Особливості самооцінки у дітей старшого дошкільного віку з вадами зору

І.І. Чеснокова пропонує розрізняти два рівні самопізнання. На першому  рівні суб'єкт співвідносить себе з іншими, відбувається зіставлення "Я" і "іншої людини". Основними  внутрішніми прийомами самопізнання служать самосприйняття і самоспостереження. На цьому рівні самопізнання складаються  одиничні образи самого себе і своєї  поведінки, як би прив'язані до конкретної ситуації. Дані образи багаті безпосереднім  чуттєвим змістом. У результаті формуються деякі відносно стійкі з боку уявлення про своє "Я", але ще немає цілісного, істинного розуміння себе, як правило, вже пов'язаного з поняттям про власні сутності. Цей рівень самопізнання є основним і єдиним на ранніх онтогенетичних ступенях розвитку людини приблизно до підліткового віку.

Для другого рівня самопізнання характерно співвіднесення знань про  себе в процесі аутокоммунікаціі, тобто в рамках "Я і Я", коли людина оперує вже готовими знаннями про себе. Провідними внутрішніми  прийомами даного рівня самопізнання є самоаналіз і само осмислення. На другому рівні поступово у  суб'єкта виникає узагальнений образ  свого "Я", який нібито сплавляється з одиничних конкретних образів "Я" в ході самосприйняття, самоспостереження  і самоаналізу. Через самопізнання людина приходить до певного знання про саму себе, тобто результатом  процесу самопізнання виступає цілісний Я-образ.

У змісті Я - образу виділяються  дві утворюючи: знання про ті загальні риси і характеристики, які об'єднують  суб'єкта з іншими людьми, - система  само ідентичності і знання, які  виділяють "Я" суб'єкта у порівнянні з іншими людьми, які надають суб'єкту відчуття унікальності.

Уявлення про себе багатопланові. Дослідники розрізняють кілька форм уявлень про себе, диференційованих або за сферою проявів людини («фізичне Я", "соціальне Я", "професійне Я", "сімейне Я", "моральне Я", "духовне Я" і т.д.) , або  на тимчасовому континуумі («Я в  минулому", "Я в сьогоденні", "Я в майбутньому"), або за якомусь іншою ознакою.

Уявлення про себе можуть бути як позитивними, так і негативними. Відокремити знання від оцінки, ставлення  до них украй важко, оскільки вони тісно взаємопов'язані. У більшості  досліджень збудливий і оцінний  компонент Я - концепції не поділяють, в такому випадку говорять про  емоційно-ціннісне само відношення. Однак  ряд експериментів переконливо  доводять, що само відношення і самооцінка не тотожні.

Оціночна підструктура - наявність критичної позиції  людини по відношенню до того, чим він  володіє, оцінка уявлень про себе з точки зору певної системи цінностей, тому самооцінка відповідає на питання: не що Я маю, а чого це коштує, що це означає (Л . В. Бороздіна). Самооцінювання - усвідомлення людиною, чим є для  неї те чи інше знання про себе, усвідомлення нею значущості для себе (відображення - ставлення до себе).

Результатом процесу самооцінювання є самооцінка - судження про значення або значимості своїх вчинків, здібностей, рис або особистості в цілому. Виділяються приватні самооцінки - оцінка будь-яких окремих сторін своєї  особистості або конкретних дій (наприклад, оцінка свого інтелектуального потенціалу або своїх успіхів  у професійній діяльності) і загальна (глобальна) самооцінка, яку іноді  називають самоповагою. Загальна самооцінка особистості - це не автономна, одномірна  змінна і не проста сума всіх приватних  самооцінок, а певний вид взаємозв'язку значущих самооцінок, тобто оцінка себе в найбільш значущих діяльностях, по відношенню до значущих мотивів. Таким  чином, за єдиної, інтегральної самооцінкою (самоповагою) постійно стоїть система  смислових утворень.

Таким чином поняття самосвідомості є досить багатогранним. Вивченням  даної проблеми займалися наступні вчені: Л.І. Божович, Л.В. Бороздіна, Л.С. Виготський, А.В. Захарова, Б.В. Зейгарник, А.Н. Леонтьєв, В.С, Мухіна, Є. Е.А. Серебрякова, А.Г. Спиркин, С.Л. Рубінштейн, І.І. Чеснокова, П.М. Якобсон, А. Адлер, Р. Бернс.  

1.2. Самооцінка  як компонент самосвідомості  в психології

Самооцінка - оцінка людиною  самого себе, своїх переваг і недоліків, можливостей, якостей, свого місця  серед інших людей. Це найбільш істотна  сторона самосвідомості особистості, що найчастіше вивчається в психології. За допомогою самооцінки відбувається регуляція поведінки особистості.

Самооцінка пов'язана  з однією з центральних потреб в самоствердженні, з прагненням людини знайти своє місце в житті, затвердити себе як члена суспільства  в очах оточуючих і у власних.

