Основні детермінанти агресивної поведінки особистості в юнацькому віці

По-друге, як затверджують багато відомих учених, наміру - це особисті, сховані, недоступні прямому спостереженню задуми. Про них можна судити за умовами, які передували або випливали за обговорюваними актами агресії. Подібні висновки можуть робити як учасники агресивної взаємодії, так і сторонні спостерігачі, які в кожному разі впливають на пояснення даного наміру [1].

Отже, включення категорії наміру у визначення агресії, приносить хиткість і суперечливість у розуміння того, чи є та або інша дія актом агресії. Однак, іноді намір заподіяти шкоду, установлюється досить просто – агресори часто самі зізнаються в бажанні нашкодити своїм жертвам і нерідко шкодують про те, що їхні нападки були безрезультатні. І соціальний контекст, у якому розгортається агресивна поведінка, часто чітко свідчить про наявність подібних намірів [8, с.210].

Досить важливо визначати агресію не тільки як поведінку, що заподіює шкоду або збиток іншим, але і як будь-які дії, які мають метою досягнення подібних негативних наслідків.

Через те, що прояви агресії в людей нескінченні й різноманітні, досить корисним виявляється обмежити вивчення подібної поведінки концептуальними рамками, запропонованими Басом. На його думку, агресивні дії можна описати на підставі трьох шкал: фізична – вербальна, активна – пасивна й пряма – непряма. Їхня комбінація дає вісім можливих категорій, під які підпадає більшість агресивних дій. Наприклад, такі дії, як стрілянина, нанесення ударів холодною зброєю або побиття, при яких одна людина здійснює фізичне насильство над іншою, можуть бути класифіковані як фізичні, активні й прямі [3, с.30].

Агресія приймає найрізноманітніші форми – явні або латентні. Незважаючи на те, що термін „агресія” звичайно вживається для позначення руйнівних намірів, його поширюють і на більш позитивні прояви, наприклад активність, породжувану честолюбством. Подібні дії позначають як самоствердження, щоб підкреслити те, що вони збуджуються неворожою мотивацією. Вони проявляються у формі конкуренції, прагнення до досягнень, іронії, спортивних змаганнях тощо [9, с.59].

Найбільше ж звичними проявами агресії вважаються конфліктність, лихослів’я, тиск, примус, негативне оцінювання, погрози або застосування фізичної сили. Сховані форми агресії виражаються у відході від контактів, бездіяльність, з метою нашкодити комусь, заподіянні шкоди собі та самогубстві. Внутрішніми репрезентаціями агресії можуть бути ідеї, фантазії й афекти. Наприклад, людина може виношувати ідею насильства над кимось, вона може розправлятися із кривдником лише у своїх фантазіях або відчувати сильний афект [9, с.60].

Одним з найбільш інтенсивних і складних агресивних афектів виступає ненависть. Найважливішою метою людини, захопленою ненавистю, є знищення об'єкта агресії. (Безумовно, ненависть може бути й нормальною реакцією люті, спрямованою на усунення серйозної небезпеки.) За певних умов, ненависть і бажання помсти можуть неадекватно підсилюватися. Якщо вони стають стабільною характерологічною установкою, можна говорити про досягнення рівня психопатології характеру [3, с.35].

У більш „легких” випадках психопатології ненависть здобуває форму твердих моральних заборон і агресивного твердження власних ідеалів. Також ненависть може проявлятися в жагучому бажанні мати владу, підкоряти або принижувати. При більш важких формах проявляються садистські нахили – бажання змусити свій об’єкт страждати, з одержанням задоволення від цього. Крайня форма прояву ненависті – прагнення до знищення (вбивства) або радикальне знецінення всіх і вся. Ненависть може виражатися й у самогубстві, наприклад, коли „Я” ідентифікується з ненависним об'єктом і самознищення стає єдиним способом його усунення.

Відносини з ненависним об‘єктом являють особливу цінність для особистості агресора. У глибині душі він одночасно прагне й до руйнування об‘єкта своєї ненависті, і до збереження відносин з ним. О. Кернберг зауважує, що ненависть, схоже, відіграє роль мстивого тріумфу, як над іншою людиною, так і над тією частиною власного Я, що вселяє жах у цей час і вимагає помсти за минулі страждання [10, с.37].

Ненависть є одним із проявів агресивних потягів, які відповідно до психоаналітичних уявлень так само природні для людини, як і прояву лібідо – сексуального потяга в широкому зрозумінні. Відомо, що в пізніх теоретичних роботах З.Фрейд намагався обґрунтувати агресію як прояв уродженого саморуйнівного потяга до смерті, однак це уявлення не одержало широкого визнання. Дотепер залишається дискусійним питання про те, чи є агресивні потяги вродженими (споконвічно ворожими-деструктивними) або ж вони формуються внаслідок життєвих конфліктів і фрустрації на основі інших активних прагнень (наприклад, до самоствердження).

