Релігії античного світу

РЕЛІГІЇ АНТИЧНОГО СВІТУ

Релігія Еллади

Колискою європейської цивілізації вважається Еллада. Вона охоплювала південь Балканського півострова, ост­рови Егейського моря і західне узбережжя Малої Азії. Пізніше до неї увійшли численні колонії навколо цих те­риторій. Заселення Еллади почалося майже 100 тис. років тому.

соціально-економічні та історичні умови виникнення

Англійський археолог А.Еванс (1851 — 1943) відкрив на о.Крит найдавнішу європейську культуру — критську, або мінойську (за ім'ям міфічного царя Міноса).

Критська культура, яку представляли ранні рабовлас­ницькі держави Кнос, Фест та інші, досягла значного роз­витку в XX—XV ст. до н.е. Це теократичні монархії, в яких Цар був і верховним жерцем. Управління державою і управленія релігійного культу становили єдиний процес. Мінойці (так умовно називають населення цих дер­жав) поклонялися великій богині-матері людей і тварин та оогові-бику, що уособлював руйнівні сили природи, їм цар-жрець приносив жертви в палаці, що одночасно був житлом і храмом.

Наприкінці XV — на початку XIV ст. до н.е. на о.Крит вторглися греки (ахейці) і зруйнували мінойську циві­лізацію.

Ще одним центром давньогрецької цивілізації була мікенська культура (1700—1200 р. до н.е.), створена греками-ахейцями, які прийшли на Балкани з долини Дунаю. Злившись з місцевим населенням, вони утворили нові культові ареали. Розкопки в Мікенах та в інших місцях Греції свідчать, що то був войовничий народ, засновник могутньої держави, яка розквітла в XV—XIII ст. до н.е. Існували й інші ахейські держави, що вели між собою без­перервні війни.

Давні греки обожнювали природу. За їх уявленнями, у струмках жили наяди, в гаях — німфи, дріади і сатири, в скелях — ореади, в морях — нереїди і тритони, на небі — зірки і боги вищого рангу. Деяких рабів вони передавали начебто у власність богам. Існувало там і щось подібне до храмового господарства, колективна релігійна власність. Склався чималий пантеон богів: Зевс, Гера, Посейдон, Афіна, Артеміда.

Архаїчний етап в історії Давньої Греції тривав з VIII до VI ст. до н.е. В цей час давні греки колонізують північне узбережжя Егейського моря, узбережжя Чорного моря, південь Апеннінського півострова і навіть проникають на африканське узбережжя Середземного моря. Це активізу­вало розвиток ремісництва, землеробства, торгівлі. У VIII ст. до н.е. тут утвердився полісний лад, виникли міста-держави з розвинутими товарно-грошовими відно­синами. З усіх полісів найрозвинутішими були Афінська і Спартанська держави.

Народ Афінської держави складався з чотирьох філ (племен). Кожна філа поділялася на три фратрії, а кожна фратрія на тридцять родів. Плем'я і рід були органами уп­равління і релігійними общинами. Функції фратрії обме­жувались шлюбами і реєстрацією народжень. Суспільне життя в полісах стає організованішим, у них формуються правові відносини.

У 621 р. до н.е. давньогрецький мислитель Драконт письмово зафіксував норми звичаєвого права в Афінах, яке дещо обмежувало інтереси аристократії, захищаючи простолюд. За цими законами було лише одне покарання — на горло. Тому вислів "драконтові закони" став кри­латим.

Відання релігійними справами остаточно переходило до держави, всі жителі мусили поклонятися богам і визна­ним героям. Центром релігійного життя і надалі залиша­лися рід і фратрія.

Згодом цар Солон (між 640 — прибл. 559 до н.е.), який у 594 р. до н.е. ліквідував боргове рабство, ввів єдині для всієї країни міри ваги і гроші, встановив свободу заповітів. Солон дбав про економічну незалежність країни і розви­ток ремесел. Залежно від майнового стану суспільство поділялося на чотири класи, які володіли виборчим пра­вом. Однак представники найбіднішого класу (фети) не могли обіймати державні посади.

Цар Клісфен (між 509 і 507 до н.е.) ліквідував племінні філи й створив територіальні: кожна філа поділялася на десять демів, кі мали окремі храми із жерцями. Храм філи був Державною власністю, її релігійними справами керува­ла держава. Так утворилася державна релігія. Влада жерця була відокремленою від влади воєначальника, судді й адміністратора.

