Місцеве самоврядування

 РОЗДІЛ  ІІІ Поняття, компетенція та структура органів   

                     місцевого самоврядування  зарубіжних країн

1. Місцеве управління у зарубіжних країнах. Поняття місцевого 

          управління і місцевого  самоврядування у  зарубіжних країнах 

      У світі становлення системи місцевого  самоврядування пов’язане із ростом адміністративної, фінансової та судової  самостійності середньовічних міст від центральної адміністрації. Сьогодні в більшості демократичних держав питання управління місцевими справами вирішуються як агентами центральної державної влади, так і представницькими органами населення на певній території.

      Терміни «місцеве самоврядування» та «управління» схожі, але не однакові.

     Місцеве самоврядування характеризується виборністю, його органи обираються безпосередньо громадянами та володіють певним комплексом повноважень та самостійністю.

         Місцеве управління – це органи, які призначаються центральною владою.

      Зарубіжні конституції як правило вміщують цілі розділи, глави, або ж окремі статті,  присвячені місцевому самоврядуванню. Вони часто містять посилання  до спеціальних законів, які регулюють  ці питання. Тобто, в конституціях визначаються основні принципи та положення. Наприклад, законодавство Німеччини досить детально регулює питання місцевого самоврядування і управління. Кожна земля в Німеччині має свою конституцію та приймає спеціальні закони, присвячені місцевому самоврядуванню. Тоді як питання місцевої влади у Французькій республіці врегульовані досить лаконічно, визначено лише, які існують адміністративні одиниці і принципи виборності органів, всі питання самоврядування регулюються законами. В конституціях Іспанії та Греції застосовується термін «місцева адміністрація». В деяких країнах застосовуються терміни «муніципалітет» та «муніципальний орган», який тотожний поняттю орган місцевого самоврядування. В США і Великобританії муніципальними називаються лише міські органи, в інших країнах – всі виборні органи.

      Європейська хартія місцевого самоврядування від 15 жовтня 1985 року, яка є обов’язковою для держав членів Ради Європи закріплює  основні конституційні, законодавчі  основи місцевого самоврядування. Під місцевим самоврядуванням розуміється право і реальна можливість органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину державних справ і управляти нею, діючи в рамках закону, під свою відповідальність та в інтересах населення. Це право здійснюється радами чи зборами, які складаються із членів, обраних шляхом вільного, таємного, рівноправного, прямого, всезагального голосування.

Органи  місцевого самоврядування в межах, визначених законом, володіють повною свободою дій для здійснення власних  ініціатив з будь-якого питання, яке не виключене з їх компетенції і не віднесене до компетенції інших органів влади. Тобто, закріплений принцип виключної компетенції та виділена певна сфера самосійних повноважень для місцевих органів.

      Основні принципи органів місцевого самоврядування відповідно до Хартії: виборність та наявність власної компетенції. Органи місцевого самоврядування автономні з питань власної компетенції, з якої центральні органи не вправі давати їм вказівки. Вони можуть втручатися тільки, якщо місцеві органи порушують закон. За повноваженнями центральних органів влади органи місцевого самоврядування можуть також здійснювати делеговані повноваження органів державної влади, і тільки тоді останні вправі давати їм вказівки і повинні забезпечити необхідними матеріалами та фінансовими засобами. В деяких країнах застосовується інший підхід до місцевого самоврядування, так званий «державний підхід». Органи місцевого самоврядування розглядаються як продовження центральної влади. Такий підхід часто пояснюється тим, що частину засобів органи місцевого самоврядування отримують з державного бюджету, тому їх політика з принципових питань повинна співпадати із політикою центру.

      Залежно від застосування концепції єдиної державної влади чи розділення державної  влади і місцевого самоврядування, від національних особливостей чи традицій держав розрізняють три основні системи здійснення муніципальної влади на місцях:

1. англосаксонська (США, Великобританія, Австралія, Канада, але ця система не надто поширена, навіть в колишніх колоніях Великобританії вона не знайшла свого поширення).

• Місцеве управління має максимум децентралізації, місцеві представницькі органи діють автономно у межах наданих їм повноважень.

