Автор: Пользователь скрыл имя, 30 Января 2015 в 07:26, контрольная работа
Становлення і розвиток етичної думки — тривалий процес, витоки якого можна знайти вже на ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли звичайні уявлення про мораль під впливом досвіду, що поширювався, отримували новий зміст та ставали основою для виникнення загальних теоретичних висновків. Перші ж етичні системи, що досліджували моральні процеси, з'явилися на відносно розвинутій стадії класових відносин.
Історія етичної думки
Етичні концепції Стародавнього Сходу
Етика античності
Етика середньовіччя
Етика нового часу
Етичні системи класичної німецької філософії
Етика новітнього часу
Етика російської філософії другої половини XIX – початку XX ст.
Основні моральні цінності та їх відображення в категоріях етики
Моральне життя людини
Проблема морального вибору. Моральний вибір та відповідальність особистості
Моральна культура спілкування
Етичні основи спілкування в професійній діяльності
Любов як найцінніша моральна цінність
Категорії естетики
Категорії «Трагічне» і «Комічне»
Категорія «Естетичне»
Предмет і завдання естетики
Історія становлення предмета естетики
Мистецтво в структурі естетичної науки: види, жанрова специфіка, роль у формуванні естетичної свідомості та духовної культури особистості
Функції мистецтва, його пізнавальна та виховна роль
Історичні закономірності художнього розвитку. Мистецька практика ХХ ст.
Правомірно виділити кілька етапів руху людства до свободи, що одночасно є етапами поглиблення та удосконалення образу людяності. Перший — етап виділення людства з природного світу та усвідомлення себе духовним, а не суто природним буттям. Свобода виявляє себе у формі морального регулювання стосунків із природним та соціальним світом. Другий - становлення свободи як регулювання стосунків у єдності суспільних установлень та індивідуального почуття звільнення стихії природних спонук. Третій — свобода в суб´єкті, що є єдністю моральнісності мети та засобів і дієвість волі на її реалізацію.
Методологічною засадою моральної діяльності є принцип діалектичного зв´язку свободи і необхідності при тому, що всезагальна та індивідуальна воля співвідносяться як необхідність і свобода.
Ідеї фаталізму простежуються в культурі, починаючи з часів Давньоєгипетського царства. В етичній теорії вони яскраво відображені в античному, особливо римському стоїцизмі. В етиці Нового часу вони наявні у Гоббса, Спінози, Ляйбніца, Шеллінга, Фіхте, Геґеля та інших, хоча і виводяться з різних засад. У філософському ідеалізмі утверджується ідея залежності людини від волі абсолюта. В етиці представників природничо-наукового напряму поняття фаталізму оперте на принцип причинності, що панує в природному світі. В етиці Геґеля фаталізм долається моральнісним зв´язком суб´єкта з цілями абсолюта. Абсолют вибирає виразника своїх ідей та намірів. Однак суб´єкт не іграшка в руках абсолюта, оскільки він особисто визначається до діяльності, усвідомлюючи її як власну потребу. Тож людина в намірах, і в процесі здійснення почуває себе суб´єктом вибору. Внутрішньо необхідне здійснюється з можливою повнотою, опертою на волю і пристрасть, притому, що зміст діяльності має всезагальний характер.
На прикладі історичних постатей Геґель переконливо доводить, що уникання невідворотності долі полягає не у втечі від неї, а в русі назустріч їй. У міру причетності до цілей розумного особа підноситься над долею, відповідаючи на її виклик розумно вибраною діяльністю. В ній особа утверджує себе як вільний і моральний суб´єкт вибору. Випробування, що випадають на її долю, — необхідна складова процесу. Сенс їх у тому, що випробування дають змогу перевірити особу на її людську спроможність. Той, хто не діє, "не виявляє силу назовні", обмежуючись намірами, той, згідно з Геґелем, є порожньою і беззмістовною людиною. Особа, що діє, свідомо обираючи моральну ідею та визначаючи відповідні їй шляхи діяльності, реалізує цілі всезагального. Зміст всезагального, набуваючи в суб´єкті індивідуально неповторного образу, утверджує особу в статусі суб´єкта свободи. Інша річ, що здійснення всезагального як суб´єктивно бажаного розгортається в суперечливих формах. Геґель називає таке явище "хитрістю розуму", що задіює у реалізацію об´єктивно необхідного людські пристрасті.
