Історія етичної думки

Отже, категорією комічного в естетиці позначається специфічна сфера естетичного досвіду, в якій на інтелектуально-ігровій основі здійснюються доброзичливе заперечення, викриття, засудження якогось фрагменту буденної дійсності (характеру, поведінки, претензії тощо), що претендує на щось вище, значне, ідеальне, чим дозволяє його природа. з позиції цього ідеального (етичного, естетичного, релігійного, соціального). Реалізується цей процес звичайно шляхом створення або спонтанного виникнення штучної опозиції між ідеалом і конкретною спробою його актуалізації, що несподівано лопається як мильна бульбашка і викликає у суб´єкта сприйняття реакцію сміху. Очищення сміхом, зняття психічних, емоційних, інтелектуальних, етичних напружень  в естетичному катарсисі - суттєва функція комічного.

2. Категорія «Естетичне»

Найбільш загальна категорія естетики, яка характеризує специфіку всіх форм естетичної діяльності, що й відрізняє їх від усіх форм людської діяльності. Відразу ж наголосимо, що категорія естетичне сформувалася пізніше, ніж усі інші, про які вже йшлося. Ми знаємо, що прекрасне — найдавніша естетична категорія, і довгий час саме вона визначала сутність естетичних явищ. Та починаючи із середини XVIII ст., коли німецький філософ Баумгартен увів термін «естетика» як загальний, що об'єднує сферу прекрасного та засобів його пізнання і творення, розвиток науки дав можливість теоретично обгрунтувати й визначити межі естетичних явищ; вони виявилися значно ширшими за сферу прекрасного.

Сутність естетичних явищ, про що говорилось у попередніх розділах, вдалося з'ясувати лише на грунті більш розвиненого філософського методу діалектики і матеріалізму. Адже правильне розуміння сутності естетичного можливе тільки тоді, коли людину, її сутнісні сили розглядати в умовах життєвих обставин, які їх оточують і роблять тим, чим вони є насправді. Крім того, потрібне і розуміння світу як живої, чуттєвої діяльності індивідів— його невід'ємних складників й активних перетворювачів.

Аналіз вивчення проблеми категорій «художнього» і «естетичного» показує їх онтологічну близькість. Близькість художнього і естетичного складає проблему їх диференціації. В той же час потрібно відмітити, що недостатня розробленість проблеми «художнього» і «естетичного» проявляється вже в тому, що дуже часто в науковій літературі поняття «художнє» і «естетичне» виступає як синоніми, не розрізняються. Є спроби ієрархічного підпорядкування одного іншому, коли художня потреба виступає як структурний компонент естетичної потреби, а хтось, навпаки, взагалі не виділяє художній потребі. Цікаво відмітити, що в «Короткому словнику по естетиці» під редакцією М. Ф. Овсяннікова ми не знайдемо статтю «художня потреба» і «художнє», хоча в цьому рідкісному виданні дуже багато говориться про мистецтво і художній. У той же час поняття «художність» виражає міра естетичної досконалості художнього твору, що актуально для проблеми масової культури, коли ми стикаємося з антиноміями(на основі допущення занадто широкого або примітивного тлумачення художнього образу) різного порядку : культура - масова культура; мистецтво - псевдомистецтво; просвіта - втеча від істини; спілкування - самотність; духовність - бездуховність; мораль - конформізм, подвійна мораль, антимораль і т. п.

Проаналізувавши усі існуючі підходи до вирішення проблеми співвідношення категорій «естетичного» і «художнього», ми виявили, що їх можна звести до наступного:

1. Естетичне тотожно художньому, ці терміни синонімічні.

2. Естетичне і художнє абсолютно не зв'язані один з одним, існують як паралельні феномени з ієрархічним зв'язком.

3. Естетичне ширше за художній, тобто відноситься до всього навколишнього світу, тоді як художнє відноситься тільки до мистецтва.

4. З одного боку, естетичне ширше за художній, оскільки відноситься до усього життєвого змісту; з іншої - художнє ширше за естетичний, тобто за своїм змістом є соціально-конкретною формою вираження емоцій, а художній твір, окрім насолоди, доставляє ще і так званий «життєвий зміст». Інакше кажучи, в художньому більше соціуму, ніж в естетичному.

