Передусім імміграційне законодавство більшості  країн чітко розмежовує виїжджаючих  в країну на іммігрантів - людей, які  в'їжджають в країну на постійне місце  проживання, і неіммігрантів - які приїжджають в країну тимчасово і не претендують на постійне місце проживання. До неіммігрантів відносяться ті особи, які прибули в країну на більш-менш тривалий строк, але не претендують на постійне місце проживання.

     Скажімо, законодавством США в'їзд неіммігрантів регулюється за допомогою віз, класи яких чітко визначають перелік осіб, які є неіммігрантами. До неіммігрантів з відповідним класом віз відносяться: посли та консули і члени їх сімей; інші іноземні державні службовці та члени їх сімей; тимчасові відвідувачі з метою бізнесу чи відпочинку; іноземці, проїжджаючі транзитом; члени екіпажів морських та повітряних суден і члени їх сімей; студенти, співробітники міжнародних організацій і члени їх сімей; іноземний спеціаліст; тимчасові працівники, що виконують роботи, які відсутні в США; представники зарубіжних засобів масової інформації і члени їх сімей; наречена або наречений громадянина США; відвідувачі за обміном і т. ін.

     Як  правило, державне регулювання міграційних  процесів здійснюється шляхом прийняття  відповідних програм, спрямованих  на обмеження імміграції робочої сили або на стимулювання мігрантів до повернення на батьківщину (рееміграції).

     Розрізняють кілька рівнів регулювання міжнародної  міграції робочої сили, зокрема: національний, міжнародний, інтеграційний.

     Національний  рівень регулювання міжнародної  міграції робочої сили становить  собою сукупність заходів окремої  держави щодо регулювання міграції в своїй країні. Міжнародний рівень становить собою сукупність заходів  країн світової співдружності щодо регулювання міграції робочої сили в межах світового співтовариства. Інтеграційний рівень становить  собою сукупність заходів групи  країн щодо регулювання міграції робочої сили між країнами - учасниками інтеграційного об'єднання.

     Більшість країн застосовує вибірковий метод  при регулюванні імміграції. Суть цього методу полягає в тому, що держава не перешкоджає в'їзду тих  категорій працівників, які потрібні в даній країні, і обмежує в'їзд  всіх інших. Перелік бажаних іммігрантів  кожна держава визначає з врахуванням  конкретної економічної, демографічної, соціальної та політичної ситуації в  країні в той чи інший період. Проте, як свідчить практика, для кожної країни бажаними є, як правило, такі категорії  іммігрантів:

• працівники, які погоджуються за мінімальну заробітну плату виконувати важку, шкідливу і некваліфіковану роботу (будівельні робітники, сезонні працівники, підсобні робітники тощо);
• спеціалісти нових і перспективних галузей народного господарства (програмісти, вузькоспеціалізовані інженери, банківські службовці);
• представники рідких професій (обробники цінного каміння, реставратори картин);
• спеціалісти зі світовим іменем (музиканти, лікарі, письменники, вчені, артисти, спортсмени);
• великі бізнесмени, які інвестують свій капітал в чужу країну, створюючи нові робочі місця.

     Проблемами  трудової міграції на національному  рівні займаються міністерства праці, юстиції, внутрішніх справ, закордонних  справ через свої структури. Всі  вони реалізують національне законодавство  як в галузі еміграції, так і в  галузі імміграції. Національне імміграційне законодавство кожної країни має  свої особливості. Проте в більшості  країн імміграційне законодавство  та підзаконні акти мають такі основні  риси.

     По-перше, встановлює жорсткі вимоги до рівня  освіти і стажу роботи за спеціальністю. Мінімальною вимогою до освітнього рівня є загальна середня освіта або професійно-технічна освіта, підтверджена відповідними документами. В більшості  випадків Диплом необхідно перезахищати (переоцінювати) на предмет відповідності вимог до спеціаліста в даній країні і в країні експортері робочої сили. В багатьох країнах, крім диплому, при найманні на роботу необхідно мати відповідний стаж роботи, а на окремі види робіт - ще й рекомендаційного листа.

