Кримінальний закон України

У 1927 р. прийнято новий кримінальний кодекс України, який знову практично не відрізнявся від КК РСФРР 1926 р. Цей кодекс залишив по собі страшну пам'ять, оскільки на підставі його норм здійснювався геноцид українського народу, сталінські мільйонні репресії.

Основи кримінального законодавства Союзу PCP і союзних республік від 25 грудня 1958 р. відобразили початок демократизації радянського суспільства і відмови від тоталітарної системи правління. Була анульована аналогія в кримінальному законодавстві і тим самим виключена можливість притягнення до кримінальної відповідальності за діяння, не передбачені кримінальним законом, закріплено положення про те, що кримінальній відповідальності і покаранню піддягає лише особа, винна у вчиненні злочину; наголошено неприпустимість застосування кримінального покарання за рішенням будь-яких органів, крім суду.

В Україні 28 грудня 1960 р. було прийнято новий Кримінальний кодекс, який було введено в дію з 1 квітня 1961 р. Цей кримінальний кодекс проіснував 40 років. За цей час він фактично був змінений майже на 2/3. Деякі кримінально-правові інститути змінювались за роки його існування з середньою регулярністю частіше ніж 1 раз на півтора року.

Фактично Кримінальний кодекс України вже на початку 90-х років перестав відповідати потребам кримінально-правового регулювання. Враховуючи також той факт, що це був нормативно-правовий акт епохи тоталітаризму він з кінця 80-х років став перепоною нормального, еволюційного розвитку суспільних відносин. Водночас не слід забувати, що це був нормативно правовий акт неіснуючої вже на той час країни - Української РСР. Все це викликало нагальну потребу його заміни новим національним Кримінальним законом.

Однак до проголошення 1991 року незалежності та створення самостійної держави України кодекс зберігав деякі антидемократичні риси радянської тоталітарної системи. Окремі його норми суттєво обмежували основні права людини, зокрема, право вільного переміщення та вибору місця проживання, право займатися підприємницькою діяльністю, право на свободу світогляду і віросповідання, право на свободу слова тощо. Наприклад, була передбачена кримінальна відповідальність за антирадянську агітацію і пропаганду (ст. 62), за поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять радянський лад (ст. 187), за порушення законів про відокремлення церкви від держави і школи від церкви (ст. 138), за порушення правил паспортної системи (ст. 196), за заняття бродяжництвом або жебрацтвом, або ведення іншого паразитичного способу життя (ст. 214 КК) тощо.

Комісія з питань розробки нового КК України була створена ще в 1992 році. За майже дев'ятирічний час вона здійснила величезну роботу. Було створено й обговорено більше десяти редакцій тільки офіційних, не враховуючи альтернативних проектів КК. Проект КК пройшов декілька міжнародних експертиз і був визнаний таким, що відповідає високим міжнародним стандартам. Цей довгоочікуваний Кодекс було прийнято Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. Його введено в дію з 1 вересня 2001 р. З цієї дати почався відлік справді національного Кримінального законодавства України.

У новому кримінальному законодавстві враховано й економічні потреби суспільства у вільних ринкових відносинах. КК 2001 р. містить нові види економічних злочинів: порушення порядку займання господарською та банківською діяльністю, незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів, фіктивне підприємництво, ухилення від повернення виручки в іноземній валюті, легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом, злочини, пов'язані з банкрутством; це також порушення антимонопольного законодавства, незаконна приватизація державного, комунального майна, незаконні дії щодо приватизаційних паперів тощо.

Кримінальний кодекс приведено у відповідність до загальноприйнятих норм міжнародного права. Закріплено пріоритети ратифікованих Верховною Радою міжнародних договорів щодо кримінальної відповідальності за ті чи інші дії.

Передбачається відповідальність за такі дії, як пропаганда війни; планування, підготовка, розв'язання та ведення агресивної війни; застосування зброї масового знищення; розроблення, виробництво, придбання, зберігання, збут, транспортування зброї масового знищення; екоцид; геноцид тощо.

Новому Кримінальному кодексові притаманна гуманізація системи покарань. Санкції Особливої частини передбачають в альтернативі два-три, а то й більше видів покарання і побудовані за схемою — від менш суворих покарань до більш суворих. Для господарських, військових, необережних злочинів знижено покарання у вигляді позбавлення волі, введено альтернативні види покарань. Покарання з позбавленням волі на термін до 15 років збережено, як правило, за злочини, пов'язані з посяганням на життя людини, а також за корисливо-насильницькі злочини.

2.2. Принципи  і завдання кримінального законодавства

Завдання кримінального права визначено в ст. 1 Кримінального кодексу України:

1. Кримінальний кодекс  України має своїм завданням  правове забезпечення охорони  прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку  та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України  від злочинних посягань, забезпечення  миру і безпеки людства, а також  запобігання злочинам.

