Ринок споживчих товарів в Україні: посткризові тенденці

2. Сучасний український  споживчий ринок за своєю місткістю  став на одному рівні з ринками  багатьох західноєвропейських країн.  За даними звіту Всесвітнього  економічного форуму про глобальну  конкурентоспроможність 2009–2010 рр., за  показником «місткість товарних  ринків» Україна посідає 29-е  місце серед 134 країн (у 2008–2009 рр. – 31-е серед 134 країн), поступаючись  лише Польщі (з числа ЄС–12) та  РФ (серед країн СНД). Проте слід  погодитися, що видатки на роздрібні  покупки однієї особи населення  в Україні поки що в кілька  разів менші, ніж в європейських  країнах. Крім того, нашу країну  відрізняє і менш прогресивна  структура витрат домашніх господарств.

Сьогодні останні змушені  досить значну частку витрат спрямовувати на придбання продуктів харчування (майже 50 %). Для порівняння зазначимо, що в розвинутих країнах споживчі витрати на продукти харчування не перевищують 15–20 %, а в США в другій половині 90-х років ХХ ст. витрати на продовольчі товари становили менше 10 % загальних споживчих витрат домашніх господарств, тоді як на послуги припадає понад 50 % цих витрат [8].

3. Суперечливими тенденціями  характеризується розвиток товарної  структури споживчого ринку. Свідченням  цього є, зокрема, товарна структура  роздрібного товарообороту. Її  показники свідчать про якісну  оцінку купівельного попиту як  основного елемента механізму  споживчого ринку. Вони відображають  розподіл витрат покупців на  придбання різних товарів –  продовольчих і промислових, а  також показують відмінності  в споживанні товарів у рамках  однієї групи.

Так, у докризовий період відбулися позитивні тенденції  в товарній структурі роздрібного  товарообороту, а саме:

• зростання частки непродовольчих товарів у загальному обсязі їх реалізації. Знаковим у цьому плані слід вважати 2001 р., коли частка промислових і продовольчих товарів у структурі роздрібного товарообороту зрівнялася й становила 50/50 %, після чого почалося випереджаюче зростання частки промислових товарів. На кінець 2008 р. частка продовольчих товарів істотно зменшилася (до 34 %), а непродовольчих – збільшилася до 66 % [6];
• зростання частки товарів довгострокового користування – холодильників, телевізорів, комп’ютерів, мікрохвильових печей, інших товарів побутового призначення, автомобілів тощо, а також будівельних матеріалів, що є свідченням підвищення рівня добробуту населення;
• зменшення частки споживання алкогольних напоїв – з 8.5 % у 2005 р. до 6.4 % у 2008 р., та за цей же період тютюнових виробів – з 4.0 до 2.5. На жаль, ситуація негативно змінилася в період фінансово-економічної кризи: частка алкогольних напоїв у структурі роздрібного товарообороту в 2009 р. зросла до 7.5 %, а тютюнових виробів – до 4.1 % [9], а частка витрат на споживання цих товарів у структурі споживчих витрат зросла в 2009 р. з 2.2 до 3.2 % [10].

Негативні тенденції в  товарній структурі роздрібного  товарообороту найбільше проявилися в період фінансово-економічної  кризи. Крім зазначеної вище тенденції  можна також віднести:

• незначну частку товарообороту ресторанного господарства в загальній структурі товарообороту та низькі темпи його зростання. За 2001–2008 рр. товарооборот ресторанного господарства мав найменшу тенденцію до зростання і середнє значення темпу приросту – 8 %. У 2008 р. він становив лише 2.8 % від товарообороту роздрібної торгівлі продовольчими товарами. Крім того, кількість об’єктів ресторанного господарства на 1 січня 2010 р. зменшилася порівняно з минулим роком на 3.7 % [11];
• нерівномірність розвитку споживчого ринку в регіональному розрізі та в розрізі «місто – село». Протягом останніх років частка обороту сільського споживчого ринку в Україні не перевищує 10 %, а розрив товарообороту в розрахунку на одного сільського та міського жителя є п’ятикратним і, на жаль, продовжує збільшуватися;
• негативні тенденції розвитку сфери послуг: збільшення розриву між попитом і виробничими можливостями сфери послуг; суттєве подорожчання послуг; зростання регіональної диференціації за обсягами та структурою надання послуг на одного мешканця; зменшення у витратах населення частки споживання санаторно-курортних і послуг громадського харчування.