Інакше розвивалася Спарта, розташована у південній частині Пелопоннесу. Це був аграрний поліс. На землі працювали лише ілоти (раби), торгівлею і ремеслом зай­малися періски (вільні люди), а громадяни Спарти — ли­ше військовою справою. Це була держава воїнів, влада у кій належала військовій аристократії. Спартанське релігійне життя було схоже на афінське.

Релігія Давньої Греції зберігала численний пантеон го­мерівських олімпійських богів, інколи змінюючи їх ієрархію.

Ще в IV ст. до й.е. греки запозичили у фінікійців семітський алфавіт. У VIII ст. до н.е. Гомером були напи­сані "Іліада" та "Одіссея", в яких зображено розгорнуту картину давньогрецького життя, в тому числі й релігійні уявлення. Світ, за Гомером, заселений богами й людьми. Вони мають багато спільною між собою, але боги неви­димі. Люди споживають плоди землі, а боги — нектар, ам­брозію (їжа, яка надавала вічної юності й краси), люди смертні, а боги безсмертні.

Суспільство часів Гомера ще не сповідувало ідеї по­тойбічного існування. Померлі предки, за тодішніми уяв­леннями, продовжують своє існування в підземному

царстві, й лише деякі з них, за волею богів, одержують без­смертя.

Давньогрецька релігія звеличувала фізичну працю. То­му так багато богів є покровителями різних видів діяль­ності: Артеміда наглядала за полюванням, Гермес, Апол­лон і Пан — за скотарством, Деметра дбала про землероб­ство, Діоніс — про виноградарство, Афіна Паллада — про ремісництво, Гефест — допомагав ковалям, Гермес — тор­говцям тощо. Розумова, мистецька праця теж мали своїх покровителів.

Значним, тісно пов'язаним з релігією культурним яви­щем були спортивні ігри, головні серед них — олімпійські. Перші було влаштовано в 776 р. до н.е. на честь Зевса Олімпійського. Вони прославляли фізичні якості людини, заохочували фізичний розвиток, який потрібен був арис­тократії для панування над рабами і утвердження власної соціальної значущості.

Міфологія давньої греції

Давньогрецька міфологія — одне з найяскравіших явищ світової цивілізації. Вона постала ще в період матріархату, увібравши в себе анімістичні та фетишистські уявлення. Міфологічне було обґрунтовано культ предків і тотемізм. Релігія давніх греків почалася з міфів, а досягла своєї довершеності в олімпійській міфології. Це грецька міфологія періоду патріархату. Олімпійський пантеон очо­лює "батько всіх богів і людей" Зевс. Він живе на горі Олімп, усі боги підлеглі йому. Олімпійські боги антропо­морфні — фізично тотожні людям, наділені людськими якостями: їдять, п'ють, сваряться, миряться, народжують­ся, вмирають. Поруч з ними — значна кількість міфічних героїв — приборкувачів чудовиськ, які шкодили людям. Антропоморфізм давньогрецької міфології свідчив про усвідомлення людьми свого місця у світі, посилення їх влади над природою. Згодом антропоморфні грецькі боги дедалі більше уособлювали абстрактні сили природи та суспільства.

В елліністичній літературі, а потім і в римському епосі міфологія крім релігійного набуває й літературно-мис­тецького значення, прислужившись митцям різних часів у творенні алегорій, метафор, мотивів, образів тощо. Але головною є її релігієтворча роль: вона стає основою уявлень, зумовлює фетишизм і магію давньогрецької релігії.

Виховані на суворому дотриманні законів і норм, греки ретельно ставилися до культових положень. Великого зна­чення надавали культові бога сонця, світла, мудрості й мис­тецтва Аполлона; йому було присвячене святилище в Дельфах. Дельфійські жреці й оракули Аполлона користувалися незаперечним авторитетом, втручалися в державні справи.

