Основні детермінанти агресивної поведінки особистості в юнацькому віці

Інші стресори середовища також можуть зіграти роль зовнішніх детермінант агресії. Так, наприклад, шум, підсилюючи збудження, сприяє зростанню агресії. Деякі (втім, поки ще досить бідні) дані свідчать про те, що тіснота (скупченість) також може спровокувати агресію. Спостереження показують, що агресивні реакції підсилюються також у тому випадку, коли в повітрі знаходяться деякі забруднюючі агенти (наприклад, цигарковий дим, неприємні запахи) [3, с.168].

Різноманітні аспекти ситуацій міжособистісної взаємодії, так названі „посилання до агресії”, також можуть підштовхувати індивідуума до актуалізації агресивних реакцій. Ці „запрошення” можуть виходити з безлічі різноманітних джерел. Якщо в потенційного агресора деякі індивідуальні характеристики потенційної жертви просто асоціюються з агресією, він буде схильний реагувати агресивно. Зброя також служить „запрошенням до агресії”, як, втім, і демонстрація сцен насильства в мас-медіа.

І нарешті, агресія може як підсилюватися, так і придушуватися за рахунок тих аспектів ситуації, які впливають на ступінь і характер особистісного самоусвідомлення. Коли людина узгодить свої вчинки з потенційною реакцією жертви або представниками правопорядку, говорять про публічне самоусвідомлення; коли людина зосереджена переважно на власних думках і переживаннях - говорять про приватне самоусвідомлення. Будь який з двох зазначених типів особистісного самоусвідомлення сприяє зниженню ймовірності прояву агресивних реакцій. Аналогічним чином зниження рівня особистісного самоусвідомлення, яке може бути описане в термінах процесів дезингібції та деіндивідуалізації, сприяє виникненню агресії [3, с.188].

3. Індивідуальні детермінанти агресії: особистість, установки та гендер. У багатьох випадках потужними детермінантами агресії можуть бути деякі стійкі характеристики потенційних агресорів – ті особистісні риси, індивідуальні установки й нахили, які залишаються незмінними поза залежністю від ситуації. Що стосується агресії „нормальних” (тобто не страждаючою явною психопатологією) особистостей, то в якості психологічних характеристик, що афектують агресивну поведінку, звичайно розглядаються такі особистісні риси, як страх суспільного несхвалення, дратівливість, тенденція вбачати ворожість у чужих діях (упередженість атрибуції ворожості), переконаність індивідуума в тім, що він у будь-якій ситуації залишається хазяїном своєї долі (локус контролю), модель поведінки типу „А” і схильність відчувати почуття сорому, а не провини в багатьох ситуаціях [3, с.191].

Важливу категорію агресорів становлять екстремісти, тобто чоловіки й жінки, що проявляють агресію або вкрай часто, або в крайніх формах. Екстремісти чітко підрозділяються на дві групи, до першого з яких відносяться особи зі зниженим, а до другої – з підвищеним самоконтролем. В агресорів першого типу внутрішні стримуючі механізми розвинені досить слабко, і тому агресори зі зниженим самоконтролем прибігають до насильства надзвичайно часто. Агресори другого типу, навпаки, мають надзвичайно розвинені внутрішні стримуючі механізми й здатні втримуватися від агресивних проявів навіть у випадку надзвичайно потужної провокації. Коли ж ресурс внутрішніх інгібіторів висихає, агресія, яка проявляється особами з підвищеним самоконтролем, може приймати крайні, а часом навіть фатальні форми [3, с.210].

Поведінкові реакції індивідуума залежать також від його установок і внутрішніх стандартів. До числа найбільш важливих установок, що афектують агресивну поведінку, відносяться різні форми забобонів. Наприклад, расові забобони є одним з найважливіших джерел міжрасової агресії: так, особи, які мають сильне упередження проти представників іншої раси, поводяться набагато більш агресивно з „чужинцями”, які викликають у них ворожість, ніж з членами власної групи [3, с.215].

Та сама поведінкова реакція різними індивідами може сприйматися і як неприпустимо агресивна і як нормальна – все залежить від системи норм і цінностей конкретного індивіда. Такого роду внутрішні стандарти найбільш яскраво проявляються, а виходить, і роблять найбільш сильний вплив на поведінку в ситуації підвищеного особистісного самоусвідомлення. Підвищення ступеня особистісного самоусвідомлення підштовхує індивіда до агресії, якщо він вважає подібну поведінку припустимою, і навпаки, утримує його від здійснення агресивних дій, якщо він відноситься до такої поведінки як до неприпустимої [3, с.226].

Дослідження вчених показали, що якщо порівнювати чоловіків і жінок, то перші демонструють більш високі рівні прямої, а останні - непрямої, тобто не вираженої у фізичних діях агресії. Крім того, чоловіки частіше, ніж жінки, виступають як об‘єкт фізичного нападу, у той час як жінки частіше стають жертвами сексуальних домагань і брутальності в подружніх відносинах. Гендерні розходження в агресії іноді пояснюються впливом генетичних або біологічних факторів [3, с.227].

