Місцеве самоврядування

      Для реалізації повноважень місцевих органів  потрібні гроші. Вони поступають в місцевий бюджет різними способами, а саме:

а) від  збору місцевих податків (податок  із вартості землі, податок з власності, податок із прибутку компаній);

б) з  державного бюджету (субсидії з держбюджету  бувають загальні (не цільові, виплачуються регулярно), цільові (на конкретні цілі, такі як освіта, культура), спеціальні (для окремих міст, муніципалітетів);

в) джерелами  місцевих доходів можуть бути також  надходження за видачу дозволів на торгівлю, видовищні заходи, будівництво  і т.д., а також платежі за користування водою, вивіз і знищення сміття і  т.д.;

г) місцеві  органи в деяких випадках можуть також брати позики.

      Центральна  влада намагається контролювати місцеву владу, хоч останній і  надається самоврядування. Однак  це не означає, що цей контроль немає  обмежень.

Європейська Хартія про місцеве самоврядування передбачає існування такого контролю та визначає його принципи:

1) контроль  може здійснюватися лише у  формах і випадках, передбачених  конституцією та законами держави;

2) контроль  як правило має бути призначений  лише для забезпечення законності  та конституційних принципів;

3) ступеню  втручання контролюючих органів має відповідати значущість інтересів, які захищаються.

В унітарних  державах часто нагляд здійснюють представники центральної влади на місцях. Наприклад, у Великобританії курування місцевих органів здійснює Міністерство житлового господарства і місцевого управління, у Франції та Італії – Міністерство внутрішніх справ, в Японії – спеціальне Міністерство зі справ місцевої автономії. Певні наглядові функції виконують й інші центральні відомства, а саме Міністерство фінансів, яке слідкує за витраченням коштів і виконанням бюджету. У федеративних державах наглядом займаються адміністративні органи суб’єктів федерації.

      Центральна  влада завжди має  засоби і форми  впливу на місцеві  органи.

1. вона регулює їх діяльність шляхом прийняття законів і підзаконних актів;
2. встановлює контроль за їх роботою;
3. ця залежність проявляється також у фінансовій залежності місцевих органів від центральної влади, оскільки на практиці доходи місцевих бюджетів від одної третьої до половини складають дотації центральних бюджетів.

      Акти  місцевих органів часто потребують затвердження урядовими органами. Затверджують такі рішення міністри чи керівники  відомств, які наглядають за діяльністю місцевих органів. Наприклад, у Франції затвердженню підлягають рішення місцевих органів з питань бюджету, отримання позик та розпорядження муніципальним майном, в Японії – рішення з питань податків. Уряд часто має право давати рекомендуючі поради, що на практиці є обов’язковими для муніципалітетів.  У випадку конфлікту чи непослуху місцевих органів центральна влада може застосувати санкції, в тому числі розпустити місцеві органи самоврядування (Франція, Італія, Японія), відправити у відставку службовців чи муніципальних радників, відсторонити мера чи інших службовців з посади, скасувати акти муніципальних органів, найбільш строгим заходом – є скасування субсидій.  Крім адміністративного нагляду може мати місце і судовий нагляд. Наприклад, у Великобританії центральна влада може звертатися в суд, якщо незадоволена діями місцевих органів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Державні  інтереси зарубіжних країн. Конституційні  принципи