6. Предмет і завдання естетики. Історія становлення предмета естетики

Предметом естетичного відношення людини постає весь світ і всі процеси, що в ньому відбуваються, - природа, космос, культура, усі види людської діяльності та її продукти в тій мірі, в якій воно набувають естетичного значення для людини.

На межі ХІХ – ХХ ст. розпочався новий некласичний етап суспільної історії, що торкнувся і природничих наук. Тут виникають спеціальна теорія відносності, квантово-релятивістська фізика, утверджується метод «математичної екстраполяції» С.Вавілова, створюється теорія "Великого вибуху" (виникнення Всесвіту внаслідок вибуху первинної проторечовини, що перебувала в особливо стислому стані, через що Всесвіт весь час розширюється і «роздувається»). Всі зазначені зміни в людському розумінні дійсності привели до відмови від "лінійного онтологизму", тобто відмови від розуміння світу, що однозначно визначений діями певної сукупності причин. Некласична наука спирається на можливість припущення істинності дуже різних, навіть протилежних теоретичних описів однієї і тієї ж реальності, і це тому, що вона бере до уваги не лише властивості об´єктів дійсності, а позицій, можливостей, загального рівня розвиненості суб´єктів пізнання. Некласична наука вимагає урахування кореляції (співвідносності) між людськими знаннями про об´єкт і системою засобів, методів, операцій, за допомогою яких вони були одержані. Результатом тут постає свідомий, науково усвідомлений і експериментально підтверджений релятивізм наукового знання, тобто визнання неоднозначності наших знань, неможливості їх універсального застосування. Природно, що він не міг не виявити суттєвого впливу і на сферу художньо-естетичної свідомості, на розвиток новітніх напрямів в гуманітарних науках. Якщо всі явища дійсності розглядаються як нелінійні (неоднозначні), неврівноважені (нестабільні), нестійкі (а врівноважені і стійкі системи в природі, здається, взагалі навряд чи можливі, оскільки Всесвіт постійно збурюється всякого роду катаклізмами), то й людський світ безперервно міняється, спричиняючи зміни в людині і у всіх наявних в культурі знаково-символічних формах, за допомогою яких вона пізнає світ і виражає своє до нього відношення, взаємодіє з ним як суб´єкт культурно-історичної творчості. Відповідно, мінливими постають і всі ціннісні уявлення і орієнтації в культурі та суспільстві, заторкуючи, зокрема, етику та естетику. Отже сучасна наука вносить відчутні зміни в розвиток естетичних уявлень взагалі та в зміст категоріального її апарату зокрема. Ясно, що все це відкриває перед людьми нові можливості у розширенні уявлень про одвічні ідеали європейської культури - Істину, Добра і Красу.

На початку третього тисячоліття розвиток інформаційних систем та принципово нових засобів комунікації і навчання приводять до змін психофізіологічної організації людини в зв´язку із тим, що основна маса інформації здобувається тепер у вигляді візуальних образів, у формах різноманітних знаково-символічних структур та засобів, що в цілому веде до суттєвої естетизації свідомості. Звичайне формально-логічне мислення, що базується на лінійному русі міркування від засновку до результату, поступається іншим, більш складним та неоднозначним формам свідомості, які розвивались переважно в межах художньо-мистецьких та релігійно-духовних практик як важливих складових культури. В той же час розвиток масової культури (культури, що сповідує плюралізм, релятивізм, антилогіцизм) веде до розмивання змісту естетичних категорій (як в теорії, так і в практиці), що несе в собі певну небезпеку для подальшого розвитку науки і культури, а в естетиці породжує багато нових проблем. І ці проблеми, як вже було зазначено, в наш час вирішуються у взаємодії естетики із іншими науками.

