Проблеми формування ринку праці в Україні на сучасному етапі

      Інституційне  безробіття, або безробіття очікування, безпосередньо пов’язане з державною політикою ринку праці, зайнятості, з системою оподаткування, гарантованим мінімумом оплати праці, системою соціального забезпечення, розмірами і порядком надання допомоги по безробіттю, поінформованості населення щодо наявних вакансій і можливостей. Можна вважати, що інституційне безробіття стрімко зростає з поширенням соціального компоненту в ринковій економічній системі.

      Запровадження системи соціального захисту безробітних, надання їм „щедрої” допомоги на відносно м’яких умовах протягом тривалого часу сприяє тому, що певна кількість пошукувачів не погоджується на будь-яке місце роботи, а чекає того, що максимально відповідає його настановам. Фактично високий рівень інституційного безробіття є частиною тієї ціни, яку сплачує суспільство за соціальну орієнтацію економіки.

      Слід  підкреслити, що на відміну від інших  видів, інституційне безробіття існує  тільки в зареєстрованій формі, оскільки воно так чи інакше пов’язане з виплатами соціальної допомоги.

      Окремою частиною інституційного безробіття є  реєстрація в службах зайнятості осіб, які реально не пропонують свою робочу силу на ринку праці, і не потребують допомоги в працевлаштуванні, але потребують відповідної довідки для отримання інших видів соціальної допомоги. Це може бути допомога на дітей, на оплату різних послуг (житлово-комунальних, медичних, навчальних тощо).

       Вимушене безробіття. На відміну від природного безробіття, що як правило, є певною мірою добровільним і не призводить до суттєвих негативних наслідків, вимушене є довготривалим, викликає необхідність повних або часткових змін способу життя. В складі вимушеного безробіття розрізняють технологічне, структурне і регіональне.

      Технологічне безробіття формується внаслідок запровадження нових технологій, головним чином на тих виробництвах і операціях, де заміна працівника машиною найбільш вигідна. Однак запровадження нових технологій не лише призводить до вивільнення робочих, а й створює нові робочі місця. Тобто масштаби технологічного безробіття, як правило, нижчі за скорочення попиту на робочу силу внаслідок технологічного прогресу.

      Структурне  безробіття виникає при масштабних структурних зрушеннях економіки, швидкій зміні структури потреби в робочій силі. Неминучість цих процесів обумовлює те, що цілий ряд дослідників вважає і технологічне, і структурне безробіття формою природного.

      Структурне  безробіття на практиці проявляється в якісній невідповідності попиту на робочу силу її пропозиції поза залежністю від співвідношення суто кількісних параметрів. Це призводить до принципово різних рівнів безробіття серед різних соціо-демографічних і професійних груп.

      Регіональне безробіття обумовлене переважно концентрацією в окремих територіальних одиницях таких галузей економіки, для яких характерне найбільше скорочення потреби в робочій силі. В Україні найвищі рівні безробіття (за методологією МОП) спостерігаються на Буковині (19,2%), найнижчі на Вінниччині (8,2%). І хоча усталеного критерію кваліфікації безробіття як регіонального не існує, , в практиці застосовується 20-25%-вий поріг. Таким чином, можна вважати регіональним безробіття тільки в Чернівецькій області. 

      РОЗДІЛ  2. ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКУ ПРАЦІ НА МІКРОРІВНІ

      2.1. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК РИНКУ ПРАЦІ І РИНКІВ ФАКТОРІВ ВИРОБНИЦТВА

     Для забезпечення випуску економічних  благ фірми використовують різноманітні ресурси. Ресурси, які використовуються у виробничому процесі, мають назву фактори виробництва, або затрати.

     Фактори виробництва — блага, які потрібно придбати фірмі для забезпечення випуску інших благ — готової продукції. Основні види факторів — капітал, праця, земля (природні ресурси), а також підприємницький хист. Цінами факторів виробництва є, відповідно, процент, ставка заробітної плати, рента і нормальний прибуток.

