.

• Філософія Канта довершує ноетичну (поема, ноезіс - Пер.) філософію. У філософії Канта знайшло своє вираження теоретичне відображення рефлексії людської волі і рівності в період до французької революції.
• У німецькій класичній філософії ми знаходимо зачатки "філософії активної сторони" у Фіхте , основи природної спекуляції у Шеллінга , його ж концепцію "динамічного процесу" у природі, близьку до матеріалістичної діалектики , діалектичну концепцію Гегеля, близьку до реальності й у той же час завдяки своєму ідеалізму далеку від неї.
• Починаючи з Гердера , німецька філософія німецька філософія вводить історизм у дослідження суспільства і тим самим відкидає неісторичні і механістичні концепції попередньої епохи .
• Післякантівска філософія вносить серйозну критику агностицизму і всієї попередньої ноетичної позиції.
• У філософії Гегеля філософії Гегеля розробляються закони не тільки об'єктивної, але і суб'єктивної діалектики .

    Зворотним боком цих позитивних  результатів є світоглядне твердження  більшості філософів в ідеалізмі.  Ця тенденція, зв'язана з певними обставинами, що лежать у концепції ідеалізму, де не потрібно строго наукового пояснення при формулюванні нових відкриттів, ідей, теорій. Матеріалістична позиція висуває великі вимоги до точності викладу, до строгості формулювань, що припускає визначений часовий період. Ідеалізм німецької класичної філософії зв'язаний з доведенням концепції до абсурдних результатів усупереч чи досвіду емпіричним доказам. Свою роль у цьому зіграла економічна і політична слабість німецької буржуазії політична слабість німецької буржуазії.

    Наступний момент, що пояснює  перевага ідеалістичної позиції  у німецькій класичній філософії, зв'язаний з розвитком філософії розвитком філософії після Декарта. На противагу онтологічної позиції древньої і середньовічної філософії, як недостатньо обґрунтованої, Декарт підкреслив ідею про те, що найбільш істотним моментом, з якого філософія повинна почати, є вірогідність самого, що пізнає Я. У рамках цієї традиції ряд філософів Нового часу роблять більший упор на суб'єкт , чим на об'єкт, а питанню про характер пізнання віддають перевагу перед питанням про характер буття. У філософії Канта також виявляється подібне привілейоване положення суб'єкта .

  Хоча  в наступній спекулятивній фазі розвитку філософії (Шеллінг,Гегель) спостерігається  перехід до онтологічної позиції, колишній ноетичний пріоритет суб'єкта проектується на концепцію основ усякої реальності. Менш відомо, що характерною рисою цього ідеалізму був пантеїзм (він характерний для Фіхте, Шеллінга класичного періоду і Гегеля ). Поштовх розвитку дав Кант своєю критикою метафізичних ідей (бог, душа, ідея світової цілісності) .

    Іншою причиною цієї орієнтації є так називана спінозівська дискусія, викликана книгою Ф.-Г. Якобі (1743-1819) "Про навчання Спінози " ("Uber bie Lehre des Spinoza"), виданої в 1785 р. Дискусія, спрямована на реабілітацію філософії Спінози, є однієї з віх прогресивного духовного розвитку в Німеччині того часу. Гердер брав участь у спінозівської дискусії своїм трактатом "Бог" (1787) , у якому спробував модернізувати спінозизм (замінив "поширеність " "органічними силами", моделлю для якої служить скоріше жива істота, чим фізичний об'єкт) . На відміну від атеїстичної інтерпретації Спінози , що почав Якобі, Гердер захищає пантеїстичне поняття бога з деякими особистими рисами (мудрість, провидіння) . Спінозівська дискусія показує, що післякантівска філософія містила в собі і ті філософські напрямки в Німеччині , що розвивалися незалежно від Канта .

    У соціальному плані німецька  філософія - свідчення ідейного  пробудження "третього стану  " Німеччини . Економічна незрілість  і політична слабість німецької  буржуазії, територіальна роздробленість Німеччини наклали на неї свій відбиток. У той же час німецька філософія використовувала результати розвитку філософської думки Італії , Франції , Англії і Голландії. Цей момент дуже позитивний.

    Значення німецької класичної  філософії було почасти знецінене ідеалістичною формою, що згодом стала для неї фатальною. Разом із тим вона дуже важлива у розрізі всесвітньої філософії - незважаючи на свій неконкретний, містифікуючий характер, що виключав строгий причинний аналіз досліджуваних феноменів, тому що відображення нових наукових пізнань і вплив суспільного розвитку відбувалися так вчасно, що вона іноді не в змозі була миттєво реагувати на нові стимули.

1. Теорія пізнання і естетичні погляди Е.Канта

1. Кант  – засновник класичної  німецької філософії, агностизм і апріоризм у його міркуваннях.

  Одним із найбільших розумів людства, основоположником класичного німецького ідеалізму, що відродили  ідеї діалектики, був И.Кант (1724-1804). Саме з Канта займалася ранкова  зоря філософії новітнього часу. Але  не тільки у філософії, а й у науці Кант був глибоким, проникливим мислителем. Розроблена ним концепція походження Сонячної системи з гігантської газової туманності дотепер є однієї з фундаментальних ідей в астрономії. Своїми природничонауковими роботами Кант, за словами Енгельсу, пробив пролом у метафізичному поясненні природи: він зробив спробу прикласти принципи сучасного йому природознавства не тільки до будівлі Всесвіту, але до історії її виникнення і розвитку. Він, крім того, висунув ідею розподілу тварин один по одному, їхнього можливого походження, а також ідею про природне походження людських рас.

