Напрямки та перспективи удосконалення освітянського комплексу України

     Основні ж завдання щодо організації навчальних закладів вищої освіти, які мають професійно орієнтовані програми навчання паралельно з університетським сектором, майже однакові у більшості країн:

• запропонувати професійно орієнтовані та економічна вигідні типи освіти для задоволення потреб ринку праці;
• забезпечити потреби зростаючої кількості вступників без істотного збільшення урядових витрат па вищу освіту;
• запропонувати передусім програми, орієнтовані на викладання, в яких частково використовуватимуться дослідження прикладного характеру;
• поновлення та покращення вже існуючої професійно орієнтованої освіти.

     Разом зі зростаючою диверсифікацією структур вищої освіти відбувається паралельна диверсифікацією ступенів і кваліфікацій, які вилаються різними закладами  освіти.

     Існує традиційна диференціація між структурою «континентального європейського» ступеня з досить довгим академічно інтегрованим навчанням та структурою «англо-американського» університетського  ступеня з коротшим за тривалістю навчанням на отримання першого  ступеня та розмаїттям післябакалаврськнх студій, що частково базуються на модульній  системі.

     У деяких країнах типи ступенів коротшого  циклу впроваджуються у національну  структуру ступенів (напр., у Данії. Фінляндії, Італії і Португалії). В  інших країнах така система впроваджується разом із традиційною ступеневою структурою (напр., у Німеччині та Нідерландах).

     У неуніверситетському секторі також  відбувається безперервна диверсифікація кваліфікацій. Аби відповідати вимогам  ринку праці у певних професійних  сферах, запроваджено велику кількість  нових програм для здобуття ступеня  бакалавра, розроблено низку післябакалаврських курсів. Вони можуть завершуватися  отриманням національного ступеня  чи ступенів із подвійною спеціалізацією. Заклади освіти неунівсрситетського  типу, які не мають права на магістерські програми, за власним бажанням можуть співпрацювати із зарубіжними установами, які таке право мають. Отже, у такий  спосіб зазначені заклади освіти отримують можливість пропонувати  студентам міжнародні магістерські програми [12].

     Заклади вищої освіти неуніверситетського  сектору не пропонують докторські ступені, але це не означає, що кандидати на докторські програми з неунівсрситетського  сектору не можуть на них навчатися. У деяких країнах такі кандидати  мають можливість отримати доступ до докторської (PhD) програми в університеті одразу (напр.. Норвегія і Нідерланди) або через так звані підготовчі курси (напр., Австрія і Німеччина). У Норвегії декілька навчальних закладів неуніверентетського сектору добувають право проводити дослідницькі студії та надавати авторські ступені [18].

     Зростаюча диверсифікація в цілому вважається позитивним явищем для систем вищої  освіти як у середині кожної країни, так і в міжнародному контексті. Але зростаюча диверсифікація стикається і з проблемами недостатньої прозорості структур кваліфікацій окремої країни і труднощами у взаємному визнанні кваліфікацій через велику кількість  різних рівнів та варіацій змісту кваліфікацій. Вирішення цих проблем спонукає до пошуку інших інструментів, які  сприятимуть розумінню отриманої  інформації про кваліфікації.

     Системи вищої освіти Європи мають довгу  історію та багатовікову традицію, яка була започаткована ще у середньовічних європейських університетах, які виникли  у Європі наприкінці XI століття. Першим університетом Європи був Болонський університет, який постав на базі правничої школи, заснованої, як вважають, ще у 1088 році (статус університету було надано спеціальною хартією, яку оприлюднив у 1158 році імператор Фридрих І Барбаросса). Болонський університет був вже тоді дуже популярним закладом освіти, про що свідчить велика кількість учнів, які там навчались. Наприклад, у XIII столітті кількість учнів Болонського університету сягала 10 тисяч [8].

