Історія етичної думки

План:

1. Історія етичної думки
1. Етичні концепції Стародавнього Сходу
2. Етика античності
3. Етика середньовіччя
4. Етика нового часу
5. Етичні системи класичної німецької філософії
6. Етика новітнього часу
7. Етика російської філософії другої половини XIX – початку XX ст.
2. Основні моральні цінності та їх відображення в категоріях етики
3. Моральне життя людини
1. Проблема морального вибору. Моральний вибір та відповідальність особистості
4. Моральна культура спілкування
1. Етичні основи спілкування в професійній діяльності
2. Любов як найцінніша моральна цінність
5. Категорії естетики
1. Категорії «Трагічне» і «Комічне»      
2. Категорія «Естетичне»
6. Предмет і завдання естетики
1. Історія становлення предмета естетики
7. Мистецтво в структурі естетичної науки: види, жанрова специфіка, роль у формуванні естетичної свідомості та духовної культури особистості
1. Функції мистецтва, його пізнавальна та виховна роль
8. Історичні закономірності художнього розвитку. Мистецька практика ХХ ст.

1. Історія етичної думки

Становлення і розвиток етичної думки — тривалий процес, витоки якого можна знайти вже на ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли звичайні уявлення про мораль під впливом досвіду, що поширювався, отримували новий зміст та ставали основою для виникнення загальних теоретичних висновків. Перші ж етичні системи, що досліджували моральні процеси, з'явилися на відносно розвинутій стадії класових відносин.

Умови прогресу філософського мислення, а в його рамках і перші прояви етичного знання складалися неоднаково. Різні регіони Стародавнього світу сформували особливі релігійно-філософські системи, серед яких найцікавіші, з етичної точки зору були: даосизм, конфуціанство (Давній Китай), джайнізм, буддизм (Давня Індія), іудаїзм (Давня Іудея), філософські погляди на мораль Давньої Греції та Давнього Риму.

1. Етичні концепції Стародавнього Сходу

Виникнення держав припадає в історії на період IV тис. до н. є. Найдавніші з них: Давньоєгипетська (IV тис. до н. е.), Шумерська (IV тис. до н. е.), Давньоіндійська (II — початок І тис. до н. е.), Давньокитайська (сер. II тис. до н. е.). Поява майнової нерівності ускладнює відносини, а отже зумовлює необхідність їх регулювання. Заборон уже недостатньо. Важливу роль відіграє система захисту ініціативи, спонуки до діяльності, що розширює досвід стосунків. Функцію регулятора життя бере на себе держава — особливе соціальне утворення з розгалуженою системою правового регулювання.

Етика Давньої Індії складається в II—І тис. до н. є. їй властиве багатство уявлень про сенс моралі, що відображають багатство тенденцій суспільного життя. Визначається чітка регламентація характеру стосунків кастовим поділом індійського суспільства. Так, традиція закріплювала цілковиту залежність жінки від чоловіка, дітей — від батька. Після смерті чоловіка жінка мала йти за ним на вогнище, щоб з´єднатися в іншому світі зі своїм "богом", тобто чоловіком. У релігійних ученнях моральні традиції набували змісту "закону богів".

Брахманські "Закони Ману" — збірка правових та етичних норм — закріплюють названі традиції сімейних стосунків як норму. Брахманізм, що виник у X ст. до н. е., освятив кастовий поділ індійського суспільства. Він дав чіткі регламентації щодо життя і поведінки віруючих усіх каст. У цьому вченні основна увага звернена не на земне життя, а на потойбічний світ. Матеріальний світ дає лише ілюзію, оману життя. Тому слід Дбати не про тілесні блага, а, відмовившись від радощів життя, прагнути досягнення мокши (звільнення). "Розумний, — говориться в етичних настановах брахмана, — надає перевагу благому Над приємним, дурний заради мирського благополуччя вибирає Приємне" [1,с. 90]. Брахмани ретельно дбали про збереження існуючої соціальної структури. В їхньому вченні наголошується, що людині не варто прагнути перейти з нижчої касти до вищої.

Ідея відплати за добро і зло у потойбічному світі (закон карми) базувалася на понятті "перевтілень" душі людини після її смерті. Бог Яма перевіряє поведінку людей і залежно від учинків карає чи винагороджує їх. Винагородою за виконання дхар-ми (обов´язку) є перевтілення душі: вона здобуває життя в тілі представника вищої касти.

