Історія етичної думки

Етика Руссо органічно поєднується з його соціально-політичними та педагогічними ідеями і оперта на його вчення про чуттєву природу людини. Філософ висуває і прагне обґрунтувати думку, що людина за своєю природою добра. Усвідомлюючи реальність існування зла і прагнучи відповісти на питання про його витоки, Руссо доходить думки, що причини злого криються не у природі людини, а у зовнішніх обставинах. Природа людини — чуттєва. Людиною керують почуття, серед яких провідним є любов до себе. Егоїзм бачиться філософу як нормальний вияв енергетики індивідуальної життєвості. Пристрасті загалом характеризуються як інструмент самозбереження, тому прагнути викорінити їх означало б прагнути змінити людську природу. Згідно з Руссо, "існувати значить для людини відчувати". Причини, чому добра за природою людина вносить Дисгармонію у власні стосунки та у навколишній світ, знаходяться у зовнішніх обставинах — у руйнуванні цілісної людини, спричиненому поступом цивілізації. Порівнюючи "природний стан", коли люди були вільні й рівні, та сучасне йому суспільство, Руссо говорить про ранній період історії як щасливе дитинство людства. Розвиток виробництва, удосконалення знарядь праці не пішли на користь людству, оскільки спричинили "псування" його природи. Наслідком поступу цивілізації стала майнова та соціальна нерівність людей. З них розвинулися несвобода, пригнічення одних іншими, а також різні людські пороки. Тобто, обмежений характер суспільної організації бачиться причиною негараздів у людському житті, причиною втрати людьми здатності почуватися щасливими. Цивілізація спричинила також розлад внутрішніх структур людини. Вона змусила покладати контроль розуму на людські почуття, а отже деформувала чуттєву природу людини, її моральну природу, вважає філософ.

Також Руссо здійснює ґрунтовну розробку питання про шляхи удосконалення життя. Філософ бачить можливість утвердження свободи через ліквідацію деспотизму, здійснену революційним шляхом. У суспільстві вільних громадян, об´єднаних на засадах "суспільного договору", має запанувати принцип рівності, оскільки "всі люди народжуються рівними". В умовах панування нових стосунків, де кожен віддає "свою особу і всю свою силу під верховне керівництво спільної волі", де кожен член буде "нероздільною частиною цілого", має запанувати нова етика. Філософ говорить про необхідність створення та послідовного дотримання нової етики як засобу для виховання "нового покоління людей".

Особлива увага приділялася формуванню культури почуттів особистості як основи моральності. Соціально-політичні, етичні та педагогічні ідеї Руссо справили величезний вплив на європейське суспільство.

В етиці Руссо найяскравіше втілилися гуманістичні ідеї Просвітництва.

5. Етичні системи класичної німецької філософії

Етика німецького філософського раціоналізму стала найвищим досягненням етичної теорії Нового часу. Це період творення завершених систем філософії, вищим виявом якої бачиться "практична філософія" — етика та естетика. Визначні її представники: Імануїл Кант (1724—1804), Іоган Фіхте (1762—1814), Фрідріх Шеллінг (1775—1854), Георг Геґель (1770—1831).

Аналіз моральної філософії Кант здійснює для розв´язання суперечності між "світом природи" і "світом свободи". Філософія природи досліджує об´єктивні закони, "згідно з якими усе відбувається". Тут панує принцип необхідності. Однак на підставі пізнання законів природи не можна пояснити наявні у свідомості людини ідеї єдності світу, вічності душі та існування Бога. На думку Канта, подолати суперечність між необхідністю і свободою може моральна філософія, що визначає заколи, "за якими усе має відбуватися". Він виділяє два рівні моральної філософії: емпіричну, тобто оперту на досвід, і "чисту", тобто оперту на апріорні принципи. Якщо спиратися на емпіричну філософію, то ніколи не можна віднайти всезагальних законів. Тому моральна філософія цілком ґрунтується на своїй "чистій частині", тобто на апріорних принципах. Вони збуджують здатність судження для того, щоб розпізнати їх та допомогти волі надати їм практичного застосування.

Говорячи про можливість розуму бути "законодавчим розумом", Кант називає умовою для цього можливість розуму визначати волю самим собою (а не схильностями). За такої умови він є виявом "істинної вищої здібності бажання". Воля є свобідною у найсуворішому, тобто трансцендентальному смислі за умови, що її основою служить "всезагальна законодавча форма". Згідно з Кантом, основний закон чистого практичного розуму вимагає: "Чини так, щоб максима твоєї волі могла у той же час мати силу принципу всезагального законодавства"

Всезагальність моральних законів виявляє себе у тому, що кожен суб´єкт здобуває поняття щодо законовідповідності своїх вчинків. Інша справа, що кожен змушений вдаватися до імперативів, які вимагають категорично, оскільки закон не зумовлений. Така воля стосовно закону є залежною. Залежність виступає при цьому у формі зобов´язаності, що і спонукає до вчинку. "Чистий моральнісний закон" Кант називає "священним" на тій підставі і за тієї умови, що наслідком його є суб´єктивний вибір (максима), яка відповідає всезагальному моральному закону.

