Сучасна монетарна політика в Україні

• дія ефекту мультиплікатора.

Як і  фіскальна політика, монетарна політика створює мультиплікативний вплив на національну економіку. До того ж тут діятимуть два мультиплікатори. Банківський мультиплікатор забезпечить процес депозитного розширення, тобто мультиплікативне збільшення грошової маси, а зростання автономних видатків у результаті зниження відсоткової ставки в умовах збільшення пропозиції грошей мультиплікативно збільшить обсяг сукупного випуску продукту.

До недоліків монетарної політики відносимо:

• можливість інфляції.

Коли зростає пропозиція грошей у національній економіці, то це призводить до зростання рівня цін навіть у короткостроковому, тим більше в довгостроковому періодах. Тому кейнсіанці стверджують, що монетарну політику доцільно використовувати тільки у фазі «перегріву» економіки, тобто за інфляційного розриву. На їхню думку, монетарна політика придатна тільки для стримування темпів економічного зростання, а за рецесійного розриву, у період спаду, слід використовувати стимулювальну фіскальну політику;

• наявність так званого зовнішнього лагу.

Зовнішній лаг - це проміжок часу між  моментом здійснення заходів щодо стабілізації економіки (прийняттям центральним банком рішення про зміну величини пропозиції грошей) і моментом отримання результатів від дії цих заходів (зміною обсягу національного виробництва, рівня зайнятості). Тривалість цього лагу важко прогнозується. Це пояснюється тим, що механізм грошової трансмісії довгий і ступінчастий, а на кожній із його ділянок можливий збій; можливість побічних;

• суперечливий характер цільових орієнтирів монетарної політики. Центральний банк не може одночасно регулювати і пропозицію грошей, і відсоткову ставку, адже обидва ці параметри визначають координати точки рівноваги грошового ринку. Тому якщо центральний банк, наприклад, прагне утримувати відсоткову ставку на незмінному рівні, то, оскільки при зростанні попиту на гроші зростатиме також і відсоткова ставка, центральний банк для збереження рівноваги на грошовому ринку буде вимушений збільшити і пропозицію грошей, тобто не зможе контролювати обсяг грошової маси. Відтак обсяг грошової маси перетвориться на ендогенну змінну, повністю підкорену меті утримувати незмінний рівень відсоткових ставок. І, відповідно, навпаки;

-    монетарна політика не може залишатися незалежною у відкритій економіці, якщо діє режим фіксованого валютного курсу.

Це пояснюється  тим, що зміна пропозиції національної валюти, особливо в умовах високої  мобільності капіталу, підпорядковується  необхідності підтримувати валютний курс національної грошової одиниці на незмінному рівні[10, с. 139-143].

1.2. Види та інструменти  монетарної політики

Як зазначалося в підрозділі 1.1, одним із недоліків монетарної політики є суперечність її цілей. Складність в їх досягненні криється в тому, що деякі з них не досягаються одночасно.

У зв’язку з тим, що перед центральним  банком завжди стоїть проблема вибору, на чому зосереджуватися - на стабілізації відсоткових ставок чи на контролі за пропозицією грошей, формуються два головні варіанти монетарної політики: спрямований на підтримання певного рівня відсоткових ставок; спрямований на підтримання в національній економіці стабільної пропозиції грошей [11, с. 387-388].

Вибір варіанта монетарної політики пов’язаний із причинами, через які  змінився попит на гроші. Якщо попит  зріс у зв’язку з інфляційним  зростанням цін, то доцільно застосувати  жорстку політику «дорогих грошей», яка спрямована на скорочення пропозиції грошей і має назву стримувальної  монетарної політики, чи кредитної  рестрикції. Якщо в національній економіці  є незалучені ресурси, потрібно збільшити  сукупні видатки, підняти рівень зайнятості і прискорити економічне зростання, тоді проводиться політика «дешевих грошей», яка має також  назву стимулювальної монетарної політики, чи кредитної експансії (Додаток А).

В економічній літературі виділяють  також напрями, щодо яких застосовується той чи інший вид монетарної політики:

• регулювання ліквідності фінансово-кредитних інвестицій, тобто їхньої здатності своєчасно виконувати свої зобов’язання перед вкладниками. Метою цього регулювання є забезпечення захисту вкладників від фінансових втрат і запобігання банкрутствам;
• управління державним боргом, що впливає на розподіл позичкового капіталу між приватним і державним секторами економіки. Найактивніше цей напрям застосовують в умовах хронічного бюджетного дефіциту і зростання державної заборгованості;
• регулювання обсягів кредитних операцій та грошової емісії, метою якого є вплив на економічну кон’юнктуру.

Ці напрями взаємопов’язані. Наприклад, управління державним боргом впливає  на банківську ліквідність, норму позичкового  відсотка. Це впливає на пропозицію грошей в економіці, тобто на кількість  кредитних операцій. У свою чергу, види і напрями монетарної політики базуються на використанні певних особливих інструментів[10. c. 149-150].

На думку А. М. Мороза: «інструменти грошово-кредитної  політики - це такі регулятивні заходи ( прийоми, методи), які перебувають  у певному розпорядженні центрального банку, безпосередньо ним контролюються, і використання яких впливає на цільові орієнтири грошово-кредитної політики». Особливістю інструментів грошово-кредитної політики є те, що, застосовуючи їх, центральний банк має можливість впливати на процеси, що відбуваються не тільки в грошовому секторі економіки, а й реальному та зовнішньому секторах [12, с.175-180].

Застосування  того чи іншого інструмента грошово-кредитної  політики залежить від історичних традицій застосування фінансових інструментів у державі, наявності банківсько-фінансових установ, розвитку ринкових відносин, загальнодержавного стану економіки та ін.

В. С. Стельмах, А. О. Єпіфанов, Н. І. Гребеник та В. І. Міщенко у своїй праці «Грошово-кредитна політика в Україні» виділяють такі основні монетарні інструменти як:

• регулювання облікової ставки;
• встановлення «кредитних стель» на кредитні вкладення»
• встановлення мінімальних обов’язкових резервів для комерційних банків;
• здійснення операцій на відкритому ринку;
• здійснення операцій на валютному ринку;
• регулювання імпорту й експорту товарів;
• випуск депозитних сертифікатів центрального банку [13, с.57].

Вибір інструментів, які  застосовуються центральними банками, є досить

широким. Використання тих чи інших інструментів змінюється залежно від напрямку економічної  політики держави, ступеня відкритості  економіки, рівня розвитку грошового  ринку, особливостей банківської системи  та ін.

Залежно від ознак, інструменти грошово-кредитної політики можна класифікувати таким чином:

а) за характером впливу на грошовий ринок:

• інструменти прямої дії (адміністративні) - регулятивні заходи центрального банку у формі лімітів, обмежень, директив (наприклад, встановлення центральним банком «кредитних стель» для комерційних банків).
• інструменти опосередкованої дії (ринкові) - регулятивні заходи впливу з боку центрального банку на грошовий ринок через формування на ринку необхідних умов, які визначають подальшу поведінку суб’єктів ринку (наприклад, операції на відкритому ринку).

б) залежно від спрямованості регулятивного впливу:

• інструменти загальної спрямованості - дія поширюється на грошовий ринок, на всі банки у цілому (наприклад, процентна політика центрального банку);
• селективні інструменти - дія поширюється вибірково, на окремі банки або групи банків, певні види банківської діяльності тощо (наприклад, рефінансування центральним банком окремих банків).

в) залежно від характеру впливу на ліквідність банків:

• інструменти спрямовані на підтримання ліквідності комерційних банків (наприклад, купівля центральним банком цінних паперів на відкритому ринку);
• інструменти спрямовані на вилучення надлишкової ліквідності (наприклад, розміщення центральним банком депозитних сертифікатів);

г) залежно від періодичності використання:

• інструменти постійної дії (наприклад, постійно діюча в межах Європейської системи центральних банків лінія рефінансування банків з надання кредиту «овернайт»);
• інструменти разового використання (наприклад, розміщення центральними банками у разі потреби депозитних сертифікатів) [12].

Узагальнюючи різні підходи  сучасної економічної теорії до визначення інструментів монетарної політики, Т.С. Смовженко та Г.Я. Стеблій пропонуються таку їх кваліфікацію (Додаток Б)[10, c.150-151].

3. Розвиток інституційно-правові засади проведення монетарної політики в Україні

Зі здобуттям Україною державної незалежності постала потреба у впровадженні в обіг власної грошової одиниці та, відповідно, у реалізації заходів щодо забезпечення її стабільності - грошово-кредитної політики.

Інституційні основи для проведення грошово-кредитної політики в Україні було започатковано зі створенням у 1991 році власної банківської системи відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Враховуючи передову світову практику, банківська система створювалася як дворівнева: перший рівень — Національний банк України, другий — комерційні банки.

Цим законом Національний банк України  визначався центральним банком республіки та її емісійним центром, а до його функцій зокрема належало: проведення єдиної державної політики в галузі грошового обігу і кредиту, зміцнення грошової одиниці, організація міжбанківських розрахунків, координація діяльності банківської системи в цілому, визначення курсу національної грошової одиниці щодо валют інших країн тощо.

Становлення молодої держави, яке супроводжувалося докорінною зміною засад функціонування суспільства, відбувалося за вкрай складних соціально-економічних умов. Це відповідним чином позначалося і на функціонуванні грошово-кредитного ринку, який є важливою складовою економіки та опосередковує рух товарів і послуг у ній.

Крім об’єктивних економічних проблем, ефективній реалізації грошово-кредитної політики в перші роки незалежності перешкоджала нерозвинутість і слабкість інституційно-правових механізмів її проведення. У суспільстві ще не сформувалося чіткого розуміння ролі та функцій, які має виконувати центральний банк. Натомість у складних економічних умовах можливість самостійно друкувати гроші багато політиків помилково сприймало чи не як панацею від усіх економічних негараздів.

Реалії, як відомо, довели, що багатство та заможність суспільству можуть забезпечити лише зароблені, а не “намальовані” гроші. Але до цього висновку наше суспільство дійшло не одразу. Тому на початку 90-х років минулого століття Національний банк України працював не стільки як інституція, покликана забезпечувати стабільність грошової одиниці, а здебільшого як емісійний центр.

Достатньо сказати, що в законодавстві того часу не було визначення чітких цілей та пріоритетів діяльності Національного банку України, зокрема в частині забезпечення стабільності грошової одиниці. Також на законодавчому рівні не було забезпечено незалежність Національного банку України від політичного впливу, не обмежувалося втручання в його діяльність інших органів влади. Відповідно до Конституції УРСР (яка діяла до прийняття у червні 1996 року нового Основного Закону України) Голова Правління Національного банку

України за посадою входив до складу Кабінету Міністрів України. Згідно із Законом України “Про банки  і банківську діяльність” Основні засади грошово-кредитної політики мали щорічно затверджуватися Верховною Радою України, крім того, її рішеннями також регламентувалося надання Національним банком України кредитів Міністерству фінансів України.

Відсутність належного інституційно-правового  середовища була одним із вагомих  чинників того, що діяльність Національного банку України в певний період підпорядковувалася не так стратегічним завданням економічного розвитку, як необхідності вирішення певних кон’юнктурних завдань за рахунок емісійних коштів.

Зокрема, відповідно до рішень Верховної  Ради України та Кабінету Міністрів  України емісійні кошти в значних  обсягах спрямовувалися на підтримку  неефективних галузей та підприємств. Водночас економіка потребувала не підтримки за рахунок незабезпеченої емісії, а радикальних заходів структурного реформування.