Історія етичної думки

Систематизатор ортодоксальної схоластики Фома Аквінський (1225/1226-1274) був удостоєний після смерті почесного звання «ангельський доктор», а в 1323 р. - зачислений до святих. У 1879 р. його філософія офіційно проголошена філософською доктриною Ватикану. Започаткований ним філософський напрям томізму.

Томізм - напрям у схоластичній філософії й теології католицизму, для якого характерне прагнення поєднати християнське вчення з акцентованою увагою до прав розуму і здорового глузду.

У своїх працях Ф. Аквінський підсумував теологічно-раціональні пошуки зрілої схоластики (типу релігійної філософії, що характеризується принциповим підпорядкуванням теології, поєднанням догматичних тверджень з особливим інтересом до формально-логічних проблем), спрямовані на вироблення віровчення, заснованого на здоровому глузді.

Згідно з ним «існуюче» і «благе» є тотожними, а індивід - особистісним поєднанням душі і животворимого нею тіла. Душа людини нематеріальна і самосуща, проте сама по собі не є «повною» людиною, вона реалізується завдяки тілу.

Вище благо Ф. Аквінський вважав ціллю цілей (вплив Арістотеля). Таке його визначення зумовлене теологічним розумінням світу: тотожність людських цілей з благом постає як вираження благості буття загалом. У змістовому плані вище благо можна розуміти як цілковиту тотожність з Богом, крім того, його конкретизують як блаженство, щастя. Людині благо доступне настільки, наскільки вона здатна до богоуподібнення, а блаженство досягається завдяки інтелектуальному спогляданню Бога. Цим твердженням Ф. Аквінський, на відміну від Августина Аврелія, заперечував можливість безпосереднього споглядання Бога. З огляду на це можна зробити висновок, що блаженство в його розумінні недоступне людині, оскільки вона як соціально-природна істота здатна робити висновки про Бога тільки на основі наслідків його буття.

Діяльність людського розуму обмежена чуттєвістю. Людина, як і будь-яка реальність, загалом є благом, проте вона знаходиться на такому ступені досконалості, на якому можливий відхід від благості, тому її діяльність пов'язана і з недоліками, злом. Абсолютного зла, за Ф. Аквінським, не існує (протилежна думка суперечила б християнському монотеїзму (вірі в єдиного Бога)). Воно виявляється лише як відхід від блага, приміром у природному світі - натуральне псування речей. У діяльності й поведінці людини зло породжується недосконалою волею, яка не підкоряється законам, правилам.

За переконаннями Ф. Аквінського, Бог є буттям, яке має раз і назавжди встановлений, координований і субординований порядок. Моральне життя індивіда полягає в дотриманні цього порядку в особистих і суспільних справах.

4. Етика нового часу

В етиці Нового часу знайшли продовження два основні напрямки, що склалися ще в Давньогрецькій філософії. Представники одного бачили витоки моралі у надприродних силах, розглядаючи її як дарунок Бога. Ідеї Платона були використані християнською церквою для доведення думки, що моральні почуття людина здобуває не шляхом розвитку суспільних почуттів та удосконалення здатності розумного вибору, а одкровенням, тобто навіянням вищою силою. Такі погляди зберігалися в етиці до середини XVIII ст. Поряд із цим продовжує розвиватися погляд на мораль як явище, зумовлене природою людини. Цей підхід спирається на класичну традицію, визначними представниками (і творцями) якої були Сократ, Арістотель і частково Платон.

У добу Відродження він чітко виражений у етиці Помпонацці. У працях Френсіса Бекона (1561-1626) зроблена спроба вивести питання про походження та сутність моралі за межі релігії. Бекон висловив думку, що відсутність релігійних переконань не означає відсутності моральності. Безбожник може бути чесною людиною, тоді як забобонний віруючий часто лише вдає чесного. У XVII—XVIII ст. основна увага дослідників зосереджується на пошуку природних джерел моральності. Цю проблему досліджують представники англійської філософської етики Томас Гоббс (1588—1679), Джон Локк (1632—1704); голландської — Бенедикт Спіноза (1632— 1677).