зовнішньої  політики зарубіжних країн

     Поняття зовнішньої політики обіймає:   - завдання і цілі, які переслідують держави стосовно інших держав;   - засоби і методи, які вони використовують для задоволення своїх інтересів.   Державний інтерес (raison d'etat) можна визначити, як усвідомлену потребу. Потреби, в свою чергу, визначаються конкретними для кожної держави внутрішніми і зовнішніми умовами її існування, такими, як особливості географічного положення, забезпеченість сировиною, рівень індустріалізації, продуктивність сільського господарства, національний склад населення, історичні традиції, місце в системі міжнародних відносин.   Всі ці умови об'єктивно детермінують потреби держави і визначають її інтереси.   Слід, розрізняти:   а) державний інтерес, як достеменно вивірена модель потреб країни, тобто інтерес, який визначається в результаті науково-достовірного аналізу сучасної міжнародної ситуації і екстраполяції на цій основі майбутнього;   б) підміну істинного державного інтересу інтересом якоїсь політичної партії, національної чи релігійної групи, якій для захоплення влади потрібна поразка своєї власної держави в непопулярній війні або якісь інші зовнішньо-політичні провали партії влади. В. І. Ленін у “Письмах издалека” та “Апрельских тезисах” проголосив, гасло “Борьба за поражение своего правительства в империалистической I мировой войне”.   На демонстрацію 18 липня 1917 року більшовики вийшли під гаслом “Долой наступление”.   Заради збереження влади, а не керуючись стратегічним міркуванням більшовики підписали ганебний Брест-Литовський мирний договір з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією.    На зовнішню політику держав суттєво впливають також суб'єктивні ідеологічні чинники: революційні і консервативні політичні доктрини. У сфері зовнішньої політики широко відомі такі, як:   а) “політика легітимізму” проголошена країнами так званого Священого Союзу на початку XIX ст. після поразки французької буржуазної революції, наполеонівських війн;   б) англійська політична доктрина “блискучої ізоляції (Splendid isolation policy)”;   в) європейська доктрина рівноваги сил (balance of power). Широко відомі численні американські доктрини:   - доктрина Монро 1823 p., “великої дубини політика” (“Big stick policy”) на початку XX ст.;   - “доктрина відчинених дверей”;   - доктрини, проголошені американськими президентами після Другої світової війни: доктрина Трумена, доктрина Ейзенхауера, так звана “доктрина Буша-молодшого”.   Із зовнішньої політичної практики Радянського Союзу відома “доктрина Брежнєва”, за допомогою якої радянська дипломатія намагалась виправдати військові інтервенції збройних сил Організації Варшавського договору проти Угорщини (1956 р.), Чехословаччини (1968 p.).   Наведені вище доктрини віддзеркалюють тєю чи іншою мірою інтереси окремих держав, або їх угруповань.   Немає в сучасному світі двох держав, чиї інтереси абсолютно ідентичні. Тому чергову фразу деяких комюніке про “досягнення єдності в ході переговорів” слід розуміти в тому сенсі, що одна сторона (держава) використала свою військову чи економічну могутність, щоб нав'язати іншій свою волю, або що сторони на основі взаємних поступок досягли “золотої середини” - компромісу.   Найсуттєвішу ознаку відмінності зовнішньої політики від права чітко визначив ще Гуго Гроцій: “Предмет юриспруденції - питання права і справедливості, предмет політичної науки -доцільність і користь”.   Кожна держава визначає свою зовнішню політику і в тій чи іншій формі закріплює її основні принципи в Основному законі (Конституції).   Серед цих принципів слід назвати наступні:   а) національна незалежність;   б) пріоритет прав людини;   в) самовизначення народів;   г) невтручання у внутрішні справи інших держав;   ґ) рівність між державами;   д) відмова від державного тероризму;   є) принцип мирного врегулювання конфліктів.   Національна незалежність. Національна незалежність - найсуттєвіша якість держави. Обмеження свободи волі народу, ані міжнародним, ані національним правом не передбачається.   Незалежність означає дієздатність держави самостійно створювати закони, проводити ту чи іншу міжнародну політику.   На своїй території, щодо свого населення держава має виключні права в тому, що стосується організації та реалізації влади та управління.   Щоразу, коли Міжнародний суд ООН чи арбітраж розв'язує питання, яке стосується територіального об'єднання держави, він встановлює не тільки наявність трьох основних компонентів держав: населення, території та уряду, а також визначає, чи є це територіальне об'єднання дійсно незалежною державою. Так у 1919 р. спір між Німеччиною та Польщею щодо державної незалежності Данціга намагалися вирішувати, надавши йому статус вільного міста під захистом Ліги Націй. Згідно зі статтями 102, 103, 104 Версальського договору VI 1919 р. зовнішні відносини вільного міста здійснювалися Польщею. Саме тому, як визначив Міжнародний суд у своєму рішенні 1931 p., вільне місто Данціг не може бути визначене державою через брак незалежності.   