Кримінальний закон України

2) абсолютно визначена – строк покарання встановлювався конкретно, наприклад, позбавлення волі на три роки за хуліганство в КК 1927 р.;

3) відсильна – запозичала вид і розмір покарання для певних видів злочинів з інших статей КК.

    Як і відносно-визначені, альтернативні санкції можуть містити вказівку на можливість застосування до одного із основних покарань додаткового покаран-ня (наприклад, санкція у ч. 1 ст. 131 - "карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той же строк з позбавленням права обій-мати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років").

У деяких випадках, прямо передбачених нормами Загальної частини КК, може відбутися зміна тих обсягів (меж) санкцій, які зазначені в статтях Особливої частини кримінального закону.

1.3. Предмет кримінального законодавства України

 

Предметом кримінального законодавства є злочинність. Кримінальне законодавство має призначення:

1) визнавати злочини, визначати  їх особливості, ознаки;

2) карати осіб, що вчинили  злочини;

3) регулювати всі суспільні  відносини, що виникають у зв'язку  з вчиненням злочину і необхідністю  боротьби з ними. Таким чином, предметом кримінального законодавства  є злочинність і боротьба з  нею.

         Предметом правового регулювання кримінального законодавства є відно-сини, що виникають у результаті вчинення злочину та застосування відповідного покарання за його вчинення.  
         Розкриваючи сутність предмета кримінально-законодавчого регулювання законодавства України, можна виділити дві основні сфери людського буття, в яких активно функціонують норми кримінального закону:

1) сфера правомірної поведінки громадян при заподіянні шкоди за наявності обставин, які виключають злочинність діяння (необхідна оборона, крайня необхідність, затримання особи, що вчинила злочин та ін.);

2) злочинна поведінка.

Єднальним компонентом цих сфер є кримінально-правове (аномальне) відношення, що свідчить про наявність соціального конфлікту, породженого злочинним актом однієї зі сторін цих відносин. Власне ці відносини і є предметом кримінально-правового регулювання, тому що тільки наявність цього виду відносин між людьми знімає запобіжник регулятивного механізму що завжди перебуває у стані підвищеної готовності. Зі зникненням цього відношення, регулятивна функція поступається місцем функції охоронній, котра (на відміну від регулятивної функції) не зупиняється. Вона діє безперервно від моменту вступу в чинність відповідного кримінального закону і до його повного скасування.

Метод правового регулювання – це сукупність певних засобів, за допомогою яких регламентуються й охороняються відносини між людьми, між громадянами та організаціями, між громадянами й державою.

Метод регламентування кримінально-законодавчих відносин примусовий і застосовується, зазвичай, лише до особи, що вчинила злочин через покарання.  

Кримінально-правовий метод застосовується тільки, якщо:

         1) учинене діяння є суспільно небезпечним і, відповідно до закону, містить склад конкретного злочину;

2) особа, що вчинила  це діяння, була у стані осудності, досягла на час його вчинення  встановленого законом віку та  підлягає покаранню.

У деяких випадках, передбачених законом (статті 75, 47) суд може відстрочити виконання призначеного кримінального покарання чи не застосовувати таке покарання взагалі.

Методи науки – це ті способи, прийоми, за допомогою яких пізнаються явища об'єктивної дійсності, що складають предмет конкретної науки. Існують різноманітні методи, якими користується наука кримінального законодавства. Серед них можна виділити основні та допоміжні. Однак усі вони тісно пов'язані між собою, доповнюють один одного.

До основних методів науки кримінального законодавства (як, певно, й усієї юриспруденції) належать: філософський, або діалектичний, метод пізнання; юридичний, або догматичний, метод; соціологічний метод; метод системного аналізу; метод порівняльного правознавства, або компаративістський; історичний (генетичний) метод дослідження.

Норми кримінального законодавства встановлюють, які суспільне небезпечні діяння є злочинами і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили, (ч. 2 ст. 1 Кримінального кодексу України). Відносини, що виникають у зв'язку із вчиненням злочину і застосуванням за це певних покарань, і становлять предмет кримінального права.

Отже, можна відзначити, що кримінальне законодавство як система норм (законів) має такі ознаки: загальнообов'язкову нормативність, формальну визначеність і державну забезпеченість, а також властиві йому предмет і метод правового регулювання.

 

 

 

 

2. Історія  розвитку кримінального законодавства  України

2.1. Розвиток кримінального законодавства України

 

Розвиток кримінального законодавства України сягає сивої давнини - часів Київської Русі. Приблизно 1016-1054 рр. князем Ярославом Мудрим було укладено зведення законів під назвою "Руська Правда", що стало першим кодифікованим актом нашої держави, який містив перші кримінально-правові норми із захисту вільної особи та її власності.

