Поняття і види джерел трудового права України та їх класифікація

За характером прийняття (походженням) джерела трудового права поділяються на такі, що: приймаються державними органами (закони, укази, постанови тощо); акти локального формотворення працівників і роботодавців (колективні угоди, колективні договори тощо); приймаються органами міжнародно-правового регулювання праці (пакти про права людини, конвенції і рекомендацій МОП) [42, 31].

У юридичній  літературі можна зустріти такі поняття, як традиційні й нетрадиційні джерела  трудового права. До традиційних  відносяться, наприклад, Кодекс законів  про працю України, Закон України  «Про оплату праці» та ін. Приналежність  таких актів до джерел трудового права видно вже з їх назви. Разом з тим окремі нормативні положення, що є джерелами трудового права, містяться в нормативно-правових актах, які відносяться до джерел іншої галузі права. Наприклад, у Законах України «Про власність», «Про приватизацію державного майна», які за галузевою приналежністю є актами цивільного права, але містять норми, що відносяться до трудового права.

З врахуванням  вищесказаного, можна зробити висновок, що під джерелом трудового права України слід розуміти офіційний акт нормотворчості держави, а також сумісної нормотворчості працівників і роботодавців, який регулює трудові та інші тісно пов’язані з ними відносини у сфері застосування праці, яким встановлюються, змінюються або скасовуються правові норми, що регулюють відносини, які є предметом трудового права [42, 29].

2. Конституція України  – основне джерело трудового  права України

Серед джерел трудового права  особливе місце займає Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.    [41, 29], яка стала надзвичайно важливим політико-правовим документом, що зафіксував існуючий стан розвитку Української держави і суспільства, їх правової системи [40, 64]. Вона має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії.

Основним видом джерел трудового права України є  безперечно нормативно-правові акти органів законодавчої та виконавчої влади, які забезпечують правове  регулювання суспільно-трудових відносин, встановлюючи при цьому оптимальний  рівень гарантій трудових прав найманих працівників у межах всієї держави. Всі закони і нормативно-правові акти, застосовувані в Україні, приймаються на основі Конституції України і не повинні суперечити їй, відповідно Конституція є основним джерелом трудового права України і навколо її положень розробляються всі правові норми трудового законодавства [39, 105].

Формування  змісту норм трудового права, які  закріплюються у трудовому законодавстві  України, починається саме з Конституції. Саме конституційні норми визначають майбутні властивості норм трудового права.

Основний Закон нашої  держави встановлює головні соціально-економічні та трудові права громадян, він  є законодавчою базою для розвитку трудового законодавства та встановлює основні напрями розвитку нашого суспільства. На його основі формується і визначається сутність та зміст норм трудового права України. В ньому закріплюються основи для правового регулювання трудових правовідносин та система гарантій належного ставлення до працівників, а саме у відповідності до законів нашої держави.

Найважливішим розділом Конституції України, що визначає її демократичні засади, є розділ II «Права і свободи людини і громадянина». Невипадково конституційному закріпленню  прав, свобод і гарантій приділяється така велика увага, адже в ст.3 Основного Закону передбачається визнання людини найвищою соціальною цінністю. Саме у цьому полягає сутність захисної функції трудового права, яка випливає із конституційного обов’язку держави утверджувати і забезпечувати права і свободи людини.

У Конституції України не тільки збережено встановлені колишньою Конституцією УРСР права і свободи громадян, а й значно розширено їх перелік, передусім за рахунок включення прав і свобод, закріплених в міжнародно-правових актах «Про права людини», які на підставі ст.9 Основного Закону є частиною національного законодавства України. Чинні міжнародні договори та угоди у сфері праці, ратифіковані Верховною Радою України — це частина національного законодавства України і складова її правової системи [41, 30].

Деякі формулювання Загальної декларації прав людини і Міжнародних пактів «Про громадянські й політичні, економічні, соціальні й культурні права людини» буквально відтворені в тексті Конституції. Уперше закріплені право на підприємницьку діяльність, право працюючих на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, право на належні, безпечні й здорові умови праці, право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, право на соціальний захист у разі безробіття з незалежних від громадянина обставин і цілий ряд інших. [42, 31].

