Міжнародного франчайзингу бізнесу

    Ліцензіар надає права на використання його інтелектуальної власності ліцензіату, а також інформацію, яка уможливлює використання таких прав. Ліцензіат  використовує надані права і сплачує  відповідні платежі ліцензіару.

Ліцензійна  угода є, як правило, трансграничною, тому розрахунки за нею регулюються відповідним законодавством країн належності ліцензіара та ліцензіата. Крім того, слід врахувати, що платежі за ліцензійними угодами є об'єктом пільгового оподаткування в більшості розвинутих країн, а також мають пільговий режим згідно з більшістю двосторонніх угод країн про уникнення подвійного оподаткування. Ліцензії та інші види нематеріальних активів потребують чіткого визначення юридичного та податкового статусу сторін ліцензійної угоди. З точки зору оподаткування розвинуті країни застосовують як глобальний принцип оподаткування, згідно з яким оподатковуються консолідовані прибутки компанії від діяльності в усіх країнах світу, так і принцип податкового резидента, відповідно до якого оподатковуються прибутки за критерієм резиденства.

    Резидентом  країни є особа або компанія, організація, яка здійснює господарську діяльність у країні чи отримує доходи і є  суб'єктом оподаткування. Резиденти  країни – всі компанії, зареєстровані  в країні, всі громадяни, що проживають у країні, отримують тут доходи від своєї діяльності, а також громадяни та компанії інших країн, які здійснюють діяльність і отримують доходи на території країни протягом певного часу.

Нерезидентами є громадяни всіх інших країн, які тимчасово перебувають в країні та здійснюють свою діяльність протягом визначеного часу; всі громадяни і компанії інших країн, які мають статус державного службовця, військовослужбовця іншої країни, а також громадяни та компанії, які перебувають за межами країни і здійснюють там свою діяльність.

Умовами ліцензійної угоди є визначення таких основних параметрів:

1. Тип ліцензії: повні; лімітовані; ексклюзивні або неексклюзивні; термінові або нетермінові.
2. Ліцензії можуть діяти на території певної країни або використовуватися за її межами.
3. Ліцензії можуть бути загальними або генеральними. Може існувати одна компанія в країні, яка надає субліцензії.
4. Умови використання ліцензії: умови отримання; умови передачі; умови контролю за дотриманням технології, якості та інше; загальні умови щодо змін, стосовно взаємин між ліцензіарами та ліцензіатами; умови застосування.
5. Обмеження щодо обсягу використання ліцензії.
6. Обмеження щодо експорту продукції, виробленої на основі ліцензії, в треті країни.
7. Розмір і періодичність ліцензійних платежів та їх характер – фіксовані (на певний час) і змінні (залежать від обсягу продукції та інших параметрів).
8. Відповідальність за порушення умов ліцензійної угоди [25, 250].

Оцінка  вартості ліцензійного контракту залежить від таких факторів: (а) ексклюзивності чи неексклюзивності ліцензії; (б) наявності ринкових обмежень використання ліцензії, включаючи експорт; (в) обмежень щодо обсягу виробництва; (г) терміну дії; (ґ) новизни технології; (д) рівня конкуренції; (е) політичного та ділового ризиків у країні, якій надається ліцензія; (є) рівня технології в країні, якій надається ліцензія.

    Ціна  ліцензії визначається за верхнім та нижнім обмеженням. Ціна пропозиції завжди вища, її розраховують за оцінкою потенційного прибутку від використання ліцензії та пропозиції ліцензіара. Верхній ліміт ціни визначається очікуваними прибутками ліцензіата й очікуваними витратами ліцензіата на придбання аналогічної ліцензії у конкурентів. Нижній ліміт ціни ліцензії визначається витратами на її передачу та застосування.

    Франчайзинг – це угода компаній, згідно з  якою відбувається передача прав на використання торговельної марки і способів здійснення торгівлі або надання послуг, які мають суттєве значення для бізнесу, її учасниками є дві сторони: перша – компанія, що має права на франчайзинг і передає їх іншим компаніям (франчайзер); інші компанії як сторони угоди, що набувають прав на франчайзинг (франчайзі).

    Типовим прикладом франчайзингу є транснаціональні готельні системи, зокрема "Холідей  Інн", "Хілтон", "Інтер-контінентал", "Форум" та інші; системи швидкого харчування – "МакДоналдс", "Піцца  Хат", "Бургер Кінг", "Данкін Донатс" та інші; торговельні системи – "Маркс енд Спенсер", "Білла" та ін.[7]

    Франчайзер  надає право на використання назви, торговельної марки, фірмового стилю, ділової репутації, доступу до системи  бронювання певної готельної системи  або постачання товарів; надає послуги  з підготовки персоналу та інші й отримує за це фіксовану винагороду [15].