В античній літературі, що дійшла до нас, «золотий перетин» вперше згадується на «Початках» Евкліда. В 2-й книзі дається геометрична побудова «золотого перетину». Після Евкліда його дослідженням займалися Гипсикл (II в. до н.е.) та Папп (III в. н.е.). В середньовічній Європі із «золотим перетином» знайомились по арабським перекладам Евкліда. Перекладач Дж. Кампано з Наварри (III в.) зробив до перекладу коментарі. Секрети «золотого перетину» ревно оберігалися, зберігалися в строгій таємниці. Вони були відомі тільки посвяченим. 
В епоху Відродження посилюється інтерес до «золотого перетину» серед учених і художників у зв'язку з його використанням як в геометрії, так і в мистецтві, особливо в архітектурі. Леонардо да Вінчі, художник і вчений, задумав і почав писати книгу по геометрії, але в цей час з'явилася книга ченця Луки Пачолі, і Леонардо залишив свій задум. На думку сучасників і істориків науки, Лука Пачолі був справжнім світилом, найбільшим математиком Італії в період між Фібоначчі і Галілеєм. Лука Пачолі був учнем художника П'єро делла Франчески, що написав дві книги, одна з яких називалася «Про перспективу в живописі». Його вважають творцем накреслювальної геометрії. 
Лука Пачолі чудово розумів значення науки для мистецтва. В 1496 р. на запрошення герцога Моро він приїжджає до Мілана, де читає лекції по математиці. В Мілані при дворі Моро у той час працював і Леонардо да Вінчі. В 1509 р. у Венеції була видана книга Луки Пачолі «Божественна пропорція» з блискуче виконаними ілюстраціями, зважаючи на що вважають, що їх зробив Леонардо да Вінчі. Книга була гімном золотій пропорції. Серед багатьох достоїнств золотої пропорції чернець Лука Пачолі не забув назвати і її «божественну суть» як вираз божественної триєдності бог син, бог батько і бог дух святої (малося на увазі, що малий відрізок є уособлення бога сина, більший відрізок – бога батька, а весь відрізок – бога духу святого). 
Леонардо да Вінчі також багато уваги надавав вивченню «золотого перетину». Він проводив перетини стереометричного тіла, утвореного правильними п'ятикутниками, і кожного разу одержував прямокутники з певними відносинами сторін. Він дав цьому відношенню назву «золотий перетин».  
В той же час на півночі Європи, в Німеччині, над тими ж проблемами працював Альбрехт Дюрер. Він робить нариси першого варіанту трактату про пропорції. Судячи по одному з листів Дюрера, він зустрічався з Лукою Пачолі під час перебування в Італії. Альбрехт Дюрер детально розробляє теорію пропорцій людського тіла. Важливе місце в своїй системі співвідношень Дюрер відводив «золотому перетину». Ріст людини ділиться в золотих пропорціях лінією пояса, а також лінією, проведеною через кінчики середніх пальців опущених рук, нижня частина лиця – ротом тощо. Так вигляд має відомий пропорційний циркуль Дюрера. 
Великий астроном XVI в. Іоган Кеплер назвав «золотий перетин» одним зі скарбів геометрії. Він перший звертає увагу на значення золотої пропорції для ботаніки (розмір рослин і їх будова).  
В подальші століття правило золотої пропорції перетворилося на академічний канон і, коли з часом в мистецтві почалася боротьба з академічною рутиною, в запалі боротьби «разом з водою виплеснули і дитину». Знов «відкрито» золотий перетин було в середині XIX століття.  
В 1855 р. німецький дослідник золотого перетину професор Цейзінг опублікував свою працю «Естетичні дослідження». Він абсолютизував пропорцію золотого перетину, оголосивши її універсальною для всіх явищ природи і мистецтва. У Цейзінга були численні прихильники, але були і супротивники, які оголосили його вчення про пропорції «математичною естетикою». 
Цейзінг виконав колосальну роботу. Він зміряв близько двох тисяч людських тіл і прийшов до висновку, що золотий перетин виражає середній статистичний закон. Розподіл тіла точкою пупа – найважливіший показник золотого перетину. Пропорції чоловічого тіла коливаються в межах середнього відношення 13: 8 = 1,625 і дещо ближче підходять до золотого перетину, ніж пропорції жіночого тіла, відносно якого середнє значення пропорції виражається в співвідношенні 8: 5 = 1,6. У новонародженого пропорція складає відношення 1: 1, до 13 років вона рівна 1,6, а до 21 року дорівнює чоловічий. Пропорції золотого перетину виявляються і відносно інших частин тіла – довжина плеча, передпліччя і кисті, кисті і пальців тощо. 
Справедливість своєї теорії Цейзінг перевіряв на грецьких статуях. Найбільш детально він розробив пропорції Аполлона Бельведерського. Піддалися дослідженню грецькі вази, архітектурні споруди різних епох, рослини, тваринні, пташині яйця, музичні тони, віршовані розміри. Цейзінг дав визначення золотому перетину, показав, як він виражається у відрізках прямої і в цифрах. Коли цифри, що виражають довжини відрізків, були одержані, Цейзінг побачив, що вони складають ряд Фібоначчі, який можна продовжувати до безкінечності в одну і в іншу сторону. Наступна його книга мала назву «Золотий перетин як основний морфологічний закон в природі і мистецтві». В 1876 р. в Росії була видана невелика книга, майже брошура, з викладом цієї праці Цейзінга. Автор сховався під ініціалами Ю.Ф.В. В цьому виданні не згаданий жоден твір живопису. 
В кінці XIX – початку XX ст. з'явилося немало чисто формалістичних теорії про використання золотого перетину у творах мистецтва і архітектури. З розвитком дизайну і технічної естетики дія закону золотого перетину розповсюдилася на конструювання машин, меблів тощо.