Слід погодитися, що в  цих умовах ринок послуг не може бути вагомим прискорювачем економічного зростання, тобто виконувати ту роль, яку він відіграє в розвинутих країнах світу [3, с. 73].

Однак хочеться сподіватися, що з покращанням економічної  ситуації в Україні, національний споживчий  ринок поступово наближатиметься  за структурою до ринків європейських країн, перш за все досконалішою стане  його інфраструктура, частка нецивілізованої  ринкової торгівлі на продуктових і  речових ринках скорочуватиметься, продовжиться процес створення багатофункціональних торговельних підприємств, в яких споживачі  зможуть робити всі види покупок  в одному місці.

4. Насичення українського  споживчого ринку досягається  здебільшого за рахунок імпортних  поставок. За оцінками експертів,  значна частка зростаючого внутрішнього  попиту задовольняється за рахунок  імпорту, номінальні темпи приросту  якого протягом останніх років  помітно випереджали зростання  експорту [12, с. 52]. Так, через недостатні  обсяги та конкурентоспроможність  вітчизняних товарів товарна  пропозиція на ринку непродовольчих  товарів споживчого призначення  на 60–70 % формується за рахунок  імпорту. Це зумовлено тим,  що, починаючи з 1990 р. виробництво  споживчих товарів в Україні  поступово скорочувалося. Зокрема,  у 1999 р. Виробництво продовольчих  товарів в Україні порівняно  з 1990 р. скоротилося на 59 %, а  з 1985 р. – на 52 %; виробництво  товарів легкої промисловості  – відповідно на 72 і 70 %; скляної  та фарфорово-фаянсової – на 45 і 33 %. У 2000 р. виробництво продовольчих  товарів порівняно з 1999 р. зросло  на 23 %, товарів легкої промисловості  – на 41, скляної та фарфорово-фаянсової  – на 20 % [13, с. 116]. Незважаючи на  це, на сьогодні частка продукції  соціальної орієнтації становить  лише 1/5 загального обсягу промислового  виробництва. Майже зникає легка  промисловість (1999 р. – 1.6 %, 2008 р. – 0.9, серпень 2009 р. – 0.8 %) [14].

При цьому внутрішній споживчий  попит зростав швидше, ніж здатність  національного товаровиробника  його забезпечити, що призвело до збільшення імпортування товарів у середньому на 21–22 % на рік. У 2005 р. Україна взагалі  перетворилася суто на імпортера  продукції сільського господарства з країн Європейського союзу, і виправити ситуацію вдалося  лише нещодавно [15, с. 4]. Основними причинами  переважання імпорту над експортом  стали недостатня конкурентоспроможність українських товарів, недотримання міжнародних стандартів якості та безпечності харчових продуктів, а також перешкоди в торгівлі, що лежать у правовій та практичній площині.

Лише протягом останніх років  динаміка продажу вітчизняних товарів  на споживчому ринку України демонструє тенденцію до зниження.

Суттєве зростання обсягів  імпорту пояснюється кумулятивним впливом кількох факторів, зокрема, зростанням вартості енергетичних матеріалів, цін на енергоносії, збільшенням  потреби в нових сучасних видах  виробничого устаткування, що зумовлюється активізацією процесів переобладнання виробництва, підвищенням попиту на високотехнологічну продукцію в  умовах розширення інформатизації суспільства. Поряд із такими об’єктивними факторами  було суттєве підвищення попиту на імпортовані споживчі товари (насамперед, легкові автомобілі, побутову техніку, комп’ютери) внаслідок випереджального  зростання реальних доходів населення  порівняно з розвитком національного  виробництва. Слід також відмітити, що найбільші імпортні надходження  здійснювалися в м. Київ, Дніпропетровську, Донецьку, Одеську, Запорізьку, Київську та Харківську області, які є лідерами зі зростання грошових доходів населення.

