інтелектуальна власність

План

1 Поняття та види  інтелектуальної власності. 

2 Право інтелектуальної  власності як вид речового  права. 

3. Суб'єкти, об'єкти  та підстави виникнення права інтелектуальної власності.

4. Зміст права інтелектуальної власності.

5. Здійснення права  інтелектуальної власності. 

6. Захист права  інтелектуальної власності.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Поняття та види  інтелектуальної  власності

Однією з найбільш важливих і характерних рис людини як частини живого світу є її здатність до осмисленої (цілеспрямованої) творчості.

Творчість визначається як цілеспрямована інтелектуальна діяльність людини, результатом якої є щось якісно нове, що відрізняється неповторністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю. Країни з ринковою економікою давно усвідомили значення використання і належної охорони результатів творчої діяльності, об'єднуваних у понятті "інтелектуальна власність", для темпів соціального та промислового розвитку. В Україні цей інститут фактично переживає період становлення, оскільки радянська доктрина цивільного права грунтувалася на визнанні та регулюванні авторських прав авторів творів літератури і мистецтва, відкриттів, винаходів та раціоналізаторських пропозицій як таких, що мають головним чином відносний (зобов'язально-правовий), а не абсолютний характер. Відповідно, у радянському законодавстві не вживався термін "інтелектуальна власність". Вперше він був використаний у останні роки існування СРСР — у Законі СРСР від 6 березня 1990 р. "Про власність в СРСР".

Початком становлення  українського законодавства про  інтелектуальну власність є прийняття  Закону "Про власність", який містить спеціальний розділ "Право інтелектуальної власності". Першим спеціальним актом у цій галузі є Закон України від 21 квітня 993 р. "Про охорону прав на сорти рослин". Можна вважати, що саме він заклав початок формування системи спеціального законодавства України про інтелектуальну власність.

Загальні засади охорони права громадян на творчу діяльність містяться у ст.41 Конституції, яка передбачає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Стаття 54 Конституції гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Отже, держава гарантує захист інтелектуальної власноавторських прав громадян, їх моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з інтелектуальною діяльністю.

Конкретною правовою основою здійснення і захисту  інтелектуальної власності в  Україні є низка спеціальних  законів: від 15 грудня 1993 р. "Про охорону  прав на винаходи і корисні моделі", від 15 грудня 1993 р. "Про охорону  прав на промислові зразки", від 15 грудня 1993 р. "Про охорону прав на знаки  для товарів і послуг" та від 15 грудня 1993 р. "Про племінне тваринництво", від 23 грудня 1993 р. "Про авторське право і суміжні права", від 25 червня 1993 р. "Про науково-технічну інформацію", від 21 січня 1994 р. "Про державну таємницю", від 10 лютого 1995 р. "Про наукову і науково-технічну експертизу", від 5 листопада 1997р. "Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем" та інші.

Тією чи іншою  мірою стосуються інтелектуальної  власності закони України: від 2 жовтня 1992 р. "Про інформацію"; від 21 грудня 1993 р. "Про телебачення і радіомовлення"; від 5 червня 1997 р. "Про видавничу справу", від 7 жовтня 1997 р. "Про професійних творчих працівників та творчі спілки", від 13 січня 1998 р. "Про кінематографію", від 23 грудня 1998 р. "Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність", від 16 червня 1999 р. "Про охорону прав на зазначення походження товарів" та інші.

У ЦК праву інтелектуальної  власності присвячена книга четверта, яка розміщена відразу за книгою третьою "Право власності та інші речові права", чим розробники Кодексу  мали намір підкреслити соціально-економічне значення інтелектуальної власності, розглядаючи її як підгалузь цивільного права'.

Приступаючи до визначення поняття інтелектуальної власності  і права інтелектуальної власності, слід зазначити, що як таке поняття "інтелектуальна власність" поки що потребує доопрацювання. Недосконалість його полягає у тому, що цей вид власності розуміється як такий, що формується інтелектуальними зусиллями автора, але оформляється юридичне за допомогою документів, які гарантують майнові права. При цьому останні стають реальністю лише завдяки їх залученню у господарський обіг за допомогою системи спостереження, вимірювань і реєстрації господарських операцій та процесів матеріального виробництва. Лише в результаті зазначеної сукупності дій об'єкт творчості перетворюється на особливий вид власності2.