Пріоритет прав людини. Пріоритет прав людини - політичні, громадянські, трудові, соціальні, культурні та інші - не дар держави, її владних органів, президента, парламенту, уряду, а суверенний, іманентний атрибут кожної особи незалежно від раси, кольору шкіри, мови, статі, віросповідання, політичних переконань, соціального походження, майнового стану. “Не народ існує для держави, а держава існує для народу”. Держава зобов'язана визнавати природні права людини, захищати їх від будь-яких посягань. Гарантованість захисту держави безпосередньо зв'язана з обов'язком держави визнавати та охороняти загальновизнані права людини. Права людини - одна з найвищих цінностей людської цивілізації, яка містить в собі найрізноманітніші аспекти як індивідуального, так і соціального буття. Верховенство прав і свобод особи - основний принцип демократичної правової держави і справедливого громадянського суспільства.   Як вдало сказано у ст. 16 французької Декларації прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 року: “суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не проведено поділ влади, не має Конституції”.   Самовизначення народів. Ще в середині XX ст., термін “самовизначення народів” означав вимогу визволення народів від ярма колоніалізму.   У XXI ст., коли з колоніалізмом практично покінчено на нашій планеті, гасло самовизначення - гасло окремих народів і націй багатонаціональних суверенних держав.   По-перше, народ будь-якої країни має самостійно приймати рішення, підтримувати існуючий у державі суспільний лад і політичний устрій чи вимагати змін у тому чи іншому напрямі шляхом голосування або в певних випадках за допомогою актів протесту аж до повстання чи революції.   По-друге, територіальні зміни: об'єднання кількох незалежних держав у єдину державу, відокремлення від держави частини її території і створення на ній окремої самостійної держави або приєднання до території іншої незалежної держави. Таке об'єднання, приєднання чи розділення здійснюється відповідно до висловленої волі народу, а також за умови додержання норм і принципів міжнародного права.   Згідно з даним принципом народи мають право вільно визначати свій політичний статусі, економічний, соціальний і культурний розвиток. Держави зобов'язані забезпечити існування і самобутність національних меншин.   Засоби самовизначення - створення незалежної суверенної держави, приєднання, об'єднання. Разом із цим, слід пам'ятати: принцип самовизначення не повинен підривати принципу територіальної цілісності існуючих суверенних держав.   Невтручання у внутрішні справи. Принцип невтручання закріпився в міжнародному праві з часів Французької революції 1789-1795 років. Так, Декларація Французьких Національних зборів, яку було прийнято 22 квітня 1792 р. за доповіддю Кондор-се, проголосила: “...Кожній нації належить виключна влада давати собі закони і невідчужуване право змінювати їх згідно зі своїм бажанням”. Французький народ, вільний у встановленні форми своєї Конституції, не міг, здійснюючи це право, порушити ані безпеки, ані честі закордонних країн.   Відповідно до п. 7 ст. 2 Статуту ООН принцип невтручання у внутрішні справи означає заборону державам і міжнародним організаціям втручання у внутрішні справи держав і народів. Розширюючи зміст цієї формули, Декларація про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1981 р.) урочисто проголосила: “ні одна держава або група держав не має права здійснювати інтервенцію, або втручання в будь-якій формі, або з якоїсь причини у внутрішні й зовнішні справи інших держав”. Декларація передбачає також зобов'язання кожної держави “боротися в рамках своїх конституційних повноважень, проти розповсюдження фальшивих або неправдивих повідомлень, які можуть розглядатися як втручання у внутрішні справи інших держав або як такі, що завдають шкоди зміцненню миру, співробітництву і дружнім відносинам між державами”.   Рівність між державами. Згідно з цим принципом всі держави володіють рівними правами і несуть рівні обов'язки, всі норми права застосовуються до них однаково і мають рівну юридичну силу. Всі держави зобов'язані поважати правосуб'єктність інших, їх права притаманні суверенітету і виконують свої зобов'язання, встановлені міжнародним правом. Неприпустима ніяка економічна чи політична дискримінація держав.   