Протилежністю фаталізму в плані розуміння цінності свободи є волюнтаризм. Генеза та сутність волюнтаризму, зокрема його об´єктивістське спрямування, розглянуті в дев´ятій темі у зв´язку з аналізом "філософії життя" та екзистенціалізму — напрямків, які найбільш послідовно стоять на позиціях волюнтаризму. При розв´язанні проблеми свободи волі важливо звернутися до деяких аспектів волюнтаризму суб´єктивно-ідеалістичного спрямування. В етиці Камю бунтівна воля є єдиним засобом протистояння "абсурдної людини" в "абсурдному світі". Однак бунт не дає свободи, а створює лише її ілюзію, оскільки відсутня вища свобода — "свобода бути". Джерелом відчуття абсурду, як його бачить філософ, є "розкол між сповненим бажання розумом і оманливим світом, між... ностальгією за єдністю та універсумом, що розпадається на незліченні шматки". Шлях виходу з абсурду — "бунт, неперервна конфронтація людини з пітьмою всередині себе... Бунт — упевненість в гнітючій силі долі, але без смирення, що зазвичай її супроводжує", — так визначає Камю способи протистояння абсурду буття. Мораль у системі абсурдного буття не підносить, а, навпаки, уніфікує людину, вирізняючи її хіба що за кількістю та різноманітністю досвіду. Однак вона не впливає на реальний стан людини в абсурдному світі. Бунтівна людина живе своїм бунтом. Згідно з логікою відношення до життя з позицій бунту, "переживати своє життя, свій бунт, свою свободу якомога повніше — значить жити, і в повну міру". Позиція етичного волюнтаризму в цьому випадку близька до фаталізму.
Інший різновид волюнтаризму має місце в етиці деяких представників так званого "нового напрямку". Він спирається на "філософії життя" та екзистенціалізму, однак, на відміну від них, пропонує людині цілковите сприйняття дійсності. Свою концепцію представники "нового напрямку" визначають з допомогою поняття "етика іманентної мудрості". Сенс її — повне цілковите сприйняття дійсності та людського буття шляхом спрямування волі на духовну практику поєднання із Всесвітом. На місце метафізичного бунту, характерного для екзистенціалізму, приходить цілковите сприйняття реалій життя. Етика "нового напрямку" відмовляється від абсолютів, що дають людині відчуття співвіднесеності з чимось значно вищим, ніж одиничне буття. На місце "ірреальних фантомів" та "потойбіччя" вона ставить "людське бажання", "тіло", "радість", "життя", розуміючи під бажанням "волю до влади". Остання розглядається як могутня сила, що закорінює людину у світі як іманентну.
У протистоянні світові (волюнтаризм) чи в покорі йому (фаталізм) людина однаково несвобідна, оскільки бунт проти метафізичної волі, так само, як покора незбагненній волі, не наближають до свободи.
Чому розумна воля робить людину свобідною? Процес творчого самоутвердження характеризується зростанням рівнів свобідного волевияву. Перший етап — це етап усвідомлення необхідності у формі небайдужості, відчуття потреби особистої співучасті в події тощо. Другий пов´язаний з пізнанням явища, виявом його змісту та зв´язків у контексті життя, отже, і пошук шляхів та засобів реалізації необхідного. Третій можна характеризувати як етап становлення свобідної необхідності: перетворення об´єктивно необхідного в особисто необхідне, тобто в бажане. Воно бачиться власною справою і особистим покликанням. Останнє є виявом творчої сутності моралі. Це явище розгортання духовного потенціалу особи в світ на творення поля моральнісних взаємодій. Коли людина може вибирати та має розум, щоб усвідомлювати наслідки свого вибору – це прояв свободи та відповідальності.
