Моральні засади кримінального судочинства

І все ж таки доки селянин мав право лишати свого пана, він міг перейти до поблажливішого хазяїна, поселитися в іншому селі чи у відкритому степу. З цих причин старшина за підтримки російського уряду поступово обмежувала право переходу селян. Закон 1727 р. передбачав, що, лишаючи своїх феодалів, селяни втрачали право на майно, яке належало їм на старому місці, а з 1760 р. селяни повинні були отримувати у пана письмовий дозвіл на переїзд. Утративши законне право кидати пана, багато селян Гетьманщини вдавалися до забороненої законом втечі. Улюбленим місцем притулку для тисяч утікачів були землі запорожців, що давало Катерині II додаткову підставу для знищення Січі. У 1783 р. Катерина II зробила останній у цій справі крок, заборонивши лівобережним селянам за будь-яких обставин лишати своїх феодалів. Відтак через 130 років після свого визволення у 1648 р. лівобережний селянин знову став кріпаком.

Занепад міщанства. В аграрне орієнтованій Гетьманщині  міщани зазнавали відкритої дискримінації. За винятком таких гетьманів, як Мазепа та Апостол, козацька адміністрація у кращому разі ігнорувала їх, а в гіршому всіляко намагалася підірвати їхнє становище. Навіть у межах міста органи міського управління та судочинства не мали влади над такими його мешканцями, як численні представники старшини, козацтва і селян. У деяких випадках старшина просто ліквідовувала автономність невеликих або слабо захищених міст і переводила їхніх жителів під свою безпосередню підлеглість. У результаті кількість міст у Гетьманщині зменшилася з 200 у 1723 р. до 122 через 60 років.

Міщани були не лише політичне безправними, а  й перебували в економічно невигідному  становищі. Звільнені від податків козаки могли продавати в містах свій крам, не сплачуючи місцевого  мита. Водночас міщани, щоб забезпечити  грішми скарбницю міста, були змушені сплачувати податок за продукти, якими вони торгували. Тому вони нерідко мали менше крамниць у власному місті, ніж козаки й солдати російських залог чи навіть ченці. За таких обставин у більшості міст Лівобережжя проживала невелика кількість люду - в середньому від 3 до 5 тис. (див. також табл. 3).

Однак серед  цього загального застою існували й  оази достатку і зростання. Завдяки  значенню Києва як адміністративного, військового, торговельного й культурного  центру його населення зросло з II тис. у 1723 р. до близько 43 тис. у 1780-х роках. Процвітали й такі розташовані на півночі поблизу російських торгових центрів міста, як Стародуб та Ніжин. Скласти уявлення про господарську діяльність, що розгорталась у цих містах, допоможе така статистика: у 1786 р. в Ніжині налічувалося 387 крамниць, шість кав'ярень, 29 кузень, 73 шинки, 124 корчми, вісім цегелень, дві цукроварні, 15 вітряків. Проте в цілому протягом усього XVIII ст. в економічному відношенні українські міста розвивалися повільно. На тлі такого застою майбутній бум у Південній Україні здавався особливо вражаючим явищем.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Під час царювання  Петра І було закладено підвалини  Російської імперії. Соціально-політичні, адміністративні, військові реформи царя створили якісну нову політичну систему, котра могла б задовольнити потреби та завдання, що поставили на той час перед Московською державою.

Північна війна, інтереси царя на Півдні та Сході, експансіоніська  політика - в результаті чого територіальне збільшення Московської держави. Залучення до складу населення все нових та нових народів, що мали різні культури та належали до різних конфесій. Все це вимагало вирішення поставлених завдань та розв'язування виникаючих проблем. Тому цар та його оточення, спираючись на політичну традицію самодержавства та використовуючи запозичені із Заходу державні інституції, але наповнюючи їх новим змістом створили потужну військово-бюрократичну та поліцейську державу.

Всі реформи  Петра І носили виключно політичний характер. Процес модернізації Московської держави ґрунтувався на декількох політичних положеннях.

По-перше, самодержавна система влади залишалася і була основною рушійною силою реформ. Тобто  всі суспільно-політичні, адміністративні, військові заходи виходили виключно від Петра І та його найближчого оточення.