Під впливом оцінки оточуючих  в особистості поступово складається  власне ставлення до себе і самооцінка своєї особистості, а так само окремих форм своєї активності: спілкування, поведінки, діяльності, переживання.

Як же особистість здійснює самооцінку? Людина стає особистістю  в результаті спільної діяльності і  спілкування. Все, що склалося і залишилося в особистості, виникло завдяки  спільній з іншими людьми діяльності й у спілкуванні з ними, а  для цього призначене. Людина включає  у діяльність і спілкування. Істотно  важливі орієнтири для свого  поводження, увесь час звіряє те, що вона робить, з тим, що очікують від  неї навколишні, справляється з їхніми думками, почуттями і вимогами. У  кінцевому рахунку, якщо залишити осторонь задоволення природних потреб, усе, що робить людина для себе (навчається вона, сприяє чомусь чи перешкоджає), вона робить це разом з тим і для  інших, і може бути, більшою мірою  для інших, ніж для себе, навіть якщо їй здається, що все йде якраз  навпаки.

К. Марксу належить справедлива  думку: пізнаючи якості іншої людини, особистість одержує необхідні  відомості, що дозволяють виробити власну оцінку. Уже сформовані оцінки власного "Я" є результатом постійного зіставлення того, що особистість  спостерігає в собі, з тим, що бачить в інших людях. Людина, уже знаючи дещо про себе, придивляється до іншої людини, порівнює себе з нею, припускає, що і та небайдужа до її особистісних якостей, вчинків, появам; все це входить у самооцінку особистості і визначає її психологічне самопочуття. Іншими словами, особистість орієнтується на референтну групу (реальну або ідеальну), ідеали які є її ідеалами, інтереси - її інтересами і т. д. У процесі спілкування вона постійно звіряє себе з еталоном в залежності від результатів перевірки, виявляється задоволеною собою або незадоволеною. Яким є психологічний механізм цієї перевірки?

Психологія має досить експериментальних методів вивчення самооцінки людини, її кількісних характеристик.

Так, за допомогою коефіцієнта  рангової кореляції можна зіставляти «Я реальне» з «Я ідеальним».

Важливо, що в експерименті випробуваний не повідомляє експериментатору відомостей про своє реальне й  ідеальне "Я", а проводить необхідні  підрахунки самостійно за запропонованою йому формулою, що позбавляє його від  побоювань сказати про себе більше, ніж йому цього хотілося б, зайве  розкрити себе. Отримані коефіцієнти  самооцінки особистості дають можливість судити про те, який "Я-образ" у кількісному вираженні.

Виникає уявлення про те, що кожна людина має свого роду "внутрішній манометр", показання  якого свідчать про те, як вона себе оцінює, яке її самопочуття, чи задоволена вона собою чи ні. Значення цієї сумарної оцінки задоволення своїми якостями дуже велике. Занадто висока і занадто  низька самооцінки можуть стати внутрішнім джерелом конфліктів особистості. Зрозуміло  ця конфліктність може виявлятися по-різному.

Самооцінка може бути оптимальною  і неоптимальною. При оптимальній, адекватній самооцінці особистість  правильно співвідносить свої можливості і здібності, досить критично ставиться  до себе, прагне реально дивитися на свої невдачі і успіхи, намагається  ставити перед собою досяжні  цілі, які можна здійснити на ділі. І до оцінки досягнутого вона підходить  не тільки зі своїми заходами, але й  намагається передбачити, як до цього  поставляться інші люди: товариші по роботі і близькі. Іншими словами, адекватна самооцінка є підсумком постійного пошуку реальної міри, тобто без занадто великої переоцінки, а й без зайвої критичності до свого спілкування, діяльності, переживань. Така самооцінка є найкращою для конкретних умов і ситуацій. До оптимальної  відносяться самооцінки "високий рівень" і "вище середнього рівня" (людина заслужено цінує, поважає себе, але знає свої слабкі сторони і прагне до самовдосконалення, саморозвитку). Але самооцінка може бути і неоптимальною - надмірно завищеною або занадто заниженою. [17]

На основі неадекватно  завищеної самооцінки у людини виникає  неправильне уявлення про себе, ідеалізований  образ своєї особистості і  можливостей, своєї цінності для  оточуючих, для спільної справи. У  таких випадках людина йде на ігнорування  невдач заради збереження звичної високої  оцінки самого себе, своїх вчинків  і справ. Завищена самооцінка призведе і до того, що людина схильна переоцінювати  себе в ситуаціях, які не дають  для цього приводу. В результаті вона не рідко стикається з протидіями навколишніх, що відкидають її претензії, озлоблюються, проявляє підозрілість, недовірливість або навмисне зарозумілість, агресію і зрештою може втратити необхідні міжособистісні контакти, замкнутися.