2. Для здійснення цього  завдання Кримінальний кодекс  України (далі КК) визначає, які суспільно  небезпечні діяння є злочинами  та які покарання застосовуються  до осіб, що їх вчинили.

Отже, кримінальне право — це самостійна галузь права України, яка складається із сукупності (системи) правових норм (законів), покликаних захищати найбільш значні цінності суспільства шляхом визнання певних посягань на них злочинами і встановлення за їх вчинення відповідного покарання щодо осіб, які ці посягання вчинили. Це основне, «стратегічне» завдання кримінального права. У зв’язку із визначеним вище завданням кримінальне право регламентує також чинність закону про кримінальну відповідальність у часі і просторі, підставу й умови кримінальної відповідальності, порядок призначення покарання, звільнення від кримінальної відповідальності і покарання, обставини, що виключають злочинність діяння, а також інші, крім покарання, заходи кримінально-правового впливу (примусові заходи медичного характеру, примусове лікування, примусові заходи виховного характеру).

Визначені законом завдання кримінального права (законодавства) характеризують його функції (від лат. functio — виконання, призначення).

1. Основною є функція  охоронювальна, тобто захист найбільш важливих цінностей суспільства: життя, здоров’я, власності тощо.

Здійснення цієї функції досягається шляхом:

 а) встановлення підстави  і принципів кримінальної відповідальності;

б) визначення вичерпного переліку діянь, що тягнуть за собою кримінальну відповідальність (криміналізація);

в) встановленням за них покарань відповідних видів і розмірів (пеналізація: від лат. poena — покарання), а також інших заходів кримінально-правового впливу.

2. Запобігальна (профілактична) функція кримінального права полягає у недопущенні вчинення злочину, що досягається:

а) самим фактом встановлення кримінальної відповідальності і покарання за те чи інше діяння, що повинно позитивно впливати на нестійких громадян;

б) наявністю норм про добровільну відмову від доведення злочину до кінця (ст. ст. 17, 31 КК);

в) наявністю норм подвійного запобігального впливу (наприклад, ст. 304 КК — «Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність» – має впливати на дорослих самим фактом своєї наявності, а в разі її застосування — уберегти інших неповнолітніх, що потенційно також можуть бути втягнуті в цю діяльність);

 г) застосуванням кримінального  закону у випадках призначення  покарання за конкретний злочин, що має запобігти новим злочинам  як з боку засудженого, так  і з боку інших нестійких  осіб.

3. Регулятивна функція (від  лат. regula — норма, правило) також притаманна кримінальному праву. Її здійснюють норми про обставини, що виключають злочинність діяння (Розділ VIII Загальної частини КК), про звільнення від кримінальної відповідальності (Розділ ІХ Загальної частини КК), про призначення покарання (Розділ ХІ Загальної частини КК) тощо. Регулятивна функція кримінального права притаманна і нормам Особливої частини КК, в яких описуються ознаки того чи іншого злочину. Забороняючи вчинювати суспільно небезпечні діяння, вони вимагають від громадян певної правомірної поведінки — невчинення злочинів. В цьому проявляється єдність охоронювальної, профілактичної та регулятивної функцій кримінального права.

Серед принципів кримінального закону насамперед слід відзначити його аполітичність. Кримінальний закон повинен стояти над інтересами окремих груп, партій, політичних сил, відображати потреби суспільства в цілому. Якщо ж кримінальний закон містить норми, які відображають волю лише частини суспільства, то це є передумовою його застосування для політичних репресій, використання у бізнесових розбірках тощо.

Прикладом положень кримінального закону, які мають яскраво виражений політичний характер, можуть бути статті КК про відповідальність за приватнопідприємницьку діяльність, комерційне посередництво, спекуляцію на початку 90-х рр. минулого століття, коли водночас був проголошений і закріплений у законі курс на свободу підприємництва. Ще більш одіозним є встановлення кримінальної відповідальності за проголошення певних поглядів, зокрема за заперечення Голодомору.

Аполітичність як принцип, на якому має будуватися кримінальний закон, є, як і будь-який принцип, ідеалом, до якого слід прагнути. Звісно, життя завжди багатше за закон. Тому в реальності будь-який закон, у тому числі й кримінальний, є засобом політики. Причому, це може мати місце безвідносно до змісту закону. Адже вибіркове застосування кримінального закону (лише до політичних опонентів, конкурентів у бізнесі) зводить нанівець вимогу аполітичності.

Принцип системності кримінального закону означає, по-перше, його упорядкованість і, по-друге, наявність відповідних системних зв'язків.