Держави незалежно обирають і розвивають свою політичну, економічну, соціальну і культурну систему, свої форми організації зв'язків з іншими державами і міжнародними організаціями. Суверена влада однієї держави, обмежена аналогічною владою інших держав.   У деяких випадках сучасне міжнародне право допускає нерівність у правах і обов'язках. Наприклад, у тому, що стосується порядку прийняття рішень у Раді Безпеки ООН, право вето надається тільки п'яти членам Ради: Сполученим Штатам, Росії, Франції, Китаю, Англії. Десять непостійних членів Ради Безпеки такого права не мають. Деякі міжнародні організації застосовують принципи не рівного, а так званого зваженого голосування. На чаші терезів у такому разі кладуться військова могутність і економічний рівень держави.   Відмова від державного тероризму. Державний тероризм -репресії відповідних державних органів проти свого власного населення, або тероризм інспірований, або підтриманий на державному рівні щодо інших країн, опозиційних партій чи окремих осіб.   У першому випадку держава застосовує терористичні акції для залякування і придушення опозиції. В нечуваних в історії людства масштабах застосовував терор проти власного населення нацистський режим у Німеччині (1933-1945 pp.), у колишньому Радянському Союзі (1924-1953 pp.). Деякі сучасні авторитарні держави використовують такі терористичні методи, як позасудові розправи.   Другий вид державного тероризму має відношення до дій урядів у випадках конфронтації з іншими державами, на які з тих чи інших причин вони відкрито напасти не в змозі. Наприклад, є відомості, що уряд Лівії фінансував збройні терористичні організації в деяких країнах Європи, зокрема так звану Ірландську республіканську армію; Іран підтримував терористичну діяльність талібів у Афганістані; в свою чергу, США, як це виявилося з відомого скандалу “Іран - контрас” у 1986 p., таємно продали зброю Ірану, щоб фінансувати контрреволюційних заколотників Нікарагуа. Найвідоміші кримінальні групи, які використовують для досягнення своєї мети терор, є:   - Організація звільнення Палестини (ОЗП);   - Ірландська республіканська армія (ІРА);   - Баський національний рух (ЕТА),   - “Червоні бригади” - Італія;   - група Баадера-Майнхофи - Німеччина.   У першому десятиріччі XXI ст. активно розповсюджуються терористичні угрупування правого та ультраправого напряму. У Франції активно діє так званий “Чорний Інтернаціонал”. Його засновник - фюрер-журналіст Горен Сірак, у минулому - активіст терористичного формування ОАС, організатор замаху на генерала де Голля у Пті Кламарі.   У Німеччині діє Союз колишніх есесівців, головою якого обраний колишній оберштурмбанфюрер СС, колишній ад'ютант Гітлера Ріхард Коссенс. Цілком вірогідні відомості, які свідчать про існування всесвітньої досить дисциплінованої терористичної організації. Міжнародне співробітництво в боротьбі проти тероризму неминуче стикається зі складністю організації взаємодії політичної і судової влади, поліції і органів безпеки різних держав.   Міжнародне антитерористичне співробітництво успішно розвивається, але все ще не узгоджені закони і механізми спільної боротьбі з терористами в цивільній авіації, а договори про екстрадицію терористів поки що здебільшого мають двосторонній, а не багатосторонній характер, що часто веде до юридичних тупиків, які дозволяють терористам та їхнім організаціям уникати відповідальності. Вихід з цієї ситуації дає резолюція Генеральної Асамблеї, яка встановила, що акт тероризму в будь-якому разі слід розцінювати як кримінальний злочин.   Принцип мирного врегулювання міжнародних суперечок. Принцип мирного врегулювання міжнародних суперечок не слід розуміти лише як оборотну сторону або просте продовження принципу незастосування сили або погрози силою. Буква і дух (esprit) сучасного міжнародного права потребують не простої відмови від застосування воєнної сили або погрози силою, а створення стабільної розвинутої системи мирного врегулювання суперечок.   Міждержавні суперечки - неминучі супутники динамічних міжнародних відносин сучасності. Сучасне право забороняє не спори, а застосування сили чи погрозу як засіб вирішення міжнародних суперечок. Держави - сторони спору повинні обирати один із мирних засобів - переговори, арбітраж, посередництво. Для того щоб “жити разом у мирі один з одним як добрі сусіди”, держави-члени ООН зобов'язалися “проводити мирними засобами, у згоді з принципами справедливості й міжнародного права, узгодження і розв'язання міжнародних спорів або ситуацій, що можуть привести до порушень миру” (п. 1 ст. 1 Статуту ООН). 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. Основні риси адміністративно-територіального  устрою зарубіжних країн. Здійснення публічної влади на місцях

