Автор: Пользователь скрыл имя, 18 Ноября 2015 в 20:58, курсовая работа
Адже після здобуття Україною незалежності досить гостро постало питання щодо побудови правової, демократичної і соціальної держави. Для досягнення цієї мети законодавцями було здійснено чимало кроків з удосконалення кримінального законодавства та приведення його у відповідність до міжнародних стандартів. Найголовнішими вимогами, які пред’являються до кримінального закону, є ясність і доступність викладених у ньому приписів. Найбільш вагомий вплив на формування сучасного кримінального закону наука повинна здійснювати за рахунок глибоких, аргументованих наукових праць, результати яких втілюються у монографіях, наукових статтях, коментарях до законодавства, рекомендаціях тощо.
5. Принцип повної відповідальності (повноти осудності). Цей принцип знаходить свою дію в багатьох положеннях кримінального законодавства та практики його застосування. Суть його полягає в тому, що особі, притягнутій до кримінальної відповідальності, мають бути поставлені в провину всі ті злочини, які вона вчинила і за які вона не була притягнута до відповідальності. Практично даний принцип реалізується у сукупності (множині) злочинів (ст. 33 КК).
Повнота осудності означає вимогу поставити в провину особі все вчинене нею, незалежно від того, якою кількістю кримінально-правових норм воно передбачене.
Ніяких меж чи обмежувань така вимога не має, незалежно від того, утворює воно реальну чи ідеальну сукупність злочинів. У рішеннях вищих судових органів будь-яка неповнота осудності визнається безумовною підставою для звернення кримінальної справи на додаткове слідство.
6. Принцип переваги пом'якшуючих відповідальність обставин. При конкуренції обтяжуючих та пом'якшуючих відповідальність обставин перевагу мають пом'якшуючі обставини вчинення злочину.
При конкуренції пом'якшуючих та ще більш пом'якшуючих обставин перевагу мають ці ще більш пом'якшуючі обставини. Тому вбивство, вчинене в стані фізіологічного афекту (пом'якшуюча обставина - ст. 116 КК), але з мотиву захисту, тобто в стані необхідної оборони (ще більш пом'якшуюча обставина - ст. 118 КК), кваліфікується лише заст. 118КК.
Принцип переваги пом'якшуючих обставин має важливе практичне значення. Він дає можливість вишикувати низку кримінально-правових норм та створити загальне правило їх кваліфікації. Так, усі норми, які передбачають відповідальність за вбивство, можна записати в такій послідовності:
ст. 115,116, 117 і 118КК.
7. Принцип більшої караності групового злочину. За невеликим винятком (ст. 111,112, 113, 114,116-125, 134, 138, 145, 148, 159, 164 КК) всі або переважна більшість правових норм про відповідальність за навмисні злочини містять кваліфікуючу ознаку - вчинення його групою осіб або організованою групою.
Крім того, п. 2 ст. 67 КК визнає вчинення злочину групою осіб обставиною, яка обтяжує відповідальність винної особи.
Принцип більшої караності групового злочину грунтується на особливостях спільної злочинної діяльності, яка забезпечує більшу ефективність цієї діяльності, більшу латентність, меншу безпеку для злочинців бути викритими та покараними.
Можна з приводу цього зробити такий висновок - чим більша злочинна група та чим міцніше вона організована, тим більшої кари вона заслуговує.
Вершиною організованої злочинної групи треба визнавати таку групу, яка має всі ознаки організації, а саме:
1) керівника (керівний орган);
2) організаційну структуру (підрозділи, відділи, помічники, виконавці, охоронці і т. ін.);
3) статут (письмовий чи усний), де визначені завдання, мета, напрямки діяльності; строки, підпорядкованість, правила поведінки, покарання;
4) стосунки, взаємовідносини з іншими організаціями, владою;
5) матеріальну базу (приміщення, зв'язки, транспорт, кошти, зброя, друк).
8. Принцип повного відшкодування заподіяної злочином шкоди. Цей принцип у чинному кримінальному законодавстві відсутній. Немає навіть норм, з яких його можна було б витягти. Але цей принцип витікає із загальних принципів права і засад гуртожитку, які вимагають захисту права, поновлення порушеного права, задовільнення потерпілого від злочину. Такі вимоги витікають із завдання кримінального права і законодавства охороняти особу, її законні права та інтереси (ст. 1 КК).
Відсутність відповідних норм у чинному кримінальному законодавстві України можна пояснити його головною концепцією - карати злочинця. Концепції захисту, особливо прав, свобод та інтересів особи (потерпілого), наш закон не знає. Про потерпілого у кримінальному законі немає і згадки, і зовсім мало - про захист громадянина від злочину.