Майже половина послуг у роздрібній торгівлі, системі харчування та готельному бізнесі  розвинутих країн надається за франчайзингом. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  ІІІ

Проблеми  і перспективи  розвитку франчайзингу в Україні

    3.1 Стан і проблеми  розвитку міжнародного  франчайзингу в  Україні

    В Україні 29 грудня 2001 р. розпочала свою діяльність Асоціація роботодавців у галузі франчайзингу. Завдання цієї організації — представіяти інтереси підприємців та їх операторів, які використовують фраічайзингові договори у державних установах, надавати їм практичну допомогу при організації та просуванні на ринку. Одночасно з активною діяльністю на національних теренах Асоціація налагоджує зв'язки з іноземними та міжнародними асоціаціями, вивчає досвід інших країн у франчайзииговій діяльності та нормативні засади останньої. У такий спосіб в Україні франчайзинг активно розвивається. Найбільш охопленими франчайзинговими мережами є такі сфери бізнесу, як громадське харчування, роздрібна торгівля, послуги, автоперевезення та будівництво.

    Однак в Україні для законодавчого  регулювання комерційних справ, відомих у міжнародній практиці як "франчайзинг" і "франшиза", використовується термінологія "комерційна концесія". Правовідносини сторін у договорі комерційної концесії регулюються ЦК України (статті 1115-1129) [16].

    Комерційна концесія (франчайзинг, франшиза) є відносно новим інститутом українського цивільного права. Її мета – сприяти просуванню на ринку товарів, зокрема, високотехнологічного устаткування, яке, як правило, є засобом виробництва інших товарів, виконання робіт чи надання послуг, а також створення нових комплексів по збуту товарів та наданню послуг. На підставі договору здійснюється сплатна передача виключних прав на об'єкти інтелектуальної власності, комерційну інформацію (ноу-хау), знаки для товарів і послуг, фірмове найменування для використання іншим суб'єктом в його підприємницькій діяльності.

    У юридичній літературі договір комерційної  концесії часто розглядається як різновид ліцензійного договору [6]. Є.О. Суханов заперечує цю точку зору. Він зазначає, що на відміну від ліцензійного договір комерційної концесії дає можливість використовувати не один лише визначений об'єкт "інтелектуальної власності", а цілий комплекс таких об'єктів, а також інші майнові права. Крім того, у ліцензійних відносинах фактичний виробник (ліцензіат) завжди зобов'язаний інформувати про себе клієнтів-споживачів і не має права приховуватися під фірмою правоволодільця (ліцензіара).

    Поки  що Україна відірвана від міжнародного ринку франчайзингу, зарубіжні франшизодавачі неохоче вступають в ділові стосунки з нашими підприємствами. Причини цього криються в наявності деяких непривабливих рис українського ринку: неналежний розвиток конкуренції, слабка подекуди правова дисципліна, незадовільний фінансовий стан підприємств.

    Представники  міжнародних франчайзингових систем починають працювати в Україні  за так званою пілотною стратегією, коли спочатку відкриваються власні філіали або спільні підприємства і таким чином поступово пристосовуються до особливостей місцевого ринку. 
Систему, подібну до франчайзингу, була спроба запровадити в Україні більше десяти років тому. Це коли до великого, успішно працюючого підприємства прикріплювали для патронажу 1-2 відстаючих підприємства. Або так звана система «два на два», яка поширювалася насамперед у сільському господарстві при організації і підведенні підсумків соціалістичного змагання. За цієї системи переможець визначався за середніми даними по двох підприємствах (кращого і гіршого), що за задумом авторів цієї системи повинно спонукати кращі господарства надавати всіляку допомогу відстаючим і на цій основі досягати більш високих загальних показників господарювання. Проте це нововведення не прижилося, як і багато інших, оскільки це була чергова пропагандистська акція. В її основі не лежали економічні розрахунки і взаємна матеріальна зацікавленість партнерів, а нав'язані ззовні стосунки.[4]

    За  оцінками Міністерства економіки України, на сьогодні в Україні підписано більше вісімдесяти франчайзингових контрактів, третина яких стосується ринку нафтопродуктів, ще чверть системи fast food. Найбільші франчай-зори - Мак Дональдс, "Кодак", "Фуджі", "Білла", "Баскин & Робін", "Альянс", "Швидко", "Ростікс", "XXI століття", "Uno momento" та ряд ін.

    Франчайзинг дедалі ширше використовується при  створенні технічних станцій  обслуговування автомобілів, наприклад, ЗАЗ-Деу, автозаправних станцій, наприклад "ТНК-Україна", "Лукойл-Україна", магазинів автомобільних товарів  та аксесуарів, мережа магазинів АТЛ, салонів краси, які іноді працюють не лише під торговою маркою, що створена для салонів краси, а й під торговою маркою, відомою споживачу. Як приклад можна навести торговельну марку "Тіко", що використовується для автозаправок, супермаркетів та салонів краси, продажу товарів за каталогами. На сьогодні цей вид підприємницької діяльності використовується при розповсюдженні товарів з відомих каталогів "Отто", "Квеллі" та ін.[8]

    Успішно розвивають франчайзингову мережу в  Україні також фірма "SPAR", російська фірма "1С" і українські підприємства ТОВ "Торгова марка Піцца Челентано" та Асоціація "МакСмак" (до речі, перші в Україні франчайзингові фаст-фуди).

