НЕОЯЗИЧНИЦЬКІ НОВІ РЕЛІГІЙНІ РУХИ

ВСТУП

     Релігійний  ренесанс, відродження інтересу до релігійно-містичних шукань минулого, виникнення нових релігійно-філософських вчень, релігійних рухів і незвичайних  містичних шкіл, справжній вибух  культів другої половини ХХ та початку  ХХІ століття – яскрава особливість Нового часу.             Строкатість сучасного богошукання є характерною рисою для всіх частин світу планети, всіх континентів і регіонів. Можна сказати, що „епідемія нетрадиційної релігійності” водночас викликає неприйняття, різку критику та завойовує чималу кількість прихильників. Інколи з нічого навколо пророка, вчора ще нікому невідомого, виникають великі релігійні формування. Нині поряд зі світовими релігіями з багатовіковими традиціями діє близько 30 тисяч інших релігійних учень і культів. Без відомостей про них уява про релігійну ситуацію в світі буде неповною.     Терміни, якими позначають оформлені в другій половині ХХ ст. нові конфесії, релігійні групи, духовні течії, церкви, в появі яких відбилися модерністські процеси в релігійній сфері, це – новітні релігії, неорелігії, нові релігійні течії, нові релігійні рухи.

     Серед численних неорелігій виділяють  неохристиянські, неоорієнталістські, неязичницькі та інші утворення.      Звернімося до неоязичництва. Відродження етнічних релігій зараз набуває все більшої та більшої популярності в світі. Так, в Англії звертаються до друїдізму та давньої традиції чаклунства, у Греції – до давньогрецької політеїстичної релігії, у Німеччині відроджують арійський рух, у США – рідні американські релігії індіанців, рух Вікка, Асатру тощо. Крім того, слід сказати про неоязичницькі рухи Литви та Латвії, які стали однією з найбільш активних і організованих сил у Європі. В Україні ж існують громади послідовників Л.Силенка, В.Шаяна, прихильників прадавніх дохристиянських вірувань українського народу.  

1. Поняття про неоязичництво

     Неоязичництво - сукупність сучасних течій, що закликають до відновлення язичницьких уявлень, культів та обрядів.

     Неоязичництво, чи нативізм (від лат. nativus — рідний, природний) — це реконструкція дохристиянських політеїстичних вірувань.

     Неоязичництво – це релігія, сконструйована в основному  в 70-і – 90-і роки на основі вірувань, пантеону божеств, символів, практик  та інших елементів древніх релігій [4, с. 89].

     У західних (північно-американських) дослідженнях неоязичництво найчастіше кваліфікується як релігія (сектантський рух, релігійний напрямок), близький до сатанізму чи близький до нього.

     Досить  поширене змішування неоязичництва  із сатанізмом і в християнських  фундаменталістів. Неоязичництво, з  одного боку, визнається рухом самостійним, але, з іншого боку, що має загальні формальні ознаки і точки дотику із сатанізмом.

     Узагалі, у західних дослідженнях класифікація релігійних культів дуже нечітка  і навіть хаотична, що, ймовірно, обумовлено об'єктивною причиною: немає критеріїв  оцінки релігійних об'єднань ні з формальної, ні зі змістовної точок зору.

     Дехто схильний сатанізм включати в число  язичницьких груп. Велика частина  неоязичників заперечує зв'язок із сатанізмом з тієї причини, що сатаністи  не визнають існування божеств, їхня релігія егоцентрична і вони нерідко  практикують чорну (приносячу шкоду) магію.

     Неоязичники ж звичайно вірять у Богиню (богинь) і Бога (богів), велику частину їхніх  ритуалів складає зцілювальна практика, і їм особливо заборонено відправляти  чорну магію.

     Найпоширеніша думка говорить, що неоязичники –  не більш ніж самостійні групи  віруючих [4, с. 95].

     Говорячи  про слов'янське неоязичництво, то слов'янський  нативізм (чи неоязичництво) — це реконструкція  дохристиянських язичницьких вірувань древніх слов'ян, повернення до боговшанування Перуна, Велеса, Макоші та ін. на основі деяких історичних відомостей та власних уявлень із запозиченням з вчень і обрядів політеїстичних вірувань інших народів і оккультизму [2, с. 374]. 

2. Основні напрямки  та течії неоязичництва

     У сучасному неоязичництві можна  позначити чотири взаємопроникаючі напрямки:

     1. народно-побутовий,

     2. етнічний,

     3. екологічний,

     4. націоналістичний.

     Народно-побутове язичництво переважає в сільській  місцевості і складає набір марновірств (віра в прикмети, гадання й окультно-магічні  впливи (пристріт, псування, вирок) і  спрощений набір уявлень про  потойбічний світ (домовики, упирі, русалки й ін.). Воно найчастіше переплітається зі світоглядом тієї релігії, яка  традиційна для даної місцевості, будь то іслам чи православ'я, але  може і включатися як органічна складова в місцевий етнічний культ.