Відсутність у кримінальному законі спеціальнім норм про захист і відновлення порушених прав потерпілого, про повне відшкодування заподіяної злочином шкоди поряд з дуже вигідною для злочинця системою стягнення, яка звільняє злочинця від обов'язку сплатити всі витрати на провадження пошуку, слідства, суду та виконання вироку, з урахуванням великої латентності злочинів, невеликих відсотків викриття злочинів - все це робить злочинну діяльність дуже вигідною, занадто прибутковою.
Принцип повного відшкодування заподіяної злочином шкоди є здійсненням, частковою реалізацією нової концепції кримінального закону - концепції захисту, заміни караючої функції кримінального закону функцією захисту, функцією поновлення порушених прав, інтересів особи.
Кара за злочин може і повинна бути лише засобом захисту, а не тільки покарання, як це витікає зі змісту ст. 65 КК. Карати - щоб захистити, а не карати - щоб покарати. Принцип повного відшкодування заподіяної злочином шкоди найбільшою мірою відповідає правовому законодавству, законодавству правового суспільства. Норма, в якій містився б цей принцип, могла б мати таку редакцію: «Незалежно від міри та виду призначеного судом покарання, особа, що заподіяла злочином шкоду, зобов'язана відшкодувати заподіяну цим злочином шкоду в повному обсязі, а також всі витрати на проведення дізнання, слідства та суду».
9. Принцип відповідності (співрозмірності) покарання тяжкості вчиненого злочину. Важливий, але дуже невдосконалений принцип нашого законодавства. Він без сумніву витікає із багатьох суспільних інститутів, моральності та громадських почуттів. Але для його реалізації чинне законодавство нездатне. Для того, щоб співрозмірити покарання і тяжкість вчиненого злочину, необхідні відповідні мірки відрахунків, міри, масштаби. Такою мірою могла б бути санкція відповідної норми. Але санкції чинного законодавства - дуже слабка його частина.
У чинному законодавстві України санкції багатьох норм визначені дуже свавільно, як і межі окремих видів покарання.
Кримінальне законодавство ніде і ніколи не було стабільним. Воно постійно змінюється і доповнюється. Ці зміни мають бути соціально і юридич-но обґрунтованими, тобто не повинні бути свавільними, суб'єктивними, непослідовними. Тому одним із принципів кримінального законодавства є обґрунтованість криміналізації (декриміналізації) та пеналізації (депеналізації).
Задля забезпечення належного розвитку кримінального законодавства у теорії українського кримінального права розроблені критерії (або, як їх ще називають, - принципи, засади, підстави, умови) криміналізації, тобто обставини, за наявності яких може і повинна бути встановлена кримінальна відповідальність або ж, навпаки, виключена кримінальна відповідальність.
Водночас, доводиться констатувати, що значна частина змін до КК соціально і юридично не обґрунтована, є результатом лобіювання певних інтересів тими силами суспільства, які вважають, що доповнення до КК - ефективний спосіб вирішення політичних, економічних та інших проблем.
Законодавство є інструмент суспільної регламентації. Воно придатне лише для регулювання суспільних відносин. Ні для чого іншого закон не годиться. Ніякі інші завдання закон виконувати не може і тому ніякі інші суспільні завдання ставити перед ним немає сенсу. Навіть і в сфері регулювання суспільних відносин дія закону має дуже значні обмеження.
Такі обмеження випливають із самої сутності закону, дія якого суспільне корисна, доцільна і припустима лише до певної межі. Поза цією межею закон перетворюється на свою протилежність - неправді, кривду. Будь-яка система законодавства - це більш-менш чітко окреслена система обмежень, які закріплюються в нормах, інститутах, визначеннях поняттях. У кримінальному законодавстві все має чітко окреслені межі, визначення. Крім цих істотних, є обмеження й іншого роду. Вони виникають із практики і завдань реалізації, застосування закону. При створенні будь-якої кримінально-правової норми законодавець повинен врахувати:
а) суспільну ефективність цієї норми;
б) можливість її реалізації, застосування;
в) суспільні наслідки її застосування, її дії.
Незначна, недостатня ефективність конкретної, певної норми повинна бути підставою заборони на її видання, оскільки абсолютно корисних правових норм не існує. Це особливо стосується кримінально-правових норм. Тільки досить велика ефективність правової норми може надати їй право на існування: стати законом.
