Історія етичної думки

Світова воля як основа світобудови може бути пізнана лише на основі інтуїції. Вона відкриває сутність волі як "сліпого прагнення до життя", як "волю до життя". У сфері природи, у людському житті присутнє постійне суперництво воль. Зрештою, дія світової волі спрямовується на виживання істот, що найдосконаліше відображають її потреби. Оскільки воля опредметнює себе у реальних об´єктах, і процес має неперервний характер, результативність якого не має вираженої досконалості, воля є постійно незадоволена. Отже, воля до життя є нещасливою волею. Вияв волі у світі є не що інше, як джерело мук і страждань.

Етична система Шопенгауера пройнята песимізмом, що об´єктивно зумовлений протистоянням світової волі та моральної волі суб´єкта. Воля до життя — явище позаморальне, а тому її вияви завжди — джерело нещастя. Оскільки ж воля до життя — нескінченна, то у ній покладене постійне джерело розбрату. Постійність, з якою діє світова воля, утверджуючи себе, не відміняє того, що її конкретні прояви конечні, а отже, не гарантують ні щастя, ні відчуття радості життя.

З поняттям світової волі в етиці Шопенгауера пов´язане питання свободи і необхідності. Цілком вільною Шопенгауер вважає лише світову волю — єдину, тотожну собі сутність. Вона нічим не обмежена, а тому всемогутня. У людині вона виявляє себе в інтелігібельному ("умоосяжному") характері, що даний кожній людині попередньо і є незмінним. Поряд з умоосяжною волею, у кожній людині наявна її індивідуальна варіація, що утворюється завдяки включенню інтелігібельної волі у систему мотивів людських дій. Цю варіацію він називає "емпіричним характером". У трактаті "Про свободу волі" даються такі його характеристики: "Так само, як сили природи, так і характер визначається напередзаданістю, незмінністю, непізнаваністю». Людину автор бачить несвобідною за самою її природою, як така вона несе у собі свою долю. її моральні якості залишаються незмінними впродовж життя. Єдине, що вирізняє людину як вид, це те, що її характер індивідуальний, тоді як утварному світі він видовий. Хоча, як додає філософ, "у всіх особистих характерів в основі лежить характер виду, так що головні властивості повторюються у кожного".  Етика Шопенгауера містить у собі гуманістичний критерій моральності. Він наявний у самій людині як страждаючій та пізнаючій істоті.

Послідовником ідей Шопенгауера у підході до розуміння місця волі у людській діяльності був Фрідріх Ніцше. Правда, він більше послідовний провідник ідей волюнтаризму. Ніцше подолав суперечність між онтологічним принципом волі до життя та етичним принципом співстраждання, що була наявна в етиці Шопенгауера. Ніцше утверджує діяльну волю як умову самоутвердження особистості. З цих позицій він піддає критиці традиційну мораль як таке начало, що сковує волю.

 Предметом аналізу  філософа є питання добра і  зла, доброчесності, сорому, справедливості тощо. Всюди він виявляє відмінне між справді моральним та удавано моральним і викриває останнє як протилежне моральності. Він наголошує, що в людині важлива не видимість гідності, честі, добра, а дійсна їх наявність. Пафос, з яким філософ заперечує удавану моральність, що маскує байдужість чи навіть аморалізм, часом переходить межі й перетворюється на заперечення моралі загалом, що і дало підстави тлумачити його позицію як етичний імморалізм, тобто позаморальну. У праці "Так казав Заратустра" він доходить висновку про існування двох типів людей залежно від їх ставлення до моральних засад суспільного життя. Один тип — сильна людина, що бачить себе "надлюдиною": більш "обдарованою", кращою за інших. Колектив таких сильних, сповнених жадоби до влади "панівних" натур вважає, що йому "усе дозволено". Інший — це "слабкі" натури: "усереднена" більшість, здатна хіба що підпорядковуватись сильним.

Момент заперечення існуючої системи моральних уявлень в ім´я звільнення людського духу для творчості має позитивні риси. Утверджуючи цінність активності, Ніцше говорить про розум як про джерело приборкання тварності в людині в ім´я самостановлення "надлюдини", "творця". Справа, однак, полягає у моральності засобів самоутвердження. Вол. Соловйов у статті "Ідея надлюдини", називаючи позицію ніцшеанства щодо поділу людей на "слабких" і "сильних" безумовно негативною, вважає правомірною саму суть питання про "надлюдину". Сенс проблеми "надлюдини" філософ бачить не у відносинах влади та послуху, а у моральному подвигу в ім´я людства. Беручи за взірець діяльність боголюдини, Соловйов говорить, що подвигом заради людей було здобуте безсмертя. Дія надлюдини цінна за умови альтруїстичного служіння людству.

