Управління земельними ресурсами на регіональному рівні – на прикладі Полтавської області

Рисунок 2

ПОРУШЕННЯ І РЕКУЛЬТИВАЦІЯ ЗЕМЕЛЬ ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

                  2004          2005         2006         2007          2008         2009       Роки

Рисунок 3

ДИНАМІКА ЗМІНИ ОБСЯГІВ ЗАХИСНИХ ЛІСОНАСАДЖЕНЬ В ПОЛТАВСЬКІЙ ОБЛАСТІ В ПЕРІОД 2005-2008 р.р.

                  2005              2006              2007              2008          роки

Серед об'єктів промисловості найбільш негативний вплив на стан земельних ресурсів в області спричиняють підприємства нафтогазового комплексу (при спорудженні та експлуатації свердловин), об’єкти трубопровідного транспорту (при їх будівництві та пошкодженні), підприємства добувної галузі (Полтавський ГЗК), підприємства нафтопереробноїпромисловості, зокрема ВАТ “Укртатнафта” (внаслідок специфіки технологійвиробництва).

Окремим показником стану земельних ресурсів області є кількість внесення пестицидів у ґрунти, що обумовлює відповідний ступінь техногенного навантаження і оцінюється за показником кг/1га ріллі. Розподіл ступеня наван-таження на земельні угіддя за районами області представлено в таблиці 3.

Таблиця 3

СТУПІНЬ НАВАНТАЖЕННЯ ПЕСТИЦИДАМИ НА 1 ГА РІЛЛІ ЗА РАЙОНАМИ ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

( Станом на 2009 рік)

Полтавський обласний державний проектно-технологічний центр охорони родючості грунтів і якості продукції “Облдержродючість” провів паспортизацію земель області на площі 195 тис. га. Результати проведених спостережень на залишкову кількість пестицидів (ДДТ, ГХЦГ, метафос,фосфамід, фозалон, базулін, дурсбан, сімазин, антразин), радіонуклідів (цезій-137, стронцій-90), важких металів (ртуть, свинець, кадмій, мідь, цинк) показали,що перевищення гранично допустимих концентрацій (ГДК) цих речовин у ґрунтах не виявлено.

Одним із вагомих природоохоронних заходів щодо поліпшення стану земель є створення захисних лісонасаджень. Показники планових і фактичних обсягів захисних лісонасаджень в області, проведених за 2005—2008 рр. свідчать про стабільний рівень перевищення фактичних обсягів над запланованими (окрім 2006 р.). Однак загальна тенденція створення захисних лісонасаджень по області (починаючи із планових показників) є спадаючою.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Власність на землю зобов’язує землекористувача берегти її. Такі правопорушення, як самовільне захоплення та нецільове використання земельних ділянок, зняття родючого шару без дозволу, забруднення земель, непроведення рекультивації земель тощо завдають значних збитків державі та власникам землі, призводять до незворотної втрати землями якості та родючості. Ефективна протидія порушенням земельного законодавства та недотриманню норм раціонального землекористування є головною запорукою збереження корисних властивостей землі для майбутніх поколінь, забезпечення високої якості довкілля та умов для проживання людей.

Вирішення завдання може бути здійснене за рахунок реалізації таких заходів:

• запровадити економічний механізм відповідальності порушників земельного законодавства, затвердити методику та порядок визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу;

• розробити галузеву систему стандартів і нормативів у сфері охорони та використання земель, а також запровадити їх у процес розробки документації із землеустрою та при встановленні обмежень у використанні земель;

• запровадити ефективно функціонуючий Державний фонд документації із землеустрою;

• забезпечити обов’язковість розробки та реалізації власниками землі та землекористувачами робочих проектів землеустрою щодо рекультивації порушених земель, землювання малопродуктивних угідь, захисту земель від ерозії, підтоплення, заболочення, вторинного засолення, висушення, зсувів, ущільнення, закислення, забруднення промисловими та іншими відходами, радіоактивними та хімічними речовинами, поліпшення сільськогосподарських земель, підвищення родючості ґрунтів;

• проводити періодичний моніторинг земель на основі використання даних дистанційного зондування Землі, створити автоматизовану інформаційну систему для виявлення порушень земельного законодавства і, перш за все, нецільового використання земельних ділянок.