Розвиток господарства, стабілізація суспільного життя надавали особливого значення культові Деметри — богині родючості, землеробства й законодавства, їй було присвя­чене святилище в м.Елевсинії поблизу Афін, де тра­диційно відбувалися містерії — таємничі обряди з участю лише "посвячених". Першим ступенем посвячення були пісні й танці вночі під час свята Великих Елевсиній. На другому ступені у святилищі виконували драматичну вис­таву про викрадення богом підземного царства Ашом доч­ки Деметри — Персефони (Кори), яка стала дружиною Аїда. Щовесни вона поверталася до матері, а потім знов — до підземного царства. Це була символізація вмираючого і проростаючого зерна, споконвічного акту родючості, таїнства вічного життя. Посвячені в культ Деметри, вважа­лось, здобували право на вічне життя після смерті. При цьому практичні греки не забували й про вимоги благочес­тивого, добродійного життя. До елевсинських містерій не допускали, наприклад, тих, хто пролив чиюсь кров. Зго­дом Великі Елевсинії було визнано загальнодержавним святом.

У давню епоху істотних змін зазнав культ Діоніса — бо­га рослинності, виноградарства, кий нарівні з Аполлоном уособлював ідею безсмертя людської душі.

З культом Діоніса і Деметри пов'язана релігійно-філо­софська течія орфізм, яку, начебто, заснував міфічний співець Орфей, син бога річок Еагра і музи Калліопи. Міф розповідає про смерть його дружини Евридики, яку вку­сив змій. Прагнучи повернути її до життя, Орфей спустив­ся у підземне царство і грою на кіфарі та співом зачарував стража підземного царства Кербера і дружину Аїда Персе-фону. Орфею було дозволено забрати Евридику із собою, але, ведучи її, він не мав права озиратися назад. Однак цікавість переважила, Орфей озирнувся (чи не на красуню Персефону?) і втратив Евридику. Та він здобув знання про душу. Орфей розповів людям, що душа є началом добра, частиною божества, а тіло — таємницею душі. Після

звільнення душі з мертвого тіла вона продовжує існувати, перевтілюється. Орфею навіть приписують учення про ме­темпсихоз — переселення душі з одного тіла в інше. Пізніше воно було сприйняте філософами (піфагорійцями, неоплатоніками) і християнськими богословами.

Антична міфологія перебувала у певних зв'язках з філософією та наукою загалом. Жрецтво не вважалося соціальною групою, не було кастовим. Раціональне мис­лення, що визначало тогочасну культуру, було властиве релігійній думці та міфології. Це стало передумовою оригінального поєднання космогонічних і теогонічних уявлень, за ким ототожнювалось народження космосу і богів. Творцем усього був бог Хронос: він з хаосу й ефіру створив срібне яйце, з якого вийшов бог Діоніс (Ерос). Діоніс породив Ніч, Землю і Небо. Земля і Небо породи­ли Океан, Фетіду (одну з морських німф), Крона і Рея. Син Крона Зевс домігся влади над усіма богами і людьми, поглинув Діоніса, увібравши його силу. Але богиня Персефона народила від Зевса нового бога вина і радості — теж Діоніса. Так боги народжуються і переходять один в іншого, а з розвитком Космосу розвивається божествен­ний пантеон. Безумовно, в цьому чимало суперечностей. Адже цей міф, приписаний Орфею, творився в різних місцях, у різний час, доповнювався й уточнювався, наби­раючи фантастичних елементів. Він відобразив істотну ри­су мислення давніх греків, які уявляли світ таким, шо роз­вивається, змінюється за певними законами. Вони шука­ли вихідні засади існуючого світу, що згодом виявилося у філософській школі мілетців: Фалеса (прибл. 625—547 до н.е.), Анаксімандура (прибл. 610—546 до н.е.), Анаксімена (прибл. 585—525 до н.е.), Геракліта з Ефеса (прибл. 570— 475 до н.е.), Піфагора (прибл. 570—500 до н.е.). Філо­софське, наукове і релігійне мислення то протидіяли одне одному, то взаємодоповнювалися. Це був єдиний потік ду­ховного розвитку, кристалізований у багатій духовній культурі давніх греків.

релігійний культ давніх греків

Антропоморфне уявлення греків про своїх богів зумов­лювало відповідне ставлення до них. Приносячи богові жертву, греки висловлювали свої сподівання на конкретну допомогу, пораду, гарантію на майбутнє. Жерці були   більше адміністраторами, ніж священиками, доглядали за храмами, організовували релігійні зібрання, процесії, це­ремонії, розшифровували передбачення, ворожіння. Жер­цями були окремі державні особи (архонти), а також осо­би, обрані на певний термін.

