Контрольная работа по "Земельному праву"

.

1. Поняття аграрного  права.

Галузь права — основний підрозділ  у структурі права, його диференційована  складова. Вона є сукупністю певних норм права, що регулюють якісно особливі суспільні відносини.

Разом узяті галузі права становлять систему права — його закономірно послідовний склад. До нього входять як основні (профільні, фундаментальні) галузі права, так і вторинні, зокрема комплексні. До перших належать цивільне, адміністративне, кримінальне право тощо. До других — господарське, аграрне, екологічне й багато інших галузей права. Слід зазначити, що нині у зв'язку із урізноманітненням суспільних відносин, а також форм їх правового врегулювання, кількість комплексних галузей збільшується. Аграрне право було однією з перших комплексних галузей. 
Комплексні галузі права містять як норми основних галузей права, при цьому істотно їх спеціалізуючи, так і свої власні галузеві норми, які створюють їх базу. Усі разом вони формують цілісну правову галузеву сукупність норм. 
Найхарактернішими рисами правової спільності комплексних спеціалізованих галузей права є не так методи правового регулювання, як особливі принципи (загальні вихідні положення). Саме ці принципи, як зазначає С. С. Алексеев, надають комплексним галузям права специфічного галузевого відтінку. 
Починаючи з 30-х і до 90-х рр. минулого століття єдиною комплексною галуззю права, яка обслуговувала суспільні відносини в сільському господарстві колишнього СРСР, у тому числі й в УРСР, було колгоспне право. Ця галузь права стосувалася тільки одного суб'єкта суспільних відносин — колгоспів, що було зумовлено наявністю самостійної колгоспно-кооперативної форми власності та адміністративними методами керівництва господарськими процесами на селі.

   У 70-х рр. закономірно виникла наукова ідея про потребу сукупного галузевого правового регулювання діяльності не лише колгоспів, а й інтегровано всіх сільськогосподарських (аграрних) підприємств. Вперше її сформулював М. І. Козир як потребу формування сільськогосподарського права, котре згодом почали називати аграрним. У дискусії, яка розгорнулася щодо цього, брали участь українські вчені — В. 3. Янчук, Н. І. Титова, В. С. Шелестов, В. К. Попов, Ц. В. Бичкова, 3. А. Павлович та ін. Уже тоді необхідність існування аграрного права обгрунтовано доводили не стільки особливостями суб'єктів аграрних відносин, скільки унікальною специфікою їх виробничо-сільськогосподарської діяльності як єдиного об'єкта цих правовідносин. Адже тільки у сфері сільського господарства існує унікальне органічне поєднання господарської діяльності (праці) із землекористуванням,, а самі землі виступають як основний засіб виробництва. Неповторні особливості процесу виробництва сільськогосподарської продукції дістають вияв у всіх сільськогосподарських структурах незалежно від форм власності та господарювання. Саме ця юридична специфіка суспільних аграрних відносин стала першоосновою вирішення їх як предмета правового регулювання окремою комплексною, інтегрованою і спеціалізованою галуззю аграрного права.[9] 
  З виникненням України як суверенної держави, радикальними змінами суспільних відносин на селі у зв'язку з реалізацією земельної та аграрної реформ істотно розширилося та набуло якісно нового змісту аграрне законодавство, що становить нормативно-правову базу аграрного права як галузі права. Проте, як і раніше, воно акумулює законодавчі акти, що регулюють земельні, трудові, майнові, організаційні, управлінські та інші відносини різних аграрних суб'єктів.

   Аграрне право це, по-перше, комплексна галузь права, яка є сукупністю різних за юридичною природою норм, що регулюють органічний за змістом комплекс аграрних суспільних відносин, а саме: земельних, трудових, майнових, організаційних, управлінських та ін.; по-друге — інтегрована галузь права, норми якої регулюють відносини багатьох аграрних суб'єктів: фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, особистих селянських господарств, приватних і державних аграрних підприємств та ін. їхня діяльність може бути заснована на приватній, комунальній та державній формах власності; по-третє, — це спеціалізована галузь права, що зумовлено таким узагальнюючим для всіх аграрних суб'єктів принципом їх основної діяльності, як сільськогосподарська виробнича та пов'язана з нею діяльність. У свою чергу, ця діяльність має певну специфіку — пов'язаність із використанням природних властивостей земель сільськогосподарського призначення.[10] 
  Отже, аграрне право України — це комплексна, інтегрована і спеціалізована галузь права; вона охоплює різні правові норми, які регулюють аграрні відносини, що складаються у сфері виробничої та пов'язаної з нею сільськогосподарської діяльності під час використання земель сільськогосподарського призначення різними аграрними суб'єктами.

2. Загальна характеристика  джерел аграрного права. 

