Шпаргалка по "Истории экономики"

Ідею державного індикативного планування, що будується на координації планів приватних підприємств (за винятком державного сектора економіки, де планування, зрозуміло, має бути директивним), праві запозичили в центристів.

Економісти центристської орієнтації створили власну концепцію поступового переходу до соціалізму, яка частково синтезувала програми лівих та правих соціал-демократів у тій частині, що стосувалась методів регулювання економіки. Автори концепції (Л. Блюм, Л. Лора) виходили з відомої тези, що монополізація виробництва створює необхідні передумови для суспільного управління виробництвом. Приклади глобалізації управлінських процесів можна бачити, досліджуючи діяльність акціонерних товариств, де диверсифікація виробництва потребує злагодженого контролю й високого рівня планування в межах монополістичного об’єднання. Втручання держави в економіку, на їхню думку, має здійснюватись у формі планування, яке б забезпечувало координацію дій усіх монополістичних об’єднань, це є об’єктивною необхідністю, зумовленою потребами виробництва. Планування попервах має бути індикативним, а згодом — директивним. Для переходу до планової економіки необхідні певні умови, зокрема створення державного сектора в економіці, який поступово пошириться на всю економіку і набере усуспільненої форми.

Планування суспільного виробництва, на думку представників центризму, забезпечує перехід до соціалізму, оскільки контроль за виробництвом створює передумови для справедливого соціалістичного розподілу.

Криза 1929—1930 рр. сприяла радикалізації поглядів центристів, які почали вимагати негайної націоналізації провідних галузей виробництва за часткову компенсацію, планування розвитку економіки, контролю за розподілом і перерозподілом національного доходу, запровадження державної політики реструктуризації та протекціонізму, створення антимонопольних комітетів. А. Філіпп та Л. Лора навіть вимагали виключення з партії правих соціал-демократів, які виступали з програмою поміркованого реформування економіки методом непрямого державного втручання.

Дискусія щодо соціал-демократичного реформування економіки Франції в міжвоєнні роки набула особливої гостроти через розкол соціал-демократів, брак єдиної програми, розбіжність поглядів на суть соціально-економічних перетворень. Створення єдиного народного фронту внаслідок загрози фашизму консолідувало всі політичні сили в країні, але призвело до значного послаблення
соціал-демократії. Уряд соціалістів, очолюваний Л. Блюмом, замість радикальних економічних реформ змушений був обмежитися проведенням девальвації, субсидуванням підприємницької діяльності в нових та неперспективних галузях, наданням під­приємцям пільгової позички, скороченням витрат на соціальну сферу з одночасними поступками профспілкам (скорочення тривалості робочого тижня, підвищення заробітної плати), що не сприяло радикальному поліпшенню економічної ситуації і призвело до відставки уряду.

Програма шведської соціал-демократії. Швеція не брала участі в першій світовій війні, але експортувала військову продукцію, в результаті чого був заблокований її флот і в країні виникла продовольча криза. Після війни спостерігалось тимчасове пожвавлення економічного розвитку, яке базувалося на спекулятивній торгівлі. У 20-х рр. почалася промислова криза, яка мала тяжкі соціальні
наслідки. Уряд розробив програму відродження промисловості з допомогою короткотермінових локальних заходів, зокрема державного інвестування промислового виробництва (надходження в бюд­жет забезпечувались за рахунок сільського господарства та торгівлі). Соціальна сфера не розвивалась, хоча діяли окремі програ-
ми допомоги населенню. Активна макроекономічна політика не проводилась.

Під час «Великої депресії» Швеція також опинилася на межі
фінансового краху. Витрати на інвестиції почали скорочуватись і згодом зовсім припинилися. Рестриктивна грошова політика (обмеження грошових емісій, скорочення кількості грошей у обігу) знизила купівельну спроможність і сприяла зростанню безробіття.

Розроблену на підставі економічних концепцій стокгольмської школи програму шведської соціал-демократичної партії було покладено в основу формування економічної політики 30-х рр. Основні положення цієї політики базувались на таких засадних принципах: сильна держава регулює економічний процес, використовуючи для цього механізми саморегулювання, передовсім грошову сферу; перспективний напрям розвитку — від економіки пропозиції до економіки попиту; соціальна сфера базується на сильній і стабільній економіці, її розвиток регулюється і контролюється державою.