Крім того, з середини 90-х років ХХ ст. українська економіка  виявилася орієнтованою переважно  на експорт і обслуговування зовнішнього  попиту. Розвиток національної економіки  багато в чому визначається станом глобальної ринкової кон’юнктури. Експортно-орієнтована  модель економічного зростання, яка  була пріоритетною протягом усіх 90-х  років минулого століття, використовується й надалі.

Проте незаперечним є той  факт, що без повноцінного внутрішнього споживчого ринку національна економіка  успішно розвиватися не може.

Так, експорт продуктів  харчування досі не перевищує 25 % загального обсягу виробництва. Сьогодні Україна  може експортувати продукцію тваринництва лише до обмеженого кола країн (переважно це країни СНД та Африки), а експорт молочної продукції до ЄС та інших країн із розвинутою економікою не перевищує 11.6 % її загального експорту [15, с. 5].

Вступ України до СОТ зробив вітчизняний споживчий ринок  більш відкритим для іноземних  товарів, що суттєво посилюватиме на ньому конкуренцію. Участь у СОТ  активізує роботу вітчизняних підприємств  щодо антидемпінгових розслідувань, поліпшує інвестиційну та інноваційну  діяльність, сприяє обмеженню реекспорту сировини, розширенню доступу вітчизняних  товарів на зовнішні ринки. Однак  поряд із перевагами, які отримала Україна від вступу до СОТ, значною  проблемою є те, що імпортовані  в Україну товари часто є контрабандними й не завжди якісними. Саме тому в  сучасних умовах вітчизняні підприємства не в змозі конкурувати на внутрішньому ринку з дешевою контрабандною  продукцією. Як приклад, розглянемо проблеми розвитку вітчизняного тваринництва. Через низькі закупівельні ціни на сировину, а також контрабанду  імпортованого м’яса, тваринницькі господарства зазнають істотних збитків, внаслідок чого скорочується поголів’я  худоби в Україні, а отже – і  пропозиція м’ясних продуктів вітчизняного виробництва. У такій ситуації неможливо  повноцінно забезпечити внутрішній ринок високоякісною споживчою  продукцією.

Із набуттям членства в  СОТ Україна також отримала міжнародно визнані права застосування комплексу  заходів щодо захисту внутрішнього ринку, зокрема: введення тимчасових обмежень імпорту з метою вирівнювання платіжного балансу; в разі порушення  рівноваги на внутрішньому ринку  підвищення імпортного мита та застосування кількісних обмежень імпорту; запровадження  ефективних методів боротьби з недобросовісними конкурентними діями іноземних  компаній та ін.

5. Вітчизняний споживчий  ринок характеризується високим  рівнем тінізації. Згідно з  офіційними заявами керівництва  держави, частка тіньової економіки  в Україні в докризовий період  фактично зрівнялася з офіційною  і становила майже 50 %. За результатами досліджень, проведених науковцями Інституту економіки й прогнозування НАН України, в умовах фінансово-економічної кризи тінізація економіки України набула тотального характеру – її обсяг оцінюється майже в 60 % ВВП. Споживчий ринок не є винятком [14]. За роки незалежності України торгівля, як важлива складова споживчого ринку, стала надзвичайно привабливою сферою діяльності для тіньових структур. За даними експертних досліджень, тіньовий обіг найбільше присутній у таких сферах діяльності: торгівля (80 %), нерухомість (60 %), гральний бізнес (53 %), громадське харчування (53 %), транспорт і перевезення (46 %). У торгівлі підакцизними товарами значну частину становлять невраховані обсяги тютюнових, лікеро-горілчаних та інших виробів [15].

Нарощування тіньових відносин на споживчому ринку, за оцінками фахівців, обумовлене, по-перше, зрощуванням владних  структур із бізнесом, по-друге, в результаті недосконалості нормативно-правового  регулювання, яке спонукає до безкарного здійснення прихованих операцій [2, с.154].

На нашу думку, тіньову  економіку правомірно розглядати як одну з вагомих перешкод для розвитку споживчого ринку з тих міркувань, що вона породжує асиметрію інформації та перешкоджає розвитку ефективної конкуренції на ньому, але й на сучасному етапі становить реальну  загрозу національній безпеці держави. При цьому доцільно нагадати вислів відомого вченого ХІХ ст. К. Маркса, який зазначав: «Поки торговий капітал  опосереднює обмін продуктів  нерозвинених країн, торговий прибуток не тільки постає як результат введення в оману та обман, але здебільшого  з них і виникає» [17, с. 338].

