Напрямки та перспективи удосконалення освітянського комплексу України

     Зміст 

Вступ………………………………………………………………………………….3

Розділ 1. Теоретичні аспекти та зарубіжний досвід освоєння освітянської культури………………….………………………………………………………6

1.1. Категорія освіта та її теоретична основа………………………………………6

1.2. Загальні принципи формування систем освіти країн світу…………………..8

1.3. Особливості реалізації болонського процесу………………………………..13

Розділ  2. Становлення та розвиток освіти в Україні……………………………..18

2.1. Історичні основи формування освітянського комплексу України…………18

2.2. Територіальне  розміщення закладів освіти…………………………………..29

Розділ  3. Напрямки та перспективи удосконалення освітянського комплексу України.………………..………………………………………………………..34

Висновок…………………………………………………………………………….39

Список  використаної літератури…………………………………………………..41

Додатки

Вступ

     Відродити непорушні цінності - важливе завдання суспільства. І особлива роль у цьому  належить освіті. Освіта сьогодні є  головною моральною підвалиною суспільства, вона має бути спрямована в майбутнє. Від неї багато в чому залежить, яким буде наше суспільство завтра, куди воно піде, як буде жити далі. Національна  система освіти формується в умовах значних зрушень у духовному  просторі суспільства, що вимагає від  “сіячів доброго, мудрого, вічного” переосмислення й визначення власної  світоглядної позиції, а також вносить  певні корективи в цілі, завдання та зміст освітянського процесу.

     Мета  даної роботи висвітлити проблему державного управління у сфері освіти як складової соціокультурної політики та аналіз стану справ у освітянській галузі, що суттєво впливає практично на всі сфери суспільного життя, на формування ставлення населення до кардинальних суспільних трансформацій.

     Об’єктом  дослідження є сфера освіти, є саме те соціальне середовище, де розгортається функціонування процесів освіти, де діють певні суб'єкти у формі різноманітних навчальних занять з відповідною системою взаємодії людей, з їх інституціональною та неінституціональною організацією. Найважливіші суттєві оцінки освіти та навчання зумовлені, а інколи безпосередньо визначені впливом інших сфер життя чи способом буття особи. Зміст соціології освіти охоплює безпосередню галузь самого навчання посвіти — культурні цінності, бо з приводу їх засвоєння формується процес навчання як галузь соціокультурної діяльності.

     Актуальність, соціальна значущість проблем, пов’язаних із теорією і практикою освітянського  процесу, зумовили зростання інтересу наукової спільноти до них. Освіта належить до таких інституцій - підкреслюють Л.Губерський, М.Михальченко, В.Андрущенко - від якості й рівня розвитку яких безпосередньо залежить прогрес суспільства загалом і людської особистості зокрема. Заслуговують на окрему увагу в контексті даної проблематики роботи таких вітчизняних учених, як: В.І.Луговий, В.М.Бебик, В.Г.Кремень, В.П.Щетин, І.С.Каленюк, Б.С.Рябушкин, Л.М.Панченко, В.І.Пожуєв, В.О.Огнев’юк, Л.П.Гриневич та ін. Пропозиції щодо модернізації освітньої політики України співзвучні з науковими розвідками таких відомих у державі і за її межами вченими, як академіки АПН України І.Бех, Н.Бібік, І.Зязюн, В.Кононенко, С.Максименко, Н.Ничкало, І.Прокопенко, М.Євтух, М.Ярмаченко. Відомі українські вчені В.М.Даниленко, Л.М.Новохатько, П.Т.Тронько відносять до соціокультурної політики держави політику у сфері освіти та науки.

     Ми  переглянули всю історію створення  й розвитку освітянського комплексу  на українській землі. Можна побачити динаміку розвитку освіти від Київської  Русі до теперішнього часу.

     В цій роботі детально описана Болонська  система освіти, повністю розглянута історія створення, враховані її «+» і «-». Описується необхідність вступу України до болонського процесу, також проведено ряд порівнянь  з іншими країнами.