 У добу Просвітництва подальша розробка проблем природи та сутності моралі здійснюється в етико-естетичних працях англійських філософів ІПефтсбері (1671 —1713) та Хатчесона (1694—1746), в етиці Давида Юма (1711—1776). У французькому Просвітництві вона є предметом досліджень Вольтера (1694— 1778), Монтеск´є (1689—1775), Руссо (1712—1778). У Німеччині етична проблематика розглядається в працях Ляйбніца (1646—1716), Шіллера (1759—1805), Гердера (1744—1803). Визначним представником етики Просвітництва в Україні був Григорій Сковорода (1722—1794).

Відправною точкою філософії Декарта стає загальна їм з Беконом проблема достовірності знання. Але на відміну від Бекона, який ставив на перший план практичну обґрунтованість знання і акцентував значення предметної істинності знання, Декарт шукав ознаки достовірності пізнання в сфері самого знання, його внутрішніх характеристик. Відхиляючи, подібно Бекону, авторитет як свідчення істини, Декарт прагнув до розгадки таємниці найвищої надійності і чарівною привабливості математичних доказів. Їх ясність і виразність він справедливо пов'язує з радикально глибокої роботою аналізу. У результаті складні проблеми вдається розкласти на гранично прості і дійти до рівня, на якому істинність або хибність твердження може бути помічена безпосередньо, як у випадку математичних аксіом. Володіючи такими очевидними істинами, можна впевнено проводити докази, що відносяться до складних і свідомо неясним випадків.

Основні моральні установки картезіанства легко вилучаються із загальної спрямованості філософії. Зміцнення панування розуму над почуттями і пристрастями тіла - вихідний принцип для пошуку формул моральної поведінки в найрізноманітніших життєвих ситуаціях. Декарта відрізняє свого роду розчинення феномену волі в чистому інтелектуалізмі. Свобода волі визначається ним за допомогою вказівки на проходження "логікою порядку". Одне з життєвих правил Декарта звучить так: "Перемагати скоріше себе, ніж долю, і міняти швидше свої бажання, ніж світовий порядок; вірити, що немає нічого, що було б цілком у нашій владі, за винятком наших думок".

Починаючи з Декарта, нові орієнтації філософської думки, в яких центральне місце посідає думка та сама людина, знаходять класично ясний характер.

Етична система Спінози оперта на раціоналізм Декарта, оскільки він твердив, що математичний спосіб мислення наближає до істини. Спіноза, як і Декарт, вважав за необхідне пізнати людські пристрасті, щоб навчитися управляти ними. Основою моралі Спіноза справедливо бачить розум, керуючись яким людина вибирає вчинок і діє як свідомий суб´єкт.  Філософ відкидає такі поняття релігійної моралі як безсмертя душі, одкровення, страх гріха тощо. Поняття Бога у нього вперше з усією послідовністю визначається як тотожне природі.

 Не поділяючи ідей  аскетизму, Спіноза говорить про природність людських бажань, а причини бажань виводить із того, що природою людина залучається до чогось, приємнішого, ніж попереднє. Отже, причини злого у людині виводяться не з її потреби отримувати приємне (що цілком виправдано), а з її помилкових уявлень про речі, які є предметом її бажань. Тобто, пристрасті зумовлені помилковими судженнями про речі. Філософ спеціально наголошує, що "не слід вважати одне лише тіло головною причиною пристрастей". Пристрасті, що базуються на хибних уявленнях і шкодять людині, можуть бути нею самою подолані. Пізнання пристрастей — шлях звільнення від них. Наведена думка розкриває об’єктивні підстави істинності людських почувань та адекватного ставлення до предмета небайдужості. Такою підставою є людський розум, здатний пізнавати об´єктивні якості предметного світу. Любов, що базується на розумі, також пристрасть. Однак вона суттєво, як свідчить сказане, відрізняється від пристрасті, опертої на хибних судженнях. З останніх випливають усі пристрасті, тоді як з ясного пізнання — "істинна і чиста любов". Вклад Спінози в історію етичної думки, як бачимо, зумовлений якісно новим підходом до розуміння сфери дії моралі. У її компетенції не лише стосунки людини з Богом (теоцентрична мораль) чи її стосунки з іншими людьми (античний та ренесансний гуманізм). У сферу стосунків людини Спіноза включає увесь природний світ. Його етика зорієнтована на діяльного суб´єкта. Вона відображає потреби людини Нового часу. Поступово звільняючись від релігійно-теологічних уявлень про цінності життя, вона відчуває потребу в теоретичному обґрунтуванні шляхів розумного вибору діяльності, засобів здійснення розумного. Не менш важливим було звільнення від страху відповідальності за наслідки діяльності. Страх її усувався доведенням об´єктивних підстав зв´язку морального і розумного. Діючи згідно із законами розумного,-людина виявляє себе моральним суб´єктом.