• Для вирішення місцевих питань в адміністративно-територіальних одиницях населення обирає раду (правління), як правило на 4 роки, вона складається із 3-7 членів, а в крупних містах – 35-50 осіб.
• Крім того, населення обирає деяких посадових осіб – шерифа (в США – це начальник поліції), атторнея (повіреного), який є представником даної адміністративно-територіальної одиниці в суді (він обирається лише в крупних одиницях – графствах), казначея та ін.
• Органу загальної компетенції – типу виконкому не створюється, так в США місцевою управлінською діяльністю займаються обрані населенням посадові особи і ті члени ради, яким це доручено; у Великобританії – галузеві постійні комісії (комітети), які створюються із членів ради: по будівництву, з питань освіти та ін.
• В містах як правило діють хартії самоуправління (деякі з них даровані монархами століттями назад), відповідно до яких обираються ради і мери.
• Мери можуть обиратися радами, або населенням, в останньому випадку мер є більш міцною фігурою, який часто володіє правом вето по відношенню до актів ради, коли мер обраний радою, то він залежить від неї. В деяких містах ради наймають на певний строк (інколи до 12 років) спеціаліста - менеджера для управління, він називається мером або бургомістром.
• Ця система не передбачає призначення з центру чиновників на місцях для контролю за діяльністю виборних рад.
• Місцеві ради в межах закону, звичаю, складеної практики самостійно вирішують питання, які не входять в компетенцію центральних державних органів. Контроль центру за їх діяльність здійснюється шляхом фінансових ревізій (основну масу у фінансуванні місцевих видатків займають не місцеві податки та доходи, а дотації з державного бюджету), судового контролю (центральні органи можуть звертатися в суд з позовами проти органів місцевого самоврядування).

2. романо-германська (континентальна) (Франція, Італія, Польща, Болгарія, Турція, Сенегал та ін.)

• Поєднання виборності і призначуваності місцевих органів
• Рада і мер можуть обтиратися населенням, при чому окремо голосують за членів ради та за мера. Мер і його заступники можуть також обиратися радою (Франція). Інколи раду обирає правління на чолі з обраним війтом (Польща).
• Рада має свій виконавчий орган.
• Призначені з центру чиновники є представниками Президента, уряду, міністерства внутрішніх справ на місцях. Ці чиновники контролюють законність дій органів місцевого самоврядування, мають свою адміністрацію. В деяких країнах ці чиновники можуть навіть звернутися до Президента із пропозицією розпустити обрану раду та призначити нові вибори, якщо вона систематично порушує законодавство та є непрацездатною.

3. іберійська (Бразилія, іспаномовні країни Латинської Америки, хоча в самій Іспанії цієї системи немає, ця система має свої особливості в різних країнах, в деяких країнах має певні схожості із романо-германською системою, але має і свої особливості).

• Наприклад, в країнах Латинської Америки, система місцевого самоврядування яких подібна із романо-германською, роль представників з центру є дуже великою.
• В ряді країн Латинської Америки існування крупних земельних латифундій і домінування місцевих землевласників значною мірою впливає на систему управління.
• Населення обирає раду і головну посадову особу даної адміністративно-територіальної одиниці (алькальда, префекта, мера), інколи обирають колегію посадових осіб. В деяких країнах головна посадова особа обирається не населенням, а радою.
• Алькальд (префект) одночасно є виконавчим органом ради і затверджується урядом (президентом, міністром внутрішніх справ), як його представник в даній адміністративно-територіальній одиниці. Він володіє правом контролю за діяльністю ради, тому володіє значною владою.

      Від розглянутих вище відрізняється так звана «радянська модель» місцевого самоврядування, відповідно до якої місцеві ради розглядалися як органи єдиної державної влади, завданням яких є реалізація у життя на своїй території актів органів центральної влади. Ця система будується на принципі повновладдя рад та відмові від теорії поділу влади. Зараз така система збережена у В’єтнамі, Кореї, Кубі.

Зокрема, у Конституції Куби у ст. 102 сказано, що місцеві Асамблеї народної влади  мають найвищу владу для здійснення державних функцій у відповідних територіальних одиницях.