Джерела аграрного права  – це зовнішня форма виразу правотворчої діяльності, за допомогою якої аграрна політика держави знаходить своє закріплення у відповідних нормативно-правових актах. Комплексний характер аграрного права як галузі права зумовлює наявність у складі аграрно-правових джерел нормативно-правових актів, різних за юридичною природою і правовою спеціалізацією. Залежно від юридичної природи джерела аграрного права можна поділити на дві групи: абсолютні та дуалістичні. До першої групи належать ті нормативно-правові акти, які регулюють виключно аграрні суспільні відносини. Це, зокрема, Закони України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", "Про сільськогосподарську кооперацію", Указ Президента України "Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку" від 6 червня 2000 р. тощо.

Другу групу джерел аграрного права складають ті нормативно-правові акти, основне приз-начення яких полягає у регулюванні інших суспільних відносин (земельних, майнових, фінансових, підприємницьких, трудових та ін.). До цієї групи можна віднести Земельний та Цивільний кодекси України, Закони України "Про власність", "Про підприємництво", "Про систему оподаткування" тощо. Питома вага дуалістичних нормативно-правових актів у структурі джерел аграрного права поступово зменшується. Досить часто абсолютні аграрно-правові акти містять окремі норми, які за юридичною природою є земельно-правовими, цивілістичними тощо. Прикладом можуть слугувати Закон України "Про селянське (фермерське) господарство", Указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" від 3 грудня 1999 р. та ін.

Спостерігається тенденція до включення  спеціалізованих аграрно-правових норм до нормативно-правових актів, які  раніше не враховували специфіку сільськогосподарської діяльності. Так, зокрема, Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", окрім норм загального характеру, містить і норми, які регламентують процедуру банкрутства селянського (фермерського) господарства (ст. 50 цього Закону) та інших сільськогосподарських комерційних організацій.

Як правило, лише окремі норми дуалістичних джерел аграрного права регулюють суспільні аграрні відносини: Земельний кодекс України є джерелом аграрного права лише в тій його частині, в якій він визначає порядок використання земель сільськогосподарського призначення як основного засобу сільськогосподарського виробництва. У аграрно-правовій літературі такі норми іноді називають нормами "з подвійною пропискою". Однак у структурі аграрного законодавства можна зустріти не тільки норми, а й нормативно-правові акти "з подвійною пропискою". Так, Закон України "Про фіксований сільськогосподарський податок" є одночасно джерелом фінансового і аграрного права, а Закон України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" від 10 липня 1996 р. – цивільного й аграрного.

Таким чином, джерелами аграрного  права є правові акти, які містять  норми аграрного права як галузі, а також норми, які містяться в актах інших галузей національного і міжнародного законодавства, в тій їх частині, де вони регулюють аграрні відносини.

Традиційно джерела аграрного  права за характером правового регулювання  поділяють на уніфіковані та диференційовані. Уніфіковані нормативно-правові акти спрямовані на інтеграцію правового регулювання аграрних відносин. Їх, у свою чергу, можна поділити на дві групи: загально-уніфіковані й спеціально-уніфіковані.

Загально-уніфіковані джерела аграрного  права є обов’язковими не лише для аграрних, а й для інших суб’єктів (Закони України "Про підприємства в Україні", "Про господарські товариства", трудове, екологічне законодавство тощо). Натомість спеціально-уніфіковані джерела аграрного права поширюють свою чинність лише на відносини у сфері сільськогосподарського виробництва і соціального розвитку села: Закон України "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001–2004 років" від 18 січня 2001 р., Указ Президента України "Про основні засади розвитку соціальної сфери села" від 20 грудня 2000 р. та ін.

До диференційованих джерел аграрного  права відносять ті нормативно-правові  акти, які розроблялися з урахуванням  відмінностей у правовому статусі  суб’єктів аграрного підприємництва. За цим принципом побудований  і проект Закону "Про особисте селянське господарство", який, сподіваємося, невдовзі буде прийнятий Верховною Радою України. У теорії господарського права такого типу нормативно-правові акти називають статусними або компетенційними законами.

Таким чином, диференціація в аграрному праві є процесом створення джерел аграрного права, що характеризується виокремленням сукупності однорідних суспільних відносин у рамках аграрного права з метою їх спеціального правового регулювання з врахуванням специфічних особливостей цих відносин.

Найбільш поширеним критерієм  класифікації джерел будь-якої галузі права є юридична сила нормативно-правових актів. Як правило, за юридичною силою  нормативно-правові акти поділяють  на закони і підзаконні нормативно-правові  акти. Однак ієрархічна підпорядкованість нормативно-правових актів залежно від рівня правотворчого органу дозволяє побудувати більш деталізовану структуру джерел аграрного права: Конституція України, міжнародно-правові акти (декларації, міжнародні конвенції і угоди, угоди між країнами – членами СНД), кодифіковані акти (Земельний кодекс, Цивільний кодекс, Кодекс законів про працю, Водний кодекс тощо), закони України, підзаконні нормативно-правові акти (укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України), відомчі нормативно-правові акти (накази та інструкції Міністерства аграрної політики, Державного комітету України по земельних ресурсах, Міністерства охорони здоров’я тощо), нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування і державної виконавчої влади (рішення, розпорядження), локальні внутрішньогосподарські нормативно-правові акти (статути, угоди, колективні договори).

