Коррупция. Сутність, призначення і роль бюджету держа

Вітчизняна  економічна теорія і практика виходили з поділу суспільного виробництва на дві сфери — виробничу і невиробничу. Функціонування невиробничої (соціальної сфери) засновувалось на перерозподілі до неї за допомогою бюджетного механізму створеного у виробничій сфері продукту, тобто мало пасивний характер. Перехід до ринкових відносин передбачає формування в Україні нової моделі фінансового забезпечення соціальної сфери з метою надійного І певного задоволення соціальних потреб усіх верств населення.

За своєю  суттю ринковий принцип конкуренції економічних суб'єктів має асоціальний зміст, оскільки не передбачає підтримки тих, хто з певних причин виявився нездатним до змагання. Водночас необхідною умовою стабільності господарської системи є відсутність соціальної напруги. Система соціальних гарантій є об'єктивно необхідною. Соціальна політика є складовою процесу відтворення робочої сили, істотно впливає на її вартість та якість. Зростання ваги особистісного чинника відтворювального процесу наприкінці XX ст. висуває соціальну політику на рівень інших напрямів політики держави.

Соціальна інфраструктура, яка включає органи підтримки і розвитку культури, освіти, виховання, систему охорони здоров'я і фізичної культури, пенсії і різні соціальні виплати сьогодні розглядається як обов'язкова умова повноцінного функціонування суспільно-економічної системи.

В усіх розвинених країнах світу створено мережі "банків робочих місць", стимулюється мобільність  робочої сили, діють системи підготовки та перепідготовки кадрів, здійснюється система регулювання доходів тощо. Однак на порядок денний висувається і проблема пошуку балансу між розвитком економічної і соціальної сфер.

Сучасна економічна наука виводить розвиненість соціальної сфери з досягнутого  рівня розвитку продуктивних сил, який має бути достатнім для того, щоб після відповідної винагороди активним економічним суб'єктам залишалась частина продукту, якої вистачить для підтримання мінімального рівня життя пасивної частини населення.

Економічно  такий рівень розвитку віддзеркалюється рівнем перерозподілу ВВП на соціальні потреби і ступенем розбалансованості державного бюджету. Іншим обмеженням соціальної політики держави є співвідношення соціальних виплат з доходами працюючих суб'єктів, яке не повинно пригнічувати економічні стимули до праці. Оцінка оптимального співвідношення залежить від діючої суспільно-економічної моделі.

Загалом пенсіонер у розвинених країнах отримує:

• пенсію з державного соціального страхування;
• приватну пенсію;
• виплати щодо забезпечення людей похилого віку (у вигляді медичних, податкових пільг, доплати на житло і харчування тощо).

В Італії пенсія становила наприкінці 80-х рр. ХХ ст. в середньому 80% передпенсійного  доходу, Швеції і Франції — 70%, Японії і США — 60%, Великобританії  — 50%, зокрема пенсія з державного страхування становила в Італії - 67% передпенсійного доходу, Швеції — 59%, ФРН — 50 %, Франції — 40%. США — 38%. Пенсія може бути пов'язана з передпенсійним заробітком безпосередньо, або (як у Великобританії, Швеції, Фінляндії) до фіксованої пенсії здійснюються диференційовані доплати.

Найпоширенішою  є система соціального страхування, яка полягає у передачі частини  заробітної плати до спеціальних  фондів, що виплачують пенсії в розмірі  від 25 до 90% заробітної плати і цільові  допомоги. Державна допомога здійснюється за рахунок державного бюджету особам, доходи яких визнані такими, що не забезпечують існування. Розмір виплат обмежений офіційним рівнем бідності. Нарешті, універсальна система, яка діє в основному у скандинавських країнах, включає в число тих, хто отримує державну допомогу, всіх, хто досяг пенсійного віку або є непрацездатним. Кошти на виплату надходять до бюджету за рахунок податків.