"Руська Правда" відома у трьох списках: Коротка, Розширена і Скорочена редакції. Розширена редакція "Руської Правди" є подальшим її вдосконаленням наступними князями. Ці редакції містили як норми кримінального, так і цивільного права. Закон не вживав поняття "злочинне діяння". Останнє розцінювалося як "лихо", або "лиха справа", а злочинець визнавався "лихою людиною"[4, с.27].

Конкретною особою злочину могла бути будь-яка вільна людина, крім холопа (холопи - підневільні люди, і за їх дії відповідав господар). Разом з тим згідно зі статтями 3-5 "Руської Правди" відповідати за вбивство могла й громада, якщо вбивство вчинене на її території невідомим злочинцем або відомим, якого вона відмовлялася видати князю. Якщо член громади вчинив вбивство при розбої, то за статтею 7 "Руської Правди" громада була зобов'язана видати злочинця разом із сім'єю княжому суду на "поток і разграблєніє", що полягало у позбавленні особистих та майнових прав, тобто у вигнанні з краю та позбавленні майна, а якщо речей не вистачало на покриття стягнення, то вбивцю поневолювали, а сім'ю продавали у холопи [4, с.28].

Передбачала "Руська Правда" і прообраз інституту співучасті у вчиненні злочину, оскільки міра покарання залежала від того, чи був вчинений злочин однією особою, чи кількома.

"Руська Правда" започаткувала  й інститут давності притягнення  до кримінальної відповідальності. Так, згідно зі статтею 19 громада  не платила штрафу (дикої віри), якщо на її території було знайдено лише людські кістки (скелет) або труп людини, яку ніхто не знав.

Литовський князь Ольгерд, який допоміг Русі вигнати татар, включив усі закони і звичаї Київської Русі до Статуту Князівства Литовського. Русь за своїм законодавством - Статутом Князівства Литовського та паралельно діючими Магдебурзьким правом (Зерцяло Саксонське) та польським законодавчим актом "Порядок" - діяла до 1654 р. та й після цього, оскільки московський цар Олексій Михайлович залишив давні правила й закони, однак паралельно поширив і дію законів Московії [4,с.28].

Цар Петро І, а згодом і Петро II, зобов'язав об'єднати Магдебурзькі, Литовські статути і права, за якими судив малоросійський народ, оскільки вони начебто суперечили одне одному, і також перекласти їх російською мовою, для чого було створено спеціальну комісію з українських фахівців.

Пропрацювавши 15 років, комісія у 1743 р. створила досконалий на той час проект зведеного закону, що дістав назву "Права, по которым судится малороссийский народ", до якого увійшли найбільш досконалі норми з п'яти законодавчих збірників: Статуту Литовського, Магдебурзького права, польського "Порядку", українських звичаєвих норм. Цей визначний законопроектний акт міг регулювати всі тогочасні суспільні відносини в Україні, і весь був підпорядкований пануванню права. 27 липня 1744 р. законопроект було подано до російського Сенату, де пролежав без розгляду і затвердження двадцять років. 15 квітня 1842 р. Державна Рада Росії затвердила права й установи Малоросії, що вже остаточно припинило дію Статуту Литовського та інших давніх прав в Україні. В означений період в Україні почав діяти кримінальний закон Російської імперії "Уложение о наказаниях уголовных и исправительных 1845 г.", який в редакції 1885 року діяв до 1917 року[17, с.21].

Перша Українська Народна Республіка (УНР), яка проіснувала від 17 березня 1917 р. до 29 квітня 1918 р., не встигла видати жодного кримінального закону.

Після жовтневого перевороту на Україну стала розповсюджуватись дія кримінального законодавства спочатку РСФСР, а згодом СРСР. Формальна відокремленість кримінального законодавства України по суті була фікцією, адже все законодавство в СРСР будувалось на базі керівних вказівок ЦК КПРС, оформлених відповідними рішеннями законодавчих органів.

У 1920 р. наказом НКЮ УСРР в Україні було впроваджено дію «Руководящих начал по уголовному праву» РСФРР від 12 грудня 1919р. (далі - «Руководящие начала»).

За радянської доби в Україні видавалися окремі кримінальні закони, але практично одразу - від 1919-1920 рр. - почалася рецепція кримінального законодавства РРФСР у законодавство радянських республік. Так, керівні засади з кримінального права РРФСР від 12 грудня 1919 р. за Циркуляром Народного Комісаріату УРСР від 4 серпня 1920 р. були без жодних змін рецепційовані в Україні[19, с. 45].