Таким чином, з одного боку, наголошується на значенні врахування тієї обставини, що сутністю інтелектуальної  власності є те, що вона стосується інтелектуальної, творчої діяльності, а з іншого, — не менш наполегливо  вказується на значення легітимаційного  моменту: результати творчої діяльності стають об'єктом правового регулювання  лише тому, що такими їх визнає закон. Тобто хоча кожна інтелектуальна діяльність за своїм характером і змістом є творчою, але не кожний результат творчої діяльності стає об'єктом права інтелектуальної власності. Об'єктом останнього визнається лише такий результат творчої діяльності, який відповідає вимогам закону Наприклад, вирішення технічного завдання є результатом творчого пошуку, але може не відповідати умовам патентоспроможності і, отже, не буде об'єктом права інтелектуальної власності. Отже, інтелектуальною власністю прийнято вважати лише ті результати інтелектуальної діяльності, яким закон надає правову охорону.

З урахуванням зазначеного, найпростіше визначити це поняття так: інтелектуальна власність — це власність (тобто ставлення як до своїх власних) на такі результати інтелектуальної діяльності, яким відповідно до закону надається правова охорона.

Щодо поділу інтелектуальної  власності на види існують деякі  розбіжності. Так, відповідно до міжнародних  угод (конвенцій) результати інтелектуальної  діяльності поділяють на дві основні групи:

1) літературно-художня  власність (до неї відносять  твори літератури і мистецтва,  а також суміжних сфер);

2) промислова власність  (охоплює усі результати творчості  у галузі техніки).

Інший підхід закладено у Модельному цивільному кодексі для країн СНД. Він полягає у тому, що усі результати творчої діяльності поділяються на три групи:

1) об'єкти літературно-художньої  власності; 

2) об'єкти промислової  власності; 

3) засоби індивідуалізації  учасників цивільного обігу, товарів  і послуг.

Саме друга з  наведених класифікацій визнана  виправданою і доцільною розробниками ЦК України і закладена ними в основу концепції регулювання інтелектуальної власності у проектах ЦК 1996-1999 рр., де книга четверта поділялася на три розділи з відповідними найменуваннями.

Проте у ЦК 2003 р. такий  поділ на розділи відсутній, а  відтак питання про концепцію  вітчизняного законодавства з цього питання залишається відкритим.  
 
 
 

2. Право інтелектуальної  власності як вид  речового права

Визначаючи поняття "право інтелектуальної власності", слід враховувати, що воно може вживатися  у суб'єктивному та об'єктивному  розумінні, а також нерідко вживається, у тому числі у ЦК (наприклад, ч.2 ст.418), для позначення елементу правосуб’єктності (правоздатності) особи.

Право інтелектуальної  власності в об'єктивному сенсі є сукупністю правових норм, які регулюють відносини, що складаються у процесі створення, легітимації, використання та охорони результату інтелектуальної, творчої діяльності.

Право інтелектуальної  власності в суб'єктивному сенсі  у ч 1 ст.418 ЦК визначається як право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законодавством.

Якщо конкретизувати деякі положення зазначеного  законодавчого визначення цього  поняття, то воно може виглядати таким  чином.

Право Інтелектуальної  власності в суб'єктивному сенсі --це право особи володіти, користуватися, розпоряджатися та захищати від порушень з боку усіх інших суб'єктів права  результат інтелектуальної, творчої  діяльності або інший об'єкт права  інтелектуальної власності, визначений законом.

Отже, право інтелектуальної  власності є правом творця (та інших  осіб, вказаних у законі) на одержаний  ним результат інтелектуальної, творчої діяльності, який законом  визнається об'єктом правового регулювання і охорони.

Визначаючи співвідношення права інтелектуальної власності з іншими майновими та немайновими правами, слід звернути увагу на те, що нині існує два основних підходи до визначення її правової природи.