Особливий елемент давньогрецького релігійного куль­ту — храми, найдавніші з яких збудовано в XII ст. до н.е. Вони вважалися пристановищем богів, уособлених у скульптурах. Спочатку за храми правили звичайні житлові будинки. Потім 'їх спеціально будували у місцях тра­диційного поклоніння богам — на гірських вершинах, біля священних дерев і джерел, у священних гаях і дібровах. Храми споряджали усім необхідним для бога; вогнище ма­ло форму вівтаря; для зберігання начиння і посуду відво­дили невелике приміщення — опістодом ("задня кімна­та"); у передній частині були сіни — пронаос, у цент­ральній (наос чи целла) — колони, кі згодом з'явилися і на фасаді. Так виник тип храму з колонами біля входу — простиль; з колонами з тильного боку — амфіпростиль, з колонами з обох боків — периптер, із двома рядами ко­лон   диптер. Спорудження храмів з колонами і статуями стимулювало розвиток архітектури та скульптури, які ста­ли провідними у давноьогрецькому мистецтві й надовго окреслили тенденції розвитку мистецтва Європи загалом.

Для давніх греків храм був не тільки культовою, а й важливою громадською спорудою. У ньому зберігали дер­жавні та приватні гроші, коштовності, твори мистецтва, документи, архіви. На кам'яних плитах викарбовували тексти законів, фіксували видатні події. В храмах і поруч з ними відбувались народні зібрання, оголошували рішення царів, архонтів (вищих службових осіб). Храм був певним політичним символом. Тому архітектурі приділяли велику увагу. Серед семи чудес світу є і споруди релігійного при­значення — храм Артеміди Ефеської, статуя Зевса Олімпійського та Колоса Родоського.

V і IV століття до н.е. — період класичної Греції. Го­ловні події розгортаються на території Аттики (гр. — узбе­режна країна). Щедро обдарована природою, населена енергійним, працелюбним, розумним і хоробрим народом, Аттика стає центром економічного, політичного і культур­ного життя Греції, а її столиця Афіни — центром усіх значних подій. Тому цей період ще звуть аттичним.

Значного розвитку набула в Афінах демократія. Влада належала Раді п'ятисот (буле), народному суду (гелії) та  народним зборам (еклесії), що свідчить про суверенітет народу. Релігія була під наглядом держави: нагляд за свя­щенним майном здійснювали архонти, які згодом посту­пилися своїм впливом стратегам (воєначальникам). Вони керували релігійними процесіями, жертвопринесеннями, спортивними змаганнями. Участь у релігійному культі для громадян була обов'язковою. Політичне безправ'я рабів і метеків (іноземців) автоматично позбавляло їх цієї участі.

За стратега Перікла з 460 до 429 pp. до н.е. (цей період вважають золотою епохою афінської демократії) вплив релігії був дуже вагомим. На Акрополі в 447—438 pp. до н.е. було зведено величний храм — Парфенон ("храм Діви"), в якому розмістили статую Афіни — покровитель­ки міста. На щиті Афіни скульптор Фідій зобразив себе і Перікла, за що був звинувачений у блюзнірстві, ув'язне­ний. На Акрополь вели мармурові сходи, храм прикраша­ли численні статуї. Проіснувавши всю античну епоху, в V ст. н.е. він став християнським храмом, у XV ст. — му­сульманською мечеттю; в 1687 р. був зруйнований ве­неціанцями. Дотепер збереглися його руїни. Майже одно­часно зі спорудженням Парфенону було перебудовано храм Деметри в Елевсиніях, зруйнований готами.

Наприкінці V ст. до н.е. суперництво Афін і Спарти спричинило тривалі міжусобні війни (Пелопоннеські війни 431—404 pp. до н.е.). Афіни зазнали в них поразки, але й Спарта не стала гегемоном. Війна загострила соціальні суперечності, послабила демократію й полісну мораль. Релігія давніх греків не вберегла їх від кривавих зіткнень, хоч сторони, що воювали, мали спільних богів і спільні храми.

З цього почалася затяжна криза давньогрецького поліса: військові сутички і війни, перевороти і деспотії. А на Сході тим часом виникла Перська імперія. З IV ст. до н.е. серед грецьких держав відбувається піднесення Ма­кедонії, яка стала панувати в Греції. В 334 р. до н.е. Алек­сандр Македонський розпочав свій похід в Азію, сформу­вавши могутню імперію, яка розпалася після його смерті (323 до н.е.).