  Кант  вважав, що рішенню таких проблем  філософії, як проблема буття, моралі і  релігії, повинне передувати дослідження  можливостей людського пізнання і встановлення його границь. Необхідні умови пізнання закладені, відповідно до Канта, у самому розумі і складають основу знання. Кант розрізняв сприймані людиною явища і речі як  вони існують самі по собі. Ми пізнаємо всесвіт не так, як він є насправді, а тільки так, як він нам є. Нашому знанню доступні тільки явища речей (феномени), що складають зміст нашого досвіду. У результаті впливу   “речей самих по собі” на органі почуттів виникає хаос відчуттів. Приводимо ми цей хаос у єдність і порядок силами нашого розуму. Те, що ми вважаємо законами природи, насправді є зв'язок, внесений розумом у світ явищ, тобто наш розум наказує закони природі. Але світу явищ відповідає незалежна від людської свідомості сутність речей – “речі самі по собі”. Абсолютне пізнання їх неможливе. Вони для нас тільки ноумени, тобто розумом, що осягається, але не дана в досвіді сутність. Кант не розділяв безмежної віри в людський розум, називаючи цю віру догматизмом. У принциповій обмеженості людського пізнання він бачив визначений моральний зміст: якби людина була наділена абсолютним знанням, то для нього не було б ні ризику, ні боротьби при виконанні морального боргу.

  Кант  був переконаний, що ідеї простору і  часу людині  відомі раніше сприйнять. Простір і час ідеальні, а не реальні. Почуттєві враження зв'язуються між собою за допомогою суджень, в основі яких лежать категорії, тобто загальні поняття, по Канту, «чисто логічні» форми, що характеризують тільки «чисте мислення», а не його предмет. Категорії дані людині до всякого досвіду, тобто апріорі. (Зміст кантівського апріорізму полягає в тім, що суб'єкт пізнання має у своєму розпорядженні визначеними, уже до нього сформованими формами пізнання. Але цей апріорізм не тотожний поняттю уроджених ідей: апріорі – це не уроджені ідеї, а форми, засвоєні людиною в ході його прилучення до сформованого до нього формам культури) У своєму  навчанні про пізнання Кант велике місце віднадив діалектиці: протиріччя розглядалося як необхідний момент пізнання. Але діалектика для нього – лише гносеологічний принцип, вона суб'єктивна, тому що не відбиває протиріч самих речей, а тільки протиріччя розумової діяльності. Саме тому, що в ній протиставляються зміст знань і їхня логічна форма і предметом діалектики стають самі ці форми  в їхньому відриві від змісту знань, Ленін називав логіку Канта «формальною».

  Філософія Канта не вільна від компромісу з  ідеалізмом. Прагнучи примірити науку  і релігію, він говорив, що повинен  був обмежити область знання, щоб  дати місце вірі. 

2. Духовна перспектива докритичного періоду

  "Метафізика, у яку мені призначене було закохатися", — таким бачив Кант своє покликання. Чи була це історія щасливої любові? Адже ціль філософа — оснастити метафізику науковим фундаментом — так і не була досягнута.

  В університеті, будучи студентом, Кант заслуховувався лекціями Мартіна Кнутцена, що викладав початк лейбнице-вольфианської метафізики, — дві осі, навколо яких стала обертатися тематика творів докритичного періоду. Коливання, переосмислення і поглиблення цієї тематики повільно приведуть до позиції критицизму. Переконання в тім, що нова наука (особливо, ньютонівська фізика) настільки зміцніла, що здатна відділитись від метафізики, привело Канта до думки, що і метафізика повинна бути переосмислена в самій основі і методологічно, щоб досягти тієї строгості і конкретності результатів, яких досягла фізика. Шлях до цього висновку був непростий: він знову і знову вивчав можливість сумісності фізики і метафізики, звертаючи до аналізу граничних основ метафізики — пізнання — з чого і народилася в кінцевому рахунку "Критика чистого розуму ".

  Стала знаменитої гіпотеза Канта, обґрунтована в роботі "Загальна природна історія  і теорія неба" (1755) , відповідно до якої універсум виник із деякої туманності. . Спроба Канта пояснити виникнення світу механістично залишалася в  рамках фізики: механіка не в змозі пояснити "народження гусениці чи листка", але - усе це разом узяте не тільки не заперечує Бога, а навпроти, припускає Творця. Адже споконвічна туманність не народжується з нічого, вона викликана до життя творчим божественним актом, подібно раціональним законам, що керує світом.

  У своїй дисертації 1755 року Кант намагається  переглянути основоположення лейбниц-вольфианської  метафізики. Він спирається на два  принципи: 1. принцип тотожності (якому  підлеглий принцип не протиріччя) і 2. принцип достатньої підстави. Утім, цей другий принцип він знову намагається довести так: усяка випадкова подія припускає деякий антецедент, що передує причині, тому що, якби її не було, те з цього варто було б, що випадкове — причина самого себе. Але це неможливо, адже тоді випадкове було б необхідним. До цього Кант додає два інших моменти: 1. принцип слідування (відповідно до якого зміна не може мати місця там, де немає взаємного зв'язку) , 2. принцип співіснування (відповідно до якого кожна річ може бути зв'язана з іншими, якщо є загальна залежність від першооснови) .