Ніцше цікавий як історик моралі. Характеризуючи історію морального розвитку людства, він виділяє три найосновніші її фази. Сутність процесу та його спрямування визначаються рівнем зростання моральної свідомості. "Першою ознакою, що звір став людиною, є те, що його дії спрямовані вже не на добробут цієї миті, а на тривалий добробут, тобто людина стає корисною, доцільною; тут вперше проривається назовні вільне панування розуму». Так характеризується перший етап історії людства. Другий етап — більш високий щабель розвитку людського начала, — коли людина "починає діяти на основі принципу честі", тобто вона підноситься над вузьким принципом корисності до самоусвідомлення себе суб´єктом моральнісності.

На третьому етапі людина стає творцем істинно морального відношення до світу. Вона володіє критеріями моральності. Як така, "вона діє на підставі власної оцінки речей і людей; вона сама визначає для себе й інших, що гідно і що корисно; вона стає законодавцем думок, згідно зі зростанням поняття корисного та гідного. Критерій моральності, що його утверджує Ніцше, вписується у класичну традицію етичного знання: "Пізнання дає людині змогу надавати перевагу найбільш корисному, тобто загальну тривалу корисність, своїй особистій корисності; загальну і тривалу повагу — тимчасовому визнанню; вона живе і діє як індивід колективу".

У другій половині XIX — на початку XX ст. ідеї "філософії життя" вплинули на фройдизм, етична система якого базується на принципі ірраціоналізму. Засновник психоаналізу Зиґмунд Фройд (1856—1939) розглядає етичну проблематику у зв´язку з розробленою ним теорією психоаналізу.

Фройд вважав, що витоки людських вчинків у безсвідомому. Структуру психіки він загалом поділяв на 3 шари: несвідоме, свідоме і надсвідоме. За його термінологією це відповідно: "Воно", "Я" і "над-Я". Свідомість служить для того, щоб надавати ірраціональним потягам зовні прийнятних форм. Це раціональні "маски" наших вчинків. Переведення свідомістю неприйнятного по суті у зовні прийнятні форми — явище сублімації (заміщення) наявних у природі людини ірраціональних потягів. Це, у першу чергу, статеві потяги. Тим не менше, фройд не заперечує існування морального почуття. Для розуміння його природи важливі роботи вченого, у яких досліджуються ранні форми культури, зокрема культура табу. Фройд чітко вирізняє мотиви дотримання заборон, що народжені містичним страхом перед невідомими явищами (табу), від заборон, які свідомо накладені людьми на певні шкідливі для спільноти дії. Останні — це моральні заборони, оперті на розум. Фройд пише: "Від заборон вони (табу. — В. М.) відрізняються відсутністю приналежності до системи, що вимагає загалом утримання та наводить підстави для такої вимоги. Заборони, табу позбавлені будь-якого обґрунтування" [10, с. 347]. Згідно з Фройдом, табу значно вагоміше впливає на психіку саме своєю незбагненністю, ніж свідомо вироблені заборони.

"Значення табу розгалужується  у двох протилежних напрямках. З одного боку, воно означає святий, освячений, з іншого — жахливий, небезпечний, заборонений, нечистий. ...Наше сполучення "священний трепет" збігається із змістом табу" [10, с 347]. Заборони, обмеження, що пов´язані з певним типом об´єктів, викликають до цих об´єктів особливий інтерес, концентрацію уваги. Утаємниченість об´єктів зумовлює стійке зосередження на них, а отже, вони посідають важливе місце у психічних структурах і концентруються саме у сфері безсвідомого.

За Фройдом, безсвідоме складає найбільший шар у структурі людської психіки, отже, контроль над ним з боку свідомості — явище дуже складне. На цій підставі робиться висновок про Домінування ірраціональних начал у людині.

7. Етика російської філософії другої половини XIX – початку XX ст.

В "східному" гуманізмі домінує чуттєве начало з відчутними рисами античного розуміння всеєдності як спорідненості та зв´язку усього сущого. Моральний аспект цього поняття пов´язаний із характером переживання буття. У творчості Л. Толстого зображена людина, безпорадна перед світом, беззахисність якої відкриває буття в глибинності його трагізму. Мистецтво переконує, що цінна кожна людина, незалежно від того, рефлексує вона над буттям, чи ні. Це трагізм не з приводу недосконалості світу стосовно ставлення до мого Я. Трагізмом сповнене переживання недосконалості світу щодо буття іншого — кожного іншого буття. І лише відтак — мого буття в статусі "іншого". Тут гуманізм виявляє себе у формі людинолюбності. Його філософські засади складались на ґрунті ідей общинного колективізму. Вони знайшли обґрунтування у філософії слов´янофільств.

Представник срібного віку Київської філософської школи Микола Олександрович Бердяев (1874—1948)   виражав іншу етичну орієйтацію.  Він відстоював цінності свободи і творчості окремої особистості аж до заперечення соціальності. Як пише В. Зе-цьковський, Бердяев вводить поняття "комунітарності" або "суспільності" лише для того, щоб пом´якшити ізоляцію одної особи від іншої. Однак як говорить сам Бердяев, остаточне подолання самотності "відбувається лише у містичному досвіді".