Довгострокова орієнтації України на економічний  розвиток полягає у здійсненні радикальних  реформ, спрямованих на створення якісно нової системи. У процесі їх реалізації слід забезпечити комплексний розвиток усіх складових ринкової економіки. Однією з них є система соціального захисту населення країни. В широкому розумінні поняття "соціальний захист населення" можна визначити як систему економічних, політичних і правових заходів, спрямованих на створення оптимальних умов забезпечення реальних можливостей реалізації населенням своїх прав і свобод, які забезпечують матеріальний добробут.

Основою системи соціального захисту населення є сукупність державних, економічних, соціальних і правових гарантій:

• право на працю та отримання винагороди за працю відповідно до її кількості та якості;
• право на вибір професії і сфери використання праці, здобуття загальної та професійної освіти;
• право на отримання матеріальної допомоги у похилому віці та при втраті працездатності у працездатному віці;
• право на соціальне страхування тощо.

На  соціальний захист населення Україна  витрачає близько 20–25% коштів державного бюджету.

Соціальний  захист населення здійснюється за рахунок коштів:

• держави;
• приватних організацій;
• громадських організацій.

Структура витрат на соціально-культурні заходи (за офіційними даними Держкомстату) подана у табл. 9.1.

 

Таблиця 9.1

Структура витрат на соціально-культурні заходи

Напрям  фінансування	Питома  вага, %
Освіта	35,1
Охорона здоров’я	32,7
Соціальний  захист і соціальне забезпечення	30,8
Культура й  мистецтво	3,1
Фізична культура та спорт	1,5

 

Важливою складовою  системи соціального захисту  населення є обов'язкове забезпечення винагороди робітникам за їх працю відповідно до її кількості та якості. Цей принцип реалізується в сучасних умовах нарахуванням заробітної плати працівникам державних і приватних підприємств.

На рис. 9.1 подано порівняльну характеристику видатків із соціального забезпечення по роках.

У вітчизняній  літературі існують різноманітні трактування соціальної сфери. До 90-х років ХХ ст. вони ґрунтувалися переважно на марксистській теорії, за якою усе суспільне виробництво поділяється на дві сфери: виробничу і невиробничу. У виробничій сфері матеріальні продукти створюються, а в невиробничій — здійснюється їх обмін і споживання. При цьому соціальну сферу практично ототожнювали із невиробничою. Основним джерелом фінансування соціальної сфери були бюджетні асигнування, що перерозподілялись за допомогою відповідного механізму зі сфери матеріального виробництва.

З поглибленням ринкових реформ поділ на виробничу  і невиробничу сфери не відповідає реаліям сьогодення. Відносини виробництва, обміну, розподілу і споживання ВВП охоплюють все суспільство, усіх його членів. Соціальна сфера, у якій виробляється специфічний товар — соціальна послуга, органічно входить до загальної системи економічних відносин. При цьому її роль постійно зростає, оскільки в сучасних умовах освіта, медицина, культура, соціальне забезпечення займають одну із ключових позицій у забезпеченні високої ефективності суспільного виробництва.

Характерною ознакою  сучасних економік є високий рівень розвитку сфери послуг, у тому числі й соціальних. Наприклад, частка сфери послуг у ВНП США складає 67%, Японії — 56%, Німеччини — 68 %, Франції — 63 % у Великобританії — 56,5 %. Так що у зв'язку з формуванням ринкової економіки в Україні теж необхідно виділяти сферу виробництва товарів і сферу послуг, у тому числі і соціальних. 3 рівноправності функціонування цих сфер закономірно випливає питання про фінансове забезпечення сфери послуг.

На даний  час у світі поширені такі джерела  фінансування соціальної сфери: плата за послуги; бюджетні асигнування, фінансові ресурси підприємств; кошти спонсорів, меценатів та благодійних організацій і фондів, страхові фонди, кредит. В Україні використовуються всі зазначені вище джерела, однак переважає централізований перерозподіл через бюджет, Пенсійний фонд і фонди соціального страхування.