Зростанню рівня тінізації  споживчого ринку в Україні сприяло, зокрема, те, що на початку 90-х років  ХХ ст. роздрібна торгівля під впливом  багатьох обставин (несприятливий податковий та інвестиційний клімат, недостатній  рівень фінансування тощо) перемістилася  зі стаціонарних торговельних підприємств на ринки, в палатки, павільйони, контейнери, кіоски; поширився продаж товарів «із рук».

Саме тому сьогодні у вітчизняній  економіці надмірними є обсяги товароруху через канали, основні організатори яких – дрібні торговці організованих  і неформальних ринків, підприємці – фізичні особи, яким належать об’єкти  роздрібної торгівлі. В умовах обмеженого платоспроможного попиту населення  змушене робити досить значну частину  покупок у позамагазинній роздрібній торгівлі – тобто на ринках.

Це зумовлено тим, що на ринках, внаслідок примітивності  їх оснащення, мінімальних витрат на оренду та утримання приміщень, є  можливість продавати товари за нижчими  цінами, ніж у стаціонарних магазинах.

Однак збут продукції через  неформальні канали товаропросування стимулює поширення тіньових економічних  відносин. Неконтрольована або мало контрольована торгівля на ринках є  звичним джерелом тіньових доходів, а порушення прав споживачів тут  набуває масового характеру. На кінець 2008 р. в Україні функціонувало 2785 ринків, у т. ч.: продовольчих – 425, непродовольчих 705 (змішаних 1655) [6, с. 297]. Найвідоміші  оптово-роздрібні ринки функціонують у Дніпропетровську, Одесі, Чернівцях, Харкові, Хмельницькому. Найчастіше своє товаропросування підробка розпочинає з найбільших оптових ринків: Барабашівського (Харків), «Озерки» (Дніпропетровськ), Калинівського (Чернівці), «7-й кілометр» (Одеса) та ін. Далі контрафактна продукція через  дрібнооптову торгівлю приватних підприємств  надходить на численні місцеві ринки, у невеликі магазини, до малих фірм, які працюють із приватним замовником.

Такий розвиток каналів роздрібного  продажу товарів, коли магазини не є  основним місцем придбання товарів, характерний для країн із низьким  рівнем життя і відсутністю належної регуляторної політики з боку державних  органів влади, які б спрямовували розвиток роздрібної торговельної мережі у цивілізоване прозоре русло. Тоді як у жодній розвиненій країні зазначені  позамагазинні канали роздрібного продажу товарів не мають такої значної частки в роздрібному товарообороті. Можна висловити сподівання, що витісненню нецивілізованих тіньових форм торгівлі сприятиме саме розвиток цивілізованих мережевих структур. Поява нових форматів торгівлі в структурі торговельних корпорацій приводить до того, що багато вітчизняних споживачів поступово змінюють свою звичку купувати продукти на дрібнооптових і стихійних ринках і приходять до супермаркету за продукцією, яка є сертифікованою, компактно упакованою, правильно зваженою і купують її при досить високому рівні обслуговування.

Дослідження показують, що на зростання тіньової економіки впливають  такі фактори: втрата державними структурами  здатності до стратегічного та оперативного управління економікою; виникнення мафіозно-тіньових зв’язків і відносин, прагнення  нажитися за рахунок операцій типу піраміди, обману й вимагання, широке поширення особистісних, кланових відносин; дестимулюючий механізм легальної  економічної діяльності, що витісняє її в тінь; формування великої частки населення, яке відноситься до категорії  бідних, безробітних і фіктивно зайнятих, соціального дна, люмпенів, біженців, що являють собою підживлююче  середовище для тіньової діяльності. До основних причин виникнення тіньової економіки на споживчому ринку можна  віднести різноспрямований вплив політичних, економічних, правових, соціальних, соціокультурних  і антропологічних факторів. Існування  тіньової економіки свідчить про  невисоку культуру ринкових відносин, недостатнє законодавчо-правове та нормативне забезпечення, порушення  договорів, вплив кримінальних структур, недостатність розвитку інфраструктури товарних ринків тощо.