Азіатський похід Александра Македонського помітно вплинув на розвиток світової цивілізації. Слідом за військом у підкорені країни йшли філософи, історики, природознавці, жреці. Александр не протидіяв культурі, релігії завойованих країн, брав участь у їх культах, дбав про обожнення своєї особи в них, мріяв про формування греко-перської народності. Столицею нової держави обрав Вавилон. Там мав бути і головний храм. Але здійснити ці задуми йому не вдалося. Для таких справ потрібні століття, особливий соціальний прошарок, який був би рушієм цих процесів. І все ж походи Александра Маке­донського дали могутній поштовх зближенню культур і релігій античного світу і Близького Сходу.

Після Александра Македонського настала епоха еллінізму — період від його смерті до встановлення геге­монії Риму. Саме тоді відбувається занепад Греції та Ма­кедонії.

У III ст. до н.е. на заході від Еллади сформувалося но­ве державне об'єднання — Римська республіка, яка внаслідок загарбницьких та громадянських війн перетво­рила Македонію на свою провінцію, а згодом перебрала владу над усією Грецією.

Історія релігії елліністичної епохи має свої особли­вості. Це період релігійної терпимості. Культи східних бо­жеств поширюються в Греції, а грецькі боги знаходять но­вих прихильників на Сході. Грецька міфологія стає загаль­новизнаною, набуваючи національного забарвлення в Малій Азії, Східному Середземномор'ї, Єгипті, Дворіччі.

Відбувається пожвавлення місцевих культів, місцеві боги одержують імена загальновідомих з додаванням до них місцевих елементів. Це засвідчує об'єктивну не­обхідність релігійного синкретизму в процесі зміцнення зв'язків між народами.

В елліністичний період активніше поширювалися міфи про богів-рятівників, які звільняють людей від тягаря смерті чи дають надію на потойбічне спасіння, — Осіріса, Діоніса, Аттіса. Водночас більшою пошаною стала корис­туватись богиня Тіхе (Доля), що свідчило про нерівно­правність у суспільстві, невизначеність у баченні людьми свого майбутнього. Відчутнішим став взаємозв'язок ре­лігійної свідомості та інших форм духовного життя суспільства.

Релігія давніх греків значною мірою живилася надбан­нями давньогрецьких науки і мистецтва, що чітко просте­жується у Дворіччі та Єгипті. Математична праця "Нача­ла" Евкліда (450 — прибл. 380 до н.е.) і астрономічний трактат "Альмагест" Птоломея (II ст. н.е.) започаткували нову епоху в розвитку науки. А давньогрецьке мистецтво дотепер вважають одним з най унікальніших в історії люд­ства.

Давньоримська релігія

Початок цивілізації на Апеннінському півострові по­в'язують із заснуванням Риму (753 до н.е.). Суспільство Давнього Риму складалося з трьох триб (племен) — лати­нян, сабінян і етрусків. У кожній трибі було десять курій, а в курії — десять родів, які складалися з родин. Кожна курія мала спільні землю, божества, обряди. Члени курії збирались у "священному місці" (де було вогнище), при­носили жертву своєму богові та здійснювали культову тра­пезу. Виконував релігійні церемонії куріон (військовий керівник курії).

Рід очолював "патер фаміліас", він мав необмежену владу над життям і смертю будь-кого з роду. Члени роду, які брали участь у куріальних зборах, звалися патриціями, вони були повноправними громадянами. Крім них, у римському суспільстві були ще вільні, але без політичних прав плебеї, можливо, вихідці із сусідніх общин. Існувала й численна група рабів.

Римляни поклонялися Юпітеру — богові неба, світла, володарю погоди і дощу, носію перемоги; Юноні — дру­жині Юпітера; Мінерві — богині родючості, покрови­тельці мирної праці й ремесел, наук і мудрості, медицини й мистецтва; Марсу — богові війни. Вірили вони і в чис­ленних дрібних божеств, духів, часто вдавалися до во­рожіння і магічних дій.

Поступово відбувалося злиття культів курій і триб у більш-менш єдину релігію міста-держави. Особлива заслу­га у формуванні початкової давньоримської релігії нале­жить другому із семи царів Риму — Нумі Помпілієві, яко­го вважають його засновником. Давньоримський історик Тіт Лівій у своїй "Історії від заснування Риму" зазначає, що Нума Помлілій, одержавши владу, вирішив встанови­ти у місті порядки, згідно з правом і законами, їх автори­тет мав забезпечуватися страхом перед богами.