Таким чином, у міжвоєнний період (20—30-ті рр.) формується (поряд з переглядом неокласичної концепції ринку) доктрина соціал-реформізму. У центрі цієї доктрини — ідея поступової побудови соціалістичного суспільства, ознаками якого є суспільна власність на засоби виробництва, державне регулювання та планування економічного розвитку, соціальна справедливість. І хоч національні моделі трансформації різнилися масштабами й формами державного втручання в економіку, їх об’єднували декларована мета та деякі основоположні складові економічної політики.

Державна регламентація поширюється на промислове та сільськогосподарське виробництво, фінансові ринки, трудові відносини. Уперше в мирний час стали планувати обсяги виробництва, ціни, заробітну плату, прибутки, було розгорнуто широкомасштабні су­спільні роботи. Держава з метою врівноважування економіки та забезпечення її динамічного розвитку почала застосовувати як засіб коригування дефіцит державного бюджету, додаткові шокові емісії грошей, стимулюючу фіскальну політику.

У цілому наприкінці 30-х рр. соціально-демократичний, суспільно орієнтований реформізм з успіхом почав практичну реалізацію своєї мети — поступової трансформації капіталізму в соціалізм державно-парламентським шляхом.

3. Соціал-реформістські моделі
економічного розвитку

1951 року на Міжнародному конгресі соціалістів у Франкфурті-на-Майні представниками 33 партій було створено Соціалістичний Інтернаціонал. Перший конгрес Інтернаціоналу ухвалив Декларацію «Мета і завдання демократичного соціалізму», яка визначала економічну стратегію і тактику соціал-демократії. Було проголошено ідею побудови «демократичного соціалізму» як «третього шляху» розвитку суспільства.

У програмній Декларації підкреслювалось, що соціалізм є міжнародним рухом, який не потребує суворої єдності поглядів на форми демократичного суспільства, кожна соціал-демократична партія може мати власну концепцію «демократичного соціалізму», але всі вони мають на меті побудувати систему соціальної справедливості і загального добробуту. Головною умовою побудови соціалізму є дотримання принципів демократії і утвердження її в трьох сферах: економіці, політиці, соціальній сфері.

Політична демократія утверджується через парламентську форму правління за умови, що соціал-демократи становитимуть більшість у парламенті.

Соціальна демократія здійснюється через створення та розвиток соціальної інфраструктури, демократизацію систем освіти, охоро-
ни здоров’я, реалізацію різноманітних форм соціального забезпечення, передбачає свободу вибору робочого місця, міграції в межах країни та ін.

Економічна демократія забезпечується формуванням «змішаної економіки», поєднання та рівноправного співіснування різних форм власності, участі трудящих в управлінні виробництвом через ро-
бітничі ради, робітничі представництва в акціонерних товариствах. У Декларації також було зафіксовано принцип соціалістичного планування.

«Змішана економіка» у розумінні соціал-реформістів є економічною основою демократичного соціалізму, суспільного ладу, що поєднує ефективне виробництво зі справедливим розподілом. Це економічний лад, у межах якого співіснують дві економічні системи: капіталізм і соціалізм. Основними функціями держави «змішаної економіки» є перерозподіл доходів з метою забезпечення суспільного добробуту («держава добробуту») та планове регулювання суспільного виробництва. Така система за своєю суттю є розподільчою на відміну від соціально-ринкової, коли держава забезпечує раціональне функціонування виробництва на підставі посилення його конкурентності.

Власної теоретико-економічної концепції (як національної, так і міжнародної) соціал-демократія не має. Вона пристосовує сучасні економічні теорії, провідні доктрини (кейнсіанські, неокласичні, інституціональні), їх інструментарій і рецепти для розв’язування конкретних соціально-економічних проблем.

Так, кейнсіанські способи регулювання економіки використовували майже всі соціал-демократичні уряди, дещо трансформуючи економічну роль держави в «соціальну», закріплюючи за державою функцію соціального гаранта захисту інтересів громадян.