     Адміністративно-територіальний устрій країни є важливим елементом  її державної організації. Цей інститут складався історично під впливом природно-географічних, соціально-економічних і демографічних факторів, потреб державного управління. Цей устрій у більшості випадків має суто консервативний характер. Він зазвичай рідко піддається докорінному ламанню, не зазнає серйозних змін навіть в умовах прийняття нових конституцій і конституційних законів, що зачіпають інші аспекти в організації держави. У найбільших державах, таких як США, ФРН, Іспанія, Італія, Швейцарія, найважливіші елементи існуючої адміністративно-територіальної системи виникли в XIX в., а у Великобританії ці основи сходять до епохи раннього феодалізму. В Японії адміністративно-територіальний поділ остаточно склався незабаром після Другої світової війни. Тому в системі адміністративно-територіального поділу зарубіжних країн дотепер збереглися явно застарілі територіальні одиниці, невеликі за територією, що втратили економічну, а іноді демографічну основу для свого існування. Як і раніше, зберігаються серйозні розходження в розмірах території, чисельності населення й економічному потенціалі адміністративно-територіальних одиниць, що належать до однієї категорії. Незважаючи на те, що в 70-х – наприкінці 80-х років були проведені реформи адміністративно-територіального устрою у Великобританії, ФРН і Франції, зазначені вище недоліки в адміністративно-територіальному поділі цих країн вони не усунули. В унітарних державах питання адміністративно-територіального устрою належать до відання центральної влади, а у федеративних – це компетенція суб'єктів федерації, хоча загальні принципи організації адміністративно-територіального поділу в таких державах мають будуватися на основі принципів загальнофедеральної конституції. Детальне регулювання місцевого адміністративно-територіального поділу здійснюється спеціальними заковами. У державній організації країн адміністративно-територіальний устрій відіграє двояку роль. По-перше, відповідно до нього будується система місцевих органів загальнодержавної адміністрації, що представляють уряд, різні міністерства й департаменти. По-друге, адміністративно-територіальний поділ визначає систему виборних органів місцевого управління. Треба, однак, зазначити, що в цілій низці країн деякі ланки адміністративно-територіальної організації взагалі не мають виборного управління (наприклад, кантони й округи у Франції, округи у ФРН). Основна мета поділу держави на відповідні адміністративні одиниці – допомогти знайти найзручнішу й найефективнішу систему державного управління, що найбільшою мірою відповідала б потребам населення певного регіону. Відповідно до прийнятої в багатьох країнах доктринальної концепції розрізняються "природні" і "штучні" адміністративно-територіальні одиниці.