Поняття добра не має в етиці Спінози суто умоглядного характеру. Переводячи проблему в план практичної філософії, він наголошує на важливості утримання поняття для самовдосконалення суб´єкта розумного воління.  Природа (Бог — за термінологією Спінози) — єдина субстанція, а отже всі тіла в ній об´єднані у сутнісне ціле — у принцип доцільної життєвості (душі).

Етика Спінози справила великий вплив на подальший розвиток європейської етичної думки. Його твір "Етика" друзі видали після смерті філософа. У відповідь уряд Голландії опублікував спеціальну постанову, у якій попереджалося, що всіх, хто буде поширювати або продавати це "богохульне" видання, чекає суворе покарання. Великий інтерес праця викликала у визначних просвітителів XVIII ст. її вивчали Вольтер, Дідро, Гольбах у Франції; Лессінг, Гердер, Гете в Німеччині.

Томас Гоббс у трактаті "Про людину" розглядає людину як розумну істоту, наділену свідомістю і мовою. Тобто, вона — суб´єкт свідомості, а отже і політики. Людина — діяльна істота, що творить багатий світ культури, різні "штучні" тіла. Філософія, використовуючи дедуктивно-синтетичну методологію, вивчає світ людини та її культуру. Вихідним у Гоббса виступає поняття "людська природа". Філософ висуває і обґрунтовує думку про егоїзм людської природи. Характеризуючи цінності людського життя, Гоббс говорить, що вони виступають "під загальним іменем добро, або благо; ті ж речі, яких ми уникаємо, визначаються як зло".  Досліджуючи людські почуття і пристрасті (любов, співчуття, владолюбність, пожадливість), філософ виявляє їх відношення до морально цінного — до добра та його протилежності — зла. Зважаючи на суперечливість уявлень про добро і зло, він доходить висновку, що мораль — це певна "угода", встановлена між людьми у межах певної спільноти — у межах держави. "Людина поза державою не зобов´язана слідувати чужому припису, у державі ж зобов´язання визначаються певними угодами". На цій підставі робиться висновок, що "наука про мораль людини як такої, взятої поза державною організацією, не може бути вибудувана, адже тут немає певної міри, з допомогою якої ми могли б визначити і оцінити доброчесність і порок".

Суспільство у формі держави є гарантом свободи особи. Сенс закону Гоббс бачить "не у тому, щоб мучити злочинця, адже те, що зроблене, не може стати таким, що не здійснилося, а утому, щоб зробити злочинця й інших людей справедливими...". В етиці Гоббса велика увага приділена практичній моралі. Вимоги її висуваються і обґрунтовуються як корисні та доцільні.