Керівні засади містили загальні норми кримінального права. Так, основою кримінальної відповідальності вважалося встановлення у діях особи суспільної небезпечності для соціалістичного ладу. Визначення конкретних видів злочинів, по карання за їх вчинення пов'язувалися в основному з правотворчістю судових органів. Суд зобов'язаний, говорилося в ст. 11 цього документа, встановити, "наскільки саме діяння в умовах часу і місця порушує основи суспільної небезпеки".

У ході застосування окремих кримінальних законів (про хабарництво, про спекуляцію, про полохливий дзвін тощо) діяв принцип революційної доцільності. Законним вважалося все, що було корисно для революції, у тому числі й запроваджений "червоний терор". Характерним з цього приводу є таємний лист В. Леніна до В. Молотова, адресований членам Політбюро ЦК РКП(б) від 19 березня 1919 р., в якому пропонувалося "... провести секретное решение съезда о том, чтобы изьятие ценностей, в особенности самых богатых лавр, монастырей и церквей должно быть произведено с беспощадной решительностью, безусловно ни перед чем не останавливаясь и в самый кратчайший срок[4, с.29].

У 1920 р. наказом НКЮ УСРР в Україні було впроваджено дію «Руководящих начал по уголовному праву» РСФРР від 12 грудня 1919р. (далі - «Руководящие начала»).

23 серпня 1922 р. ВУЦВК був затверджений перший український Кримінальний кодекс, який по змісту практично на 100% відтворював КК РСФРР 1922 р. Єдиною відміною від КК РСФРР було збереження в ньому ряду кримінально-правових норм, прийнятих до введення кодексу в дію. З метою їх виділення їм була присвячена спеціальна нумерація.

У 1922 р. було прийнято Кримінальний кодекс РРФСР. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет постановою від 23 серпня 1922 р. визнав за необхідне об'єднати всі каральні постанови в Кримінальний кодекс УРСР, прийняв - з метою встановлення єдності кримінального законодавства радянських республік - за основу КК РРФСР і постановив ввести в дію Кримінальний кодекс УРСР від 15 вересня 1922 p., який складався із Загальної та Особливої частин. У Загальній частині давалося визначення злочину; встановлювалася відповідальність лише за наявності умислу або необережності; давався перелік покарань, нижча й вища межа покарання тощо.

В Особливій частині КК УРСР було об'єднано й систематизовано норми про конкретні злочини та встановлено покарання за їх вчинення. Одним із недоліків кримінального права того періоду було те, що основою відповідальності вважався "небезпечний стан особи", а не лише вчинення злочинного діяння.

Від утворенням у 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Республік офіційно законодавче формування кримінально-правової політики належало вищим органам державної влади СРСР щодо основ кримінального законодавства та боротьби з найбільш небезпечними злочинами: контрреволюційними, воєнними та ін.

На ґрунті "Основних начал з кримінального законодавства Союзу PCP і союзних республік 1924 p." у союзних республіках були ухвалені нові кримінальні кодекси, які у незмінному вигляді включали всі загальносоюзні кримінальні закони. Тому Загальна частина цих кодексів, у тому числі КК УРСР 1927 p., складалася з "Основних начал... 1924 p.", а Особлива - із загальносоюзних законів та власних законів республіки, які теж було зорієнтовано на норми Особливої частини КК РРФСР[4, с.30].

В "Основних началах..." сформульовано завдання кримінального законодавства, визначено межі дії цього законодавства, проведено розмежування компетенції у сфері кримінального законодавства між Союзом PCP і союзними республіками. Вони охоплювали статті про необхідну оборонну і крайню необхідність, про стадії розвитку злочинної діяльності, про співучасть та давність кримінального розслідування; містився перелік заходів соціального захисту судово-виправного характеру.

Серйозною вадою "Основних начал... 1924 р." виявилась наявність норми (ст. 22), яка надавала суду право застосовувати заслання та вислання щодо осіб, визнаних соціально небезпечними. Такі заходи застосовувалися за пропозицією органів прокуратури незалежно від притягнення особи до судової відповідальності за вчинений злочин, а також тоді, коли особа, яка обвинувачувалася у вчиненні злочину, була виправдана судом, але визнана суспільно небезпечною. Було збережено можливість застосовувати кримінальний закон за аналогією. Більше того, деякі закони, відступаючи від принципу індивідуальної відповідальності, передбачали кримінальну відповідальність особи за відсутності в її діях будь-якого злочину та вини, а лише за те, що вона перебувала в родин них стосунках з тим, хто вчинив злочин[4, с.31].