Ст.3 Конституції  України найвищою соціальною цінністю визнає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність  і безпеку. Соціальні аспекти  життя людей регулюються саме нормами трудового права і  тому йому повинна належати провідна роль у реальному забезпеченні соціальних прав громадян [40, 66-67].

У ч.3 ст.24 Конституції України законодавчо закріпила рівність прав жінки і чоловіка, що забезпечується наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності; у здобутті освіти; встановлено пенсійні пільги для жінок; створено умови, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; державою надається матеріальна і моральна підтримка материнства і дитинства, включаючи надання відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям [1, 24].

Відповідно до ч.3 ст.36 Конституції громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів [1, 36]. Професійні спілки можуть бути створені на основі вільного вибору працівників без отримання попереднього дозволу [39, 10].

Як слушно зазначає О. Процевський, «право на працю –  це природне і об’єктивне право  людини, яке виявляє її особисті можливості, здібності до праці» [43, 101]. Закріплене в ч.1 ст.43 право на працю сформульоване відповідно до ст.23 Загальної декларації прав людини. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується [1, 43]. Людина самостійно розпоряджається своїми здібностями до праці й обирає той або інший вид діяльності, рід занять, а може не займатися трудовою діяльністю. Не можна погодитися з тими, хто вважає, що нова Конституція звузила зміст права на працю і не закріпила гарантії цього права [42, 32].

Особливу увагу  приділено забезпеченню економічних  і соціальних прав. Посилені гарантії прав у разі безробіття, а також  у зв’язку з незаконним звільненням. Так, в ч.2 ст.43 передбачений обов’язок держави щодо створення умов для повного здійснення громадянами права на працю, гарантування рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації програм професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб [1, 43].

Норма, що міститься в ч.3 ст.43 про заборону примусової праці, відповідає ст. 8 Міжнародного пакту «Про громадянські і політичні права». У зв’язку з цим змінено порядок переведення на іншу роботу: нині переведення на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, може здійснюватися тільки за згодою працівника за винятком тимчасового переведення на іншу роботу згідно із ч.2 ст.33 КЗпП [44, 35].

Уперше в  Конституції в ч.4 ст.43 закріплено право кожного на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Посилені гарантії трудових прав громадян у галузі оплати праці. У ч.7 ст.43 закріплено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом [1, 43]. Таким чином, право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, і право на своєчасне одержання винагороди за працю зведено до рангу конституційних прав.

У ст.44 Конституції вперше закріплене право працюючих на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, що відповідає                         ст.8 Міжнародного пакту «Про економічні, соціальні й культурні права».              У ч.2 ст.44 закріплено, що порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей [1, 44].

Ст.45 Конституції закріплює право кожного працюючого на відпочинок, яке забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Це право проголошене ст. 24 Загальної декларації прав людини і випливає з вимог ст.7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права.

Норми Конституції  «переливаються» в норми трудового права. Це підтверджується хоча б змістом ст.46 Конституції, яка закріплює право громадян на соціальний захист, що включає право на матеріальне забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості [1, 46]; і положеннями Кодексу законів про працю, Законів України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 року, «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» від 16 грудня 1993 року, «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 року та інших, які розвивають і конкретизують конституційні норми.

Ці та інші норми Конституції  мають дуже важливе значення для  регулювання трудових відносин, вони є безумовною правовою основою для розробки норм трудового права, сутністю і змістом яких є захист прав працівників, а більшість учених вважають норми Основного Закону правовими принципами у сфері трудового права [39, 105]. Основний Закон нашої держави був прийнятий в складних умовах економічної нестабільності і політичного протистояння різних політичних рухів та партій щодо підходів до розбудови Української держави і, тому ціла низка його положень далека від досконалості [40, 64-65]. Деякі його норми, що стосуються і вищезгаданих тут трудових прав громадян, носять декларативний характер і поки що не завжди забезпечуються державою. І все ж Конституція України слугує основою для розробки і створення власного законодавства України, яке охоплюватиме всі сфери суспільних відносин, в тому числі і трудову, і сприятиме виходу України із складного економічного становища, становленню незалежної держави, покращенню життя всіх її громадян.