Найвизначнішим представником філософії срібного віку, засновником системи філософії, що отримала назву "позитивна філософія", — був В.Соловйов. Етична проблематика є домінуючою у його філософській системі, що складається з трьох частин: учення про моральність, учення про знання, учення про красу. "Позитивна філософія" (на відміну від "негативної", раціоналістичної) оперта на моральнісне начало як провідне. Основні поняття філософсько-етичної теорії В.Соловйова: "всеєдність", "боголюдство", "теократія", "моральнісна діяльність", "любов", "добро". Вол. Соловйов бачить предметом етики особливі переживання людини, він пов´язував здатність до моральних почуттів із поняттям людського (на відміну від тварного). Філософ виділяє три основні моральні спонуки, що рухають людиною і визначають її людяність. Це почуття сорому, жалості, шанобливості. "Почуття сорому, жалості і шанобливості вичерпують в основі всю галузь можливих моральнісних відносин людини: до того, що нижче за неї, що рівне їй і що вище за неї. — Ці нормальні відносини визначаються тут як панування над матеріальною чуттєвістю, як солідарність із живими істотами і як внутрішнє підпорядкування надлюдському началу", — пише Соловйов. Тобто, відповідно до трьох "природних" засад моралі, філософ вирізняє три типи добра: добро щодо природного світу, добро у стосунках між людьми і добро у формі схиляння перед Богом, шанування Бога. Разом вони утворюють триєдність ідеї Добра.

Витоки моральності Соловйов бачить у природі людини, але не розглядає її як дещо стале. Мораль складається в історичному поступі людства і характеризується зростанням свідомого, розумно виваженого вибору вчинків. Суб´єкт моралі, хоча він — автономна особистість, у моральному виборі, зорієнтований на всезагальні цінності. Дійсністю моральності є досконалість. Вол. Соловйов виділяє три види досконалості, характеризуючи їх у такий спосіб: "1) безумовно суще...— у Богові; 2) потенційне— у душі; 3) дійсне, що перебуває установленні,— у всесвітньо-історичному процесі".

Наріжною у філософській системі Соловйова є ідея "всеєдності": єдності віри, думки і досвіду. Ця єдність покликана відповісти на питання: у чому кінцева мета людини? Для чого існує людство? Людство у концепції Соловйова — "єдиний організм", "суб´єкт історичного розвитку". Остаточний фазис історичного розвитку розгортається у його концепції "цілісного життя", що відповідає потребам почуттів, розуму та волі.

Морально визначена почуттєвість конкретизується у любові, що надає сенсу ідеї всеєдності. У праці "Смисл любові" Соловйов характеризує людську здатність любити як здатність конкретно і чуттєво пізнавати в іншій людині "образ Божий". Він бачить любов "началом видимого відновлення образу Божого в матеріальному світі, початком втілення істинної ідеальної людяності".

2. Основні моральні цінності та їх відображення в категоріях етики

Категорією «гідність» в етиці прийнято позначати об'єктивну цінність особистості, її соціальну значимість як відповідну, адекватну з людською сутністю, тобто ту якість, за якої людина чинить так, як належність її сутності і призначенню, як повинна чинити саме людина. У широкому сенсі слово «гідність» означає цінність людини для інших людей, для суспільства незалежно від її соціального стану, професії, національності. Гідність у вузькому сенсі — це оцінка людиною себе як моральної особистості, що значима для оточення, для суспільства. У даному випадку ми маємо справу з позитивним оціночно-емоційним ставленням до себе у формі свідомості і почуття власної гідності. Повага до самого себе, чи почуття власної гідності — це те, що більш за все підносить людину.

Почуття гідності успішно розвивається і функціонує на основі усвідомленого ставлення до себе як до суб'єкта моральної діяльності, розуміння своїх обов'язків і прав людини і громадянина. Це почуття укріплюється, якщо індивід усвідомлює і переживає те, що вільно і повно може виявити свої здібності і можливості, реалізувати свою активність і творчість. Тобто почуття власної   гідності  виступає у вигляді синтетичної самооцінки моральних якостей  в  їх системній єдності.

Отже,  гідність  як етичну  категорію  слід визначити таким чином: це об'єктивна, суспільно-моральна цінність особистості, а також потреба, і власне оцінка людиною своєї моральної цінності. Це потреба позитивної самооцінки своїх вчинків, самоповага, осмислена гордість за себе.

Поняття  гідності  настільки тісно взаємопов'язане з поняттям  честі , що іноді досить складно чітко визначити відмінності  в  їх  змісті . Честь і гідність — показники моральної цінності людини. За допомогою них визначається моральність і окремої людини, і колективу, і навіть суспільства. Але між цими поняттями існує різниця, яка полягає в тому, що гідність — це моральне ставлення до самого себе, внутрішнє визнання, самоповага, а честь означає зовнішнє визнання, оцінку дій, діяльності особистості з боку інших.

Уявлення про честь у своєму класичному вигляді сформувалось у феодальній моралі, де дотримання кодексу честі було і зовнішньою ознакою приналежності до стану, і способом усвідомлення свого місця в ньому.