Аскетизм етики Канта великою мірою виростав на ґрунті християнського образу світу та місця людини у ньому. Філософ дав теоретичне обґрунтування цінності доброчинності всупереч суб´єктивності людських почуттів. Разом з тим, у його етиці людина поставлена вище за Бога, оскільки допущення його існування виводиться з наявності у людини апріорних моральних законів.

Етична проблематика посідає одне з чільних місць у філософії Геґеля.  Основною проблемою етичної теорії є проблема свободи волі. В етиці Геґеля дається обґрунтування її категоріального значення. Етика в системі його філософії є невід´ємною складовою буття світу, оскільки природа, суспільне життя у багатстві його форм, життя окремої особистості є виявом процесу саморозвитку Абсолюта. Він є дійсним в опредметненні. Якісна визначеність процесу в єдності Істини, Добра і Краси засвідчує іманентну духові його моральність. Адекватними формами його опредметнення, тобто у вигляді "повернення до себе" в мисленні та у бутті, є історія людства, мислячий людський розум. Закономірності його опредметнення у різних видах діяльності складають зміст "філософії духу" — завершальної частини геґелівської системи об´єктивного ідеалізму. Філософія духу розкриває етапи його становлення у формах суб´єктивного духу, об´єктивного духу та абсолютного духу. Моральна проблематика розглядається Геґелем у зв´язку з історичним життям людства, що у системі його філософії відповідає поняттю "об´єктивний дух". На думку Геґеля, об´єктивний дух проходить три ступені саморозвитку: абстрактне право, мораль, моральність. У свою чергу, моральність охоплює: сім´ю, громадянське суспільство і державу. Основним поняттям етики Геґеля є поняття свободи волі, що характеризується діалектичним саморозвитком. Філософ виділяє три стадії її розвитку: природна воля, свавілля і розумна воля. Природна воля — це "безпосередня воля", свобідна лише у собі. Зміст її визначається бажанням, потягами, схильностями, тобто чуттєвою природою людини. В останній наявна розумність волі, однак вона постає у такій безпосередності, яка свідчить про відсутність розумності форми. Тобто, вона не має форми всезагального. Така воля є "кінечна всередині себе".

Відповідно до трьох ступенів розвитку поняття свободи, Гегель поділяє етику на три частини: абстрактне право, мораль і моральність. "Абстрактне право — це власне є суспільство з його наявною організацією. Право визначене як "свобода в її ідеї". Право є дещо всезагальне, по відношенню до чого особа визначається як суб´єкт права. "Особа передбачає загалом правоздатність. Заповідь права проголошує тому наступне: будь собою і поважай інших як особистостей". Тобто абстрактне право — це є певна формальна можливість для моральних та моральнісних відносин. Право базує свої вимоги на заборонах. Поняття "мораль", за характеристикою Геґеля, містить діалектику особливого і всезагального. Особливе виявляє себе як суб´єктивна воля, що містить всезагальне як таке. Поняття моралі пов´язане із самовизначенням волі щодо себе (рефлексія всередину себе) та щодо світу як предмета діяльності. У моралі має місце об´єктивний процес збігу воль. Завдяки йому виникає поняття блага не лише для суб´єкта волі, але й для інших. Назване позитивне відношення можливе лише у моралі. Геґель розкриває діалектичний зв´язок поведінки людей та їх моральних переконань.

Моральність в етиці Геґеля характеризується трьома основними рівнями історичного розвитку: а) як "природний дух" вона є сім´я; б) у своєму "роздвоєнні та явленні" вона є громадянське суспільство; в) вона є "держава як свобода". Геґель аналізує моральність у діалектиці суб´єктивного та об´єктивного. Історія людства характеризується як наслідок діяльності особистостей, що у своєму інтересі містять інтерес всезагального. Особистості, що у процесі діяльності виходять за межі усталених уявлень про добро та зло і отже, "провокуванням" обставин, розширюють межі духовного досвіду — є, згідно з Геґелем, героями. Рух у незвідане часто спричиняє трагічні наслідки — помилки і навіть злочини. Однак, якщо особа усвідомила всю міру власної провини і ладна нести за неї відповідальність, її діяльність плідна для людства моральнісним досвідом творення стосунків. Особистостей, здатних утверджувати субстанційні начала життя як особисті цілі, Геґель називає героями. Результативність їх діяльності, згідно з Геґелем, найяскравіше відображається утворенні таких форм суспільності, як держава і право. Порівняно з більш ранньою формою, а саме — сім´єю, що уособлює "природну моральність", держава є результатом свідомого формування. Як субстанційне начало з наявними у ній формами всезагального, конкретизованого в змісті моралі, релігії, мистецтва, філософії, права, держава є конкретизованим утіленням "розумної волі". Органічність усіх складників держави робить її розумною, такою, що об´єктивно себе усвідомлює і для себе є сущою свободою. Філософ робить висновок, що "держава є духовна ідея, яка проявляється у формі людської волі і свободи"

У філософії Геґеля історичний процес розкривається як явище висхідного руху. Реальним його відображенням є зростаюча моральна досконалість стосунків, об´єктивованих у формах держави, права, моральних ідей та суспільних установ. Вони уособлюють розумну волю суб´єктів життєвості — людей.

