Економічна роль держави у ринковій економіці

У тісному зв’язку з адміністративною реформою перебуває і розв’язання проблем регіональної політики. Така політика передбачає створення ефективно діючої системи влади й управління в центрі та в регіонах, її фінансово-економічне та нормативно-правове забезпечення на засаді оптимального поєднання загальнодержавних, регіональних і місцевих інтересів.

Ураховуючи високий рівень інтеграції економіки в колишньому СРСР, брак конкурентоспроможної на світових ринках продукції, значний дефіцит торгового балансу при переході на світові ціни, першочерговою проблемою України в зовнішньоекономічній діяльності є насамперед відновлення економічних зв’язків з країнами СНД з поступовою заміною нераціональних на економічно ефективні.

Крім того, за рахунок пріоритетного розвитку галузей, які визначають сучасний етап науково-технічного прогресу, слід збільшувати обсяг виробництва конкурентоспроможної продукції, здійснювати програму державного стимулювання експорту за допомогою податкової, кредитної, митної політики тощо.

Зовнішньоекономічна діяльність України має бути багатовекторною. Необхідно не лише продовжити, а й забезпечити її європейську орієнтацію. Це дуже важливо, ураховуючи завдання інноваційного розвитку. Водночас треба пам’ятати, що якісно нові можливості для України в розвитку зовнішньоекономічних відносин відкриваються у зв’язку з підписанням Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією. Поглиблення зовнішньоекономічних зв’язків із Росією необхідно розглядати як важливу складову стратегії економічного зростання України.

У міру наближення незалежної України до умов процесу суспільного відтворення (продуктивності праці, цін, заробітної плати тощо) в країнах ЄС треба домагатися поступового входження в це економічне угруповання спочатку як асоційованого, а згодом і повноправного члена. Важливою ланкою зовнішньоекономічної діяльності України має стати створення вільних економічних зон (вільні торгові зони, вільні митні зони, науково-технічні зони, або технопарки) за допомогою застосування експортно-імпортних, митних, податкових, кредитних пільг, урядових підтримок, формування відповідної нормативної бази. Проблеми формування, функціонування і розвитку таких зон мають бути передані переважно у сферу компетенції обласних і зональних органів управління. Доцільно у цьому зв’язку передавати землю в оренду спільним підприємствам на тривалий час (від двадцяти п’яти до п’ятдесяти років) зі збереженням власності на землю за державою. Метою створення вільних економічних зон є швидкий розвиток економіки, зростання життєвого рівня населення через запровадження у виробництво нової техніки і технологій, досягнень науки, широкого залучення іноземного капіталу.

2.2 Правові та адміністративні методи регулювання ринкової економіки

Правові методи регулювання розвитку економіки передбачають прийняття законів і законодавчих актів Верховної Ради України, видання указів Президента, а також вироблення механізму їх реалізації і контролю.

Закони, законодавчі та нормативні акти визначають об'єкт і зміст регулювання, відповідальність юридичних і фізичних осіб у разі їх невиконання. Закони виконують функцію довгострокового правового регулювання, а укази, нормативні акти, як правило, — короткострокового, або оперативного.

Пакет законів, що регулюють економічні відносини в Україні, напрацьовується. Основними чинними законами є "Закон про власність", "Про банки і банківську діяльність", "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції", "Про оподаткування доходів підприємств та організацій", "Про банкрутство", "Про інвестиційну діяльність", "Про захист іноземних інвестицій в Україні", "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності", "Про форми власності на землю", "Про освіту", "Основи законодавства України про культуру", "Про зайнятість населення", "Про оплату праці", "Про державне мито", "Про єдиний митний тариф".

Зміни і доповнення законів передбачаються відповідними законодавчими актами, постановами Верховної Ради України, постановами та декретами Кабінету Міністрів України.

Адміністративні методи регулювання ринку виражають, по суті, пряме управління з боку держави. Суть адміністративних методів значною мірою залежить від обраного засобу управління суб'єктами ринкової діяльності. Адміністративні методи базуються на стилі державної влади і поділяються на засоби заборони, дозволу і примусу.