Таким чином, агресія як внутрішня спонукальна тенденція – це невід‘ємна частина особистісної динаміки (як у нормі, так і при порушеннях різного ступеня виразності). Агресивність, як схильність конкретної людини проявляти цю тенденцію у формі конкретних внутрішніх і зовнішніх дій – індивідуальна особливість. Дану індивідуальну особливість досить важко виміряти, у зв‘язку з чим, основним способом оцінки агресивної тенденції, є оцінка її поведінкових проявів.

Спробуємо уточнити характер взаємозв’язку між агресією й агресивною поведінкою. Очевидно, що переживання агресії людиною не однозначно приводить до руйнівних дій. З іншого боку, роблячи насильство, людина може перебувати як у стані надзвичайного емоційного порушення, так і повної холоднокровності. До того ж, зовсім не обов‘язково агресор повинен ненавидіти свою жертву. Багато з людей заподіюють страждання своїм близьким – тим, до кого прив’язані й кого щиро люблять.

У реальному житті взагалі буває досить складно визначити, чи спрямовується поведінка людини її внутрішньою агресивною тенденцією або ж вона залежить від яких-небудь інших факторів.

Ми не можемо однозначно визначити внутрішню агресивну тенденцію конкретної особистості, але ми можемо оцінити ступінь і характер її зовнішніх проявів, тобто агресивної поведінки. Зі сказаного вище можна відмітити, що агресивна поведінка може мати різні (за ступенем виразності) форми: ситуативні агресивні реакції (у формі короткострокової реакції на конкретну ситуацію); пасивна агресивна поведінка (у формі бездіяльності або відмови від чого-небудь); активна агресивна поведінка (у формі руйнівних або насильницьких дій) [9, с.62].

У змістовному плані, провідними ознаками агресивної поведінки можна вважати такі її прояви, як: виражене прагнення до домінування над людьми й використання їх у своїх цілях; тенденцію до руйнування; спрямованість на заподіяння шкоди оточуючим людям; схильність до насильства.

Узагальнюючи всі перераховані ознаки, можна говорити про те, що агресивна поведінка особистості має на увазі будь-які дії з вираженим мотивом домінування. При цьому, виражену соціально-негативну оцінку мають, насамперед, ті форми агресивної поведінки, які „націлені на образу або заподіяння шкоди іншій живій істоті, яка не бажає подібного звертання” [3, с.26]. Така агресивно-асоціальна поведінка неодмінно включає насильство – вербальні або фізичні дії, що заподіюють біль. Вона, як правило, протікає на тлі негативних емоцій агресора (злість, лють, садистське задоволення, байдужність) і у свою чергу викликає негативні переживання жертви (страх, приниження). Ця поведінка спрямовується агресивними мотивами – зруйнувати, усунути, використати, нашкодити. На когнітивному рівні вона підтримується установками, які підтверджують правильність такої поведінки (забобони, міфи, переконання) [9, с.62].

Очевидно, що насильство (фізичне, сексуальне, емоційне) є самим серйозним проявом і небажаним наслідком агресивної поведінки. Людське насильство принципово відрізняється від такого серед тварин. Воно практично позбавлено біологічної доцільності, воно активно експлуатує людські почуття, воно паразитує на людському інтелекті, нарешті, воно багаторазово підсилюється використанням зброї.

Для приборкання демона насильства, будь-яке суспільство змушене вживати спеціальних заходів. Найбільш ефективними з них варто визнати національні традиції й групові ритуали (ігри, свята, обряди), що дозволяють конкретній особистості інтегрувати свій агресивний потенціал і виражати його соціально-прийнятними способами. Величезне значення також має присутність у суспільстві достатньої кількості позитивних прикладів, наприклад національних героїв або життєстверджуючих кумирів.

1.2. Умови формування агресивної поведінки особистості

Агресивна поведінка молоді – одна з найбільш актуальних соціальних проблем. Зростання насильницької злочинності серед підлітків, спостережуване на всьому пострадянському просторі, служить тому підтвердженням. Ученими виділено декілька груп чинників агресивної поведінки людини, зокрема, біологічно-генетичні, індивідуально-психологічні особливості особистості, специфіка виховання, вплив субкультури, роль засобів масової комунікації і т.д. Одну з груп таких чинників складають ситуативні детермінанти – конкретні соціальні ситуації, що виникають в процесі міжособового (міжгрупового) спілкування. Їх вивчення є необхідною умовою аналізу причин агресивної поведінки людини. Ці чинники провокують агресивну поведінку навіть у неагресивних за характером людей.