     Інші  найстаріші університети Європи: Кембрідж (1209), Оксфорд (2-а половина XII - початок ХІПст.), Паризький університет - Сорбонна (1215), Саламанкський (1218), Лісабонський(1290), Празький - Карпів університет (1348), Краковський Ягеллонський (1364), Віденьський (1365), Гейдельберзький (1386). Перші середньовічні університети являли собою корпорації студентів-школярів (школяр - латиною scolarius) та виклада-чів-магістрів (магістр - на латині magister - начальник, наставник), звідки й пішла назва цих закладів - Universitas magistrorum et scolarium. Студенти та викладачі (колеги) мешкали у гуртожитках - колегіумах (коледжах), де відбувалися також і заняття, які мали форму лекцій та диспутів.

     Типовий середньовічний університет складався  з чотирьох факультетів - підготовчого (факультет мистецтв) та трьох вищих - правничого, медичного та теологічного. На факультеті мистецтв, який згодом отримав  назву філософського, викладали  так звані сім вільних мистецтв, які поєднувалися у тривіум (trivium) - граматика, риторика, діалектика (логіка) та квадривіум (quadrivium) - арифметика, геометрія, астрономія, музика. Після оволодіння курсом тривіума та складання відповідного іспиту школяру присуджувався ступінь бакалавра мистецтв (слово "бакалавр" походить від пізно-латинського "baccalarius", яким називали дворову прислугу, підвасалів - від "Вассаlагіа" - маєток, володіння). Після оволодіння курсом квадривіума - надавалася ступінь магістра мистецтв (magister artium liberalium).

     Випускникам правничого, медичного та теологічного факультетів після захисту дисертацій присуджувався ступінь доктора  відповідних наук (доктор права, доктор медицини, доктор теології). Згодом ступінь  доктора стали присуджувати і  випускникам філософських факультетів (доктор філософії). Ступінь доктора  наук вперше стала присуджуватися Болонським університетом у 1130 році [13].

     У дореволюційній Росії ступінь магістра існувала на всіх факультетах, крім медичного. Ступінь магістра присуджувалася випускникам  університетів після складання  усних іспитів (особи, що витримали  іспити, називалися магістрантами) та публічного захисту дисертації, схваленої  факультетом. У дореволюційній Росії  ступінь доктора наук присуджувалася лише особам, які мали ступінь магістра та захистили докторську дисертацію [15].

     Таким чином, в європейських університетах  історично склалися два цикли  підготовки -перший - початковий (undergraduate) та другий - завершальний (graduate). Перший цикл дає змогу отримати ступінь бакалавра, другий - магістра. Після завершення повного курсу вищої освіти за допомогою аспірантури (post graduate) здобувається ступінь доктора наук (доктора філософії). Саме цю структуру циклів вищої освіти, не конкретизуючи назви ступенів (окрім докторського звання), пропонують документи Болонського процесу [26].

      1.3. Особливості реалізації болонського процесу

     Досліджуючи тему курсової ми не могли обійти стороною таку систему як болонська. На теперішній час ця система переважає у  європейський країнах й стрімко  розвивається на теренах України. В  цьому питанні ми розкриємо правила  реалізації болонської системи, які  звісно стосуються й України.

     Болонський  процес започатковано на зустрічі міністрів  освіти 29 Європейських країн 10 червня 1999 року. Підписана ними Болонська  декларація передбачувала до 2010 року створення спільного Європейського  простору вищої освіти. Головною метою  декларації учасники визнавали (на початку  процесу) інтенсифікацію європейської мобільності випускників вищих  учбових закладів. Така мобільність  вважалася базисною для підвищення конкурентноздатності європейської системи  вищої освіти та її випускників на світовому ринку праці [25].

     Надалі  головна мета процесу, незмінна за змістом, підлягала уточненню та деталізації відносно стратегії її досягнення, головних завдань, стандартів, тощо, під час наступних регулярних зустріч учасників процесу в період 1997-2003 pp. (Лісабон. Болонья. Прага. Берлін). Регулярні зустрічі міністрів країн-учасниць відбуваються що два роки. Наступна зустріч запланована в Бергені (Норвегія.2005) [23].