     По-друге, законодавства країн-імпортерів висувають  жорсткі вимоги щодо здоров'я іммігрантів. В країни не допускаються наркомани, психічно хворі, заражені вірусом СНІД. Іммігранти зобов'язані подати довідку  про стан здоров'я, завірену консульською установою країни, в яку вони в'їжджають, або пройти спеціальне медичне обстеження. Крім того, встановлюють певні вимоги щодо віку іммігрантів, їх політичного  та соціального стану (як правило, забороняється  в'їзд членам терористичних та профашистських організацій, особам, що притягалися  до кримінальної відповідальності).

     По-третє, країни-імпортери, як правило, встановлюють кількісні квоти на іммігрантів. Квотування може торкатися всієї  економіки, окремих галузей, окремих  підприємств.

     По-четверте, законодавство багатьох країн передбачає заходи щодо економічного регулювання  імміграції. До таких заходів відносяться: встановлення мінімального обсягу товарообороту  фірми, після досягнення якого вона має право наймати іноземних  працівників; дозвіл на імміграцію тільки тим фізичним особам, які-здатні інвестувати  в економіку країни визначену законом суму, попередньо доказавши її легальне походження, і створити певну кількість робочих місць. Крім того, в окремих країнах за оформлення імміграції і працевлаштування на місцеві підприємства; іммігранти зобов'язані внести плату.

     По-п'яте, законодавство більшості країн  встановлює максимальні строки перебування  іноземних робітників на їхній території, після закінчення яких необхідно залишити країну, або одержати дозвіл на продовження перебування в ній.

     По-шосте, в законодавстві кожної країни має  місце явна та прихована заборона наймати іноземну робочу силу, оформлена  у вигляді заборони іноземцям  займатися певним видом діяльності.

     На  міжнародному рівні регулювання  міграції робочої сили здійснює Міжнародна організація праці (МОП), яка в  певній мірі регламентує набір робітників, сприяє створенню більш-менш нормальних умов життя емігрантів та їх соціальний захист. Питаннями міграції робочої  сили займається і Міжнародна організація  міграції (MOM), яка розробляє довгострокові  програми щодо регулювання міграційних  потоків, надання допомоги в організації  міграції, відвернення "відпливу умів", розвитку технічного співробітництва  в галузі міграції тощо.

     Регулювання міжнародної міграції робочої сили на інтеграційному рівні здійснюється шляхом виконання угод, договорів, правил та контрактів, укладених між державами  інтеграційного об'єднання. Воно зводиться  головним чином до забезпечення безвізового пересування населення в рамках інтеграційного об'єднання, створення спільних інформаційних систем щодо міграції робочої сили, вжиття спільних заходів щодо недопущення нелегальної імміграції з третіх країн. Інакше кажучи, регулювання міграції робочої сили на інтеграційному рівні покликане захистити спільний ринок робочої сили від небажаних іммігрантів.

     Проблемами  трудової міграції на національному  рівні займаються міністерства праці, юстиції, внутрішніх справ, закордонних  справ через свої структури. Всі вони реалізують національне законодавство як в галузі еміграції, так і в галузі імміграції. Національне імміграційне законодавство кожної країни має свої особливості.

     Нині  Україна на міжнародних ринках переважно  виступає як держава-експортер робочої  сили, хоча відмічається тенденція  до зростання кількості іноземних  громадян, які працюють в Україні. Статистичні дані свідчать, що кількість  останніх приблизно в 10 разів менша, ніж кількість українців, які  працюють за кордоном. При цьому  йдеться лише про офіційну статистику, яка не враховує нелегальних мігрантів  та біженців. За експертними оцінками, щорічно за кордоном працює від 3 до 5 млн. громадян України, переважна більшість  з яких працевлаштовуються на території  інших держав нелегально.

     Всезростаючі  обсяги еміграції з України викликані:

     - високим рівнем безробіття в  країні, у тому числі прихованого;

     - різницею в умовах життя і  рівні заробітної плати в Україні  та країнах Заходу;

     - економічною нестабільністю в  країні та невизначеністю шляхів  виходу з неї;

     - відсутністю безпеки громадян  тощо.