По-друге, основними  завданнями Петровських реформ, на нашу думку був процес інтеграції двох політичних еліт: "аристократичної" (боярської та княжеської) з "бюрократичною" (колишня "приказна"). Злиття цих  двох еліт повинно було створити основу майбутньої військово-бюрократичної імперії. Прийнятий 1722 року Петром І "Табель о рангах" завершив процес об'єднання "аристократично" - дворянської військової еліти із "бюрократичною", встановивши відповідність військових звань - бюрократичним посадам. Отже, це злиття еліт значно посилило пануючу верству Російської імперії.

По-третє, адміністративно-територіальний поділ і пов'язані із ним зміни  мали на меті поєднати військову структуру  із адміністративно-територіальною. Військові частини, які квартирувалися в тих чи інших губерніях змушені були виконувати не тільки військові функції, а також поліцейські.

По-четверте, загальна подушна подать, рекрутський набір  та посилення кріпосного ладу стали  матеріальним та людським ресурсом для розбудови Російської імперії. Навіть купецтво та міщанство, які в Європі на той час було рушійною силою модерних змін та носієм новітніх ідей, в Росії потрапило під контроль державної бюрократичної машини, котра чітко регламентувала суспільну роль та їх функції.

Козацька Україна, яка на той час була автономною і зберігала козацькі вільності, мала особисто вільне селянство, а також  міщанство котре жило за Магдебурзьким  правом не вписувалося в регламентовану систему Російської імперії. Отже, як тільки виникли умови, що були пов'язані з повстанням Івана Мазепи, царський уряд заходився обмежувати вільності та права Гетьманщини. Намагаючись поступово привести її політичну систему у відповідність із російською військово-бюрократичною структурою організацією держави (запровадження в 1722 році Малоросійської колегії і ліквідації посади гетьмана). Бо існування політично автономної України, з іншими демократичними принципами організації держави, влади та суспільства несло в собі загрозу для Російської імперії та її централізаторської та завойовницької політики.

Саме це протиріччя і було, на нашу думку визначальним для всього суспільно-політичного  та державного розвитку Гетьманської України початку XVIII століття.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел:

 

1. Соловьев С.  М. Про историю новой России. - М.: Просвещение, 1993.

2. Мальков В.  В. История СССР. - М.: Вища школа, 1985.

3. Анисимов Є.  В. Час Петровских реформ. - Л.: Лениздат, 1989.

4. Анисимов Є.  В., Каменский А. Б. Росия в  XVIII - первой половине XIX столетия: История. Историк. Документы. - М.: МИРОС, 1994.

5. Павленко Н.  И. Петро Великий. - М.: Мысль, 1990.

6. Історія України:  нове бачення. - Т.1. - К.: Україна, 1995.

7.Орест Субтельний. Історія України. - К: Основи, 1991.

8. Орест Субтельний. Історія України. - К: Основи, 1996.

9. Історія України. / Під ред. В.А. Смолія. - К.: Альтернативи, 1997.

10. Антонов В.  Про козацькі часи на Україні. - К., 1991.

11. Гетьмани  України. - К., 1991.

12. Жуковський  А., Субтельний О. Нарис історії України. - Львів, 1991.

13. Альфред Є.  Мазепа історичні нариси. - К., 1992.

14. Грабовський  С. Та ін. Нариси з історії  українського державотворення. - К:  Генеза, 1995.

15. Грушевський  М. Ілюстрована історія України. - К., 1990.

16. История Отечества: люди, идеи, решения. Очерки истории России ІХ - нач. ХХ в. / Сост. С.В. Мироненко. - М., 1991.

17. Кінан Є.  Російські історичні міфи. - К., 2001.

18. Голубенко  П. Україна і Росія у світі  культурних взаємин - К., 1993.

19. Гуржий А.  И. Эволюция феодальных отношений на Левобережной Украине. - К, 1986.

20. Петр І.  Император: письма и бумаги. - М., 1975.

21. Яковенко  Н.М. Українська шляхта кін.  ХІV - до сер. ХVІІ ст. - К., Наук. думка, 1993.