Можливості кримінального закону обмежуються пануючою у суспільстві моральністю. Сила закону - у його моральних засадах. Наскільки міцні моральні засади суспільства, на котрих побудований закон, настільки міцний і сам закон. Закони слабкі, якщо слабкі нрави - твердив Цицерон. Норми закону - більш висока але разом з тим і більш груба ступінь суспільної регламентації у порівнянні з нормами моралі. Норми моралі набагато старші, набагато глибше і ширше сфера їх суспільного впливу і дія. Крім того, норми моралі значно більш стабільні, більш постійні. Численні з них існують і діють тисячоліттями, їх походження лише припускається. Звідси випливає їх зверхність, пріоритет перед нормами закону.
Зверхність норм моралі визначається також тим, що вони незалежні, окремі від норм закону. Наявність чи відсутність правових норм ніяк не відбивається на виникненні, стані чи дотриманні норм моралі. Їх дотримання, реалізація забезпечуються тільки силою громадського осуду, наймогутнішою суспільною силою. Сила держави - армія, міліція, суд, тюрми і таке інше - ніщо в порівнянні з силою громадського осуду. Ось чому закони слабкі, якщо слабка моральність.
Звідси випливає дуже важливе завдання законодавця - забезпечити відповідність кримінально-правових норм нормам моральності нашого часу, моральним засадам життя сучасного суспільства. Без такої відповідності і думати нічого про ефективність кримінально-правових норм, бо їм буде протидіяти або у кращому разі, не буде сприяти, найпотужніша суспільна сила - громадський осуд.
Сучасна суспільна практика, як і практика епохи застою, ґрунтовно підтверджує ці висновки. Причому так звана епоха застою була застояною для економіки, науки, культури. В галузі моралі це була епоха занепаду, деградації, епоха занепаду моралі. Яскравим показником падіння моралі є зростання злочинності, пияцтва, поширення наркоманії, проституції.
Занепад моральності досягнув такого рівня, що стали можливими: офіційна брехня, безвідповідальність, необов'язковість. У таких умовах дія кримінального закону за сутністю припиняється, сила його впливу на життя суспільства дуже незначна, мінімальна. Це дуже рідка в суспільній практиці можливість побачити бездіючим діючий, чинний закон.
Можна навести численні виключно яскраві приклади заподіяння посадовими особами величезних розмірів суспільне небезпечної шкоди, відносно яких питання про притягнення їх до кримінальної відповідальності навіть не ставилось. Не притягнуті до кримінальної відповідальності і ті злочинці, які чиновницько-бюрократичними заборонами позбавили пам'яті ціле покоління радянських людей. Незворотна та безмірна шкода заподіяна цілому народові і всьому суспільству.
Другий бік моральності кримінального закону утворює каральний зміст кримінально-правових норм. Безсумнівно, що більшість норм чинного кримінального законодавства України повною мірою відповідають нормам пануючої у нашому суспільстві моралі.
Кримінально-правові заборони у сфері господарювання не мають ні суспільних, ні моральних підстав, тому господарювання, яке ґрунтується на примусі, насильстві, на застосуванні кримінально-правових засобів, не може бути ефективним, воно може дати лише такі результати, якого соціалістичне господарство досягло до 1991 року. У кримінальному законодавстві України є ціла низка норм, що передбачають кримінальну відповідальність за діяння, які, здається, напевно, ні за яких умов не можуть бути визнані суспільне небезпечними і злочинними. Такі, наприклад, заборони на лікарювання (ст. 138 КК); на розміщення фінансових коштів у банках, на підприємствах, в установах (ст. 306 КК) та деякі інші.
Особливо аморальними були ті норми кримінального закону, за якими карали людей за суспільне корисну працю, тих, хто вирощував цибулю, кавуни, дині, соняшники, картоплю і таке інше, за якими були засуджені тисячі сумлінних працівників, годувальників держави. Скільки дармоїдів сиділо і сидить в установах, радах, комісіях, спілках та в інших численних організаціях - мільйони - це працівники, люди «праці», а ті, хто потом і мозолями вирощував овочі лопатою і сапою, називалися рвачами, дармоїдами, злочинцями. Скільки їх було засуджено за «шабашництво» (термін той який придумали!), за суспільне корисну працю. Тисячі прикладів було надруковано після проголошення гласності.
Аморальність завдання виправлення особи засобами кримінального покарання у недійсності цієї мети, у прагненні застосовувати насильство над особою там, де воно не може дати позитивних наслідків, тобто в безглуздості застосування кари. Знову приходиться повторювати: перед кримінальним законом можна ставити лише реальні завдання, які йому під силу, які можуть бути здійснені, досягнуті.
Аморально карати для того, щоб залякати, бо вже давно доведено, що ефективність покарання не у залякуванні, а у невідверненості від покарання.