Напрямки та перспективи удосконалення освітянського комплексу України

     На  землях Східної Галичини і Буковини школи було полонізовано і онімечено. В 1805 р. «руські» школи передані латинській консисторії, а вже з 1817 р. навчання в них дозволялося тільки польською  мовою. Українською мовою можна  було навчати тільки в приватних  школах. У 1848 р. під впливом буржуазно-демократичної  революції австрійський уряд дозволив навчання в школах українською мовою, проте польське панство цілком проігнорувало  це право.

     У першій половині XIX ст. в Україні  демократизм, глибоку гуманність, народність попередніх поколінь педагогів розвивали  українські письменники Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Олександр Духнович та інші.

     Відповідно  до прийнятого у 1864 р. «Статуту гімназії і прогімназії», встановлювалися  класичні та реальні гімназії (замість  повітових училищ) — неповні середні  навчальні заклади. В Україні  гімназії поширювалися повільно, їх було замало, щоб задовольнити потреби  навіть половини бажаючих до них вступити. Доступ обмежувався і через високу плату за навчання [14].

     Стан  вищої освіти в Україні був  також вкрай незадовільний. На початку XX ст. усі вищі навчальні заклади  зосереджувалися лише в Києві, Харкові, Одесі й Катеринославі.

     На  західноукраїнських землях у середині XIX ст. структура початкових шкіл залишалася такою ж, як і раніше: парафіяльні, тривіальні та головні. Середню освіту давали гімназії та реальні школи.

     Австрійський  уряд під тиском революції 1848 р. був  змушений прийняти конституцію і  дати певні полегшення народам, що населяли імперію. У 1848 р. у Львові було створено Головну Руську Раду як офіційного представника українського населення  Галичини у Відні. Рада виступала  за розвиток української мови і шкільництва  й домоглася ухвалення низки  законів. Того ж року було відкрито кафедру української мови у Львівському  університеті, переведено на українську мову навчання парафіяльні та тривіальні школи міст і сіл, у яких мешкала більшість українців. У гімназіях українська мова запроваджувалась як обов'язковий предмет вивчення. Після 1849 р. у Галичині настає реакція. В 1851 р. було розпущено Головну Руську Раду, поступово втрачалося завойоване. Відкриваються нові польські гімназії, скасовується обов'язкове вивчення української мови, обмежується вступ українців до Львівського університету.

     У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях виник новий тип школи  — утраквістична (двомовна).

     У 1917—1919 рр. влада в Україні неодноразово змінювалася, і кожний уряд вирішував  питання розвитку української освіти по-своєму.

     Створена  Західноукраїнська Народна Республіка у цей час надавала значної  уваги становленню національної школи. Передусім було створено Державний  Секретаріат Освіти і Віросповідань, законом «Про основні уладження  шкільництва на Західній Області  Української Народної Республіки»  передбачалося, що всі школи на цій  території стають державними, а вчителі, що у них працюють, — державними урядовцями. Державною мовою в  усіх державних школах було проголошено  українську; неукраїнське населення  здобуло право на школи з навчанням  рідною мовою. На жаль, історичні події  розгорталися так, що реалізувати ці ідеї не вдалося [17].

     У роки війни (1941 —1945) радянське шкільництво  в Україні спрямовувало зусилля  передусім на збереження школи і  перебудову її роботи відповідно до умов воєнного часу. Вже на початку війни  було евакуйовано у східні райони дітей, вчителів, дитячі будинки, технікуми, вищі навчальні заклади разом  зі студентами і викладачами. Партизани  відкривали «лісові школи», що працювали  в надзвичайно складних умовах. З  визволенням території України  від окупантів почалася відбудова  шкіл. Здійснювалася вона в умовах розрухи, зростання кількості безпритульних  дітей, відсутності вчительських кадрів, приміщень для занять.

     Ще  під час війни було ухвалено низку  важливих для розвитку шкільництва  рішень: дітей до школи приймали з 7-річного віку; запроваджувалося роздільне навчання хлопчиків і  дівчаток (проіснувало до 1954 р.); з'явилися нові типи навчально-виховних закладів (школи робітничої і селянської молоді, суворовські та нахімовські училища); відкривалися дитячі будинки для дітей-сиріт; запроваджувалися обов'язкові випускні екзамени, нагородження випускників-відмінників золотою і срібною медалями тощо [18].

     Після війни розгорнулася робота з відновлення  роботи школи на всій території України. У 1949 р. здійснено перехід до загальної  обов'язкової семирічної освіти, у 1956 р. з'являється новий тип школи  — школа-інтернат. 24 грудня 1958 р. було прийнято закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям та про дальший  розвиток системи народної освіти в  СРСР», яким передбачався перехід на обов'язкову 8-річну освіту для дітей  віком від 7 до 15—16 років; основний тип  середньої загальноосвітньої трудової політехнічної школи з виробничим навчанням (11-річні: 8 класів + 3 роки для  здобуття повної середньої освіти та професійної підготовки). З 1964 р. середня  школа стала 10-річною. У 1966 р. скасовано  обов'язкову професійну підготовку в  загальноосвітніх школах. Починаючи  з сьомого класу, вводяться факультативні  курси з окремих навчальних предметів. З 1972 р. здійснюється перехід до обов'язкової  середньої освіти.

