Поняття і види джерел трудового права України та їх класифікація

Статті 24-25 Закону України від 21 березня 1991 року «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» передбачили, що при відмові  у  прийнятті  на  роботу,  ненаданні  роботи  за спеціальністю  інваліду,  направленому   за    розподілом    після закінчення навчального закладу, або при  недодержанні  інших  умов трудового  договору  і  законодавства про працю адміністрація підприємства,  установи  і  організації  відшкодовує витрати  на  його  проїзд до місця роботи і назад до місця, де він проживає, а також витрати на  проїзд  супровідника, якщо він є необхідним [19, 24-25].

Законом України від 5 листопада 1991 року «Про пенсійне забезпечення» всім непрацездатним громадянам гарантується право на матеріальне забезпечення, за рахунок суспільних фондів споживання, шляхом надання трудові пенсії за віком, по інвалідності, в разі втрати годувальника, за вислугу років. Право на пенсію за віком мають чоловіки – після досягнення 60 років і при стажі роботи  не менше 25 років та жінки – після досягнення  55  років і при стажі роботи не менше 20 років [20, 12].

Закон України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 року у ст.19 встановив, що підприємство самостійно визначає форми, системи і розміри оплати праці його членів та інших працівників. Оплата праці здійснюється залежно від кількості та якості трудового внеску кожного члена підприємства і зумовлюється кінцевими результатами. Оплата праці може провадитися як грішми, так і натурою [21, 19].

Закон України  від 14 жовтня 1992 року «Про охорону праці» визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров’я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні [22, 1].

Закон України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» від 5 лютого 1993 року у ст.7 закріпив законодавчі гарантії держави, щодо забезпечення працездатної молоді рівними з іншими громадянами правами на  працю. Молоді громадяни,   які   звернулися   до   державної  служби зайнятості в пошуках роботи,  одержують  безплатну  інформацію  та професійну консультацію з метою вибору виду діяльності,  професії, місця роботи,  а також, у разі необхідності, проходять професійну підготовку і перепідготовку [23, 7].

Закон України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 року визначає правові засади, розробку, укладення та виконання колективних договорів і угод з метою сприяння регулюванню трудових відносин і соціально-економічних інтересів працівників і власників [24, 1].

В ст. 8 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 року зазначено, що іноземці  та особи без громадянства мають рівні з громадянами України  права  та  обов’язки  в трудових відносинах.  Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця в Україні, мають право працювати   на  підприємствах,  в установах і організаціях  або займатися іншою трудовою  діяльністю [25, 8].

Закон України від 24 березня 1995 року «Про оплату праці» визначив економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а також з окремими громадянами та сфери державного й договірного регулювання оплати праці. Закон спрямований на забезпечення відтворювальної і стимулюючої функцій заробітної плати, що являється винагородою,  обчисленою,  як  правило,  у грошовому   виразі,   яку   за   трудовим  договором власник або уповноважений ним орган виплачує  працівникові  за  виконану  ним роботу [26, 1].

Закон України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року встановлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров’я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи [27, 1].  

Правові й організаційні  засади функціонування системи заходів, пов’язаних із вирішенням колективних трудових спорів (конфліктів), подає Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 року Він визначає взаємодію сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів), що виникли між ними. Встановлені цим законом норми поширюються  на  найманих працівників та організації, утворені ними для представництва  і захисту їх інтересів,  та на власників підприємств,  установ, організацій, а також на організації власників [28, 1].

Особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок визначає Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 року. Відповідно до ст. 19, профспілки, їх об’єднання здійснюють представництво і  захист трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок  в  органах  державної  влади  та   органах   місцевого самоврядування,  у  відносинах  з роботодавцями,  а також з іншими об’єднаннями громадян. У питаннях колективних інтересів працівників  профспілки,  їх об’єднання   здійснюють   представництво   та   захист   інтересів працівників незалежно від їх членства у профспілках [29, 19].

Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 року визначає  правову   основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов’язкового державного соціального страхування  громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які призвели до втрати працездатності або загибелі  застрахованих на виробництві. Згідно закону усі працівники підлягають обов’язковому соціальному страхуванню власником підприємства, організації та установи незалежно від форм власності та видів їх діяльності від нещасних випадків і професійних захворювань [30, 1].

У ст. 37-43 «Гірничого Закону України» від 6 жовтня 1999 року визначають правові та організаційні засади проведення гірничих робіт, забезпечення протиаварійного захисту гірничих підприємств, установ та організацій, визначено особливості умов праці в гірничій промисловості. Установлено, що трудові відносини працівників гірничих підприємств регулюються КЗпП України, законами України «Про підприємства в Україні», «Про охорону праці» та іншими нормативно-правовими актами про працю з урахуванням особливостей, встановлених «Гірничим Законом України» [31, 37-43].

У ст. 27 Закону України  «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 року передбачено, що трудові відносини у фермерському господарстві базуються на основі  праці  його  членів, а у разі виробничої потреби фермерське господарство має право залучати до роботи в ньому  інших  громадян за трудовим договором (контрактом). Трудові   відносини   членів фермерського господарства регулюються статутом,  а осіб,  залучених до  роботи  за  трудовим договором (контрактом), - законодавством України про працю.  З особами, залученими до роботи у фермерському господарстві,  укладається трудовий договір (контракт) у письмовій формі, в якому  визначаються  строк  договору,  умови  праці   і відпочинку [32, 27].