     Найважливішим компонентом духовного життя  виступає система освіти, яка пов’язана  з реалізацією процесу поширення  знань. Вона охоплює діяльність реально  сформованих суспільних інститутів, які здійснюють підготовку молоді до життя на основі отриманих знань  в дошкільних дитячих установах, в середніх спеціальних, професійно-технічних  і вищих навчальних закладах. Значення освіти в житті людини зростає, і  тому вона не може обмежуватися лише періодом навчання. Нагальна потреба в постійному підвищенні рівня знань привела  до появи такого цікавого феномену в суспільному житті, як безперервна  освіта. Цей процес супроводиться  пошуком нових форм і методів  навчання, що сприяють правильному  формуванню наукового світогляду, більш  глибшому розумінню економічних, соціальних змін, що відбуваються. Освіта - це один з найдавніших соціальних інститутів, що викликана потребами суспільства  відтворювати і передавати знання, уміння, навики, готувати нові покоління  для життя, готувати суб’єктів соціальної дії для вирішення економічних, соціальних, культурних проблем, що стоять перед людством.

     У сучасному світі освіта - складне  і багатоманітне суспільне явище, сфера передачі, освоєння і перероблення знань і соціального досвіду. Освіта є певна система навчальних і виховних закладів, що здійснюють різноманітні форми залучення їх досвідів в освоєння багатств культури. Освіта інтегрує різні види навчальної і виховної діяльності, їх зміст в єдину соціальну систему, орієнтує їх на соціальне замовлення, на соціальні потреби людства. Серед соціальних інститутів суспільства сучасної цивілізації освіта займає одну з провідних позицій. Адже благо людини, становище культури та духовності в суспільстві, темпи економічного, науково-технічного, політичного і соціального прогресу саме і залежать від якості і рівня освіти.

Розділ 1. Теоретичні аспекти  та зарубіжний досвід освоєння освітянської культури

1.1. Категорія освіта  та її теоретична  основа

     Освіта — дисципліна, яка вивчає переважно методи навчання і вивчення в школах або подібних закладах у протилежність різним неформальним засобам соціалізації (наприклад, між батьками і їх дітьми). Тому освіту можна розуміти як передачу накопичених суспільством знань молодому поколінню для розвитку в нього пізнавальних можливостей, а також набуття умінь і навичок для практичного застосування загальноосвітніх і професійних знань. Освіта призначена, щоб дати йому початкові знання культури, формуючи поведінку у дорослому житті і допомагаючи у виборі можливої ролі в суспільстві [9].

     Таке  поняття як освіта є одним з найдавніших соціальних інститутів, що викликана потребами суспільства відтворювати і передавати знання, уміння, навики, готувати нові покоління для життя, готувати суб‘єктів соціальної дії для вирішення економічних, соціальних, культурних проблем, що стоять перед людством. У сучасному світі освіта – складне і багатоманітне суспільне явище, сфера передачі, освоєння і перероблення знань і соціального досвіду. Освіта інтегрує різні види навчальної і виховної діяльності, їх зміст в єдину соціальну систему, орієнтує їх на соціальне замовлення, на соціальні потреби суспільства. Серед соціальних інститутів суспільства сучасної цивілізації освіта займає одну з провідних позицій. Адже благо людини, становище культури та духовності в суспільстві, темпи економічного, науково-технічного, політичного і соціального прогресу саме і залежать від якості і рівня освіти. Навчання, уміння, вивчення, освіта та ін. поняття, терміни використовуються для забезпечення навчального процесу [14].

     Освіта  — це цілісна самостійна система, що має інституалізований характер. Це не просто діяльність з навчання і виховання, а особлива організована, структуралізована, ролева діяльність, що опирається на спеціальні установи, регульована спеціальними нормами. Соціологія освіти є самостійна спеціалізована галузь знань, предметом якої є система  освіти як соціальний інститут, взаємодія  її компонентів, а також взаємодія  системи освіти та її компонентів з суспільством, насамперед, з його соціальною структурою та ін. [16].