Відбувається гостре емоційне "відштовхування" усього, що порушує  уявлення про себе. Сприйняття реальної дійсності спотворюється, ставлення  до неї стає неадекватним - чисто  емоційним. Раціональна ланка оцінки випадає повністю. Тому справедливе  зауваження починає сприйматися  як причіпка, а об'єктивна оцінка результатів роботи - як несправедливо  занижена. Неуспіх постає як наслідок чиїхось підступів або несприятливо сформованих обставин, жодною мірою  не залежать від дій самої особистості. 
Людина із завищеною неадекватною самооцінкою не бажає визнавати, що все це - наслідок власних помилок, ліні, браку знань, здібностей або неправильної поведінки. Виникає важкий емоційний стан - афект неадекватності, головною причиною якого є стійкість сформованого стереотипу завищеної оцінки самої особистості. Якщо ж висока самооцінка пластична, міняється відповідно з реальним станом справ - збільшується при успіху і знижується при невдачах, то це може сприяти розвитку особистості, т. к. їй доводиться прикладати максимум зусиль для досягнення поставлених цілей, розвивати свої здібності і волю.

Самооцінка може бути і  заниженою, тобто нижче реальних можливостей особистості. Зазвичай це призводить до невпевненості в  собі, неможливості реалізувати свої здібності. Надмірно низька самооцінка може свідчити про розвиток комплексу  неповноцінності, стійкості, невпевненості  в собі, відмови від ініціативи, байдужності, самозвинувачення і тривожності. Такі люди обмежуються рішенням повсякденних завдань, занадто критичні до себе.

Занадто висока або занадто  низька самооцінка порушують процес самоврядування, виконують самоконтроль. Особливо це помітно відбувається в  спілкуванні, де особи з завищеною  і заниженою самооцінкою виступають причиною конфліктів. При завищеній  самооцінці конфлікти виникають  через зневажливе ставлення до інших  людей і зневажливого поводження з ними, занадто різких і необґрунтованих  висловлювань на їх адресу, нетерпимості до чужої думки, прояву зарозумілості  і зазнайства. Низька критичність  до себе заважає їм навіть помітити, як вони ображають інших зарозумілістю  і незаперечністю суджень.

При заниженій самооцінці конфлікти можуть виникати через  надмірну критичність цих людей. Вони дуже вимогливі до інших, не прощають жодного промаху чи помилки, схильні  постійно підкреслювати недоліки інших. І хоча це робиться з найкращих  спонукань, все ж стає причиною конфліктів у силу того, що не багато хто може терпіти систематичне "пиляння". Коли в тобі бачать тільки погане і  постійно вказують на це, то виникає  неприязнь до джерела таких оцінок, думок і дій.

Вище згадувалося про  афект неадекватності. Це психологічний  стан виникає, як спроба осіб із завищеною  самооцінкою захистити себе від  реальних обставин і зберегти звичну самооцінку. На жаль, це призводить до порушення відносин з іншими людьми. Переживання образи і несправедливості дозволяє почувати себе добре, залишатися на належній висоті у власних очах, вважати себе потерпілим або скривдженим. Це підносить людину в його власних очах і виключає невдоволення собою. Потреба в завищеній самооцінці задовольняється, і відпадає необхідність змінити її, тобто впритул зайнятися самоврядуванням. Це не найкращий спосіб поведінки, і слабкість такої позиції виявляється негайно або через деякий час. Афект неадекватності - це психологічний захист, він є тимчасовим заходом, оскільки не вирішує головного завдання, а саме: докорінної зміни неоптимальної самооцінки, яка виступає причиною виникнення несприятливих міжособистісних відносин. Психологічний захист годиться як прийом, як засіб вирішення найпростішого завдання, але не підходить для просування і головним, стратегічним цілям, розрахованим на своє життя.

Оскільки самооцінка складається  під впливом оцінки оточуючих  і, ставши стійкою, змінюється з великими труднощами, то змінити її можна, змінивши ставлення оточуючих (однолітків, співробітників по роботі, викладачів, рідних). Тому формування оптимальної самооцінки сильно залежить від справедливості оцінки всіх цих  людей. Особливо важливо допомогти  людині підняти неадекватно занижену самооцінку, повірити в себе, в свої можливості, в свою цінність.

Самооцінка людини істотно  обумовлена ​​світоглядом, визначальним норми оцінки.

Отже самооцінка особистості  може бути адекватною або ні. Неадекватна  самооцінка поділяється на неадекватно  завищену та неадекватно занижену.

1.3 Особливості  розвитку дітей старшого дошкільного  віку 

Дошкільний вік вважається початковим етапом формування особистості. У дітей виникають такі особистісні  новоутворення, як супідрядність мотивів, засвоєння моральних норм і формування довільності поведінки. Особливе місце  в періоді дитинства займає старший  дошкільний вік. До цього періоду  можна віднести вік дітей від 5.5 до 7 років. [13] Старший дошкільний вік відіграє особливу роль в особистісному  розвитку дитини: в цей період життя  починають формуватися нові психологічні механізми діяльності та поведінки.