Складність  соціальної ситуації потребує проведення великих соціальних реформ, у ході яких слід розв’язати такі ключові  завдання:

• створити економічні й правові умови для підвищення трудової активності, розвитку підприємництва і ділової ініціативи працездатних громадян;
• забезпечити підвищення рівня соціальної захищеності й соціального обслуговування ветеранів, інвалідів, людей похилого віку, дітей, інших непрацездатних і соціально вразливих груп населення;
• створити однакові умови для всіх громадян незалежно від місця проживання й рівня доходів у реалізації прав на охорону здоров’я й отримання освіти.

Для виконання цих завдань необхідно  завершити формування законодавчої бази, яка забезпечить проведення активної і дієвої соціальної політики; підвищити фінансову стабільність і ефективність використання коштів державних позабюджетних соціальних фондів і недержавних фондів, які здійснюють соціальне страхування.

Із  метою стабільного фінансового  забезпечення реформи соціального  захисту населення потрібно вжити таких першочергових заходів: забезпечити стабільне, стійке фінансування прийнятих програм соціального захисту населення відповідно до затверджених показників бюджетів усіх рівнів, бюджетів фондів державного соціального страхування, бюджетів недержавних фондів, які здійснюють різні види соціального страхування громадян; активніше залучати кошти населення через розвиток і стимулювання обов’язкового і добровільного страхування; забезпечити стійкість і надійність страхових систем у виконанні страхових зобов’язань за рахунок підвищення вимог до розміру статутного капіталу, розвитку інституту перестрахування, резервування тощо.

 

 

ТЕМА 10. ВИДАТКИ БЮДЖЕТУ НА ОБОРОНУ  ТА УПРАВЛІННЯ

 

10.1. Видатки на національну оборону

 

Відповідно  до Закону України "Про оборону  України" [3] оборона України — це система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту.

Видатки на оборону — це грошові витрати на підготовку оборони держави, що включають утримання збройних сил, розвиток оборонної промисловості, воєнні дослідження, а також видатки на ліквідацію їхніх наслідків.

До видатків на оборону відносять такі, що:

— забезпечують умови виживання держави;

— сприяють розвитку вітчизняних науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт;

— забезпечують підготовку висококваліфікованих спеціалістів найвищого рівня, робочі місця, експорт озброєнь, який дає можливість збільшити потенціал держави, співробітництво у військово-політичній сфері;

— є запорукою стабільності в регіоні, що є необхідною умовою для міжнародної торгівлі та добросусідських відносин.

Видатки на оборону  затверджуються у Державному бюджеті України. Більша частина цих видатків, затверджених у кошторисах на рік, виходять з грошових норм витрат.

Оборонні видатки  розподіляються на три групи: прямі, побічні та приховані [1], що подано на рис. 10.1.

Прямі оборонні видатки охоплюють витрати оборонних міністерств та відомств і складають основну частку оборонних видатків. До них належать: витрати на утримання та навчання особового складу Збройних сил, придбання, утримання та експлуатацію озброєння, воєнної техніки та майна, воєнні науково-дослідні дослідно-конструкторські роботи, видатки на цивільну оборону, воєнну допомогу іноземним державам та ін.

До поточних видатків належать витрати, пов'язані з підтримкою бойової могутності Збройних сил на досягнутому рівні (грошове утримання військовослужбовців та заробітна плата цивільного вільнонайманого персоналу, витрати на медичне обслуговування, транспортування та інші види забезпечення діяльності особового складу, витрати, пов'язані з експлуатацією та ремонтом воєнної техніки).

До капітальних належать видатки, які відображають процес матеріально-технічного переоснащення Збройних сил та розвиток оборонної інфраструктури (витрати на воєнні НД і ДКР, купівля озброєння та воєнної техніки, військове будівництво).

Побічні оборонні видатки — це витрати, пов'язані з утриманням Збройних сил, гонкою озброєнь, ліквідацією наслідків війн (відсотки та погашення державного боргу, пенсії та допомога ветеранам війни, інвалідам, сім'ям загиблих, витрати шодо відбудови руйнувань, спричинених війною, виплати репарацій тощо) [1].

Приховані оборонні видатки за своїм характером та значимістю належать до оборонних видатків, але проходять за кошторисами цивільних міністерств і відомств.