І таких законів, що так чи інакше торкаються питань регулювання трудових відносин, є досить багато. Цими актами законодавець або визначає сферу дії трудового законодавства, або встановлює деякі особливості правового регулювання праці на підприємствах різних форм власності.

До проведення нової кодифікації трудового законодавства України у тих випадках, коли немає актів, що регулюють відповідні трудові відносини, своє юридичне значення зберігають деякі нормативні акти колишнього СРСР, які відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. не суперечать Конституції та законодавству України [37, ]. До таких нормативних актів можна віднести, наприклад, Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про умови праці тимчасових робітників і службовців» від 24 вересня 1974 р [39, 107].

Постановою  Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» встановлено, щодо прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України [38, ].

Новий Трудовий кодекс України має стати домінуючим законодавчим актом, найголовнішим  завданням якого є досягнення оптимального поєднання інтересів працівників і роботодавців при забезпеченні належного захисту прав та інтересів працівників і збереження ефективного суспільного виробництва. Необхідно встановити чіткі ієрархічні відносини між трудовим кодексом і звичайними законами, адже верховенство закону може бути забезпечено лише за наявності цілісної системи законодавства, що охоплює всі сфери трудових правовідносин [46, 63].

5. Підзаконні  та локальні нормативно-правові  акти і їх місце в системі  джерел трудового права

Поряд із законами трудові відносини регулюються  цілою системою правових актів, що мають  нормативний характер. Такі акти, як правило, приймаються органами державного управління. Оскільки вони приймаються  у розвиток і на виконання чинного  законодавства, їх прийнято називати підзаконними [40, 71].

Головна роль у  створенні системи підзаконних  актів належить Президенту України, який є єдиним суб’єктом державно-правових відносин і на якого покладена  функція забезпечення конституційності, законності дій інших суб’єктів права [40, 72]. Укази і розпорядження Президента України обов’язково виконуються на всій території України. Так, Указом Президента України від 17 листопада 1998 року створена Національна служба посередництва і примирення та затверджено Положення про Національну службу посередництва і примирення. Джерелом трудового права є також розпорядження Президента України, наприклад розпорядження «Про додаткові заходи щодо прискорення погашення заборгованості із заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат населенню» від 11 липня 1997 р. Окремі укази Президента України мають персоніфікований характер і не визнаються джерелами права, а саме укази про нагородження працівників орденами і медалями, присвоєння їм класного чину, почесних звань [41, 33].

Вищим органом  державної виконавчої влади України  є Кабінет Міністрів — уряд України, який на підставі Конституції  та законів України, постанов Верховної  Ради, указів і розпоряджень Президента України наділений правом видавати в межах своїх повноважень постанови і розпорядження [40, 72], які можуть відноситися до різних питань трудових відносин: оплати праці, умови праці деяких категорій працівників та ін.

У деяких галузях  для окремих категорій працівників  діють статути й положення про дисципліну, певний «порядок», які затверджуються постановами Кабінету Міністрів України, наприклад, Статут «Про дисципліну працівників зв’язку», від 30 липня 1996 р., Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв’язку з порушенням термінів їх виплати від 21 лютого 2001 р. [41, 34].

Відомчі акти теж визнаються джерелами трудового права України. До них належать накази, розпорядження, інструкції галузевих міністерств, що містять приписи з окремих  питань регулювання трудових відносин на підприємствах певної галузі. Особливе місце серед актів міністерств займають інструкції та роз’яснення Міністерства праці та соціальної політики України. Правові документи, що видає цей орган, забезпечують правильне тлумачення і застосування чинного законодавства з питань заробітної плати, режиму праці як загалом, так і в окремих галузях народного господарства.

 Мінпраці було затверджено  «Типову форму контракту з  працівником»^, яка є взірцем для розробки та укладення контрактів при наймі на роботу, якщо законом передбачено застосування контрактної форми трудового договору. А «Інструкція про порядок ведення трудових книжок працівників», також затверджена цим міністерством спільно із Міністерством юстиції та Міністерством соціального захисту населення України від 29 липня 1993 р., стала, по суті, основним актом, що врегульовує таке важливе питання, як ведення трудових книжок. На даний час такі книжки, як відомо, визнаються основним документом, що підтверджує трудову діяльність кожного працівника [39, 107-108].

Також поширена практика прийняття нормативних актів у сфері праці й іншими міністерствами [41, 35]: Міністерством економіки України, Міністерством юстиції, Міністерством охорони здоров’я тощо. Усі акти, що приймаються міністерствами та відомствами, мають правовий характер, є підзаконними і обов’язковими для виконання на всій території України [40, 74].

Акти місцевих органів виконавчої влади й органів  місцевого самоврядування відносяться до джерел трудового права в тих випадках, коли торкаються сфери застосування праці, наприклад, з приводу забезпечення реалізації державних гарантій у сфері застосування праці, соціального захисту працівників та інших питань регулювання трудових відносин працівників у межах їх повноважень. Так, відповідно до ст.18 Закону України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 року  діяльність державної служби зайнятості здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування [14, 18]. Місцева державна адміністрація згідно із ст. 24 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. забезпечує реалізацію державних гарантій у сфері праці, в тому числі й на право своєчасного одержання винагороди за працю [15, 24].