     Етнічне язичництво — це політеїстичні культи, які мають глибокі історичні  корені. Їхньою відмінною рисою є  автохтонність і цілісність світогляду. Такими, наприклад, є шаманські культи корінних народів Сибіру і Далекого Сходу.

     Екологічний язичницький напрямок: організаціям, які відносяться до них, характерний окультний, синкретичний, квазіетнічний політеїстичний світогляд з ідеологією екологізму. До таких відносяться громади, які входять у «Коло Язичницької Традиції».

     Націоналістичний напрямок включає релігійні і політичні організації, які мають синкретичний, квазіетнічний, політеїстичний світогляд з ідеологією націоналізму. До перших, наприклад, відносяться громади «Союзу Слов'янських Громад» і «Древньоправославна церква Інглінгів». До других — організації від націоналістичних неоязичних партій («Партія Духовного Ведичного Соціалізму») [7, с. 31].

     Неоязичництво (рідновірство) в Україні представлено течіями Рідної віри, РУНвіри, Ладовіри, Ягновіри, орантійців, Собору Рідної української віри, Великого Вогню та ін., всього близько 77 громад. Для всіх них притаманна ідея відродження праслов’янських вірувань, які вважаються єдино автентичними для українця. Неоязичницькі громади діють в інших країнах де компактно проживають українці. Неоязичників можна поділити на дві категорії: ті, які зберегли вірність пантеїзму, і ті, які сповідують монотеїзм на основі модернізації витокового українського язичництва. Як правило, цю течію сприймає частина національно орієнтованої інтелігенції, котра розглядає відродження язичництва як домінанту відродження українства.             Рідна віра – неоязичницький напрям, започаткований у 1934р. професором В. Шаян. Максимально зберігаючи язичницьку обрядовість „Рідна віра” підпорядковує своє вчення вдосконаленню людської особистості, піднесенню її національної свідомості. Ґрунтується на язичницькому розумінні Бога як багато проявної сутності, що реально постає у вигляді багатьох імен богів. Українські рідновіри використовують автентичні язичницькі молитви і співи, мають свої вчення „Воловик” та „Православ”, обрядовий календар „Коло Свароже”.    РУНвіра (Рідна Українська Національна віра) – одна із форм сучасної релігії українців. Засновник – Лев Силенко, якого віруючі вшановують як посланого самим Богом Вчителя і Пророка. Силенко пропонує нову монотеїстичну систему поглядів на світ, згідно якої Бог українців – Дажбог, який є свідомістю світу, вічною енергією, святою правдою. Християнство у Силенка – релігія рабів, яка спричинила гірку долю колонізованої країни, яку мала Україна протягом століть. РУНвісти не визнають зображення Дажбога, символом віри є Тризуб на сонячному диску, наявні свої обряди вінчання, освячення дитини, поховання, специфічні молитви і свята. Основні заповіді РУНвіри орієнтують своїх прибічників жити і діяти заради добра Вітчизни, любити і розуміти Бога по-рідному, обороняти скарби свого народу, шанувати духовність своїх предків; викладені у Святому Писанні РУНвіри – „Мага Віра” й катехізисі „Повчання. Пісні. Молитви”. Основна культова споруда – собор святої Матері України – в США. В Україні зареєстровано 49 громад. Запорізька громада видає часопис „Світло Оріяни”.   Собор Рідної української віри – виник в 1994р. на Вінниччині. Послідовники Собору признають Силенна и Шаяна своїми попередниками, але вважають що ті не змогли відродити „Рідну віру”. Їхні праці, доповнюючи одна одну, в сукупності утворюють цілісне віровчення, поєднати і поширити яке і покликаний Собор Рідної віри. Така його місія зумовлена тим, що Поділля – серце України – оскільки саме тут найдовше Болохівські князі до 1620р. боронили рідну віру. Також, на березі річки Буг була головна святиня скіфів – Ескамній (Божа дорога), було віднайдено збруцького Святовита, найдавніший символ Дажбога – Тризуб. В Україні діє 5 громад цієї течії, які толерантно ставляться до інших рідновірських громад. Ладовіра – неоязичницька течія, ідейно оформлена у працях О.Шокала та Ю.Шилова. В основі її лежить концепція українського світу як духовно-природної та геоетнічної цілісності. Ладовірство – політеїстично-монотеїстична релігія, в якій разом з вірою у Всеєдиного Духа Світла – Оря – існує віра в інших богів і богинь, які іманентні світу. Засобом гармонізації людського життя з ритмами космічної енергії тут виступають спеціальні обряди. Небесним і земним тотемом – першопредком України, згідно з Ладовірством, є журавель і явір. Організаційно Ладовіри в Україні не об’єднані, частина з них – незалежні, інші відвідують які-небудь неоязичницькі громади [6, с. 47]. 

3. Історія світового  та слов’янського  неоязичництва

     Нативістський (неоязичницький) рух як у нас, так  і в іншому світі розпочався як реакція на розмивання національної ідентичності в умовах сучасного  світопорядку.