     Перші – це різного роду поселення, села, міста, де люди історично й "природно" групувалися для спільного життя. Вони обирали для керування певних осіб (старійшин), створювали свої колегіальні  органи керування (сходи, збори, ради). Ця форма одержала в сучасному праві назву общинного (комунального) самоврядування.Районування території країни актами державних органів покликало до життя "штучні" адміністративно-територіальні одиниці – губернії, області, райони, воєводства і т. ін. У цих одиницях можуть бути створені виборні органи самоврядування або діють тільки призначені зверху чиновники (у Польщі – воєводи, у Таїланді – губернатори, у Болгарії – управителі областей). Якщо є виборні органи, то це – регіональне самоврядування, якщо є призначені чиновники, то це регіональне державне управління. У демократичних країнах призначені органи державного управління бувають тільки на регіональному рівні, але в країнах з напівдемократичними, авторитарними й тоталітарними режимами представники держави – чиновники призначаються (хоча й рідко) також у громади. Такого поділу немає тільки в дуже дрібних острівних державах (Мальта та ін.). Особливими територіальними одиницями є великі міста з агломераціями й столиці держав. Вони не вважаються адміністративно-територіальними одиницями, не мають органів самоврядування й управління, хоча для вирішення своїх питань створюють комітети й ради (іноді виборні). Системи місцевого самоврядування в сучасних зарубіжних державах будуються на основі адміністративно-територіального поділу країн. Система місцевого самоврядування в сучасних державах може містити в собі по вертикалі від двох до п'яти ланок. За характером відносин між місцевими органами влади розрізняються системи, побудовані на принципі підпорядкованості вищестоящих і нижчестоящих муніципальних органів (наприклад, у Франції, Італії, ФРН), і системи, в яких така підпорядкованість юридично не зафіксована або має досить обмежений характер (США, Великобританія). Іноді діяльність органів місцевого самоврядування поставлена під прямий контроль спеціальних державних органів, які найчастіше підконтрольні органам міністерства внутрішніх справ (Великобританія), в інших країнах може створюватися навіть спеціальний підрозділ у складі уряду (міністерство у справах місцевого самоврядування). У певних країнах (Франція, Італія та ін.) в адміністративно-територіальні одиниці призначаються повноважні представники уряду, які здійснюють адміністративний контроль за діяльністю виборних органів місцевого самоврядування та їхніх виконавчих органів, що ставить ці органи під постійний контроль із боку центральної влади. У державному праві розрізняють такі основні демократичні системи здійснення публічної влади на місцях – англосаксонську, романо-германську, іноді виокремлюють іберійську и систему рад. Англосаксонська система характеризується тим, що для вирішення місцевих питань в адміністративно-територіальних одиницях створюються органи місцевого самоврядування на всіх рівнях нижчих за державу, суб'єкт федерації або державно-автономний регіон. При цьому така система не передбачає призначення з центру чиновників на місця для контролю за діями виборних рад. За цієї системи місцеві ради в межах закону, звичаю, самостійно вирішують питання, що не входять до компетенції центральних державних органів. Контроль центру за їхньою діяльністю здійснюється шляхом фінансових ревізій, центральні органи можуть також звертатися в суд з позовами проти органів місцевого самоврядування. Характерною ознакою цієї системи є й те, що населення обирає не тільки раду (зазвичай на 2–4 роки, складається з З– 7 осіб, у великих містах з 35–50 осіб), а й деяких посадових осіб – шерифа, скарбника та ін. У містах, як правило, діють хартії самоврядування, відповідно до яких обирають ради й мерів. Мери обираються або безпосередньо громадянами, або радами (США, Канада). Романо-германська (континентальна) система місцевого самоврядування характеризується тим, що місцеве самоврядування поєднується з місцевим управлінням. За цієї системи в громадах (у селищах, містах вони зазвичай називаються комунами) існують тільки виборні органи місцевого самоврядування – рада, мер з одним або декількома заступниками, при цьому рада й мер обираються населенням роздільно одне від одного. Ніяких адміністраторів – представників державної влади в комуні немає. Однак управління "штучними" адміністративно-територіальними одиницями істотно відрізняються, при цьому можна виокремити два варіанти:

– за першого  варіанта в деяких адміністративно-територіальних одиницях обласної або районної ланки, які не розглядаються як територіальні колективи, діють тільки призначені центром чиновники – органи державної влади (губернатор у Фінляндії);

– відповідно до другого варіанта в адміністративно-територіальних одиницях, що розглядаються як територіальні  колективи, одночасно діють виборні ради – органи місцевого самоврядування й призначені з центру чиновники, які є представниками президента, уряду, міністра внутрішніх справ. Ці чиновники за уповноваженням центру здійснюють на місцях державну владу, контролюючи законність дій органів місцевого самоврядування. За такого варіанта рада обирає свій виконавчий орган, що керує адміністрацією підлеглої раді. Чиновник – представник держави має свою адміністрацію.

Іберійська  система управління на місцях існує  в Бразилії, у багатьох країнах Латинської Америки. У певних країнах вона має істотні особливості – так, у Мексиці вона трохи інша, ніж у Нікарагуа. У деяких країнах ця система близька до охарактеризованої вище романо-германської, хоча в країнах Латинської Америки роль представників центра завжди значніша внаслідок широких повноважень президента. За іберійської системи місцевого самоврядування й управління населення адміністративно-територіальних одиниць (у тому числі громад, муніципій) обирає раду й головну посадову особу певної адміністративної одиниці (префект і т. ін.), іноді обирається колегія посадових осіб. У деяких країнах головна посадова особа обирається не населенням, а радою. Префект одночасно є головою ради, її виконавчим органом і затверджується урядом як його представник у цій адміністративно-територіальній одиниці. Він має право контролю за діяльністю ради. Таким чином, префект зосереджує у своїх руках основні важелі місцевого керівництва й має велику владу. Правда, опіка майже не застосовується, префектові як голові ради надаються широкі можливості не приймати в раді рішення, які він буде змушений пізніше відхилити. Система рад принципово відрізняється від розглянутих вище. Вона застосовується в країнах тоталітарного соціалізму. Рада розглядається як орган державної влади й у свою чергу обирає інший державний орган – виконавчий комітет, колегіальний орган державного керування в певній адміністративно-територіальній одиниці. Члени виконкому є керівниками відділів і управлінь і керують окремими сферами місцевого життя (освітою, охороною здоров'я, торгівлею, місцевою промисловістю) . Така система створюється у всіх адміністративно-територіальних одиницях. Лише в дрібних населених пунктах рада може обрати не виконком, а голову й секретаря ради, які й відають виконавчою діяльністю. Іноді, поряд з виконавчим комітетом рада обирає постійний комітет, що між сесіями ради здійснює його повноваження (Китай). Чиновники для контролю за діяльністю рад зверху не призначаються, але ради як органи державної влади підлеглі по вертикалі вищестоящим представницьким органам. Ради можуть вирішувати не тільки місцеві, а й загальнодержавні питання, але за керівної ролі комуністичної партії. Особливі форми місцевого управління існують в умовах військових режимів. В адміністративно-територіальних одиницях, особливо великих, призначаються військові губернатори й коменданти, які у свою чергу призначають офіцерів у нижчестоящі адміністративно-територіальні одиниці. Призначені посадові особи здійснюють управління на основі єдиноначальності. Переважна більшість держав світу мають дво- або трипланковий адміністративно-територіальний устрій (наприклад, Японія двопланковий, а Великобританія – трипланковий). Територія Японії поділяється на 47 префектур, причому префектури розрізняються за чисельністю населення – від 0,5 млн до 20 млн. Префектури включають міста, селища й села. Найбільші міста з населенням понад півмільйона осіб мають особливий правовий статус. Територія Великобританія поділяється на графства, а графства – на округи, що охоплюють як міські, так і сільські поселення. Низовими територіальними підрозділами в Англії є приходи, а в Уельсі й Шотландії – громади.