Але існує ряд спільних проблем, які вирішуються в межах всіх національних моделей «змішаної економіки»:

— створення умов для співіснування різних форм власності на засоби виробництва і типів підприємств (приватної, державної і суспільної форм власності, ринкового і монополістичного секторів, приватних, державних і суспільних підприємств);

— визначення форм економічної демократії і вирішення зв’яза­них з ними питань самоуправління та участі трудящих в управ-
лінні;

— визначення меж втручання держави в економіку та форм участі держави у виробництві;

— визначення меж суспільного контролю за виробництвом і розподілом;

— визначення методів управління «змішаною економікою», ступеня поєднання планового та ринкового механізмів регулювання економіки;

— принципи політики соціального реформування, управління соціальною сферою та формування її інфраструктури, і вирішення, зв’язаного з цим питання про головну мету економічної політики і засоби її досягнення.

Різні способи вирішення цих проблем визначають національну специфіку соціального реформування в окремих країнах, надають особливих рис моделям «змішаного економічного ладу» як «третього шляху» економічного розвитку.

У межах національних соціал-демократій було створено кілька різновидів моделей змішаного економічного ладу, серед яких умовно виокремлюють німецьку (і близьку до неї австрійську), скандинавську, французьку, лейбористську («фабіанську»).

Німецька модель «змішаної економіки». Неоліберальній моделі «соціально-ринкового господарства» (синтезу «вільного» і соціально спрямованого суспільного ладу), яка втручання держави в економіку визнавала лише способом удосконалення механізмів функціонування капіталізму, німецькі соціал-демократи протиставили модель «змішаної економіки» («змішаного економічного ладу»), що в ній державне втручання розглядалося як
засіб переходу до соціалізму. Її авторами були Х. Дайст та Г. Вайссер — ідеологи і теоретики СДПН. В основу моделі було покладено теорію «економічної демократії» (уточнену концепцію «господарської, індустріальної демократії» Р. Гільфердінга і Ф. Нафталі).

«Соціально-ринкова» економіка базувалась на вільній конкуренції приватних фірм, але посилення концентрації виробництва сприяло розвитку державної, кооперативної та інших форм власності. Це покликало до життя нові форми конкурентної боротьби — між підприємствами різних суспільних секторів. Назріла необхідність перегляду неоліберальної моделі розвитку.

Основними ланками німецької моделі «змішаної економіки» стала економічна влада (а не власність) і суспільний контроль над нею. Саме вони були об’єктом реформування. Формування «економічної демократії» трактувалось як:

— створення альтернативної щодо капіталу влади;

— поділ відповідальності між сторонами, що беруть участь в управлінні;

— оприлюднення прийнятих рішень як в межах підприємства, так і на державному рівні;

— створення системи самоконтролю;

— запобігання зловживанням економічною владою.

Новий лад мав увібрати все краще, що дав національний історич­ний досвід: за економічною базою, системою власності — капіталізм, за морально-духовними та інституціональними принципами — соціалізм.

За капіталізмом закріплювалась функція забезпечення ефективного розвитку економіки, економічного зростання. Соціалізм мав забезпечувати постійне підвищення рівня добробуту, соціальної справедливості і якості життя, коли задоволення вимог соціалістичного сектора гарантується і контролюється державою.

Для ФРН не характерна націоналізація, «змішана економіка» будується на поєднанні трьох форм власності, трьох секторів і трьох типів підприємств:

— приватна власність, приватний сектор, приватні підприємства;

— державна власність, державний сектор, державні підпри-
ємства;

— суспільна (загальнонародна) власність, суспільний сектор, підприємства суспільної орієнтації (ті, що працюють на досягнення суспільно значущої мети).

Усі три сектори перебувають у зоні ринкових відносин і кон-
курують між собою, будують взаємовідносини на ринкових за-
садах. До конкурентної боротьби залучено всі типи підприємств. Економічна демократія потребує однакового ставлення до всіх
секторів з боку держави, не передбачає пільг жодному з типів підприємств.

Владі монополій протиставляється контроль за їхньою діяльністю з боку всіх інших підприємств. На засадах ринкової конкуренції вони мають підтвердити своє право на існування і забезпечити демократичний контроль за діяльністю інших.

Планового сектора безпосередньо в економіці німецька модель не передбачає. Діяльність економічних суб’єктів не планується. Але плануються фінанси і програми розвитку соціальної інфраструктури (освіта, охорона здоров’я, суспільний транспорт, галузі інформації і та ін.), що сприяє нормальному розвиткові економіки.

Під плануванням розуміють розрахунки народногосподарських балансів, національного бюджету, які є директивними для уряду, і визначення загальних орієнтирів автономної діяльності емісійного банку.