     Ключовими поняттями в переліку завдань  Болонського процесу. обов'язкових  до виконання в короткий термін для  тих університетів, які мають намір увійти в процес, є поняття Європейської системи трансферу та акумуляції кредитів (залікових балів). ECTS. а також поняття додатку до диплому ((Diploma Supplement. DS). яке використовує систему ECTS та її компоненти.

     Зауважимо, що кредитна система, як система виміру навчального навантаження, та кредитно-модульна система організації навчального  процесу - зовсім не синоніми. Якщо кредитно-модульна система організації навчального  процесу потребує докорінної перебудови організаційних засад навчання, то кредитна система оцінювання трудомісткості навчання може існувати і в межах  традиційної лекційно-семінарської системи організації навчального  процесу. Система кредитів ECTS це систематичний спосіб опису існуючої освітньої програми за допомогою присвоєння кредитів кожному її компоненту.

     ECTS спрощує розуміння І порівняння навчальних програм для всіх студентів (вітчизняних і іноземних). ECTS стимулює мобільність і академічне визнання. Вона допомагає університетам організовувати і переглядати їх навчальні програми. ECTS може бути використана для різних програм і форм навчання. Ця система робить здобуття вищої освіти в Європі привабливішим для студентів з інших континентів.

     ECTS впроваджується в Європі з 1989 року і з того часу була перевірена в ході пілотних проектів та удосконалена у 145 європейських університетах. Система дає можливість підтримати мобільність студентів у межах країн-учасниць, забезпечує взаємне визнання учбових досягнень студента за періоди навчання в різних університетах (і навіть різних країнах). Система ECTS дозволяє акумулювати досягнення студента в умовах вибору ним власної траєкторії та темпу навчання. Вона робить учбові програми легкими для читання та порівняння студентам, як місцевим, так і іноземним. Нарешті, ECTS є обов'язковим євростандартом Болонського процесу. Якими є головні риси цієї системи накопичення та трансферів кредитів? Вони такі:

     ECTS базується на угоді, що 60 кредитів вимірюють повне учбове навантаження студента за один учбовий рік (відповідно 30 кредитів за один семестр, 20 кредитів - за триместр).

     Повне учбове навантаження включає всі  види роботи, включно з самостійною  роботою студента, підготовкою до іспитів, їх складання, практиками, тощо.

     Кредити оцінюють всі компоненти річної учбової  програми - модулі, учбові курси, практику, дипломне проектування, тощо і відображують лише кількість учбової роботи, необхідної студенту для їх виконання та засвоєння, у співвідношенні до повного обсягу роботи за учбовий рік (60 кредитів). Кредити не оцінюють складності, або  відносного рівня окремих курсів, предметів, або інших компонент  учбової програми.

     Кредити є також шляхом кількісної оцінки учбових досягнень. Студент отримує  кредити лише за ті компоненти програми, в яких досяг сформульованих цілей  і виконав всі необхідні роботи , а також склав іспит, або пройшов  іншу передбачену учбовим планом форму контролю.

     Успішність  студентів оцінюється в національній шкалі оцінок. Втім, доброю практикою  вважається дублювання національної шкали  оцінок успішності в залікових книжках  студентів та інших відповідних  відомостях в шкалі оцінок ECTS, яка є елементом системи. Співвідношення між національною шкалою та ECTS можна побачити на таблиці 1.1 (див.дод.1).  

     Таблиця 1.1.

     Шкала оцінок

     Оцінки  двох останніх рядків таблиці стосуються двох різних типів неуспішних студентів. Зокрема оцінка FX означає - «недостатньо, студенту необхідно трохи більше роботи для заліку курсу», тоді як оцінка F означає -«незадовільно, студенту потрібний значний обсяг роботи для заліку курсу». Обидві ці оцінки виставляються у залікові, або екзаменаційні відомості, але не у залікову книжку студента, так само, як це практикується відносно існуючої української оцінки «незадовільно» [23].