На відміну від етичного раціоналізму Гоббса, етика Локка базується на ідеї сенсуалізму. В основу моралі покладено, на його думку, "добрі почуття" природної людини. На цій підставі, вважає Локк, із розвитком держави стосунки між людьми неодмінно будуть удосконалюватися. Функції держави щодо громадян — моральне виховання. Справді моральною є держава, Що регулює стосунки, стримуючи егоїстичні пристрасті. А отже, Держава є гарантом свободи своїх громадян. При дослідженні засобів виховного впливу він говорить про такі суспільні феномени, як релігія, закони та громадська думка. Особлива увага звернена на вплив середовища, зокрема сім´ї, у моральному вихованні. Основними доброчесностями людини Локк вважав доброзичливість, гуманне поводження з іншими, правдивість, милосердя. Ці якості не закладені у природі людини, а є наслідком усвідомленої потреби дотримуватися певних правил, без яких суспільство просто не могло б існувати. Важливо також, що Локк виводив джерела моралі із досвіду, а не розглядав їх як навіяні вищою силою. Він наголошував, що всі "матеріали" для мислення людина отримує з досвіду і що "нічого немає у розумі, чого раніше не було б у відчуттях". Із досвіду, з відчуттів люди отримують уявлення та ідеї про морально добре і погане, а також про шляхи уникання поганого. Із спостережень над владою розуму, здатного підпорядковувати вчинки, робиться важливий висновок щодо свободи волі людини. Правда, у Локка це негативний висновок, оскільки, на думку філософа, воля опосередкована рядом попередніх впливів на людину. 

Локк висловив у ясних словах основи природничо-наукового пізнання світу у такій важливій галузі цього пізнання, як моральна. Уся наступна етична теорія (кантівська метафізика, утилітаризм, позитивізм, матеріалізм) виходила з ідей Локка.

Центром філософії Просвітництва є людська особистість, а центром дослідницького пошуку — дві основні проблеми. Перша — пізнання інтелектуальних, вольових та емоційних потенцій людини. Друга — критика наявних соціальних інституцій з огляду відповідності їх потребам реалізації природних потенцій людини. При різноаспектності наукових пошуків представників англійського, французького та німецького Просвітництва їх споріднює зосередження на емпіричній проблематиці. Емпіризм розглядає людину в єдності її вітальних, емоційних, інтелектуальних та естетичних виявів. Тобто, характерною ознакою філософії Просвітництва є етичний сенсуалізм.

Моральне виховання філософ розглядає як шлях до відчуття благородної насолоди доброчесністю. Давид Юм виклав позицію, протилежну до оптимістичного погляду на мораль та її можливості удосконалювати життя. Центральною у дослідженнях Юма є проблема загальних підстав моралі. А саме: має мораль чуттєву чи умоглядну спонуку? З цією метою простежується зв´язок моралі, з одного боку, з пізнавальними здібностями людини, а з іншого — з її природними схильностями. Категорія "людський досвід" укладена в поняття "враження" та "ідеї", об´єднані поняттям "перцепції" ("сприймання"). Враження, або "сильні сприймання" Юм, у свою чергу, ділить на враження відчуттів і враження рефлексії. Опис механізму людської психіки, здійснений Юмом, відіграв важливу роль у розумінні механізму моральних почуттів. Його етика ґрунтується на психології афектів, оскільки моральні оцінки, на його думку, результат не суджень розуму, але емоцій, або "активних почувань".

Юм розглядає вольові імпульси як різновиди афектів, а свободу розуміє як можливість чинити згідно з афективною внутрішньою потребою. Різниця між внутрішнім і зовнішнім зникає, а тому "свобода" стає тотожною "необхідності". Якщо у Спінози виражена впевненість, що свободи можна досягти шляхом перемоги пізнавальної потреби над іншими афектами, то Юм вважає афекти сліпою силою. Отже, свобода виявляється ефемерною. У пошуку деяких всезагальних підстав моралі він зрештою доходить висновку, що, "хоча правила справедливості штучні, вони не довільні". Критерієм їх цінності Юм вважає їх відповідність поняттю "людське" як родовому поняттю. Щодо родової сутності людини, то вона тлумачиться Юмом суперечливо. З одного боку, він говорить про егоїстичну природу людини. З іншого, — що у психіці людей укорінений афект симпатії, співпереживання і доброзичливості. У такий спосіб утверджується характерний для етики Просвітництва принцип довіри до розумності людської природи. Юм є попередником неопозитивістської етики. Він першим визначив відмінне між науковими судженнями, що описують факти, та моральними судженнями, що виражають почуття.