Нума Помпілій встановив посаду верховного жерця бога Юпітера, оскільки цареві, який теж був верховним жерцем, доводилось часто залишати Рим, вирушаючи у походи. А кидати місто без верховного жерця не можна бу­ло. Верховний жрець мав двох помічників — жерців богів Марса і Квіріна. Цар встановив посаду понтифіка (члена найвищої жрецької колегії), якому доручив наглядати за жертвопринесеннями. Отже, Нума Помпілій започаткував процес упорядкування релігійного культу, формальний бік  якого згодом набув у давньоримській релігії виняткового значення.

Римляни старанно дотримувалися всіх обрядових норм. Вважалося, що найменше порушення їх могло роз­сердити божество. Всі заклинання, магічні формули, звер­нення і заклики до богів були чітко нормовані: не мен­ше — бо це зневага до бога, якому поклоняються; не більше — бо це зневага до інших богів. Потрібно було су­воро дотримуватися календаря поклонінь, а також врахо­вувати всі обставини поклоніння, жертвопринесення (сприяють вони йому чи ні). Жрецтво мало певну спеціалізацію: жреці-фламіни обслуговували якогось од­ного бога; жреці-авгури ворожили, беручи за основу ха­рактер польоту птахів; жреці-гарусники ворожили на нут­рощах тварин; жреці-весталки доглядали вогнище в храмі богині Вести. Всіх їх обирали, їхню працю не оплачували, проте вони мали значний вплив у суспільстві.

РЕЛІГІЯ РЕСПУБЛІКАНСЬКОГО РИМУ

Республіканський період в історії Давнього Риму (кінець V ст. до н.е. — ЗО р. до н.е.) характеризувався піднесенням могутності держави. У межах цього історич­ного періоду майже два з половиною століття точилася бо­ротьба плебеїв з патриціями, ка завершилася поділом суспільства на кілька станів: сенаторський (нобілітет); вершники (багаті громадяни, які служили в кінноті й були основою римського війська); міський (люмпен-проле­таріат) і сільський (дрібні й середні землевласники) — плебс. Значну частину населення становили раби, кількість яких збільшувалася за рахунок поневоленого на­селення.

Усі державні справи вирішували коміції (народні збо­ри), сенат (державна рада) і посадові виборні особи (магістратура). До неї належали: консули (найвищі ви­борні особи); претори (помічники, заступники консула, згодом — вищі урядові особи); цензори (особи, що відали проведенням цензу — оцінки Майна громадян, стежили за їх поведінкою та політичною благонадійністю); едили (стежили за громадськими спорудами, храмами, постачан­ням міст продовольством, громадським порядком); квес­тори (відали фінансовими та судовими справами); народні трибуни (охороняли права плебеїв від посягання патриціїв); в особливих ситуаціях — диктатори. За певних умов на ці посади могли бути обрані й плебеї. Отже, Давній Рим був аристократичною демократичною рес­публікою. Щоправда, демократія була не для всіх.

Політична історія Римської республіки була буремною, що позначилося на розвитку і функціонуванні в суспільстві релігії. Республіканський Рим успадкував дав­ню релігію царської епохи. Але вона не могла встояти пе­ред впливом еллінської культури, і вже в III ст. до н.е. по­чалася її еллінізація, в римську релігію прийшли грецькі культи. Грецькі боги Деметра, Діоніс, Кора, Меркурій ста­ли римськими Церерою, Лібером, Гермесом, культ бога-цілителя Ескулапа — культом Асклепія тощо.

На початку II ст. до н.е. остаточно склався культ 12 го­ловних богів: Юпітера та Юнони, Нептуна і Мінерви, Марса і Венери, Аполлона і Діани, Вулкана і Вести, Мер­курія і Церери. Всі вони мали відповідних богів у грецько­му пантеоні. Були встановлені ритуальні трапези богів. На центральному місці Рима, де відбувалися збори громадян і всі державні події, — Форумі — було встановлено антро­поморфні статуї богів. Усі релігійні справи вирішував се­нат.