3. Економічний механізм управління земельними ресурсами.

3.1 Формування і аналіз ринку землі в Полтавській області.

Поступовий перехід економіки України до ринкових відносин супроводжу-ється розвитком ринку землі, створенням необхідної ринкової інфраструктури. Ринок землі – це засіб перерозподілу земельних ділянок між власниками і користувачами економічними методами на основі конкурентного попиту та пропозиції, що забезпечує: купівлю-продаж, оренду, заставу тощо земельних ділянок або прав на них; визначення вартості землі та визнання її капіталом і товаром; розподіл простору між конкуруючими варіантами використання земель та суб’єктами ринку. У вузькому розумінні „земельний ринок” означає сферу конкретного обігу (руху земельних ділянок і територіальних ресурсів, у межах якого існує багато угод різного типу, складається певна кон’юнктура попиту і пропозицій, встановлюються цінові параметри (ринкова ціна, орендна плата, заставна вартість тощо), діють визначені державні регулятори руху земельної власності (земельне оподаткування, землеустрій, фінансово-кредитна політика, державні інвестиційні програми з використання і відновлення земельних ресурсів різних форм власності та ін.).За часів існування лише державної форми власності на землю операції з нею узагальнено називалися обігом землі, тому що в цей процес не вкладався економічний зміст. Землю вважали лише природним об’єктом, тому що на виробництво його не витрачалася жива та уречевлена праця. У сучасних умовах правових земельних відносин та ринкового господарювання земля знаходиться в економічному обороті як економічна субстанція, що має вартість, слугує наповненню коштами бюджетів усіх рівнів, громадяни від операцій по обороту землі одержують економічний зиск, вартість землі переходить від одного суб’єкта власності до іншого. Економічний оборот землі здійснюється між різними власниками землі, суб’єктами господарювання, землекористувачами, різними адміністративними одиницями, категоріями земель, державами. При цьому може змінюватися або залишатися початковою форма власності на землю, цільове призначення та ін.

Сучасне законодавство формує земельні відносини на якісно новому фундаменті, коли земля, як засіб виробництва, включається в економічний обіг, притягує капітал. Комерційні структури, які викупили земельні ділянки під об’єктами нерухомості, що їм належать, значно ефективніше працюють, розширено відтворюють виробництво, мають позитивні економічні та фінансові результати. Витрати коштів на придбання ділянок компенсуються  підприємствам  гарантією власності на землю, створення єдиного комплексу нерухомості та якісно новою інвестиційною привабливістю. В свою чергу приймаючи рішення про продаж землі, органи місцевого самоврядування, отримують одне з найбільших джерел поповнення своїх бюджетів (особливо, це стосується невеликих сільських та селищних рад). Але після проведення приватизації майна та зміни організаційно-правового статусу підприємства в багатьох випадках продовжують використовувати земельні ділянки на праві постійного користування, укладають договори на право оренди земельної ділянки, або ж використовують господарські двори на умовах захвату. Справа землевласника, землекористувача, спираючись на законний фундамент, будувати земельні і економічні відносини найбільш ефективно і раціонально, максимально продуктивно для себе і для держави.