     Серед країн, в які спрямовані потоки трудової міграції з України – Росія, Польща, Чехія, Італія, Греція, Кіпр, а останнім часом – і Німеччина, Португалія, Іспанія та інші розвинені країни Західної Європи. Потік трудової міграції у цьому напрямку обумовлений  перш за все близькістю кордонів та певною лояльністю місцевих законів  до працівників-емігрантів. Введення візових  режимів в окремих країнах (зокрема  – Росія, Чехія тощо), де переважно  працювали робітники з України, сприяє розширенню географії міграції робочої сили. Все більше українців  емігрує для роботи у США, Канаду, країни Близького Сходу тощо.

     У нашій країні працевлаштовуються громадяни  з Росії, Молдови, Китаю, В'єтнаму, Туреччини  переважно у сфері торгівлі, послуг тощо, в той час як українці за кордоном – у промисловості, будів­ництві, сільському господарстві.

     Міграція  робочої сили для України на даний  час має переважно негативні  наслідки. Мігрують, як правило, висококваліфіковані  спе­ціалісти, але лише невеликий  відсоток їх має гарантовану роботу і відповідні соціальні та трудові  гарантії. Виїжджають за кордон у пошуках  роботи молоді люди без певного рівня  кваліфікації, які згодні на будь-яку  роботу і низьку платню без усяких гарантій. Згубним для економіки  країни, для формування її науково-технічного потенціалу є виїзд за кордон науково-технічних  кадрів та підго­товлених на сучасному  рівні молодих спеціалістів. Це може негативно вплинути на темпи відновлення  економіки України.

     Водночас  грошові перекази працівниками-емігрантами  інозем­ної валюти в Україну сприяють розширенню торгівлі товарами, в тому числі й вітчизняного виробництва. Частина емігрантів після повернення з-за кордону вкладає зароблені  кошти в організацію бізнесу, виробництва тощо, що певною мірою  сприяє формуванню ринкових відносин.

     З метою зменшення еміграції робочої  сили з України (особливо нелегальної) необхідне провадження системи  заходів, які повинні мати чітке  внутрішнє і зовнішнє спрямування. До числа перших належать заходи макроекономічної стабілізації та оздоровлення економіки  – створення робочих місць, розширення іноземного інвестування тощо. Зовнішні заходи мають забезпечити цивілізовані форми виїзду працівників за кордон та можливість їх вільного повернення з-за кордону, ввезення валюти, а також гарантії нашим співвітчизникам захисту їхніх трудових прав за кордоном.

4. Україна в процесах міжнародної міграції робочої сили

     Окрім загальних економічних аспектів трудової міграції, існують специфічні, обумовлені трансформаційними процесами, що відбуваються в українській економіці. Затяжна економічна криза супроводжується подальшим вивільненням працівників і зростанням диспропорції між пропозицією робочої сили і попитом на неї. Сучасний стан зайнятості працездатного населення характеризується тенденцією зниження її рівня. Так, за останні 10 років загальна чисельність зайнятих у галузях економіки зменшилась майже на 25 %, тобто майже кожен четвертий працівник за порівняно короткий термін залишив сферу суспільного виробництва.

     Поглиблюються негативні тенденції в розвитку трудового потенціалу, які проявляються у звуженні демографічної бази його відтворення через зниження народжуваності, збільшення смертності, скорочення тривалості життя тощо. За оцінками українських фахівців основні тенденції несприятливої демографічної ситуації зберігатимуться надалі і становитимуть загрозу подальшого формування трудового потенціалу України.

     Міжнародна  міграція робочої сили ґрунтується на можливостях, умовах і прагненні працездатного економічно активного населення працювати у будь-якому регіоні,  країнах світового співтовариства з метою задоволення своїх життєвих потреб.

     Нині  Україна на європейському ринку  праці переважно виступає як держава-експортер робочої сили, хоча відмічається тенденція до зростання числа іноземних громадян, які працюють в Україні. Як стверджують окремі науковці, чисельність останніх приблизно в 10 разів менша, ніж українців, які працюють за кордоном.