У V ст. до н. е. в касті воїнів (кшатрії) виникає нова релігія джайнізм, опозиційна брахманізму. Об´єктом критики стають основи уявлень брахмана про світобудову та про соціальний устрій. Заперечується існування брахманських богів, створення світу богом. Джайністи твердять, що Всесвіт утворився сам собою. Вони заперечують кастовий лад та стосунки, що зумовлені ним. У свої общини вони певний час приймали людей різних каст. Щастя обіцяли не у потойбічному, а у земному житті за умови належної поведінки. В поглядах на цінності життя джайнізм близький до інших релігійно-філософських течій. Це вчення прославляє бідність, аскетизм, вчить нехтувати радощами земного життя, утримуватися від пристрастей. "Доброчесність є втілення добрих учинків, а гріх — протилежне цьому. Лжа та інші подібні вади — причини залежності". Основним законом моралі Махавіра (засновник джайнізму) вважав співстраждання з усіма живими істотами. Оскільки душу мають не лише люди, але і тварини, слід відмовитися від м´ясної їжі і дбати, щоб не заподіяти шкоди будь-якій живій істоті. Проповідь ненасильства та практика аскетизму складають основу моральної культури джайнізму.

У VI ст. до н. є. склалося опозиційне щодо брахманізму релігійно-етичне вчення буддизм. Воно обіцяло спасіння всім людям, незалежно від кастової приналежності. Заперечувалася необхідність жертвоприношень та складна обрядовість. Ідея духовної рівності людей зумовила популярність буддизму серед широких мас населення. Під впливом етичного вчення буддизму великого поширення набула практика чернецтва. Монахи повинні виконувати десять заповідей: не вбивати живих істот, бути цнотливими, не брехати, не красти, не пити вина, уникати надмірностей в їжі, уникати розваг, не користуватися пахощами і прикрасами, не спати на розкішних ложах, не брати в дар золото і срібло. Монахи мали періодично сповідатися і каятися у гріхах. Перші 5 заповідей мали виконувати також миряни. Добровільна аскеза в умовах тяжких матеріальних нестатків виконувала певну моральну функцію: людина позбавлялася відчуття безпорадності перед життям. Адже виходило, що це вона сама добровільно обрала для себе шлях уникання насолод земного життя. Основні ідеї буддизму спрямовані на відкриття шляху врятування людини від страждань. Учення про страждання — одне з основних в етиці буддизму. Оскільки причиною страждань є людські пристрасті, треба уникати почуттів і бажань. Буддизм виходить із того, що "всі зумовлені речі миттєві", а отже усвідомлення їх миттєвості — шлях, що веде до припинення страждання. Навіть любов і співчуття небажані, оскільки спонукають до діяльності. Уникання бажань — спосіб звільнення від страждань.  Непротиставлення злу розглядається як шлях приборкання пристрастей.

Серед етичних теорій Давньої Індії вирізняється оптимістичним, радісним, життєстверджуючим началом етичне вчення чарвака (VI ст. до н. е.). У ньому заперечується моральний аскетизм, уникання радощів життя. Піддається сумніву існування потойбічного світу та безсмертя душі. Заперечення презирства До життя супроводжується утвердженням його мети: звільнення від страждань та прагнення одержати задоволення від життя. "Єдиний смисл життя людини полягає в задоволеннях, що їх дають чуттєві насолоди. І не слід відкидати їх на тій підставі, що насолоди завжди пов´язані зі стражданнями. В нашій владі використовувати найбільше число задоволень і уникнути неминуче супутнього їм страждання" .

Етичні вчення Давнього Китаю складаються в середині II тис. до н. є. Вони набувають цілісного характеру у вигляді трьох тисяч статей законів та моральних норм легендарного царя Му. В них відображені стосунки перехідного етапу в історії Китаю: від первісно-родових до рабовласницьких (XVI ст. до н. е.). Патріархальна родова община з властивим їй способом життя утверджується як ідеальний спосіб організації стосунків. Тут поважали старших, допомагали слабким і немічним, усі почувалися родичами.

Суспільні негаразди VII—VI ст. до н. є. зумовлюють розвиток у настроях людей скептицизму. Звучать сумніви щодо існування гармонії в природному світі та в людських стосунках. Піддається сумніву думка про існування "вищої справедливості" на небі. Існування зла, аморалізму починає розглядатися як наслідок людської діяльності, а не якихось природних сил зла. Криза традиційної моральності зумовлює розвиток філософської рефлексії, спрямованої на пошук вихідних засад моралі, здатних забезпечити суспільну злагоду. Визначним філософом-етиком Давнього Китаю (V ст. до н. є.) був Конфуцій (551—479 pp.). Конфуцій наголошував, що його етика оперта на традиційні цінності. Вона виходить з уявлень про панування гармонії в природному світі та в людських стосунках.