Адміністративна діяльність є засобом виконання обов'язків, покладених на відповідні підрозділи і керівників, а також створює передумови вирішення економічних і соціальних завдань, переведення системи в новий стан розв'язання конфліктних ситуацій і т. ін. Адміністративні дії потрібно аргументувати з огляду на їх можливі наслідки. Дія є виправданою повною мірою тоді, коли вона здійснюється з урахуванням економічного стимулювання, переконання і виховання.

Глибока адміністративна дія в різних формах орієнтована на забезпечення ефективного функціонування управляючої системи. За її допомогою вирішується багато завдань, зокрема підтримка параметрів системи в нормальних межах, попередження відхилень від заданої програми, а в разі потреби — їх усунення, перехід системи з одного стану в інший.

Відповідальні завдання, як правило, вирішуються за допомогою адміністративних методів. У країнах з розвиненою ринковою економікою сфера адміністративних заходів обмежується переважно захистом навколишнього середовища, створенням сприятливих умов для життєдіяльності малозабезпечених верств населення, а також запобіганням розвитку тіньового бізнесу.

Функції державного регулювання різноманітні. Фактично економічна роль уряду виявляється в таких широких масштабах, що досить важко скласти вичерпний перелік його економічних функцій. Залежно від завдань уряду можна систематизувати функції державного регулювання. Окремі економічні завдання уряду мають за мету підтримувати функціонування ринкової системи. У цій сфері виокремлюють дві найважливіші функції державного регулювання: забезпечення правової бази та громадського порядку, які сприяють ефективному функціонуванню ринкової системи, і захист конкуренції.

Виконуючи функцію захисту конкуренції, уряд посилює та модифікує функціонування ринкової системи. Тут важливого значення набувають такі функції державного регулювання:

- перерозподіл доходу  і багатства;

- коригування розподілу  ресурсів з метою зміни структури  національного продукту;

- стабілізація економіки, тобто контроль за рівнем зайнятості  та інфляції, що породжуються  коливаннями економічної кон'юнктури, а також стимулювання економічного  розвитку.

У межах кожної з перелічених функцій передбачається вжиття відповідних заходів. Щоб створити необхідну для ефективного функціонування ринкової економіки правову базу, потрібні заходи з надання законного статусу приватним підприємствам, визначення власності та гарантії виконання контрактів. Уряд установлює також законні "правила гри", що регулюють відносини між підприємствами, постачальниками ресурсів і споживачами.

На основі законодавства на уряд покладено виконання функцій арбітра у сфері економічних агентів. Крім того, уряд може застосовувати владу для встановлення відповідних покарань. Основні функції, що забезпечуються урядом, — підтримка громадського порядку; введення стандартів вимірювання кількості та якості продуктів; створення грошової системи, що полегшує обмін товарів і послуг.

Приймаючи певний закон, держава впроваджує правила поведінки, якими мають керуватись виробники у взаємовідносинах і відносинах зі споживачами, а в окремих питаннях — працівники підприємств із дирекцією.

Це є базова форма діяльності уряду. Доповнюють її заходи забезпечення ринку обіговими коштами, гарантування якості продуктів, визначення прав власності і відповідальності за дотримання договірних умов. Ці заходи сприяють також розширенню ринків і досягненню поглибленої спеціалізації у використанні матеріальних і трудових ресурсів. Як і раніше, основна мета — сприяти ефективному розподілу та використанню ресурсів [4].

2.3 Державне регулювання  ринкової економіки – досвід  розвинутих країн

Економічна наука давно довела і практика економічно розвинутих країн підтвердила доцільність та необхідність добиватися у соціально-економічній політиці оптимального поєднання державного регулювання економіки з ринковою саморегуляцією. Держава не повинна допускати як невиправданого втручання у господарську діяльність, так і економічної анархії, розгулу ринкової стихії. Втручання не повинно бути надмірним і таким, що порушує закони. Але важливо, щоб воно було достатнім для забезпечення вирішення завдань соціального розвитку і дотримання законів. Ці висновки дістали відображення і були закріплені у Господарському кодексі України, ст. 5 якого «Конституційні основи правопорядку у сфері господарювання" встановлює, що правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. [2] До загальних принципів господарювання кодекс (ст. 6) відносить свободу підприємницької діяльності, але в межах, встановлених чином. Державне регулювання економічних процесів необхідне, але обмежується забезпеченням соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, економічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави. Відповідно до Закону «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» вiд 11.09.2003 № 1160-IV державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності має бути спрямована на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, яка здійснюється в межах, у порядку та способом, встановлених Конституцією і законами України (ст. 1 Закону від 11 вересня 2003 р.) [ 1].