4. Біологічні основи агресивної  поведінки людини. Біологічні й психологічні процеси, що лежать в основі агресивної поведінки, можуть робити свій вплив на індивіда ще до моменту його народження.

Одним зі способів підтвердження біологічної основи поведінки людини є доказ того, що люди, які мають аналогічні біологічні характеристики, поводяться подібним чином. Тобто, якщо люди, які мають однакові гени, проявляють і однакові особливості в поведінці, можна вважати подібну поведінку спадковою. Більш того, будь-яка характерна риса, що має спадкові характер, найбільше яскраво буде проявлятися в найближчих родичів: наприклад, у близнюків будуть більше схожі спадкові характеристики, ніж у двоюрідних братів та сестер. Подібним же чином однозиготні близнюки (з однієї яйцеклітини) повинні бути більш схожі один на одного, ніж двузиготні (з різних яйцеклітин) [3, с.228].

Спадкові нахили до здійснення злочинів аж ніяк не означає безумовної спадкової схильності до агресії: особи, поведінка яких вивчалася у багатьох дослідженнях відомих вчених, найчастіше робили ненасильницькі злочини. Мідник і його колеги прийшли до висновку, що успадковується, як правило, схильність до здійснення злочинів проти власності, а не проти особистості.

Інші дослідники підкреслюють, що необхідно враховувати цю обставину при вивченні ролі спадкового фактора у формуванні агресивної поведінки. Можливо, успадковується навіть не схильність до агресії як такої, а якась характерна риса (наприклад, імпульсивність або прагнення до лідерства [3, с.230].

Майєр приводить приклади деяких ситуацій, які можуть сприяти розвитку в індивіда схильності до хронічної агресивної поведінки. Спадковість може детермінувати той особистісний поріг, за яким починається активація специфічних нейрогуморальних реакцій, пов'язаних з агресивною поведінкою. Зате навколишнє середовище може обумовлювати межі, усередині яких людина проявляє агресію [3, с.230].

РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ АГРЕСИВНОЇ ПОВЕДІНКИ В ЮНАЦЬКОМУ ВІЦІ

2.1.Особливості прояву агресії в юнацькому віці

Більшість вчених юнацький вік вважають третім світом, що існує між дитинством та дорослістю. У цей час особистість опиняється на порозі реального дорослого життя і дивиться на теперішнє з позиції майбутнього, шукає сенс свого життя. Якщо розглядати розвиток тільки як зміну психічних функцій, то всі основні новоутворення вже закінчились у підлітковому віці, закріплюючись та удосконалюючись у старшокласника. Тому деякі автори розглядають юність як період завершення новоутворень, що виникли у підлітковому віці.

Юнак тепер знаходиться ніби на порозі вступу в самостійне трудове життя. Для нього набувають особливої актуальності фундаментальні задачі соціального та особового самовизначення, як визначення себе та свого місця в дорослому світі. Юнака та дівчину повинні турбувати багато серйозних питань: як знайти своє місце в житті, обрати справу у відповідності зі своїми можливостями і здібностями, як стати справжньою людиною та багато інших.

Не випадково Л.І. Божович і багато інших дослідників цього віку (І.С. Кон, О.С.Мудрик, Є.А.Шумілін та ін.) пов’язують перехід від підліткового до юнацького віку з різкою зміною внутрішньої позиції, що полягає в тому, що націленість на майбутнє стає основною направленістю особистості і проблема вибору професії, подальшого життєвого шляху, знаходиться в центрі уваги інтересів, планів юнаків [2].

Багато дослідників вважають основним новоутворенням в юнацькому віці особисте і професійне самовизначення, так як саме в самовизначенні, в обставинах життя, в його вимогах до школяра та студента криється найістотніше, що багато в чому характеризує умови, в яких проходить формування його особистості.

Домінуюче місце в навчанні займають мотиви, пов‘язані з самовизначенням та підготовкою до самостійного життя. Ці мотиви отримують особистісний смисл та стають дійовими. Юнаки починають розглядати навчання як необхідну базу, передумову майбутньої професійної діяльності. Саме у цьому віці проявляється свідоме позитивне відношення до навчання. Їх цікавлять переважно ті предмети, які будуть потрібні у подальшому житті, їх знову починає хвилювати успішність навчання. Звідси і недостатня увага до „непотрібних” предметів, відмова від зневажливого ставлення до оцінок, що властива підліткам.

Рання юність – це період осмислення та прийняття людиною відповідальності за свою долю та долю близьких для неї людей. Це – початок дійсно дорослого життя [15, с.276].

У ранній юності відбуваються зміни в мотивації, зокрема, в потребах, інтересах. Деякі потреби виникають вперше або змінюються. Передумовами для цього виступають біологічні та когнітивні зміни. Наприклад, потреба в сексуальному задоволенні з’являється тільки після розвитку відповідних біологічних механізмів, а потреба в самореалізації – тільки з певними когнітивними та соціальними передумовами [13, с.240].