Етика Конфуція базувалася на всезагальних моральних зобов´язаннях. Якщо багаті та знатні будуть дотримуватися правил "лі" (порядок світу), то прості люди будуть слухатися їх. Закон "лі" вимагав дотримання традиції жертвоприношень та шанування родичів. Цю моральну вимогу Конфуцій розглядає як вихідну, як основу людськості. Нею перевіряється великодушність, вірність, доброта тощо. Віддякою за ці якості стає сприяння богів. Носіями названих чеснот, цілком у дусі свого часу, філософ вважає лише знатних громадян. Однак його повчання містить і всезагальні моральні принципи. Так, у відповідь на питання учня: "Чи можна одним реченням висловити правило, якого необхідно дотримуватися усе життя?" — Конфуцій відповів: "Можна. Чого не бажаєш собі, того не роби й іншим"

Система всезагальних моральних підпорядкувань поширюється на ставлення підлеглих до своїх правителів. Імператор — ´син неба"— "батько і мати народу". Непослух йому— найбільше зло. За жодних обставин чи то знатні, чи прості люди не мають сумніватися у вищій мудрості і справедливості імператора. Вищий прояв "і" (обов´язку) — відданість царю; вища мета життя людини — служити вельможі як батьку.

Ієрархічна упорядкованість стосунків, коли кожен діє в межах, визначених його соціальним статусом, бачиться умовою збереження життя та його гармонії. Адже цей порядок, як наголошує Конфуцій, не витвір людей, а дарунок богів. Поняття "жень" має специфічний зміст: людинолюбність бачиться в наданні кожному явищу (кожній суспільній верстві) належного їм образу і способу діяльності. Цій меті служить, зокрема, висунутий Конфуцієм принцип "виправлення імен". Тобто, кожен має почуватися і діяти в суспільстві згідно зі своїм соціальним статусом. На цій підставі Конфуцій вимагав повернути зубожілій аристократії її багатства і соціальні привілеї. Апелюючи до свідомості "благородних", він говорить про "принцип середини", тобто уникання крайнощів (згодом поняття "міри" моральності ґрунтовно розробить давньогрецький філософ IV ст. до н. є. Арістотель у праці "Нікомахова етика").

Етика Конфуція зберігалася аж до початку XX ст. у статусі державної релігії Китаю.Система всезагальних моральних підпорядкувань поширюється на ставлення підлеглих до своїх правителів. Імператор — ´син неба"— "батько і мати народу". Непослух йому— найбільше зло. За жодних обставин чи то знатні, чи прості люди не мають сумніватися у вищій мудрості і справедливості імператора. Вищий прояв "і" (обов´язку) — відданість царю; вища мета життя людини — служити вельможі як батьку.

Ієрархічна упорядкованість стосунків, коли кожен діє в межах, визначених його соціальним статусом, бачиться умовою збереження життя та його гармонії. Адже цей порядок, як наголошує Конфуцій, не витвір людей, а дарунок богів. Поняття "жень" має специфічний зміст: людинолюбність бачиться в наданні кожному явищу (кожній суспільній верстві) належного їм образу і способу діяльності. Цій меті служить, зокрема, висунутий Конфуцієм принцип "виправлення імен". Тобто, кожен має почуватися і діяти в суспільстві згідно зі своїм соціальним статусом. На цій підставі Конфуцій вимагав повернути зубожілій аристократії її багатства і соціальні привілеї. Апелюючи до свідомості "благородних", він говорить про "принцип середини", тобто уникання крайнощів (згодом поняття "міри" моральності ґрунтовно розробить давньогрецький філософ IV ст. до н. є. Арістотель у праці "Нікомахова етика").

Етика Конфуція зберігалася аж до початку XX ст. у статусі державної релігії Китаю.

Опозиційним щодо конфуціанства стало релігійно-моральне вчення даосизму ("дао" — шлях). Засновником даосизму вважається легендарний мудрець Лао-цзи (VI—V ст. до н. е.), сучасник Конфуція. Ідеї даосизму викладені в трактаті "Лао-цзи" (інша назва "Даодецзин"). В основу його покладені традиційні для китайського народу уявлення про гармонійні зв´язки природного і суспільного життя. "Дао" — це певна надприродна сила, що наповнює собою світ. Протягом віків це поняття наповнювалося різним змістом. Його тлумачили то як божество, то як дух, то як першопричину усіх речей, то як природний принцип життя.

Названий період в історії Давніх держав — це період майже одночасного становлення філософських учень, що осмислюють життя природи та людини, намагаються віднайти закони, які визначають буття світу, а також людське життя. Відомий німецький філософ XX ст. К. Ясперс у праці "Смисл та призначення історії" (1949) характеризує період між 800 і 200 роками до н. є. як початок відліку "осьового часу". Це період, коли для всіх народів "були знайдені спільні рамки розуміння їх історичної значущості" [4, с 32]. Особливо вирізняються, на думку філософа, культури народів Індії, Персії та Греції. Створене ними "було одним із чинників, що зумовили характер осьового часу", причому, велику роль відіграли такі народи, як іудеї і китайці".