     Внаслідок широкого розповсюдження творів всесвітньовідомого психолога Юнга в англійських  перекладах на початку 1960-х рр., відкрите захоплення їх автора міфологією, парапсихологічними феноменами, астрологією, алхімією та містичним й релігійним досвідом усіх можливих типів зробило його джерелом натхнення та підтвердження  власної правоти для представників  неоязичницьких релігійних рухів, які  почали поширюватися в Європі й у  Північній Америці саме в цей  період. Ці новітні духовні шукачі гостро усвідомлювали власний аутсайдерський статус, і тому з радістю проголосили  Юнга своїм пророком. Його слава  як відомого психіатра, лікаря, філософа, співпрацівника Фрейда допомагала їм у легітимації власних рухів.

     Мабуть  найбільш іронічним і потенційно небезпечнішим прикладом зв’язку  між юнгізмом та неоязичництвом виявилася  та видатна роль, яку юнгівські  твори зіграли у відродженні  “Релігії германців” або нордичного язичництва в Європі, Англії та Північній  Америці. Даний феномен, принаймні  в тому вигляді, якого він набув  наприкінці 1970-х рр., був задокументований у відомій статті Стефана Флауерза. Згідно з Флауерзом “багато з  їхніх ідей взято з найновітніших  наукових досліджень стосовно давньогерманської  релігії та традиційних релігій  в цілому, так само, як і з психологічних  теорій К.Г.Юнга. Поняття архетипів  та колективного несвідомого надзвичайно  сильно вплинули на формування ідеології  неогерманської релігії…. Божества у  релігії Асатру/Одіна розглядаються  не як автономні, трансцендентальні  істоти, а, скоріше, як зразкові моделі свідомості або архетипи, які слугують патернами для людського розвитку”

Корені  слов'янського неязичницького руху в  країнах СНД лежать у колах  дисидентів (самвидавський журнал «Віче» (70-і рр.), Костянтин Васильєв, Анатолій Іванов (Скуратов), Валерій Ємельянов, дисидент Олексій Добровольський (Доброслав)), у середовищі яких воно стало у свій час однією з форм ідеологічного протесту проти комуністичного режиму. Саме тоді нативізм набув націоналістичний, фашистський тон [1, с. 242].

     Нові  язичники ненавиділи євреїв, християнство (іудео-християнство) і комунізм рівною мірою, два останніх представлялися частинами масонської єврейської змови  проти росіян та інших слов'ян. Націоналістичні  ідеї і зараз зберігають пріоритетний вплив серед ідеологій більшості  слов'янських неоязичних організацій, не говорячи про те, що по частині  ненависті до християнства вони гідні  називатися нащадками тих древніх, котрих вони вважають своїми предками.

     Початок 90-х рр. — час швидкого росту  груп неоязичників. Неоязичництво і  по цю пору у своїх найбільш активних організаційних формах (клуби історичної реконструкції, громади і культурні  центри, партії й общинні об'єднання) — міське явище, що розвивається в  інтелігентській, переважно природничо-науковому  освітньому середовищі.

     Друга половина 90-х ознаменована спробами ряду активних діячів об'єднати розрізнені неязичницькі громади, тому що кінцевого  результату — створення «релігійної  слов'янської конфесії» (очевидно, мається  на увазі конфесія в рамках загальносвітової язичної релігії), здавалося, можна  досягти тільки через союзи й  активні спільні дії в плані  відродження і пропаганди язичництва, інакше організаціям грозило подальше животіння у виді клубів по інтересах. Час показав, що відсутність єдності  сталася бар'єром для розвитку нативізму [3, с. 44]. 

4. Сучасне українське  неоязичництво

     Сучасні українські неоязичницькі утворення  намагаються триматися осторонь від сатаністів та інших напіврелігійних  містичних культів. Відрізняються  вони і від “традиціоналістських”  напіврелігійних зібранівок та “еруанців”.

     По  суті, неоязичництво утворилося на межі треш-руху, пізнього панку та різношерстої андеґраундських груп. Прикладом  неоязичницького утворення є  київський клуб “Відродження віри”, який виник 1994 року (лідери Ю.Данилович, А.Тарковенко та Р.Сирінський).

     Основою світогляду членів клубу став “віталізм”, вчення про святість життя. Метою  кожної людини є самореалізація, тому язичницький віталізм, притаманний  первісним людям, на думку неоязичників, найбільш адекватний меті існування  людства.

     Віталізм, в їхньому розумінні, полягає  у відкритому сприйнятті світу в  усіх його виявах, оптимістичному ставленні  додійсності та отриманні насолоди від життя. Бог — це сутність усього сущого, розмита в світі та виявлена через Життя. Гаслом “Відродження віри” стала філософська теза Г. Сковороди: “Відкрити свою сутність та жити за нею — ось основа щастя”. Протягом 1994–1996 рр. клуб складав відчутну конкуренцію київським сатаністам [8, с. 56].

     Спроби  поширення синтетичного неоязичництва  мали місце і в інших містах. Зокрема, відомо про створення напіврелігійного культу, в основі “прогрузок” якого  лежала концепція К.Кастанеди.