      Об’єм повноважень і спосіб передання  цих повноважень місцевим органам  в різних країнах є різним. Наприклад, у Франції та інших країнах компетенція місцевих виборних органів детально регламентується в законах і встановлено жорсткий контроль за тим, щоб вони не виходили за межі своїх повноважень. Їх компетенція – це тільки коло тих прав, які прямо зазначені в законі. Наприклад, в Німеччині та деяких інших країнах в законі визначено коло прав, якими наділені органи місцевого самоврядування, але в ряді випадків вищестояща влада допускає вихід за межі цих повноважень.

      Компетенцію органів місцевого  самоврядування можна  умовно поділити на, так звану, первинну та вторинну.

Первинна  компетенція – це місцеві справи (чистота вулиць, правильність забудови, система шкільної освіти, органи охорони здоров’я, парки, сквери, турбота про бездомних, престарілих і т.д.).

Вторинна  компетенція – це те, що місцеві  органи виконують за дорученням вищестоящих  органів (реєстр виборців, призовників, заходи оборонного характеру і т.д.), тобто те, що прямо не відноситься до місцевих справ, а становить інтерес для центральної влади. Об’єм компетенції місцевих органів постійно збільшується, в тому числі в таких важливих сферах, як освіта, будівництво доріг, комунальне господарство і т.д. Права місцевих органів в унітарних державах закріплюються законами та актами уряду, в федеративних державах – суб’єктами федерації. Органи місцевого самоврядування можуть звертатися до законодавчих органів з проханням про наділення їх певними правами, в деяких державах додаткові повноваження надаються на рівні підзаконних актів.

      Основними методами муніципальної  діяльності є: безпосереднє регулювання та управління.

Регулююча діяльність – це видача ліцензій на право торгівлі, утримання різних підприємств побутового характеру, кінотеатрів, театрів і т.д., дозволи на заняття промислами, встановлення правил торгівлі, забудови, виділення земельних участків під будівництво, дача дозволів чи накладення заборон на проведення вуличних заходів, мітингів, демонстрацій, нагляд в сері охорони громадського порядку, протипожежної безпеки, санітарний нагляд і т.д. В деяких країнах муніципалітети мають свою муніципальну поліцію (США, Канада, Франція).

Нормотворча діяльність місцевих органів як правило обмежена і для видання якогось акту потрібне затвердження вищестоящим органом чи представником уряду.

Управлінською діяльністю можна назвати керівництво підприємствами, які є в муніципальній власності, як правило це підприємства комунального транспорту, господарства, побутового обслуговування. Муніципалітетам можуть належати певний житловий фонд, школи, бібліотеки, парки, будинки престарілих. В деяких країнах муніципалітети займаються охороною здоров’я, управляють лікарнями, поліклініками, виплачують допомогу по безробіттю, бідності і т.д.

      Компетенцію місцевих органів  можна поділити на такі групи повноважень:

1. в сфері фінансово-економічної діяльності:
• прийняття місцевого бюджету;
• участь в економічних і соціальних проектах шляхом випуску чи купівлі акцій;
• збір різних грошових засобів, їх акумуляція;
2. в сфері охорони громадського порядку:
• у віданні місцевих органів часто знаходяться місцеві поліцейські сили, які займаються патрульною і охоронною службою;
• керівник місцевих виконавчих органів часто наділений функціями головного поліцейського начальника, який може керувати попереднім дізнанням, слідством, розшуком, затриманням злочинців, але в деяких випадках керівники таких виконавчих органів поліцейськими функціями не наділені, а наймають для відповідної роботи поліцейських працівників;
3. в сфері комунального обслуговування, благоустрою і охорони навколишнього середовища:
• розвиток транспорту;
• місцеве будівництво доріг;
• санітарний стан міст, тобто слідкування за тим, як дотримується законодавство з охорони природи, боротьба із забрудненням води, повітря;
• повноваження у сфері водопостачання, освітлення, збір сміття;
4. соціальна сфера:
• допомога малозабезпеченим, престарілим, інвалідам;
• безкоштовні їдальні, медична допомога, будинки престарілих, для осіб, які потребують спеціального догляду;
• в деяких країнах місцеві органи займаються будівництвом дешевого житла, яке потім продається на пільгових умовах;
• діяльність муніципальних лікарень, пологових будинків, бібліотек, дитячих садків, спортивних площадок;
• будівництво шкіл, їх ремонт, виплата зарплати вчителям і т.д.