     Соціологія  освіти розглядає освіту як форму  та засіб громадянського буття, досліджує  загальні соціальні закономірності освіти та виховання як соціальних процесів та їх функції на всіх рівнях взаємодії громадських сил. Соціокультурний  підхід дозволяє простежити динаміку галузі освіти, характер якісної взаємодії  освіти з іншими сферами життя  суспільства, усвідомити реальний процес становлення та розвитку суб’єкта під впливом освіти. Соціологія освіти є компонентом соціології культури, без її принципів, настанов теорії неможливо  здійснити соціологічний аналіз освіти. Соціологія освіти є частиною соціології виховання: навчання як форма  виховання орієнтоване на розвиток певних якостей, властивостей культури. Отже, предмет соціології освіти є  становище і динаміка соціокультурних  процесів в галузі освіти; закони, принципи, механізми та технології навчання, соціокультурна діяльність людини, взаємодія  галузі освіти з іншими сферами суспільного  життя та співвідношення соціології освіти і соціології культури, науки, виховання.

      1.2. Загальні принципи  формування систем  освіти країн світу

     Система освіти країни, як і культура її народу, є унікальним явищем, незрівнянно  складнішим, ніж інші системи (транспорту, зв'язку, безпеки), бо глибоко пов'язана  з духовними і матеріальними  аспектами минулого і сучасного. З огляду на це у кожній країні освіта та її організація мають свої особливості. Проте ініціаторами змін у системі освіти виступають не її власні проблеми чи системні чинники, а ті, які перебувають поза нею, насамперед, пріоритети й вимоги до навчання і виховання, спричинені включенням даної країни до спільного руху світового співтовариства у майбутнє, змінами у виробництві, культурі та поведінці. Відтак, при реформі вищої освіти, з одного боку, враховуються пріоритети збереження культурної різноманітності національних систем освіти, а з іншого завдання поліпшення міжнародної співпраці, мобільності, працевлаштування студентів у Європейському чи міжнародному ареалі, міжнародної конкурентоспроможності закладів вищої освіти [17].

     Структура світової вищої освіти видасться  надзвичайно різноманітною, однак  домінують дві тенденції:

• унітарна, або єдина, система, коли вища освіта забезпечується університетами чи відповідними до них закладами. Такі заклади пропонують як загальні академічні ступені, так і професійно орієнтовані програми різної тривалості і рівня. В унітарній системі вищої освіти до її складу входять лише університети (частка інших ВНЗ становить незначний відсоток). Такою є освіта в Італії. Іспанії, Австрії, Фінляндії, Швеції.
• бінарна, або подвійна, система з традиційним університетським сектором, що так чи інакше опирається на концепцію Humboldt університету та на окремий нецніверситетський сектор вищої освіти, що мас чітко окреслену структуру. Така система освіти притаманна більшості розвинених країн світу, де поряд з університетським сектором існують численні спеціалізовані заклади, які приймають чималу частину молоді. З європейських країн бінарну систему вищої освіти мають Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Нідерланди, Норвегія, Німеччина, Франція, Швейцарія та ряд інших.

     Достатньо ефективною для світової вищої освіти є тенденція удосконалення і розширення «короткої і професіоналізованої» вищої освіти. Йдеться не про аналоги наших технікумів, а про інтенсивне кавчання у справжньому ВНЗ (це, нерідко, - особливий підрозділ університетів), але упродовж малого проміжку часу, до трьох років, та умови доброї організації (прикладом є створені нещодавно «університетські інститути» у Франції) отримується ґрунтовна освіта, як наслідок – випускники легко знаходять роботу.

     Тенденції до всебічної (єдиної) університетської системи разом із розвитком сильного сектору вищої освіти неуніверситетського рівня сприяли ширшому тлумаченню поняття «університет», що відрізняється від визначення, яке традиційно використовується щодо континентального європейською університету, - установа з інтенсивною співпрацею, узгодженістю між викладанням, навчанням та успіхами у ньому, де велика увага приділяється індивідуальному навчанню [9].

     Ця  тенденція чітко спостерігається  сьогодні головно в університетах тих країн, які встигли найглибше зануритися у процес створення інформаційного суспільства. Донедавна малоструктуровані системи вищої освіти виконували достатньо обмежену кількість завдань щодо збереження і зміцнення державних структур країни, проведення наукових і технологічних досліджень з одночасною підготовкою науковців, а також забезпечення економіки фахівцями високої кваліфікації. У більшості країн світу ці завдання заклади вищої освіти виконували шляхом використання моно- (чи мало-) дисциплінарного навчання. Якщо вища освіта була загальною, то фахова підготовка переносилася на робочі місця (класичним прикладом є Японія).