     Ринки факторів — це специфічні ринки, де, на відміну від ринків продукції, з боку попиту виступають фірми, які споживають виробничі фактори, а з боку пропозиції — власники факторів — домогосподарства. На ринках факторів визначаються ціни та обсяги використання факторів. Ринки факторів виробництва вважаються вторинними по відношенню до ринків готової продукції, тому що стан перших (ціни і обсяги факторів) визначається станом других (обсягами продукції).

     Домогосподарства  на ринках факторів безпосередньо пропонують власну працю і підприємницький хист та опосередковано — землю і капітал, навіть якщо останні фактори є власністю фірми (бо власниками фірм є саме домогосподарства).

      Фірми, окрім згаданих факторів виробництва, споживають й інші ресурси, які, в свою чергу, є продукцією інших фірм, — проміжні продукти. Але такі ресурси можуть не аналізуватись окремо, адже пропозиція проміжного продукту з боку фірм досліджується так само, як і пропозиція готової продукції, а попит на проміжні продукти з боку фірм розглядається так само, як і попит на фактори виробництва.

     Попит фірми на фактори визначається попитом  споживачів на ринках готової продукції, тому попит на фактори зветься вторинним (похідним) попитом.

     Аналіз  функціонування ринків факторів виробництва здійснюється за тими ж принципами, що й ринків продукції. З урахуванням типу ринкової структури досліджується, як формується попит на фактори (індивідуальний і ринковий), які чинники його визначають; як формується пропозиція факторів (індивідуальна і ринкова) і які чинники визначають цю пропозицію. Розгляд взаємодії попиту і пропозиції дозволяє дослідити проблеми ціноутворення на фактори виробництва, а також вплив державної влади на стан цих ринків.

      Структура ринку певного фактора виробництва пов'язана із особливостями рішень, які приймаються фірмами і домогосподарствами щодо цін та обсягів факторів на ринках.

Повна конкуренція на ринку фактора  передбачає, що:

• фірми і домогосподарства є ціноодержувачами;
• фактор є однорідним;
• вхід на ринок для нових учасників і вихід з нього є вільними;
• всі учасники повністю поінформовані щодо ситуації на ринку, зокрема цін.

     Щоб ринок фактора вважався повністю конкурентним, фірма повинна бути також конкурентною і на ринках готової продукції. Вважається, що всі учасники ринку факторів поводять себе раціонально і максимізують кожний власну вигоду: власники факторів — доходи від їхнього продажу; фірми купують фактори за такими цінами і в таких обсягах, щоб максимізувати прибуток від продажу готової продукції.

      

      Якщо  припустити, що для ринкових попиту і пропозиції фактора (наприклад, праці) діють закони попиту і пропозиції, то відповідні криві попиту і пропозиції на конкурентному ринку праці дають змогу визначити рівноважні ціну фактора — ставку заробітної плати, P_L=P_LE і обсяг праці, L=L_E (мал. 2.1.а).

Мал.2.1.(а) Конкурентний ринок праці. (б) Попит конкурентної фірми на працю на конкурентному ринку праці.

     Конкурентна фірма, що має потребу в послугах праці, не може наймати робітників за ставками, які відрізняються від ринкового рівня P , тому що вона є ціноодержувачем, тобто не впливає на ринкову ставку. Отже, конкурентна фірма буде сприймати пропозицію праці як абсолютно еластичну за ціною праці. Графіком пропозиції буде горизонтальна лінія S_L, яка проходить на рівні ринкової ставки P_LE (мал. 2.1.6).

     Гранична  вартість фактора праці - MFC_L, дорівнює додатковій вартості виробництва ∆TC при збільшенні використання праці на одиницю, тобто:

MFC_L=∆TC/∆L (2.1)

     Через абсолютну еластичність пропозиції праці величина ∆ТС буде визначатись ставкою P_LE незалежно від обсягів використання фактора. Отже:

MFC_L= P_LE (2.2)

     Конкурентна фірма, як бачимо, не приймає рішення  щодо ціни фактора, вона повинна лише визначитись із обсягом свого  попиту на фактор, виходячи з прагнення максимізувати власні прибутки.