Наприкінці 2-ї Пунічної війни з Карфагеном (218—201 до н.е.) в Римі поширився східний культ Кібели, оскільки там з'явилися його прихильники зі Сходу. Стали поклоня­тися Кібелі й римляни. В 194 р. до н.е. на честь Кібели бу­ло засновано Мегалезійські ігри.

Давньоримська держава майже постійно вела загарб­ницькі війни, завоювавши до кінця III ст. до н.е. всі італійські землі, підкоривши Карфаген, Македонію і Ма­лу Азію. У II—І ст. до н.е. римляни вже були на південно­му узбережжі нинішньої Франції, завоювали східне узбе­режжя Середземного моря, підкорили нові землі в Малій Азії (Віфінтію, Понт, Фригію). В середині І ст. до н.е. за­хопили територію аж до Ла-Маншу. Тоді ж було завойо­вано землі на північ від Балкан та Єгипет.

До початку нової ери Давній Рим був світовою держа­вою. Римляни зверхньо ставилися до культур підкорених народів, вважаючи їх варварськими, але не рахуватися з ними не могли.

Релігія в цей час стала вкрай політизованою. Передусім вона задовольняла релігійні потреби громадян. Водночас була і зброєю в боротьбі за владу, що яскраво виявилося на завершальному етапі існування Римської республіки.

Правитель, прийшовши до влади, привласнював собі і верховенство у релігії, використовував її авторитет для закріплення своєї влади.

В середині II ст. до н.е. політична ситуація значно за­гострилася. Одне за одним спалахували повстання рабів, посилювався соціальний протест сільського плебсу, насе­лення провінцій. У сенатській верхівці загострилася бо­ротьба за владу. В І ст. до н.е. Рим охоплює громадянська війна, у 88 р. до н.е. вперше в його історії було запровад­жено військовий режим. Демократичні порядки поступа­ються місцем диктатурі. Зростання авторитету політично­го, військового діяча Гая Юлія Цезаря (100—44 до н.е.) після низки військових перемог привело його до одно­осібної влади. Сенат надав Цезарю довічну диктатуру, трибунську владу, звання "імператора", "отця вітчизни" тощо.

Римські імператори ставилися до богів, як до рівних: коли буря знищила флот Юлія Цезаря, він начебто вигук­нув, що і всупереч Нептуну досягне перемоги, і на най­ближчих святкуваннях усунув з урочистої процесії статую цього бога. Ще домагаючись влади, Юлій Цезар підкрес­лював свою причетність до богів. Виголошуючи промову на похованні своєї тітки Юлії, він заявив, що його рід схо­дить по матері до царів, а по батькові — до безсмертних богів. Це було відвертим використанням релігії для досяг­нення політичних цілей і одночасним обґрунтуванням її політеїзму: потрібно було багато богів, щоб серед них ут­вердити і культ диктатора. Тому в Римській імперії при­родний процес розвитку релігії до монотеїзму був пригаль­мований.

релігія Римської імперії

Період існування Римської імперії починається з 27 р. до н.е. Після вбивства в 44 р. до н.е. Юлія Цезаря прибічниками республіки владу узурпував Октавіан (63— 14 до н.е.). З народження він мав ім'я Гай Октавіан Фурін, після усиновлення Юлієм Цезарем — Гай Юлій Цезар Ок­тавіан, з 40 р. до н.е. — Імператор Цезар, а з 27 р. до н.е. до його імені додавали "Август" ("звеличений богами", "рівний богам"). Він встановив принципат (зосередження влади в руках однієї особи, відверта диктатура рабовлас­ників із збереженням республіканських установ).

Август був помірковано-релігійним і марновірним, боявся грому і блискавки, вірив у сни й прикмети. Будучи консерватором, намагався відродити давньоримську релі­гію, відновлював старі й будував нові храми. Був він вер­ховним жерцем — великим понтифіком, авгуром (жерцем-птаховорожієм), членом колегії П'ятнадцяти (квінде-цемвірів), членом колегії Семи епулонів (організовували релігійні трапези), членом Арвальського братства (навесні обходили римську міську смугу з молитвами про врожай). До культу Юпітера він додав культ Венери, яку вважали праматір'ю роду Юліїв. Про ставлення Августа до своїх бо­жественних предків свідчить повідомлення Светонія: після здобуття Перузії "... він відібрав з тих, хто здався, триста чоловік усіх станів і біля олтаря на честь божественного Юлія перебив їх, як жертовну худобу". Август неприховано піклувався про культ свого "генія".