Все вищесказане  є підтвердженням того, що Конституція  України є основним джерелом трудового права, звідки беруть витоки всі основоположні норми трудового законодавства.

3. Вплив міжнародно-правового регулювання праці на трудове законодавство України

До актів  договірного характеру, що є джерелами  трудового права можна віднести міжнародні договори [39, 105]. Відповідно до ч.1 ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України [1, 9]. А статтею 8-1 Кодексу законів про працю України передбачено, що в тому випадку, коли міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що їх містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди [2, 8-1]. До джерел трудового права належать ті з них, що містять норми трудового права.

Як бачимо, визначено  не просто можливість застосування при  регулюванні трудових відносин правил міжнародних договорів, а встановлено їх пріоритет щодо національного законодавства. Потрібно наголосити, що у багатьох країнах світу (США, Франція, Іспанія та ін.) діють аналогічні правила, і норми міжнародного права вже стали невід’ємною частиною їх правових систем [39, 106].

Створюючи своє трудове законодавство, Україна  прагне максимально врахувати позитивний світовий досвід з питань регулювання відносин, що виникають у процесі праці. Цьому в значній мірі сприяє членство України в Міжнародній Організації Праці (МОП). МОП – одна із спеціалізованих установ ООН, створена ще в 1919 році, як комісія з питань міжнародного трудового законодавства, метою діяльності якої було визначено сприяння встановленню всезагального і міцного миру на підставі зміцнення і розвитку соціальної справедливості. Відповідно до цієї ідеї і визначені були основні завдання МОП, розроблена програма її дій [45, 23].

На перших порах  членами МОП стали 44 держави: 31 член Ліги Націй, тобто країни-переможці  в першій світовій війні, які підписали  Версальський мирний договір, та 13 держав, що були запрошені приєднатися до статутів Ліги Націй і МОП. В 1954 р. членами МОП стали Радянський Союз, Українська Радянська Соціалістична Республіка і Білоруська Радянська Соціалістична Республіка.

Кожна країна в  МОП презентована чотирма делегатами: два делегати від уряду, один – від підприємців і один – від трудящих. Кожний з чотирьох делегатів має право голосувати індивідуально по кожному питанню, що розглядається МОП [40, 90].

Найважливішою стороною діяльності МОП є розробка і прийняття конвенцій і рекомендацій про працю, що є тими основними формами, за допомогою яких МОП здійснює міжнародне правове регулювання праці [40, 88-89]. Саме можливість відкритого висування і обговорення вимог щодо створення міжнародних правових актів, а потім і норм, котрі можуть послужити поліпшенню умов праці, умов життя працюючих, притягує до участі в МОП представників трудящих усіх країн. Це, наприклад, питання, що стосуються тривалості робочого часу і часу відпочинку, охорони праці взагалі і підлітків та неповнолітніх зокрема, охорони праці жінок і рівності в оплаті їх праці порівняно з чоловіками, це велика кількість рекомендацій вузькоспеціальних: щодо торговельних рибальських суден, умов праці медичних працівників, про підземні роботи і та ін.

У вітчизняній  літературі прийнято вважати, що конвенції та рекомендації Міжнародної Організації Праці становлять Міжнародний кодекс праці [42, 33]. У формі систематизованого, але позбавленого обов’язкової сили збірника міжнародних норм, прийнятих Генеральною конференцією МОП, Міжнародний кодекс праці видавався в 1939, 1941 та 1951 роки. Він охоплює такі питання, як тривалість робочого часу, охорона материнства, соціальне забезпечення, нічна праця жінок, охорона праці підлітків, міграція у пошуках роботи, інспекція праці, ліквідація примусової праці. Кодекс регулює також питання оплачуваних відпусток, безробіття, мінімальних ставок заробітної плати, виробничого травматизму і професійних захворювань [40, 91].