В одному випадку  права автора результатів творчої  діяльності розглядають як право  інтелектуальної власності, а відтак відносять до різновиду (хоча і специфічного) права власності. Зокрема п 2 ст.13 Закону "Про власність" містить пряму вказівку на те, що результати інтелектуальної праці є об'єктами права власності громадян. Друга концепція полягає у тому, що права авторів результатів творчої діяльності тлумачаться як виключні права, які не є правами власника1.

Слід зазначити, що й концепція ЦК з цього питання  зазнала трансформацій.

Так, проект ЦК у редакції 1996 р. і навіть у редакції 1999 р грунтувався швидше на ідеї визнання за творцями виключних прав на використання результатів інтелектуальної діяльності або засобів індивідуалізації (ст.429 проекту). Про виключні права йшлося і \ ст.ст.430-433 проекту ЦК.

Проте ст.418 ЦК 2003 р., яка містить визначення поняття "право інтелектуальної власності", не характеризує його як виключне право  особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший  об'єкт права інтелектуальної  власності. Натомість ст.419 ЦК, визначаючи співвідношення права інтелектуальної власності і права власності, фактично тлумачить їх як категорії одного порядку.

Згідно зі ст.419 ЦК право інтелектуальної власності  та право власності на річ існують як самостійні правові категорії, що пов'язане з наявністю між об'єктами права інтелектуальної власності і матеріальними об'єктами права власності таких відмінностей:

1) результат Інтелектуальної  діяльності може бути визнаний  об'єктом права інтелектуальної  власності лише при точній  відповідності з вимогами закону;

2) Існування права  інтелектуальної власності, хоча  воно і є абсолютним, виключним  правом, обмежене певним строком. 

Оскільки право  інтелектуальної власності та право  власності на річ є самостійними правовими категоріями, передання кожного з цих прав є самостійним юридичним фактом, що породжує, змінює, припиняє самостійні правовідносини. Внаслідок цього перехід права на об'єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ, у якій зафіксовано об'єкт творчої діяльності. З тієї ж причини перехід права власності на матеріальну річ не означає одночасного переходу права на об'єкт права інтелектуальної власності. Наприклад, придбання картини не означає автоматичного переходу авторського права до особи, яка її придбала.

Таким чином, згідно із сучасною вітчизняною концепцією у цій галузі право інтелектуальної  власності розглядається як особливий  різновид права власності, а отже, і речових прав на специфічний об'єкт — результати інтелектуальної, творчої діяльності.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. Суб'єкти, об'єкти  та підстави виникнення права інтелектуальної власності

Суб'єкти права Інтелектуальної  власності — це особи, яким можуть належати права володіння, легітимації, користування, розпорядження та захисту  прав на результати інтелектуальної, творчої  діяльності.

Суб'єктами права  інтелектуальної власності можуть бути два види суб'єктів:

1) творець (творці) об'єкта права інтелектуальної  власності; 

2) Інші особи, яким  належать особисті немайнові  та (або) майнові права Інтелектуальної  власності. 

Творець — це особа, результати інтелектуальної, творчої  діяльності якої є або можуть бути визнані об'єктами права інтелектуальної  власності. Коло суб'єктів, які визнаються творцями, у законі (ст.421 ЦК) не визначене  І не обмежене певними вимогами до їх віку, стану здоров'я, дієздатності тощо. У зазначеній нормі ЦК наведений лише приблизний перелік осіб, які створюють той чи інший об'єкт права Інтелектуальної власності: автор, виконавець, винахідник тощо. Звідси випливає, що для суб'єктів права інтелектуальної власності характерною є однакова дієздатність суб'єктів "творчого процесу. Іншими словами, творцями будь-яких результатів творчої діяльності можуть бути як повнолітні, так і неповнолітні особи.

Слід звернути увагу  на те, що "творча правосуб'єктність" не збігається із загальною цивільною  дієздатністю, яка за загальним правом настає з досягненням фізичною особою 18 років. Суб'єктом права інтелектуальної  власності може бути частково дієздатна, обмежено дієздатна або недієздатна  особа. Інша річ, що здійснювати авторські права така особа може лише за допомогою інших осіб (батьків, усиновлювача, опікуна, піклувальника тощо).