     У 1984 р. було прийнято основні напрями  шкільної реформи, що передбачала підвищення якості освіти й виховання. Згодом було здійснено перехід на навчання дітей  з 6-річного віку та на 11-річний термін шкільного навчання; змінювалася  структура загальноосвітньої школи (початкова — 1—4 класи, неповна середня  — 1—9 класи, середня школа — 1—11 класи); зменшувалася наповнюваність 1—9 класів до 30, 10—11 — до 25 учнів. Проте  через економічну кризу в країні ці реформи загальмували.

     Для детальнішого опису стану освітянського  комплексу в Україні пропонуємо розглянути таблицю 2.1. 
 
 
 
 

     Таблиця 2.1.

     Формування  освітянського комплексу України

     Сучасний  розвиток системи освіти в Україні  визначено Законом України «Про освіту» (1991) та Державною національною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»).

     Зміни освітянського середовища здійснювались  в Україні в два головних етапи. Перший з них (1991-1995 рр.) виокремив  проблему як цілісність, як соціальне  завдання українського державотворення; другий (1995-1999 рр.) - ввів її у систему  національних потреб та інтересів і  водночас - до широкого міжнародного контексту  цивілізаційного розвитку людства. Сьогодні реформа освітньої галузі в Україні вступила в третій етап - модернізаційний. Загалом стан освіти в Україні можна оцінити як амбівалентний. Це зумовлено двома  взаємопов’язаними чинниками: перехідним періодом, у якому перебуває українське суспільство, і системною кризою, яка охопила його в перші роки незалежності і залишки якої збереглися до сьогодні. І якщо перший чинник спонукає до творення нових форм, методів  і засобів навчання, то другий, а  насамперед фінансова скрута, гальмує  розквіт нововведень у царині освіти [17].

     На  даний час в Україні працюють 15,4тис. дошкільних закладів, до них  належать ясла, ясла-садки, дитячі садки, ясла-садки сімейного, комбінованого, компенсуючого типу (спеціальні та санаторні), навчально-виховні комплекси тощо; 21тис. загальноосвітніх закладів, до них належать школи, ліцеї, гімназії, колегіуми, навчально-виховні комплекси (об’єднання), санаторні школи всіх ступенів, а також спеціальні школи; 1018 професійно-технічних навчальних закладів (навчальні заклади для забезпечення потреб громадян у професійно-технічній освіті. Випускнику професійно-технічного навчального закладу, який успішно пройшов кваліфікаційну атестацію, присвоюється кваліфікація “кваліфікований робітник” з набутої професії відповідного розряду (категорії).). Що ж до вищих закладів, то на 2009 рік зареєстровано 528 ВНЗ з І-ІІ рівнем акредитації й 353 ВНЗ з ІІ-IV рівнем акредитації, детальніше цю інформацію можна розглянути на додатках 4, 5,6,7 [19].

     Сучасна Україна має на меті ввійти в загальноєвропейський освітній простір, що є дуже важливим. Цей процес є серйозним кроком уперед у галузі освіти. Усі нововведення мають на меті запровадження європейських стандартів освіти, ми робимо спробу наблизитися до загальноєвропейського освітнього рівня. На нашу думку, це має досягатися і якістю знань, і запровадженням інноваційних технологій, і, без сумніву, всією системою організації навчального процесу й оцінювання якості знань у сучасних умовах.

     Тому  можна відзначити, що важливою складовою  наукового супроводу реформування освітянської галузі є аналіз світового  досвіду. Але ідеологію реформи, спираючись на один лише зарубіжний досвід, “сконструювати” не можна і не треба. При визначенні державного курсу в галузі освіти передусім треба враховувати національні інтереси і національні цілі, основні засади національної політики та національної стратегії.

      2.2. Територіальне  розміщення закладів  освіти

     Як  уже зазначалося вище основний освітянський комплекс розміщується по великим містам, таких як: Київ, Харків, Донецьк, Одеса, Львів. Та все ж кожне велике село, містечко районний центр може похвалитися  однією або ж і більше шкіл. У  деяких містах зустрічаються гімназії, ліцеї, коледжі.   

     За  проведеними рейтинговими дослідженнями склали перелік кращих шкіл міст України за результатами зовнішнього тестування [15].

     П’ятірка  кращих шкіл з математики виглядає таким чином:

• Дніпропетровський ліцей інформаційних технологій - 100 відсотків відмінників;
• Черкаський фізико-математичний ліцей – 100%;
• Фізико-математичний ліцей при Львівському університеті - 97.89%;
• Дніпропетровський обласний ліцей-інтернат фізико-математичного профілю - 97.62%;
• Український фізико-математичний ліцей Київського університету ім. Шевченка -97.06%.

     П’ятірка  кращих шкіл з української мови і  літератури:

• Українська гімназія N 1 (Івано-Франківськ) – 97%;
• Класична гімназія при Львівському університеті – 90%;
• Український гуманітарний ліцей Київського університету ім. Шевченко – 86%;
• Український фізико-математичний ліцей Київського університету ім. Шевченко – 82%;
• Ліцей при Житомирському державному технологічному університеті – 81%.

     Примітно, що найдорожчі і найпрестижніші ліцеї  та гімназії міста Києва показали далеко не найкращі результати по рівню  знань.

     Що  ж до ВНЗ, то в результаті проведених досліджень станом на 21 травня 2009 року лідерами національного рейтингу стали ВНЗ Києва, Донецька, Харкова та Львова. П’ять найкращих вищих навчальних закладів можна побачити на таблиці 2.2.