Загалом проблема регулювання, зокрема державного регулювання, не є «білою плямою» в економічній теорії. Аналіз літератури показує, що при її розгляді використовуються різноманітні підходи. Зокрема, як зарубіжні, так і вітчизняні науковці неодноразово зазначали факт надмірної ускладненості системи регулювання, виділяючи при цьому кілька його типів. Кожний з них віддзеркалює особливості внутрішнього і міжнародного становища окремої країни або груп країн. Наприклад, Ю. Ольсевич наголошує, що у США система економічного регулювання була зорієнтована на запобігання циклічним коливанням; у країнах Західної Європи акцент робився на націоналізацію у ключових галузях економіки, на програми модернізації, регулювання цін і прибутків (доходів), на підтримку кооперування дрібних підприємств; японська система економічного регулювання мала характер жорсткої структурної політики зростання, розрахованої на середню та довготривалу перспективу і на світовий ринок. Радянська система господарського регулювання створювалася за типом централізованого державного впливу на економіку [ 11].

Стосовно інструментів, за допомогою яких безпосередньо здійснюється державне регулювання, то вони можуть бути найрізноманітнішими. Найважливішими є економічні та адміністративні методи. Тобто, фактично методи чи ототожнюються з інструментами державного регулювання, чи розглядаються як різновид інструментарію. Поряд з цим О. Сатановська до інструментів державного регулювання економіки відносить державне планування. У іншому науковому джерелі планування розглядається як форма, як форма реалізації функцій держави.

Наочним прикладом унікального поєднання жорсткого державного планування та ринкового механізму є Південнокорейська модель державного регулювання. Але особливість регулювання полягає в тому, що держава взяла на себе ті галузі економіки, які є не під силу приватному бізнесу, і виробничу та соціальну інфраструктури, енергетику, транспорт, видобувну промисловість. Державний план носить індикативний характер, містить конкретні орієнтири для підприємств. У своїй практиці, починаючи з 60-х років, Корея запровадила імпортозамінюючу політику, а з 70-х років — застосовує більш ліберальні підходи до державного регулювання економіки. Ступінь адміністративного регулювання в Південній Кореї, як і в інших східно-азіатських державах, складає не більше 10%. Це дало можливість досягти надзвичайно високих темпів економічного зростання (приблизно 9% в 1967—1987 рр.). Державне регулювання економічного життя Республіки Корея включає планування макроекономічних показників, застосовування кредитних і податкових заходів стимулювання експорту і обмеження імпорту, жорсткий контроль за фінансовою сферою, банківське регулювання грошового обігу і безпосереднє управління державним сектором.

В Південній Кореї застосовують заходи адміністративного і фіскального характеру для стимулювання науково-дослідних і конструкторських робіт. З цією метою використовуються пільги, заходи фінансової підтримки, програми стимулювання зв'язку між наукою і виробництвом. Важливими функціями державного регулювання розвитку науки і техніки є створення розвинутої науково-технічної інфраструктури, підготовка національних кадрів, інформування підприємств про наявні види технологій і устаткування, надання допомоги в адаптації технологій тощо.

Результатом державного регулювання є продуманий вибір галузевих пріоритетів, формування ключових галузей, індустріалізація економіки, перехід від імпорторозміщення до експортної орієнтації, високих технологій і наукомісткого виробництва.

Питання про успіх регульованої економіки в азіатських країнах залишається відкритим. Найбільш поширеними щодо цього серед економістів є три точки зору: уряди цих держав спрямували свою діяльність на забезпечення конкурентоспроможності на світовому ринку, не намагаються ігнорувати дію ринкових сил, якщо захід не досягає мети — відмовляються від нього; уряди намагалися подолати упередження проти експорту; торговельні режими залишаються зовнішньоорієнтованими.