Юнаки у більшій мірі, ніж підлітки, сприймають самих себе, їх самоповага вище, а саморегуляція розвивається інтенсивніше. Настрій у них стає значно стійкішим та усвідомленішим. Незалежно від темпераменту, старшокласники виглядають стриманішими, врівноваженішими. У період ранньої юності відбувається становлення моральної самосвідомості, яка характеризується переходом на новий рівень - конвенційний та постконвенційний (за Л. Кольбергом) [5, с.32].

Для юності характерна вікова інтровертованість, коли самотність дає можливість реалізувати здібності (музичні, художні, літературні, технічні). На думку А.В. Мудрика, ця особливість юнацького віку має відмінність від усамітнення дорослих. Дорослі наодинці з собою відкидають ті ролі, які вони грають в житті, стають самими собою. Юнаки, навпаки, наодинці програють ролі, які їм недоступні у реальному житті. Але моральна самотність, як вважає Е. Фромм, так само важко переноситься, як і фізична; більше того, фізична самотність стає нестерпною лише в тому випадку, якщо веде за собою і самотність моральну. При встановленні гарних особистісних контактів з людьми у старшокласників самотність швидко зникає [11, с.213].

Таким чином, юнаки, опинившись на порозі дорослості, спрямовані у майбутнє. Реалізація основних потреб цього віку призводить до відносної стабілізації особистості, формування „Я-концепції”, світогляду. Центральним новоутворенням стає самовизначення – професійне та особистісне. Саме в період ранньої юності виявляється свідоме позитивне ставлення до навчання. Все це дає можливість в цей віковий період здійснювати пошуки сенсу життя.

Юнацтво – період завершення формування особистості. Але не можна забувати, що старшокласник вже є особистістю, часто досить яскравою і своєрідною. Юнацька особистість ніколи не буває однозначною. Вона завжди суперечлива і мінлива.

В юнацькому віці вже чітко видно направленість особистості. Одні старшокласники чітко орієнтовані на діяльність, навіть, якщо основна сфера їх діяльності ще не визначена, такі юнаки відрізняються вираженою потребою в досягненні, вмінні ставити перед собою конкретну мету, розподіляти і планувати свій час. Інші живуть, головним чином, уявленням; світ їх фантазій і мрій часто погано взаємодіють з їх практичною діяльністю. Треті пасивно пливуть за течією, орієнтуючись переважно на задоволення своїх сьогоднішніх потреб в спілкуванні, емоційному комфорті, і не надто замислюються над майбутнім. Четверті захоплюються всім потрошку [24].

Жорстокість та агресивність завжди були характерними рисами групової поведінки старшокласників. Юнацька агресивність – частіше всього наслідок розлюченості та заниженої самоповаги в наслідок життєвих невдач та несправедливості, які пережив юнак [11, с.240].

Витончену жорстокість нерідко проявляють також жертви гіперопіки, розпещені мамою діти, що не мали в дитинстві можливості вільно експериментувати та відповідати за свої вчинки; жорстокість для них - своєрідний сплав помсти, самоствердження й одночасно самоперевірки: мене всі вважають слабким, а я от що можу!

Юнацькі акти вандалізму й жорстокості, як правило, відбуваються спільно, у групі. Роль кожного окремо при цьому як би стирається, особиста моральна відповідальність усувається. Спільно чинені антисоціальні дії зміцнюють почуття групової солідарності, що доходить у момент дії до стану ейфорії, яку потім, коли збудження проходить, самі юнакі нічим не можуть пояснити [11, с.241]

У віковому аспекті слід зазначити загальне наростання агресивних і негативних тенденцій як у хлопчиків, так і в дівчаток. Разом з тим помітно тимчасове зниження фізичної й вербальної агресії в хлопчиків до 16 років, а також непрямої агресії й негативізму до 14 і 16 років. У дівчаток – ослаблення реакцій фізичної й вербальної агресії відзначається в 14-літньому віці, а непряма агресія й негативізм мають постійні тенденції до наростання [6, с.23].

Існують і статеві розходження в силі прояву агресивних реакцій. Хлопчики відрізняються перевагою реакцій фізичної агресії, у той час як дівчатка частіше прибігають до непрямих засобів вираження агресії: вербальної, непрямої й негативізму. Можливо, це пов‘язане з тим, що агресія хлопчиків спрямована „назовні”, а дівчаток – „усередину” [4, с.56].

Традиційні уявлення про чоловічу й жіночу агресивність позначаються й на подальшій поведінці: і хлопчики, і дівчатка в тому або іншому ступені навчаються придушувати власні агресивні спонукання, однак хлопчики все-таки мають більше можливостей для вільного прояву агресивності. Крім того, якщо в процесі розвитку дитина не навчається контролювати свої агресивні імпульси, то надалі це загрожує переважною орієнтацією на однолітків – у підлітковому віці й схильністю до розгульної поведінки – у юнацькому.

Прояв агресивності в юнацькому віці виявляється в наступному: максималізм у вимогах до оточуючих; різкість та нетактовність у відстоюванні власної позиції та права на самостійність при спілкуванні з дорослими; грубість у поводженні, що зумовлені потребою визнання та розуміння у колективі однолітків; нестабільність у поведінці та спілкуванні з особами протилежної статі.