Пропорції «золотого перетину» створюють враження гармонії краси, тому скульптори використовували їх в своїх творах. Скульптори стверджують, що талія ділить досконале людське тіло відносно «золотого перетину». Так, наприклад, знаменита статуя Аполлона Бельведерського складається з частин, що діляться по золотих відносинах. Великий старогрецький скульптор Фідій часто використовував «золотий перетин» в своїх творах. Найзнаменитішими з них були статуя Зевса Олімпійського (яка вважалася однією з чудес світу) і Афіни. 
 
Вимірювання декількох тисяч людських тіл дозволили виявити, що для дорослих чоловіків це співвідношення равно1,625, а для дорослих жінок воно складає 1,6. Отже пропорції чоловіків ближче до «золотого перетину», ніж пропорції жінок. В книгах про «золотий перетин» можна знайти зауваження про те, що в архітектурі, як і в живописі, все залежить від положення спостерігача, і деякі пропорції в будівлі з одного боку здаються «золотим перетином», то з інших точок зору вони виглядатимуть інакше. «Золотий перетин» дає найкраще співвідношення розмірів тих або інших довжин.

Але втілення принципу «золотого перетину» характерне і для співвідношення форм у геометричній будові. Цей тип співвідношень виникає при зіставленні прямолінійних (геометричних) і криволінійних (живописних) форм, тобто природних і штучних форм. Співвідношення по геометричній будові характеризуються поняттям пластичності, або, іншими словами, гармонійним співвідношенням форм і ліній. Прикладом пластичного рішення є садово-паркове мистецтво, де застосовується уміле вертикальне планування, або геопластика, за допомогою якої досягається гармонійне поєднання особливостей рельєфу, дороги, малих архітектурних форм і рослинності. Співвідношення форм по їх положенню в просторі парку мають вирішальне значення в створенні глибинно-просторової композиції, бо садово-паркове будівництво – це мистецтво великих просторів. Співвідношення цього типу регулюються чергуванням відкритих і закритих просторів, глибинною побудовою пейзажів, лінійної і повітряної перспективами.

Ряд Фібоначчі міг би залишитися тільки математичним казусом, якби не та обставина, що всі дослідники «золотого перетину» в рослинному і в тваринному світі, не говорячи вже про мистецтво, незмінно приходили до цього ряду як арифметичному виразу закону золотого розподілу. 
 