Етика Фойєрбаха спиралась на його антирелігійні ідеї. Філософ рішуче розводить мораль і релігію. Причина цього — у розумінні витоків релігії: вона народжена страхом перед природними і соціальними стихіями, а також ілюзорними надіями на можливе щасливіше життя у потойбічному світі. Фойєрбах називає уособлену в образі Бога власну творчу силу людства, віддану вищій силі, феноменом відчуження.

На відміну від моралі послуху, Фойєрбах пропонує мораль любові. Джерелом її є наявність предмета небайдужості в особі конкретної іншої людини. Я, співвідносячись із Ти, здобуває відчуття повноти буття. Почуття індивідуального Я стає дійсним лише опредметнюючись завдяки буттю Ти — іншого суб’єкта. Оскільки ж мораль має своєю справжньою метою щастя, тобто, згідно з Фойєрбахом, стан безперешкодного задоволення індивідуальних людських потреб, то людина стійко зорієнтована на іншу людину. Філософ виходить із того, що людина не може бути щасливою без іншої людини (тобто сама собою, без суспільства). Почуття щастя, що характеризується як духовний феномен, базується на принципі: "не роби нічого злого".

Шляхи досягнення морально доброго розглядаються у діалектиці об´єктивного та суб´єктивного. Кожен хоче свого щастя, говорить Фойєрбах, однак досягається воно шляхом злагоди з іншими, оскільки мораль сутнісно єдина. В основу її покладено духовність зв´язків між людьми. Мораль "не знає жодного щастя без щастя чужого, не знає і не хоче жодного ізольованого щастя, відокремленого і незалежного від щастя інших людей або свідомого і навмисне заснованого на їх нещасті; вона знає лише їх товариство, загальне щастя". Філософ виходить з ідеалу моральнісних стосунків, сутність яких визначена родовою природою людини: її розумністю. Фойєрбах критикує розуміння Кантом цінності моралі, як покладене у ній самій. Натомість він бачить її цінність у прагненні до щастя. Останнє виступає спонукою для волі, налаштовуючи її на свідоме виконання моральних зобов´язань. У діяльності, що неодмінно передбачає благо інших, долається егоїзм індивідуального Я. Критерієм цінності вчинків є принцип їх розумності. Те, що особа вважає дозволеним для себе, вона вважає дозволеним також для інших. Цей принцип близький до сформульованого Кантом категоричного імперативу, що вимагає від людини діяти щодо інших так, як би вона хотіла, щоб інші діяли по відношенню до неї. Чому моральна діяльність є запорукою щастя? Тому, що згідно з Фойєрбахом, добро приносить почуття радості та задоволення. Зло, навпаки, — відчуття болю та втрати. Джерело моральності Фойєрбах бачить у "родовій природі" людини, у "сутності людини", яку розглядає як незмінну. Мораль, говорить він, є не що інше, як "істинна, досконала здорова природа людини; помилка, порок, гріх — не що інше, як викривлення, недосконалість, суперечність правилу".

Етика Фойєрбаха стала завершальною ланкою у системі німецької класичної філософії, етики зокрема. У цій системі особистість бачиться центром морального життя як у плані закладеної у її природі здатності розумного вибору добра, так і в плані активної потреби здійснення у добрі. Принаймні, філософія бачить людину саме у такому образі — суб´єкта моральності, що свідомо вибирає морально добре і діє згідно з вибором.

6. Етика новітнього часу

У XIX ст. складається "філософія життя" — напрям етичного волюнтаризму, засновником якого був Артур Шопенгауер. Вихідна світоглядна позиція цього напрямку — скептицизм щодо можливостей розуму пізнати світ шляхом споглядального ставлення до нього. У ньому простежується також несприйняття і внутрішній протест проти практицизму буржуазного способу життя та проти системи цінностей буржуазії. Життєвість у її свобідному прояві бачиться уособленням метафізичного творчого начала. Методологічною засадою осмислення природи і сутності моралі у "філософії життя" є ірраціоналізм. Етичні ідеї філософа є складовою його філософської системи, в якій світ природи, людське життя та життя окремої особистості об´єднані у цілісність. Підставою останньої є певне метафізичне начало: світова воля. Усе багатство реального світу є виявом волі. Сутність її не пізнавана. Останнє споріднює поняття волі у Шопенгауера з "річчю у собі" Канта. Дія світової волі виявляє себе у природі на всіх рівнях життя: у магнетизмі, у рості кристалів, у рослинному, тваринному світах та в людині. На рівні людини відбувається роздвоєння волі на суб´єкт і об´єкт, тобто вона стає для себе предметом уяви, об´єктивується і пізнає себе у поняттях. Однак на рівні уяви світ не відкривається людині. Емпірична дійсність — лише ілюзія людської свідомості.