Проблема смерті й безсмертя починає осмислюватися в період виділення людини з соціуму завдяки індивідуалізації досвіду. Він персоніфікується в понятті душі, стаючи підставою уявлень про індивідуальне безсмертя. Раніше невизначена у собі цілісність людини як частини природного та соціального цілого зазнає диференціації. Розмежування тілесного та духовного відбувається на тій підставі, що тілесне — це тлінне і минуще (тваринне), тоді як духовне — це вічне, безсмертне (божественне). Тілом вона занурена у повсякденне (природно необхідне), тоді як духом споріднена з вічністю (духовно необхідне).
Отже, правомірно виділити кілька етапів руху людства до свободи, що одночасно є етапами поглиблення та удосконалення образу людяності. Перший — етап виділення людства з природного світу та усвідомлення себе духовним, а не суто природним буттям. Свобода виявляє себе у формі морального регулювання стосунків із природним та соціальним світом. Другий - становлення свободи як регулювання стосунків у єдності суспільних установлень та індивідуального почуття звільнення стихії природних спонук. Третій — свобода в суб´єкті, що є єдністю моральнісності мети та засобів і дієвість волі на її реалізацію.
Методологічною засадою моральної діяльності є принцип діалектичного зв´язку свободи і необхідності при тому, що всезагальна та індивідуальна воля співвідносяться як необхідність і свобода.
Прагнення людини до безсмертя — відображення її духовної сутності: потреби відбутися, щоб залишитися в людстві. Смертною частиною єства вона належить до природи, що живе вічним оновленням. Безсмертна її частина покладена в розумності, в моральній сутності людини та опредметненні останньої досконалим способом — у вічному становленні.
Професійна етика — це галузь етичного знання, що відображає рівень моральнісного ставлення людини до суспільства та до себе самої в опредмєтнених формах: у змісті, засобах, процесі та наслідках діяльності. Професійність — це здатність людини опанувати навички та уміння певного виду діяльності та розгорнути на їх основі власні творчі здібності. Тобто професійна етика відображає рівень соціалізації особи. Професійністю вона предметно засвідчує повагу до суспільства. Разом із тим, професійність стає об´єктивною підставою для поваги з боку суспільства, а отже, і реальним ґрунтом для самоповаги.
Педагогічна етика — це наука про моральну цінність стосунків, вироблених у навчально-виховній діяльності. Педагогічна діяльність — це процес, суб´єктами якого є вчитель та учні. Суб´єкт-суб´єктний процес покладає в собі творчу взаємодію сторін. Мета його — становлення людської особистості в процесі засвоєння духовного досвіду людства у безпосередніх та опосередкованих формах. Ставлення педагога до учня, ширше — способи організації освітянського процесу — відображають ставлення суспільства до особи, а отже, — перспективність суспільства або, навпаки, її відсутність. Суспільство, що дбає про своє майбутнє, приділяє особливу увагу освіті та вихованню молодого покоління. Впродовж історії людства найвагомішим чинником його поступу залишається безпосередня передача молодому поколінню найважливішого в досвіді шляхом спеціально організованої пізнавальної діяльності. Мета її — забезпечувати ефективність пізнання та виховання у безпосередньому процесі спілкування. Школа — одна з найважливіших суспільних інституцій, що формує покоління носіїв культури, а отже, і її творців. У педагогічному процесі моральність є і його метою, і засобом. Вона — умова ефективної діяльності школи та її кінцевий наслідок. Моральна спрямованість педагогічного процесу — підстава стійкості його як системи. Ефективною вона є за умови змістової наповненості.