Факти, що підтверджують існування золотих S-перетинів в природі, приводить білоруський вчений Е.М. Сороко в книзі «Структурна гармонія систем» (Мінськ, «Наука і техніка», 1984). Виявляється, наприклад, що добре вивчені подвійні сплави володіють особливими, яскраво вираженими функціональними властивостями (стійкі в термічному відношенні, тверді, стійкі до окислення тощо) тільки в тому випадку, якщо питома вага початкових компонентів пов'язана один з одним однієї із золотих S-пропорцій. Це дозволило автору висунути гіпотезу про те, що золоті S-перетини є числові інваріанти систем, що самоорганізовуються. Будучи підтвердженою експериментально, ця гіпотеза може мати фундаментальне значення для розвитку синергетики – нової області науки, що вивчає процеси в системах, що самоорганізовуються. 
 
Спільна робота ботаніків і математиків пролила світло на дивні явища природи. З'ясувалося, що в тому, як розташовує листя на вітці (філотаксис), насіння соняшнику, шишок сосни проявляє себе ряд Фібоначчі, а отже, проявляє себе закон «золотого перетину». Павук плете павутину спиралеобразно. Спіраллю закручується ураган. Перелякане стадо північних оленів розбігається по спіралі. Молекула ДНК закручена подвійною спіраллю. Гете називав спіраль «кривого життя».

Золотий перетин – це перетин відрізка на дві частини так, що довжина більшої частини відноситься до довжини меншої частини так само, як довжина всього відрізка до довжини більшої частини. «Золотий перетин» – не середина, а пропорція – нескладне математичне співвідношення, що містить в собі «закон зірки і формулу квітки», малюнок на хітиновому покриві тварин, довжину гілок дерева, пропорції людського тіла. Бачиш гармонійну композицію, пропорційну статуру або будівлю, що радує око, – зміряй і прийдеш до однієї і тієї ж формули. За часів Відродження для перевірки «закону гармонії» вимірювали античні статуї, півтора століття назад пропорції «золотого перетину» перевіряли, співвідносивши довжину ноги і тулуба гвардійських солдатів. Але так чи інакше, цей дивовижний закон природи приніс людському суспільству не лише досконалу гармонію навколишньої природи, тваринного і рослинного світів, а й розмаїття творів мистецтва. Без «золотого перетину» неможливо зрозуміти такі поняття як краса, гармонія, симетрія тощо.

В історії естетичної науки перша половина ХVIII ст. має особливе  значення: в 1750 р. вийшов друком перший том теоретичного

трактату «Естетика», автором якого був німецький філософ і теоретик мистецтва Олександр Готліб Баумгартен (1714—1762).  Спираючись на грецькі поняття ейсетикос, естаномай, естаноме, естесі, Баумгартен увів новий термін — естетика, окресливши цим самостійну специфічну сферу знання.

О. Баумгартен як філософ стверджував, що гносеологія має дві форми пізнання — естетику й логіку. Естетика пов'язана з «нижчим», тобто чуттєвим, а логіка — з вищим, тобто інтелектуальним пізнанням. Логіка вивчає судження розуму і веде до пізнання істини. Естетика пов'язана із розумінням смаку і пізнає прекрасне. О. Баумгартен широко використовував поняття прекрасного,

однак предмет естетики він не визначив через ідею прекрасного (така

тенденція виявилася пізніше, зокрема в позиціях Гегеля та М.Чернишевського). Баумгартен визначив предмет естетики через поняття досконале: «...Естетика — це наука про досконале у світі явищ, про досконалість чуттєвого пізнання й удосконалення смаку».

Коли Баумгартен зосередив увагу на терміні «досконале», то виявилося, що це поняття вже було об'єктом теоретичного інтересу в естетиці минулого. Так, у праці «Метафізика» Арістотель ототожнював досконале з прекрасним, прекрасне визначено філософом як позитивне досконале. у східних культурах також простежується тяжіння до ототожнення досконалого й естетичного. Арабський філософ середньовіччя Ал-Газалі, наприклад, стверджував: «краса предмета, його привабливість полягає в існуванні всього досконалого або того, що йому відповідає. краса кожного предмета — у відповідності його виду досконалості»