    У 2001 р. Кабінетом Міністрів України  було внесено до Верховної Ради України  проект Закону України "Про франчайзинг". Метою проекту було законодавче регулювання відносин між суб'єктами госіюдарюнання щодо передачі прав на використання в господарській діяльності комплексу виключних прав власника на фірмове найменування, комерційну інформацію, ноу-хау і т. д. При аналізі проекту Закону в ньому були виявлені такі недоліки:

• відсутні визначення ключових понять,  що використовуються у франчайзингу: ноу-хау, франшиза, територіальна франшиза, генеральна франшиза,  субфранчайзинг,  комерційна інформація, об'єкти виключних прав і т.д.;
• законопроект не узгоджений із законодавством у сфері правової охорони інтелектуальної власності;
• проект дублює розділи Цивільного кодексу України і Господарського кодексу України, не вносячи ніяких доповнень у регулювання франчайзингу;
• пропонується багаторазова реєстрація франчайзиногового договору (у Департаменті інтелектуальної власності та органі, що реєструє суб'єкти підприємницької діяльності);
• відсутні норми про регулювання переддоговірних франчайзингових відносин (з урахуванням проекту Типового закону про інформацію);
• відсутні норми щодо розкриття інформації про запропоновану франшизу;
• не передбачені питання економічного стимулювання франчайзингу, створення системи саморегулювання;
• відсутні формулювання таких важливих понять франчайзингу: корисні моделі, формули, процеси, ноу-хау, процеси, що усуне можливості їхнього неоднозначного трактування податковими службами і зніме проблеми, пов'язані із застосуванням окремих податків, зокрема, ПДВ, податку на репатріацію, відобразити існуюче оподатковування франчайзингового бізнесу;
• відсутність норми щодо регулювання міжнародного франчайзингу.

    У цілому законопроект заслуговував підтримки, оскільки спрямований на поглиблення і розвиток підприємництва, а також посилення захисту прав інтелектуальної власності в Україні. Однак, внаслідок очікування прийняття ЦК України роботу над проектом Закону України "Про франчайзинг" було призупинено.

    Однак, не зважаючи на таку значну кількість  переваг, ринок франчайзингу має ряд проблем, які потребують вирішення. До таких проблем слід віднести наступні:

      1. Необізнаність українських  підприємців з  основними принципами  ведення бізнесу  на умовах франчайзингу. За даними Асоціації роботодавців у галузі франчайзингу в Україні у 2008 р кількість франчайзерів виросла на 26% і становила 380. Хоча, проведене компанією «ТРІАРХ» дослідження (опитування всіх компаній, які заявили про себе як про компанії, що розвивають франчайзингові системи) показує, що заявлена цифра є перебільшеною та реальне число компаній, що працюють за схемою франчайзингу та відповідають більшості стандартів лише близько 40. Тобто, близько 280 компаній або свідомо видають себе за франчайзингові або просто ринок не обізнаний з головними принципами франчайзингу, що дають можливість виділити даний бізнес з поміж інших видів економічної діяльності. Компанія «ТРІАРХ» встановила, що основною причиною такої відмінності даних є нерозуміння різниці розвитку філіальної мережі та мережі франчайзингу та їх принципові відмінності [27].

      2. Недосконалість нормативно-правової бази. Також гальмує розвиток франчайзингу українське законодавство. Наприклад, а США тільки на федеральному рівні створено біля сотні законів , що так чи інакше стосуються франчайзингу, у той час як на Україні відсутній навіть закон про франчайзинг. В Україні у 2008-2009 рр. в законодавчій базі франчайзингу не відбулося жодних змін, але збільшилося кількість судових позовів щодо ведення бізнесу на умовах франчайзингу. Це примушує франчайзерів звернути увагу на вже підписані договори та звертатися до фахівців за підготовкою нових договорів.

      3. Відсутність детальної  інформації про франчайзинг як метод ведення бізнесу. Дослідження компанії «ТРІАРХ» показує, що, як вже зазначалося вище, в Україні 85-90% компаній-франчайзерів не відповідає міжнародним правилам і вимогам франчайзингу. Наприклад, є випадки, коли компанію холдингового типу нарікають «франчайзингом», що є зовсім некоректним [30].

      4. Відсутність практики  апробації бізнесу. За кордоном франчайзер не має права продавати франшизу, якщо не було апробації ведення бізнесу за цією франшизою [18]. В Україні ж є практика продажу зовсім нової франшизи без ведення франчайзером комерційної діяльності за даним напрямком бізнесу. Відповідно, така практика є неприпустимою, адже продаж описаних процесів ведення бізнесу, які не відпрацьовані на своїх торгових точках є в більшості випадках збитковим.