Суспільство делегує учителю повноваження говорити від його імені та висуває моральний обов´язок гідно виконувати своє призначення. Найважливішими умовами тут є фахова підготовленість та рівень людської небайдужості, любові до дітей, чуйності та розумної вимогливості. Фахова підготовленість передбачає не лише володіння належним обсягом знань, але й уміння донести їх іншим, тобто методичну озброєність. Не менш важливим у моральному плані є чинник небайдужості вчителя до свого предмету. Своєю небайдужістю вчитель здатний запалити учнів, зосередити їх увагу, пам´ять, інтуїцію на пізнавальному процесі. За такої умови він набуває творчого характеру-Байдуже, що знання, якими опановують учні, уже давно усталені. Творчий характер має сам процес пізнавальної діяльності-Як такий, він є розгортанням пізнавальних здібностей дитини-Потреба пізнання закладена в природі кожної психічно і розумово повноцінної дитини. Відомо, що діти не знають страху і щоразу відважно кидаються назустріч новому, досі не знаному предмету. Ними керує потреба налагодити негайне спілкування з об´єктом небайдужості. Чуттєво дана предметність у її цілісній життєвості є першим об´єктом пізнання і цікава для дитини саме в її цілісній життєвості.
Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок. По-перше, педагогічна етика ґрунтується на моральності відношення до духовного світу дитини як культурної цінності. Вона виходить із необхідності розвивати і вдосконалювати закладені в природі людини її творчі здібності.
По-друге, вона ґрунтується на моральності відношення до духовних цінностей людства. В педагогічному процесі вони є джерелом розвитку здібностей дитини. Зміст цінностей є формуючим началом свідомості
По-третє, педагогічна етика ґрунтується на засвоєнні досвіду культури шляхом творення спілкування з культурою у формах культури.
Однією з найважливіших проблем, що хвилюють людину протягом усього життя, і особливо в молодості, є любов. Любов — це істинне морально-естетичне почуття, яке базується на емоційно-духовному переживанні, зацікавленості, симпатії, що виражається у цілеспрямованій прихильності до предмета любові, у безкорисливому і самовідданому прагненні до нього.
Поняття любові в етиці багатозначне. Це любов до Бога, ідеї, людини, справи (професії), батьківщини, народу, материнська й батьківська любов до дітей, дитяча любов до батьків, кохання між чоловіком і жінкою — тобто любов має найрізноманітніші форми і способи виявлення. Специфічний зміст любові складають вибірковість, самовідданість, духовна близькість і висока емоційно-духовна напруга, ідеалізація предмета любові, потреба у з'єднанні з ним, взаємопроникнення, здатність до загостреного сприйняття навколишнього світу. Любовні стосунки за своєю природою вибіркові й само-цінні. Почуття любові виявляється у найрізноманітніших людських стосунках.
Любов — одна з фундаментальних властивостей людського існування. На думку багатьох мислителів, це феномен, в якому найадекватніше виявляється боголюдська сутність особистості. Вона є найважливішою складовою людського духу. Любов не має жодних зовнішніх причин для свого існування, не має критеріїв вибору. Як і всі фундаментальні вираження людського буття, вона є таємницею.
Любов належить до аж надто динамічної рефлексії почуттів і стосунків, вона постійно розвивається змінює свою силу, спрямованість, форми існування. Вона є своєрідною формою ставлення людини до світу і вищою моральною цінністю, яка визнається такою протягом багатовікової історії людства.
Моральна цінність любові полягає у її здатності мобілізувати всі сили особистості, збуджувати в ній творчу енергію, створювати і формувати людину і людське в ній. Вона — основа шлюбно-сімейних стосунків. Це величезна сила, яка може бути творчою і викликати до життя глибинний, прихований потенціал, душевну щедрість. Хоча не виключається і її руйнівний характер. Вона може спричинити моральне піднесення, облагороджування особистості, надавати особливого сенсу існуванню конкретної людини, а також відчуття щастя, повноти життя, що у поєднанні з почуттям обов'язку, совісті, відповідальності, альтруїзму утворює основу морального світогляду. Під її впливом може змінюватися вся система цінностей. Вона також може призводити й до морального падіння. Все залежить від моральної зрілості, моральної культури людини, ступеня її особистішого розвитку. Моральне в любові виражає багатство й красу людських почуттів, пронизує багатоманітні зв'язки людини з суспільством, іншими людьми. З поняттям любові пов'язується уявлення про щасливе людське життя, про багатство духовного світу людини. Вона є показником людської культури.