Упорядкованість кримінального закону передбачає:

- його повну кодифікацію, коли поза межами єдиного кодифікованого  акта кримінального законодавства - кримінального кодексу - немає жодного  кримінально-правового акта, злочинність, караність та інші кримінально-правові  наслідки діяння визначаються  лише цим кодексом;

- його поділ на загальну  та особливу частину. При цьому  в особливій частині кримінального  закону не повинні викладатися  положення, які стосуються загальної  частини;

- об'єднання статей кримінального  кодексу в окремі розділи;

- поділ статей на окремі  частини та пункти, виділення  приміток до статей;

- нумерацію статей.

Системні зв'язки поділяються на два види. Зовнішні - визначають позиції кримінального закону серед інших нормативно-правових актів.    Найважливішою тут є засада, згідно з якою положення кримінального закону не повинні суперечити вимогам інших нормативно-правових актів; статті кримінального закону, які містять відсилку до актів інших галузей, мають бути узгодженими з ними (у частині використовуваної термінології, не повинні адресувати до неіснуючих або нечинних іншогалузевих правоположень).

Внутрішні системні зв'язки кримінального закону мають забезпечувати існування кримінального закону як єдності взаємопов'язаних положень, його сталість і несуперечливість між окремими структурними частинами. В ідеалі кримінальний закон повинен бути придатним до самостійного застосування - без звернень до інших актів. Принаймні злочинність і караність діяння мають визначатися самим кримінальним законом, а не іншими актами. Сталість кримінального закону передбачає відсутність у ньому частих і необґрунтованих змін. Вона, а також несуперечливість між окремими частинами кримінального закону забезпечується наявністю відповідних положень у КК (закріплення принципів, визначення основних термінів, встановлення особливого порядку внесення змін до нього). Особливу роль при цьому відіграє регламентація в самому КК правил тлумачення його положень, викладення правил подолання колізій та вирішення питань конкуренції норм тощо).

Принципами кримінального законодавства можуть бути визнані загальні і найбільш важливі положення (засади) кримінально-правового регулювання, у яких визначаються основні завдання кримінального законодавства, стратегія і практика політики держави, головні засоби та шляхи її реалізації, безпосередньо передбачені законом або прямо із нього витікаючі, які мають конкретну практичну дію.

Такими є:

1. Принцип законодавчого визначення злочину  - немає злочину, не передбаченого законом). Це одне із найважливіших загальних положень (принципів) кримінального законодавства. Воно визначається у ст. 1, 2, З та 11 КК України. Разом з тим воно має і конкретну практичну дію - перед кожним правозастосовником можна поставити питання про його застосування чи незастосування. Кожний  громадянин, притягнутий до кримінальної відповідальності, може вимагати дотримання цього положення, реалізації такого принципу. На будь-якому рівні правосуддя, на будь-якій стадії кримінального процесу завжди можна перевірити його виконання, дотримання.

2. Принцип особистої відповідальності - це принцип власне кримінально-правовий. Він не характерний для інших галузей права, де можлива відповідальність за дії інших осіб (наприклад, в цивільному праві - власників витоків підвищеної небезпеки, батьків - за шкоду, заподіяну їх дітьми і т. ін.). Кримінальна відповідальність можлива лише за власні дії (бездіяльність). Ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за злочин, вчинений іншою особою. Цей принцип безпосередньо витікає із змісту ст. 2 і 3 КК, згідно з якими кримінальній відповідальності і покаранню підлягає особа, винна у вчиненні злочину.

3. Принцип винної відповідальності. Кримінальна відповідальність настає тільки при наявності вини, тобто лише у таких випадках, коли заподіяна шкода, вчинений злочин були заподіяні навмисно чи необережно (ст. 23 КК).

Невинно заподіяна шкода, незалежно від її тяжкості, злочином не визнається і кримінальної відповідальності не тягне. Цей принцип ґрунтується на тих психологічних підставах, що центральним і головним у злочині є лиха воля діючого суб'єкта. Невинно заподіяна шкода характеризується якраз повною відсутністю волі, що виключає відповідальність за таку шкоду.

На принципі винної відповідальності ґрунтується презумпція невинності - всяка особа вважається невинною, доки її вина не буде встановлена і доведена згідно з законом (ч. 2 ст. 2 КК).

4. Принцип суб'єктивної осудності. Кримінальна відповідальність ґрунтується лише на суб'єктивній осудності. Об'єктивна осудність відхиляється, оскільки вона не враховує, не припускає участі в діях свідомості та волі. Крім вини, як підґрунтя суб'єктивної сторони злочину, кримінальна відповідальність припускає, вимагає усвідомлювання винною особою всіх ознак складу злочину. Тому поставленими у вину можуть бути лише ті ознаки складу злочину, які усвідомлювались винним або які він міг усвідомлювати. Такими є, наприклад, ознаки таємного та відкритого викрадення чужого майна (ст. 185 та 186 КК), стан вагітності при вбивстві (п. 2 ч. 2 ст. 115 КК) і т. ін.