Задля зміцнення авторитету римських імператорів Ав­густ вніс поправки в римський юліанський календар: міся­цю секстилію дав своє ім'я ("август"), місяцю квінтилію — ім'я Юліїв ("іюль"). Свій культ поширював і в підлеглих країнах. У Єгипті його вважали фараоном і сином бога Сонця — Ра, на його честь було висвячено храм Кесаріон в Александра. Численні храми були присвячені Августу і в інших містах. Після його смерті в 14 р. н.е. владу успадку­вав Тіберій Клавдій Нерон (42 до н.е. — 37 н.е.), а сенат ухвалив спорудити Августу храм і встановити його культ.

У період принципату одна за одною змінювалися ди­настії. Останні десятиріччя перед новою ерою та її початок були сповнені насильств, жорстокості, вбивств, зрадництв, ненависті, переслідувань.

Давньоримська  релігія  безвідмовно  обслуговувала суспільство. Особливо розвинутими були її комунікативні риси. Римляни, сповідуючи демократичні принципи, п важали колегіальність не лише в управлінні державою, а у повсякденному житті. Релігія надавала їм можливо* для такого спілкування. Принесення жертв, наприклад, завжди  було  колективним.  Усі  релігійні,  громадянські, ділові,  побутові справи  вони  вирішували  відповідним] групами. Релігійні зібрання полегшували спілкування. То-1 му релігія органічно вписалася у спосіб римського життя, привчала до дисципліни і покори. У ній чітко був окрес­лений моральний аспект, вона піддавалась філософському тлумаченню. Обожнення імператора було головним у ній, а імператорська влада безпосередньо поширювалася на всі релігійні справи.

Поширеними були там і східні культи, особливо серед низів. Ці культи обіцяли їм потойбічне щасливе життя, що замовчувала римська міфологія. Користувалися пев­ною увагою східні культи й у вищих колах. У І ст. до н.е. особливо популярним був Аполлон Тіанський, якого вва­жали чи то філософом, чи то магом, чи просто шарлата­ном. Астрологія, магія, ворожіння мали неабияку попу­лярність. Вважали, що астрологія, попри свою сумнівність в деталях, істотна загалом, оскільки людиною і Всесвітом керують одні й ті самі об'єктивні закони.

Імператорська влада, намагаючись зберегти полі­теїстичну релігію, де їй відводилося чільне місце в широ­кому пантеоні, протистояла впливові східних культів. Але неможливо було зупинити природний процес релігійного взаємовпливу, і вже імператор Калігула (правив з 37 по 41 н.е.) споруджує богині Ісіді храм на Марсовому полі, де римляни споглядали релігійну драму вбивства Осіріса Се­том і його воскресіння. Спадкоємець Калігули Клавдій (41—54 до н.е.) звеличує фригійську Кібелу.

У II ст. н.е. в Римській імперії поширився мітраїзм. Прагматично мислячі римляни захоплювалися розмірко­вуваннями про добро і зло. Зло у них — наслідок не невдо­волення богів, а дії бога Аоімана. Мітраїстські містерії, що відбувалися таємно, були особливо привабливими. А за імператорів Діоклетіана і Максиміана культ Мітри став державним.

Серед східних культів постала й нова релігія, якій на­лежало велике майбутнє, — християнство. Зародилося во­но в першій половині І ст. н.е. в Палестині як одна із сект іудейської релігії. Поступово утвердилося в центрі імперії — Римі. Велику роль в цьому відіграв апостол Пав­ло. Процес поширення християнства в Римі був складний. Його то дозволяли, то забороняли, а християни піддавали­ся гонінням. Тим часом згасав вплив давньоримської релігії. Нарешті в 313 р. імператори Костянтин і Ліціній видали указ про офіційну рівність християнства з усіма іншими релігіями. У 324 р. його було оголошено держав­ною релігією Римської імперії. Відтоді почалося гоніння римської релігії: руйнували храми і святилища, розбивали статуї богів. Давньоримську релігію назвали язичництвом, тобто релігією "язиків" — народів, підлеглих Риму, оскільки християнство у провінції поширювалося не так швидко. Під гаслом боротьби з зичництвом ("поганст­вом") нищили античну культуру.

Але давньоримська релігія, як і вся культура Давнього Риму, залишила глибокий слід в історії світової циві­лізації, кий відчутний і нині.