     Доход, який отримують власники фактора  на конкурентному ринку, визначається добутком ринкової ціни фактора на обсяг використання фактора P_LE ∙ L_E. Для ринку праці на мал. 2.1.(а) цей доход чисельно дорівнює площі прямокутника OP_LEEL_E. Частина цієї площі, яка розташована нижче кривої пропозиції, — це альтернативна вартість фактора виробництва для його власників (тобто мінімальна сума грошей, яка утримує власників ресурсу на цьому ринку). Частина площі, яка розташована вище кривої пропозиції, — це економічна рента — частина доходу постачальників фактора (прибуток), яку вони отримують понад мінімально необхідну для їхнього утримання на цьому ринку суму грошей (заштрихована площа OP_LEE). Економічна рента постачальників фактора — це аналог поняття "надлишок виробників" для постачальників готової продукції.

     Ринок праці — ринок одного з факторів виробництва, де домогосподарства в ролі найманих робітників пропонують свою працю, а фірми - виробники товарів та послуг (працедавці) — потребують її. На ринку праці встановлюється ціна праці — ставка заробітної плати — та обсяг використання праці.

     Праця (або послуги праці) — один з основних факторів виробництва, власниками якого є домогосподарства; це фізичні і розумові здібності людей, що можуть бути використані у виробництві благ.

     Унікальність  праці як виробничого фактора  полягає в тому, що послуги праці  неможливо відокремити від робітника. Але через те, що об'єктом купівлі-продажу є лише послуги праці робітника, а не сам робітник, поряд із ціною праці не менше важать умови праці, які визначаються трудовими угодами і чинним законодавством.

     Обсяг використання праці вимірюється  у годинах роботи протягом певного періоду (отже, праця — це потокова величина). Запаси праці в економіці вимірюються показником робоча сила: це працездатне населення, тобто кількість людей, які досягли певного віку (в Україні 16 років) і працюють або хоча й не мають роботи, то шукають її чи очікують, що їм запропонують роботу.

     Працедавець — це фірма, яка, виходячи із попиту на свою продукцію, утворює вторинний попит на працю та надає можливість найманим робітникам працювати і отримувати заробітну плату.

     Розглянемо  попит і пропозицію праці спочатку в умовах повної конкуренції.

     Особливість конкурентного ринку праці як ринку фактора виробництва полягає у припущенні щодо абсолютної мобільності праці — здатності робітників необмежено переміщувати послуги своєї праці від однієї фірми до іншої в межах національної економіки і незалежно від спеціалізації ринків праці. Мобільність праці є аналогом умови вільного входу і виходу фірми на ринок. Однорідність праці полягає в тому, що працедавці не розрізняють послуги праці, які можуть надаватись різними робітниками; різні кваліфікація, досвід робітників не беруться до уваги на повністю конкурентному ринку.

2.2. ПОПИТ І ПРОПОЗИЦІЯ ФІРМИ НА ПРАЦЮ

      Фірма визначає попит на працю, виходячи із співставлення вигод від використання праці з її вартістю. Зокрема, при аналізі доцільності збільшення використання обсягів праці на одиницю порівнюють додаткові вигоди із додатковою вартістю. Додаткова вартість вимірюється граничною вартістю праці MFC_L за формулою (2.1). Додаткові вигоди — граничний продукт праці у грошовому вимірі (MRP_L) — це додаткова виручка, яка виникне від продажу додаткової продукції, що вироблена завдяки використанню додаткової одиниці праці:

      MRP_L= MP_L∙ MR, (2.3)

      де  MP_L — обсяг продажу додаткової продукції, MR - гранична (або додаткова) виручка від продажу додаткової одиниці продукції.

      На  ринках факторів визначається також цінність граничного продукту праці (VMP_L) - додатковий випуск, що утворений за рахунок використання додаткової одиниці праці і оцінений за ринковою ціною продукції P_Q, тобто

      VMP_L= P_Q∙ MP_L, (2.4)

      На  конкурентному ринку праці P_Q=MR, тому

      VMP_L=MRP_L. (2.5)

      Фірма використовуватиме фактор до тих пір, поки додаткова виручка MRP_L буде не меншою, ніж додаткова вартість MFC_L. Тому оптимальний обсяг використання фактора, який необхідний для максимізації прибутку фірми, повинен відповідати умові: