Місцеве самоврядування

4. Структура і порядок формування органів місцевого  самоврядування

   Органи  місцевого самоврядування складаються  з виборних муніципальних рад (або зборів) і виконавчого апарату. Порядок виборів у муніципальні ради регулюється спеціальними виборчими законами, у федеративних державах їхнє видання, як правило, належить до відання законодавчих органів суб'єктів федерації. У більшості демократичних країн вибори в органи місцевого самоврядування здійснюються на основі загального, рівного й прямого виборчого права при таємному голосуванні. Пасивне виборче право зазвичай встановлюється в рамках 18– 25 років. Одночасно встановлюється й ціла низка цензових вимог – ценз осілості, несумісність заняття інших постів на державній службі або у виборних органах, у суді тощо. Наприклад, у ряді країн Латинської Америки для того, щоб бути обраним алькальдом (мером) або радником міністерства, за законом про муніципалітети необхідно володіти виборчим правом, бути народженим у відповідному муніципалітеті або проживати там не менше двох років, що передують виборам, бути внесеним у виборчий реєстр громадян або у виборчий реєстр для іноземців, не бути засудженим кримінальним судом. Необхідно відзначити таку особливість: низка зарубіжних країн надають право участі у виборах органів місцевого самоврядування іноземцям, що постійно проживають на території даного муніципалітету (Перу). Порядок висування кандидатів у виборні органи місцевого самоврядування, формування виборчих округів і визначення результатів голосування в різних країнах і навіть у межах однієї країни, наприклад у США, відрізняються більшою розмаїтістю. Поширеним способом висування кандидатів є подання петиції, підписаної певною кількістю виборців, на підтримку кандидата на посаду члена муніципальної ради. Кандидати в муніципальні органи можуть балотуватися за партійними списками, спираючись на підтримку певної політичної партії, або виступати як незалежні кандидати. Є три види виборчих округів з виборів у муніципальні ради: одномандатні, багатомандатні й, нарешті, територія муніципалітету може становити один багатомандатний виборчий округ. Для визначення результатів голосування використовуються як пропорційна, так і мажоритарна виборчі системи. Мажоритарна система може допускати й проведення виборів у два тури. На виборах у муніципальні органи заборонене введення імперативного мандата. Депутати муніципальних органів не зв'язані жодними наказами виборців і не повинні перед ними звітувати, однак у низці країн передбачений порядок дострокового відкликання депутатів місцевих представницьких органів за допомогою голосування виборців.

Муніципальні  ради обираються на різні строки. У  СПІД, наприклад, органи місцевого самоврядування залежно від рівня обираються на 2–4 роки, у Великобританії – на 4 роки причому склад муніципалітетів може оновлюватись як частково, так і повністю.

Чисельний склад органів місцевого самоврядування також різний. Так, у США в муніципальні ради обираються від б до 22 осіб, у комуни Франції – від 9 до 69, у Японії – від 12 до 100.

Особи, обрані до складу муніципальних рад, працюють безкоштовно (ФРН), або одержують  щорічні виплати чи плату за відвідування засідань ради (передбачені в Японії, США, Великобританії). У Франції муніципальна рада може (але не зобов'язана) установлювати своїм членам певну плату.

Виборні муніципальні ради юридично очолюють муніципальний апарат управління, що здійснює оперативну роботу з керівництва  всією діяльністю муніципалітету.

До їхнього  відання належать:

– прийняття  місцевого бюджету;

– видання  нормативних рішень із питань, віднесених до їхньої компетенції;

– установлення місцевих податків, вирішення питань про одержання позик і їх витрачання;

– питання  про використання муніципальної власності;

– у  більшості країн – формування керівних виконавчих органів муніципалітету й контроль, за ними;

– призначення  місцевих референдумів і т. ін.

Найчастіше  функції муніципальних рад присвоюють виконавчі органи. Наприклад, у ФРН  ради правочинні делегувати свої повноваження виконавчим органам.

За структурою органи місцевого самоврядування, як правило, однопалатні. Двопалатна побудова цих органів трапляється вкрай  рідко (муніципальна рада Нью-Йорка).

Основною  формою роботи муніципальних рад  є засідання в сесійному порядку, проведення яких регулюється місцевим законодавством.

У Франції  і Японії муніципалітети збираються на чергові сесії 4 рази на рік, у  Франції сесія, присвячена прийняттю  бюджету, триває 6 тижнів, інші – до 30 днів, у Японії тривалість сесії не більше тижня.

Місцеве управління та самоврядування у зарубіжних країнах

Ініціатива  скликання позачергових засідань муніципальних  рад, як правило, належить мерові, а  в країнах, де нагляд за муніципалітетами здійснюють агенти центрального уряду, – префектам, губернаторам та ін.

Засідання рад зазвичай мають відкритий  характер, але муніципалітет може ухвалити рішення про проведення закритого засідання.

За загальним  правилом муніципальні ради утворюють  різні комісії або комітети –  постійні й тимчасові. В обов'язковому порядку утворюються комітети з питань освіти, соціальних справ і фінансів, які мають головним чином дорадчий або підготовчо-дорадчий характер. Однак у США муніципальні ради можуть і не мати комісій.

Важливу роль у муніципальному управлінні відіграє виконавчий апарат. Він складається з адміністративних органів загальної компетенції (колегіальні виконавчі органи, мери, керуючі) і органів галузевої та спеціальної компетенції (департаменти, комітети, бюро, інспектури і т. ін.).

Адміністративні органи загальної компетенції займають керівне становище стосовно інших ланок виконавчого апарату. Особливо великий вплив у справах місцевого самоврядування мають мери. Нерідко вони одноосібно вирішують питання наймання й звільнення муніципальних службовців, користуються правом накладати вето на рішення муніципальних рад, мають повноваження у фінансово-економічній сфері. Так, наприкінці бюджетного року мер повинен подати звіт представницькому органу про виконання щорічного бюджету, оскільки він відповідає за надходження доходів, а також за витрачання бюджетних засобів. Основні повноваження мера закріплено в законах про муніципалітети.

Обсяг повноважень мера нерідко ставить  його над муніципальною радою. У  певних країнах, наприклад, у Франції, ФРН, Японії, мери офіційно розглядаються не тільки як вищі посадові особи муніципальних органів, а і як представники центрального уряду, відповідальні за виконання доручених їм державних справ.

В органах  місцевого самоврядування низки  закордонних країн обираються або призначаються спеціальні категорії посадових осіб зі своєю чітко визначеною компетенцією.

Так, в  американських графствах, наприклад, є велика кількість виборних посадових  осіб, таких як скарбник, асесор, реєстратор, клерк, прокурор, шериф та ін., повноваження, яких визначаються законодавством штату. Скарбник організує збирання податків, зберігання коштів графства, асесор займається виявленням і оцінкою всіх видів власності, що підлягають оподаткуванню, реєстратор реєструє купівлю, продаж, поділ, заставу та інші дії стосовно майна, клерк відповідає за належне збереження й оформлення документів графства тощо.

Невід'ємною  частиною структур органів місцевого  самоврядування є різні відділи  й організації, що акумулюють у собі різні сфери діяльності. Найпоширеніші – відділи охорони здоров'я, поліції, фінансів, пожежної охорони, комунальних послуг, соціальних служб, суспільних робіт, робочої сили, транспорту і т. ін. Наприклад, питаннями працевлаштування й зайнятості населення відають відділ робочої сили й відділ суспільних робіт. Однак варто зазначити, що структура виконавчого апарату місцевих органів влади характеризується значною розмаїтістю. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

5. Фінансова система і компетенція  органів місцевого  самоврядування. Адміністративно-територіальна реформа

   Повноваження  органів місцевого самоврядування зазвичай встановлюються спеціальними законами про місцеве самоврядування й законами, що регулюють окремі галузі державного керування (освіти, охорони здоров'я тощо). Межі повноважень місцевих органів у США, Англії й у більшості інших держав установлюються шляхом детального перелічування їхніх прав, обов'язків і предметів відання. У цих країнах муніципалітети можуть чинити лише такі дії, які прямо запропоновані законодавством, інакше акти місцевої влади визнаються протиправними. Законодавство нерідко поділяє повноваження муніципальних органів на обов'язкові й необов'язкові. До обов'язкових належать повноваження з питань, яким надається загальнодержавне значення (підтримання доріг У належному стані, протипожежна служба, утримання шкіл). Коло обов'язків муніципалітетів може бути розширене за рахунок повноважень, делегованих вищестоящою владою, як, наприклад, у СІЛА, Великобританії, ФРН і т. ін. До необов'язкових належать повноваження, що реалізуються на власний розсуд муніципальною владою (житлове будівництво, організація муніципального транспорту, будівництво муніципальних лікарень, театрів і т. ін). Основними методами муніципальної діяльності є регулювання, контроль і безпосереднє управління муніципальним майном, підприємствами й установами. Компетенція органів місцевого самоврядування поширюється насамперед на керівництво й розвиток комунального господарства, охорону навколишнього середовища, планування, розміщення й будівництво населених пунктів, загальний нагляд за містобудуванням, розвиток системи місцевого транспорту й установлення порядку регулювання його руху, місцеве дорожнє будівництво, водо- і газопостачання, енергозабезпечення тощо. Значні повноваження органів місцевого самоврядування в соціальній сфері. Це повноваження з надання соціальної допомоги незаможним за рахунок муніципальних доходів (будівництво й утримання будинків для людей похилого віку, будівництво дешевого житла, муніципальних шкіл, лікарень і т. ін). Органи місцевого самоврядування управляють муніципальною власністю. Вони здійснюють діяльність у сфері місцевого господарства (видача дозволів на право відкриття магазинів, установлення правил забудови міст тощо). До повноважень у галузі охорони громадського порядку, захисту прав і свобод громадян належать: встановлення правил проведення в громадських місцях яких-небудь заходів, видача дозволів або заборони на організацію мітингів, зборів, ходів тощо, видача приписів санітарного нагляду, медичного обслуговування населення і т. ін. У США, Канаді, Франції у віданні місцевого самоврядування перебувають місцеві поліцейські сили, які виковують патрульну й охоронну службу. Найважливіші повноваження органів місцевого самоврядування в бюджетно-фінансовій сфері. Сюди належать розробка й затвердження місцевого бюджету, введення місцевих податків і зборів і т. ін. У певних країнах муніципалітети відають установами охорони здоров'я, виплатою пенсій і допомог з безробіття. В окремих випадках муніципалітети володіють промисловими підприємствами, у тому числі на паях із приватними компаніями (Австрія, Німеччина).

Фінансова база муніципалітетів.

      Для муніципальних утворень є, як правило, два види джерел доходів. Перший – це місцеві джерела: податки, компенсації та мита, штрафні санкції й прибутки від муніципальних підприємств; основну частку платежів дають податки на нерухоме майно, доходи з капіталу, на прибуток, плата за комунальні послуги. Муніципалітети встановлюють непрямі податки на товари широкого вжитку, як виняток – прибутковий податок. Другий – центральне джерело: субсидії з муніципальних фондів, що виділяються центральним урядом або його структурами (міністерствами); як загальні субсидії, що йдуть на підтримку муніципалітетів, так і спеціальні, що мають цільове призначення й спрямовані на освіту, соціальний добробут, житлове будівництво тощо.  
           Відомо, що всі країни за формою державного устрою поділяються на федеративні й унітарні. Від цього залежить бюджетний устрій, побудова фінансової системи, фінансова діяльність місцевого самоврядування. 
Місцеві бюджетно-фінансові системи утворюють нижній рівень (як правило, третій у країнах з федеративним державним устроєм і другий в унітарних країнах) організаційної системи економічних відносин, які складаються на рівні всієї держави. Вони існують у «прив’язці» до територій адміністративних одиниць, які переважно мають органи самоврядування. 
          У Великобританії такі системи є в округах, графствах і містах; у Німеччині - в громадах і містах; у Франції - в департаментах і комунах; в Японії - у префектурах, районах, містах; у Бельгії та Італії - у провінціях, комунах; у США - в графствах, муніципалітетах, тауншипах (township), спеціальних округах тощо. Зарубіжний досвід переконує, що однією з фундаментальних умов ефективного функціонування місцевого самоврядування є як повноцінне ресурсне забезпечення, так і достатність - гарантія самостійності та незалежності. Наявність фінансово-економічної бази дозволяє органам місцевого самоврядування вирішувати найважливіше завдання - задоволення життєво важливих потреб населення відповідної місцевості. Саме тому у ст. 9 Європейської Хартії місцевого самоврядування прямо передбачено право органів місцевого самоврядування на власні адекватні фінансові ресурси, якими вони можуть вільно розпоряджатися в межах своїх повноважень. Місцевому самоврядуванню незалежно від моделі його організації надаються гарантії правового захисту і фінансової підтримки. Наприклад, Основний закон Федеративної республіки Німеччини досить жорстко формулює ці принципи: громадам повинно бути надане право регулювати в межах закону під свою відповідальність усі справи місцевої громади. Союзи громад також користуються правом самоврядування в межах їх законної компетенції на підставі законів. Основний Закон містить положення, згідно з яким законодавство навіть у стані оборони повинно забезпечувати «життєдіяльність громад і союзів громад, і перш за все у фінансовому відношенні» Усі демократичні суспільства змушені знайти баланс між вимогами неухильної реалізації національної політики і необхідністю надання широкої самостійності місцевим органам влади. Центральний уряд намагається забезпечити загальний рівень комунальних послуг по всій країні. Водночас, місцеві органи влади спрямовують свою діяльність на підкреслення особливостей своїх територій, що пов’язані з соціально-економічними, культурними, географічними, демографічними та іншими чинниками. А відповідно і вимагають адекватного фінансування. 
Появі сильних органів влади на місцях у Західній Європі сприяло загальне визнання прав усіх територій на самоврядування - принцип, який отримав офіційне визнання в Європейській Хартії місцевого самоврядування, ще у далекому 1985 році. Хартію підписали і ратифікували практично всі держави-члени Європейського Союзу. Право на «загальну компетенцію», про яке йдеться в ній, дозволяє органам місцевого самоврядування вчиняти будь-які дії в інтересах місцевого населення, якщо вони спеціально не заборонені законом [8, с. 204]. Отже, більшість органів місцевого самоврядування у Західній Європі є автономними і незалежними суб’єктами права. Тому самостійно вирішують питання фінансового забезпечення і мають для цього відповідні фінансові ресурси та інші можливості. 
           Розподіл функцій між національними і субнаціональними органами влади і управління, а також органами місцевого самоврядування суттєво відрізняється. До того ж, у багатьох країнах окремі послуги, наприклад, енерго-, тепло-, водопостачання, каналізація та громадський транспорт більше не є турботою органів влади, а повністю передані приватним компаніям. І, нарешті, місцеві органи влади Західної Європи дедалі більше починають розглядати себе в якості моніторингових служб, які слідкують за тим, щоб потреби місцевого населення задовольняла низка організацій державного чи приватного сектора, а у деяких випадках і приватні підприємці. Застосування цього принципу «передачі повноважень» дозволяє органам влади максимально використовувати вигоди ринкової економіки (щодо витрат і якості).  
         Відомо, що основою фінансової автономії муніципалітетів є місцевий бюджет. Місцеві бюджети широко використовуються для впливу на економіку, для регулювання господарських процесів, розвитку культури і освіти, подолання соціальних конфліктів, працевлаштування населення.                       Доходи місцевих бюджетів зазвичай складаються з чотирьох частин: податків, неподаткових надходжень, субсидій і дотацій з центрального бюджету та запозичень.  
До джерел доходів місцевих бюджетів у Західній Європі належать місцеві доходи, інші бюджетні доходи і надходження у вигляді урядових субсидій. У деяких країнах з федеральним устроєм, наприклад, Німеччині й Австрії, практикуються також різноманітні схеми дольового розподілу податків між центральним урядом і місцевими органами влади.  
Одним із найважливіших джерел доходів місцевих бюджетів є податки. Рівень доходів від оподаткування достатньо коливається. В Італії, Ірландії та Нідерландах він найнижчий і складає менше 10% ресурсів місцевих бюджетів. Інша ситуація в Бельгії, Великобританії, Данії, Німеччині, Франції, де доходи від місцевих податків перевищують 20% бюджетних доходів. Найвищі показники по статистиці у Данії: податкова стаття доходів у місцеві бюджети у цій країні перевищує 40%. Система місцевого оподаткування країн Заходу достатньо різноманітна. У Японії налічується близько 30 місцевих податків, в Італії - більше 30, у Франції - більше 50, у Бельгії - близько 100, а в Англії їх лише два.  
           Існує дві категорії місцевих податків - власні і загальні. Власні справляються в межах даної території і в повному обсязі надходять до місцевого бюджету. Контроль за їх стягненням здійснює місцева влада, яка має право самостійно або з певними обмеженнями регулювати ставки цих податків. Загальні податки розподіляються на користь місцевих органів влади через центральний бюджет. Ставки цих податків установлюються державою і не можуть бути змінені місцевими органами влади самостійно Власні податки поділяються на прямі і непрямі. Серед прямих податків слід назвати такі: прибутковий податок з фізичних і юридичних осіб, майновий, промисловий, земельний, податок на професію тощо. Непрямі - податки з продажів, акції на бензин, тютюн, спиртні напої, споживання електрики, газу та інших товарів. Крім того, існує достатньо різноманітна група так званих інших податків: податкові збори на видовища, заняття торгівлею, автотранспорт, видачу ліцензій тощо. 
Значні відмінності між країнами спостерігаються у характері і розмірі виключно місцевих податків, ставки яких можуть самостійно встановлювати місцеві органи влади. Однак між сильною системою місцевого самоврядування й ефективною системою місцевого оподаткування існує тісний зв’язок.  
          До інших доходів можна віднести надходження від оплати різних послуг, наприклад, плата за тепло-, водопостачання і каналізацію, житлово-комунальні послуги і громадський транспорт. Помітно нарощується тенденція, відповідно до якої затрати на виробництво комунальних послуг частіше більше оплачують самі користувачі у вигляді вищих тарифів.  
Надходження до місцевого бюджету від неподаткових доходів коливаються від 10-25%. Частка доходів від користування місцевим транспортом, дорогами, водою, газом, електроенергією в усій сумі податкових надходжень звичайно невелика і складає в США і Франції лише 2%, у Німеччині і Японії - 6%, у Великобританії - 7%. Рівень доходів від комунальної власності перебуває у прямій залежності від її обсягу і характеру, а також від специфіки комунальних підприємств. Важливим джерелом фінансування місцевих бюджетів більшості країн є державні субсидії і дотації. Наприклад, в Італії за рахунок перерозподілу коштів з державного бюджету комуни отримують близько 80% своїх доходів. У Нідерландах місцеві бюджети на 80% формуються за рахунок державних трансфертів. У Бельгії та Великобританії на державні субсидії припадає близько 60% бюджетних доходів, у Німеччині і Данії - близько 45%, в Японії - 40%, у Франції - більше 30%, у США - 25%. Можна виділити декілька причин через які органи місцевого самоврядування одержують державні субсидії: визнання певного сектору загальнонаціональним і відповідно допомога органам місцевого самоврядування у наданні послуг; зменшення тиску місцевого оподаткування шляхом передачі частини доходів національного бюджету на місця; вирівнювання ресурсів територій, шляхом виділення субсидій з урахуванням місцевої податкової бази окремих місцевих утворень.  
Субсидії можуть виділятися на конкретний сектор для відшкодування узгодженої частки витрат, причому іноді встановлюється раніше оговорена межа фінансових коштів. Існує й інша схема, коли субсидія на комунальні послуги виділяється у вигляді «загальної субсидії». У таких випадках зазвичай використовується спеціальна формула, за якою розраховуються потрібні затрати, в основі якої лежать такі показники, як кількість і щільність населення, а також набір специфічних чинників типу довжини дороги, кількості дітей шкільного віку, кількість сімей тощо. У формулі можуть бути враховані також рівні витрат за минулі періоди часу та наявні податкові ресурси. Такі формули, як правило, надзвичайно складні, і центральні та місцеві органи влади ведуть щодо них тривалі переговори.  
Цільові субсидії характерні для багатьох країн. Вони виділяються під чітко визначені проекти і програми, тому власна ініціатива місцевої влади у таких випадках досить обмежена. Крім того, треба мати на увазі, що використання субвенцій контролюється урядом. Отже, цільові субсидії хоча і дозволяють місцевим органам вирішувати фінансові проблеми, та водночас значно обмежують їхню свободу. Місцеві органи самоврядування, які бажають зберегти свою самостійність і позбавитися від фінансової залежності державних органів, використовують субсидії загального призначення, або дотації. Такі субсидії надаються в основному для покриття дефіциту місцевого бюджету. Їх використання менш обмежується. Подібна система переважає у Великобританії та Франції, розповсюджена у Бельгії, Німеччині, Нідерландах, Скандинавських країнах.  
У деяких країнах урядові субсидії органам місцевого самоврядування виділяються через регіональні органи влади, які, як прийнято вважати, краще знають місцеві потреби, ніж центральний уряд. Існують також конкретні субсидії, які виділяються Європейським Союзом для органів місцевого самоврядування.  
         Ще однією формою державного трансферту на користь муніципальних органів є перерозподіл податкових надходжень. У країнах з федеральним устроєм, наприклад Австрії та Німеччині, між центральним урядом і органами місцевого самоврядування існує домовленість про те, що останні одержують визначену частку податків Подібні угоди зазвичай укладаються терміном від 3 до 5 років для того, щоб у органів місцевого самоврядування був порівняно надійний дохід протягом обумовленого терміну. Однак останнім часом цей принцип частіше ставиться під сумнів у зв’язку з тим, що в роки економічного спаду надходження від податків на господарюючі суб’єкти можуть суттєво знижуватися. Тим не менше, в умовах стабільного економічного розвитку принцип розподілу податків дає відповідну впевненість у майбутніх доходах, ніж урядові субсидії. 
Ще одним джерелом місцевих доходів є запозичення. Традиційно їхня роль була значно обмежена, але у 80-ті роки відбувається інтенсивне зростання різноманітних запозичень, які здійснюються місцевою владою. Найбільш розповсюдженою формою довготривалих запозичень є заставні листи і муніципальні облігаційні позики. Основна форма короткострокових запозичень - бони. Процентна ставка по запозиченнях установлюється місцевою владою з урахуванням рівня проценту на ринку запозичених капіталів у момент випуску, строку запозичення, а також стану фінансів місцевої адміністрації.  
Як правило, існує механізм, який дозволяє відстежувати, щоб рішення органів місцевого самоврядування приймалися в межах національних законів. Найчастіше такий контроль здійснюється постфактум, коли державний інспектор перевіряє законність рішень після того, як вони прийняті органом місцевого самоврядування. Існують також і нормативно-правові вимоги до перевірки фінансових рахунків і показників діяльності органів місцевого самоврядування, які покликані забезпечити законність їхньої фінансової діяльності. Коли органи місцевого самоврядування виконують певні державні функції, то виникає необхідність перевірки надання цих послуг безпосередньо центральним урядом, як, наприклад, у Швеції, де всі зобов’язальні функції підлягають перевірці. 
         У зв’язку з економічними труднощами, фінансовою кризою, яка наявна і у розвинених фінансово стабільних державах, спостерігається тенденція до розширення меж контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування з боку центрального уряду. У зв’язку з тим, що видатки на місцевому рівні складають значну частку всіх державних видатків, національний уряд змушений посилювати контроль за використанням коштів на місцях, щоб утримувати загальні державні видатки у визначених межах. Така практика заслуговує на поширення, бо від належного контролю за рухом місцевих фінансових ресурсів залежить і фінансовий стан відповідної території.  
Уряди контролюють випуск місцевих запозичень, місцева влада несамостійна в операціях із запозичень, вона не має права випускати нову позику, не одержавши спеціального дозволу центрального уряду і не узгодивши умови позики з центральним банком країни або міністерством фінансів. Центральний уряд зазвичай установлює як верхню межу запозичень, так і загальну межу місцевої заборгованості.  
Органам місцевого самоврядування в усіх країнах Західної Європи бракує фінансових ресурсів, необхідних для розв’язання таких гострих проблем, як розвиток і оновлення інфраструктури, послаблення негативних соціальних наслідків економічних перетворень, задоволення потреб населення, а також розв’язання проблем, пов’яза-них зі змінами демографічної ситуації. Водночас зі зростанням потреб у фінансових ресурсах органи місцевого самоврядування усвідомлюють необхідність обмеження державних доходів з метою скорочення бюджетного дефіциту у вигляді частки валового внутрішнього продукту.  
Оскільки видатки на місцевому рівні складають значну частку загальнодержавних видатків (зазвичай від 20 до 30%), центральні уряди змушені встановлювати жорсткі планові показники для органів місцевого самоврядування, супроводжуючи їх скороченням субсидій, а іноді і встановленням меж місцевого оподаткування.  
У державному секторі більшості країн установлюються обмеження на ріст заробітної плати, а також проводиться скорочення чисельності державних службовців. Щоб здійснювати такі скорочення, місцеві органи влади змушені були переглянути не лише свої пріоритети, а й власні функції. Це дозволило винайти вільні фінансові ресурси, які можливо спрямувати на розвиток регіону.         
           Результати аналізу практики діяльності органів місцевого самоврядування у Західній Європі однозначно вказують на зростаючу роль приватного сектора у тих галузях соціальної сфери, де раніше панували державні підприємства. Спостерігається підвищений політичний тиск, спрямований на те, щоб: збільшувати ефективність і знижувати витрати, зокрема, шляхом конкурсного відбору постачальників послуг; розвивати ринкову економіку і сприяти оптимізації конкуренції; скорочувати розмір державного сектору і чисельність державних службовців; надавати населенню ширші можливості вибору. 
Однією з найважливіших проблем, що наявна у Західній Європі, останнім часом є децентралізація, в основі якої лежить популярний принцип субсидіарності. Цей принцип активно пропагує Європейський Союз. У найпростішому вигляді субсидіарність - це принцип, згідно з яким кожен рівень управління несе певну відповідальність. Так, якщо певну роботу можуть ефективно виконувати на нижчих рівнях, то їм і треба доручати її виконання.  
           Протягом багатьох років органи місцевого самоврядування у Західній Європі стурбовані питаннями підвищення продуктивності й ефективності їх діяльності. Це пов’язано, насамперед, з необхідністю вирішення складних завдань в умовах недостатності коштів. Органам місцевого самоврядування доводиться працювати в умовах, що швидко змінюються, а це потребує нових підходів і рішень. Місцева влада починає переглядати завдання і пріоритети, які вона ставила перед собою раніше, та відшуковувати найбільш економічні способи їх вирішення. Зокрема, здійснюється зіставлення послуг, що надаються, і поточних пріоритетів, тобто відбувається корегування планів фінансування. Для забезпечення оптимального розподілу ресурсів деякі органи місцевого самоврядування застосовують такі методи, як фінансове планування на основі пріоритетів і облік витрат за центрами відповідальності. 
 
Отже, зарубіжний досвід свідчить про те, що, по-перше, місцеві органи повинні мати власну фінансову базу, яка б відповідала функціям і завданням, що перед ними стоять, та право на використання її за власним розсудом, але при здійсненні контролю за цим процесом; по-друге, виділення субсидій нижчестоящим бюджетам є вимушеним заходом, від якого з часом треба відмовитися; по-третє, метод дотацій зменшує зацікавленість муніципалітетів у поповненні доходів бюджету, ставить їх в економічну залежність від центру, отже, він може мати місце лише у виняткових випадках.  
Отже, досвід зарубіжних країн, свідчить про те, що не у всіх державах органи місцевого самоврядування мають бажану фінансову самостійність. Але враховуючи положення нормативно-правових актів, які мають міжнародне визнання, держави намагаються створити належні фінансові умови для їх функціонування.  
           При вдосконаленні механізму фінансування місцевого самоврядування в Україні варто використовувати позитивні досягнення зарубіжних країн, що сприятиме скороченню матеріальних затрат при реформуванні місцевого самоврядування, розвитку нових форм його фінансування.