Відповідно до ст. 8 Конституції України найвищу юридичну силу має Конституція України. Частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Однак укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України (ст. 9 Конституції України). Тобто міжнародно-правові акти, ратифіковані Верховною Радою України, знаходяться на другому рівні вертикальної ієрархічної системи нормативно-правових актів. Серед них до джерел аграрного права можна віднести Міжнародну Конвенцію по захисту рослин (Рим, 6 грудня 1951 р.), Угоду про міждержавні взаємовідносини з питань агропромислового комплексу (Акмола, Казахстан, 29 березня 1993 р.), Конвенцію про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами (1 січня 1965 р.) та інші.

Третій рівень джерел аграрного права представлений кодифікованими нормативно-правовими актами, які мають загально-уніфікований характер (Земельний, Цивільний кодекси). Відсутність галузевого кодифікованого аграрно-правового акта визнається однією з причин, що обумовлюють сучасні проблеми правового регулювання аграрних відносин в Україні. Суперечливість, неповнота, недосконалість і динамізм аграрного законодавства вимагають прийняття єдиного, зведеного юридично і логічно цілісного, внутрішньо узгодженого нормативно-правового акта, що забезпечить найбільш повне узагальнене і системне регулювання аграрних суспільних відносин. Представники аграрно-правової науки України пропонують провести кодифікацію аграрного законодавства у формі: Основ аграрного законодавства (проф. Н.І. Титова), Аграрного кодексу (В.В. Янчук), Закону про АПК (А. Бейкун). Кодифікований аграрно-правовий акт повинен стати основою, канвою для галузевої правотворчості, має унеможливити або принаймні зменшити спонтанність розвитку аграрного законодавства.

Серед усіх законів, які є чинними джерелами аграрного права, на особливу увагу заслуговує Закон України "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001–2004 роки" від 18 січня 2001 р. Цей закон, незважаючи на його обмежену дію в часі, можна вважати одним із основних спеціально-уніфікованих джерел аграрного права, оскільки він, окрім ряду організаційно-економічних заходів, спрямованих на підтримку сільського господарства у відповідний період, містить низку важливих норм, які вперше на законодавчому рівні визнають специфіку сільськогосподарського виробництва, вказують на об’єктивні економічні і природнокліматичні фактори, які супроводжують і негативно впливають на сільське господарство. Такі норми, які обґрунтовують необхідність протекційного ставлення з боку держави до сільськогосподарського товаровиробника (враховуючи незамінність і соціальну значимість продукції сільського господарства), повинні знайти своє закріплення не тільки в джерелах тимчасової дії, а й у базових аграрно-правових актах.

Правове впровадження аграрної реформи в Україні забезпечується, як правило, підзаконними нормативно-правовими актами. Нормативними указами Президента України врегульовані відносини у сфері паювання земель і майна КСП, інфраструктури аграрного ринку, соціального розвитку села, захисту національного сільськогосподарського товаровиробника, визначені основні напрями розвитку агропромислового комплексу України.

Досить значне місце в системі  джерел аграрного права займають постанови Кабінету Міністрів України. Серед них важливе значення мають постанови, які регламентують відносини біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією, встановлюють методику грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів, визначення розміру майнового паю члена КСП, передбачають заходи щодо поліпшення насінництва сільськогосподарських культур, підтримку селянських (фермерських) господарств і особистих підсобних господарств, матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарських товаровиробників тощо.

Якщо законні та підзаконні нормативно-правові акти поширюють свою чинність на всю територію України, то нормативні рішення обласних (міських) рад чи розпорядження голів обласних чи районних державних адміністрацій є обов’язковими для виконання в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці (регіону). Кліматичні умови окремих регіонів України впливають на вибір спеціалізації сільськогосподарського виробництва, що, у свою чергу, зумовлює прийняття диференційованих нормативно-правових актів. Однак не тільки економічні та природнокліматичні фактори є підставою для певної диференціації регіональних нормативно-правових актів. До врегулювання паювання земель Указами Президента України 1994–1995 рр. процеси паювання земель здійснювалися у Львівській області на підставі рішень Львівської обласної ради народних депутатів. Так, зокрема, ухваламиXIV сесії Львівської обласної ради народних депутатів від 8 грудня 1993 р. були затверджені Положення про паювання і приватизацію землі в агропромисловому комплексі Львівської області, про паювання і приватизацію майна міжгосподарських підприємств і організацій, про сертифікат на право приватної власності на землю (середню земельну частку). Фактично реформування земельних і аграрних відносин на Львівщині відбувалося на декілька років раніше, ніж загалом по Україні.