Земля є унікальним капіталом у своїй здатності утримувати вартість, пов'язану з економічною діяльністю. Вона також здатна підвищувати вартість з часом. Правову основу придбання громадянами і юридичними особами України земельних ділянок несільськогосподарського призначення складає Конституція України, відповідно до якої громадяни, юридичні особи й держава набувають і реалізують право власності на землю виключно відповідно до закону (ст.14). Конституційні засади права власності на землю в Україні знайшли своє відображення в Земельному кодексі України від 25 жовтня 2001 року.  Земельний кодекс України закріплює принципово нові  підходи до регулювання земельних відносин порівняно з  попереднім Земельним кодексом, Указами Президента  України, іншими нормативно-правовими актами.   З 1 січня 2002 року по 1 січня 2005 року суб'єкти підприємницької діяльності недержавної і не комунальної власності, які мають земельні ділянки на праві постійного користування, зобов'язані обрати одну  з можливих форм використання земельних ділянок:  право оренди чи право власності. Право вибору тієї чи іншої форми використання земельної ділянки належить суб'єктам підприємницької діяльності. При цьому враховуються передбачені   заборони, обмеження, сервітути щодо використання земельної ділянки.

Земля включається у цивільно-правовий обіг і тому регулювання суспільних відносин, пов'язаних з придбанням громадянами і юридичними особами земельних ділянок несільськогосподарського призначення має здійснюватися також за нормами цивільного та інших галузей законодавства. Серед законів, які регулюють окремі аспекти придбання земельних ділянок, можна назвати закони України про місцеве самоврядування, місцеві державні адміністрації, підприємства, господарські товариства, природно-заповідний фонд, бюджетну систему, планування територій, основи містобудування. Названі закони визначають порядок прийняття рішення про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення, підстави внесення прав на земельні ділянки до статутних фондів господарських товариств, розподіл і  використання коштів від приватизації підприємствами земельних ділянок, порядок нотаріального посвідчення угод про придбання земельних ділянок тощо.  З прийняттям Земельного кодексу України втрачають чинність Укази Президента України, в яких визначались підстави і механізм купівлі-продажу земельних ділянок  несільськогосподарського призначення. Винятками з цього є Указ Президента України від 4 лютого 2000 року, яким схвалені основні напрями розвитку та регулювання ринку земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення, а також Указ Президента України «Про Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки» від 30 травня 2000 року. Земельний Кодекс України не має зворотної сили щодо земельних ділянок, які були придбані у власність суб'єктами підприємництва до 1 січня 2002 року. В структурі земельного законодавства України важливе місце займають підзаконні нормативні акти, до яких належать постанови Кабінету Міністрів України, а також нормативно-правові акти Держкомзему України, інших центральних органів державної виконавчої влади (Мін’юст, Міністерство аграрної політики, Держбуд, Державна податкова адміністрація тощо). При цьому важливо зазначити, що з прийняттям нового Земельного кодексу України розширюються повноваження Кабінету Міністрів України у регулюванні земельних відносин.

У чинному законодавстві Україні визначено широке коло повноважень для органів місцевого самоврядування у сфері регулювання земельних відносин. З цією метою сільські, селищні, міські ради мають право приймати локальні нормативно-правові акти щодо регулювання  земельних відносин, які є обов'язковими для всіх суб'єктів земельних правовідносин на території ради.   При цьому такі  акти не повинні суперечити нормам чинного земельного та інших галузей законодавства України. Земельний кодекс України закріплює основні види сервітутів, серед яких можна назвати право проходу, проїзду через земельну ділянку, право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій тощо. Дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлено земельний сервітут, до іншої особи. Не можуть бути придбані у власність громадян і юридичних осіб земельні ділянки державної та комунальної власності, які згідно зі ст.ст. 83-84 Земельного кодексу України забороняється відчужувати у приватну власність суб'єктам підприємництва. Відповідно до статті 83 ЗК України, до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:

• землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо);

• землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту;

• землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

• землі лісового фонду, крім випадків визначених Земельним кодексом;

• землі водного фонду, крім випадків визначених Земельним кодексом;

• земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Згідно з п.4 статті 84 Земельного кодексу України, до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:

• землі атомної енергетики та космічної системи;

• землі   під   державними   залізницями,   об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту;

• землі оборони;

• землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

• землі лісового фонду, крім випадків, визначених Земельним кодексом;

• землі водного фонду, крім випадків, визначених Земельним кодексом;