Агресивність людини та її схильність до агресивної поведінки, істотно детермінуються особливостями її індивідуального розвитку. У появі агресивної поведінки беруть участь багато факторів, у тому числі вік, індивідуальні особливості, зовнішні фізичні й соціальні умови. Наприклад, потенціювати агресивність цілком можуть такі зовнішні обставини, як шум, жара, тіснота, екологічні проблеми, метеороумови тощо. Але вирішальну роль у формуванні агресивної поведінки особистості, на думку більшості дослідників даного питання, відіграє її безпосереднє соціальне оточення. Розглянемо деякі, на наш погляд, провідні факторі, які викликають або підтримують агресивну поведінку особистості.

Характер агресивної поведінки багато в чому визначається віковими особливостями людини. Кожний віковий етап має специфічну ситуацію розвитку й висуває певні вимоги до особистості. Адаптація до вікових вимог нерідко супроводжується різними проявами агресивної поведінки. Так, у самому ранньому віці діти демонструють агресію: якщо часто, голосно й вимогливо плачуть; якщо в них відсутня посмішка; якщо вони не вступають у контакт. Психоаналітичні дослідження свідчать про величезну кількість гніву, пережиту дітьми, особливо в ситуаціях, коли їхньої потреби недостатньо враховуються. Також добре відомий той факт, що маленькі діти, бажаючи зберегти материнську любов, схильні проявляти жорстокість стосовно немовлят (брата або сестри). Адаптуючись до вимог дитячого саду, малята можуть обзиватися, щипатися, плюватися, битися, кусатися й навіть поглинати неїстівне. Причому ці дії відбуваються, що називається, „не перебираючи” – імпульсивно, неусвідомлено й відкрито. Пасивним проявом агресії в цьому віці вважається негативізм, упертість, відмова говорити, кусання нігтів (губ) [9, с.62].

У цілому, дитяча агресивність є зворотною стороною беззахисності. Якщо дитина почуває себе незахищеною (наприклад, коли її потреби в безпеці й любові не одержують задоволення), у її душі народжуються численні страхи. Прагнучи впоратися зі своїми страхами, дитина прибігає до захисно-агресивної поведінки. Іншим можливим способом подолання страху може стати напрямок агресії на саму себе. Аутоагресія може проявлятися по-різному, наприклад, у саморуйнівних фантазіях, у боязкості або ідеях самопокарання [7, с.43].

У молодшому шкільному віці агресія частіше проявляється стосовно більш слабкого („обраній жертві”) учня у формі глузувань, тиску, лайок, бійок. Прояв агресивної поведінки школярів один до одного у ряді випадків є серйознішою проблемою. Різко негативна реакція вчителів і батьків на подібну поведінку, найчастіше не тільки не зменшує агресивність дітей, але, навпаки, підсилює її, оскільки є непрямим доказом сили й незалежності останніх. Проте, саме вчитель, його авторитет і вміння відкрито виражати своє відношення до агресивної поведінки, спонукає дітей вибирати більш соціально схвалювані форми поведінки [9, с.63].

Специфічною особливістю агресивної поведінки в підлітковому та молодшому юнацькому віці є її залежність від групи однолітків, на тлі катастрофи авторитету дорослих. У даному віці бути агресивним, часто означає „здаватися або бути сильним” [19, с.14]. Будь-яка підліткова група має свої ритуали й міфи, підтримувані лідером. Наприклад, широко поширені ритуали посвяти в члени групи (або випробування новачків). Ритуали підсилюють почуття приналежності до групи й дають підліткам відчуття безпеки, а міфи стають ідейною основою її життєдіяльності. Міфи широко використовуються групою для виправдання її внутрішньогрупової й зовнішньої агресії. Насильство, „одухотворене” груповим міфом, переживається підлітками як затвердження своєї сили, як героїзм і відданість групі. У той же час, в окремих випадках, ініціаторами агресивної поведінки можуть бути окремі підлітки-аутсайдери, дезадаптовані в силу різних причин і спроби самоствердитися за допомогою агресії.

Таким чином, агресивна поведінка досить звичайне явище для дитячого й підліткового віку. Більш того, у процесі соціалізації особистості, агресивна поведінка виконує ряд важливих функцій. У нормі вона звільняє від страху, допомагає відстоювати свої інтереси, захищає від зовнішньої загрози, сприяє адаптації. У зв‘язку із цим можна говорити про два види агресії: доброякісно-адаптивну й деструктивно-дезадаптовну[9, с. 63].

У дорослих людей прояви агресивної поведінки більш різноманітні, оскільки визначаються переважно їхніми індивідуальними особливостями. Як індивідуально-особистісні характеристики, що потенціюють агресивну поведінку, звичайно розглядають такі риси, як страх суспільного несхвалення, дратівливість, підозрілість, забобони (наприклад, національні), а також схильність відчувати почуття сорому замість провини. Важливу роль у підтримці схильності до насильства може відігравати переконаність людини в тому, що вона є єдиновладним хазяїном своєї долі (а іноді й доль інших людей), а також її позитивне відношення до агресії (як до корисного або нормального явища).