Культура невербального спілкування вчителів загальноосвітньої школи

Акустичні: ─ паралінгвістичні (якість голосу, його діапазон, тональність, гучність, тембр, ритм, висота звуку); ─ екстралінгвістичні (мовленнєві паузи, сміх, плач, зітхання, кашляння, оплески).

Тактильні: ─ такесика (дотики, потиск рук, обійми, поцілунки).

Ольфакторні: ─ приємні та неприємні запахи навколишнього середовища; ─ природний і штучний запах людини.

Таким чином, найважливішим підґрунтям культури людини, критерієм її вираженості в ній виступає манера спілкування з колегами, друзями, рідними, знайомими та незнайомими людьми. З кожним роком все більшим стає переконання вчених у тому, наскільки значущим виявляється невербальний компонент спілкування в ході взаємодії людей. Адже саме з допомогою цих каналів ми отримуємо від 60% до 80% важливої інформації.

Невербальне спілкування знаходиться у тісній взаємодії з вербальним. Воно обумовлене імпульсами нашої підсвідомості, й відсутність можливості підробити ці імпульси дозволяє довіряти мові тіла більше, ніж звичайному вербальному каналу спілкування.

Таким чином, невербальне спілкування - це вид спілкування для якого характерне використання невербальної поведінки й невербальних комунікацій як головного засобу передавання інформації, організації взаємодії, формування образу, думки про партнера, здійснення впливу на іншу людину.

Як зазначає Н.П. Волкова, невербальна комунікація - процес взаємообміну інформацією шляхом використання для передавання повідомлень немовних засобів комунікації [10, 251].

Цей же автор дає визначення педагогічному спілкуванню. Педагогічне спілкування - це система соціально-психологічної взаємодії між учителем та учнем, спрямована на створення оптимальних соціально-психологічних умов спільної діяльності [10,27].          

Культура педагогічного спілкування включає загальну культуру людини, психолого-педагогічні знання, вміння і навички, відповідний емоційний настрій та спрямованість педагога на ефективну діяльність.            

На жаль, у психолого-педагогічній літературі ми не знайшли визначення «культури невербального спілкування». Це ще раз доводить той факт, що на сучасному етапі розвитку наукової думки ця проблема розглядається не достатньо глибоко. Хоча слід відзначити, що у підручниках, посібниках, методичних рекомендаціях, статтях досить часто йдеться про загальну культуру вчителів, культуру спілкування в цілому та культуру невербального спілкування зокрема. Тому, спираючись на вище зазначену інформацію, ми зробили спробу самостійно розробити визначення «культури невербального спілкування».

Культура невербального спілкування вчителя - це його професійне спілкування з усіма учасниками навчально-виховного процесу за допомогою невербальної поведінки й невербальної комунікації, що засноване на його високій загальній й психолого-педагогічній культурі.

Особливості невербального спілкування в діяльності вчителя

Невербальні аспекти спілкування відіграють важливу роль в регулюванні взаємовідносин, встановленні контактів, в більшості випадків визначаючи емоційну атмосферу та самопочуття як вчителя, так і учня.

Варто зазначити, що даний аспект педагогічного спілкування знаходився в полі зору досить давно. Так, А.С. Макаренко писав, що для нього, в його практиці, «як і для багатьох вчителів з досвідом, такі «пустощі» стали вирішальними: як стояти, як сидіти, як підвищити голос, як подивитись» [44, 34]. Однак, тільки останнім часом це питання стало все більше привертати увагу дослідників феномена спілкування.

         Вкажемо, що засоби невербального спілкування завжди відповідним чином задіяні в ході навчально-виховного процесу, не дивлячись на те, що у більшості випадків навіть сам педагог не усвідомлює їх значення. За загальноприйнятими нормами у взаємодії вчителя з дітьми (як і будь-яких суб'єктів спілкування) невербальне спілкування здійснюється через ряд каналів: ─ міміка; ─ дотик; ─ жест; ─ дистанція спілкування; ─ візуальна взаємодія; ─ інтонація.

Зупинимось на розгляді кожної зі складових процесу невербальної взаємодії в системі «вчитель-учень» більш детально.

Мімічна сторона спілкування вкрай важлива  ─ з виразу обличчя вчителя можна іноді дізнатися більше, ніж він може чи хоче сказати, а своєчасна усмішка, вираження впевненості в собі, прихильності до особи з якою спілкуєшся можуть суттєво допомогти у встановленні контактів. Практично безкінечне різноманіття мімічних рухів та їх сполучень (а їх більше 20 000) дає можливість педагогові висловити свій емоційний стан і ставлення до певного учня, його відповіді чи вчинку: зобразити інтерес, розуміння чи байдужість і т.д.. Макаренко А.С. писав з цього приводу наступне: «Не може бути гарним вихователь, котрий не володіє мімікою, не може надати своєму обличчю необхідного виразу чи стримати свій настрій» [45, 171].

Ряд проведених досліджень показує, що учні віддають перевагу вчителям з доброзичливим виразом обличчя, з високим рівнем зовнішньої емоційності. При цьому відзначається, що надмірна рухливість очей чи обличчя, як і безжиттєва їх статичність, створюють серйозні проблеми у спілкуванні з дітьми.

Наступний канал невербального спілкування ─ дотик, що іноді визначається як тактильна комунікація. Використання дотику дуже важливе у роботі з дітьми особливо молодшого шкільного віку. За допомогою дотику можна привернути увагу, встановити контакт, виразити своє ставлення до дитини. Наприклад, не перериваючи уроку, вчитель може повернути до роботи учня, який відвернувся, торкнувшись його руки, плеча; заспокоїти збудженого, відзначити вдалу відповідь. Однак не кожен дотик вчителя може бути приємним для учня. Особливо необхідна обережність у спілкуванні з підлітками, у котрих виявляється підвищена чутливість, нерідко негативізм у ставленні до знаків уваги.

Особливе місце в системі невербального спілкування вчителя займає погляд, яким він може виразити своє ставлення до учня, його поведінки, поставити питання, дати відповідь тощо. Кожна дитина потребує візуального контакту з наставником, його уважного, особистісно-зацікавленого погляду. Однак погляд, тривалість якого складає більше 10 секунд, викликає у дитини почуття дискомфорту. Вплив погляду вчителя значним чином залежить від дистанції спілкування. Погляд здалеку чи згори вниз, дозволяє вчителеві бачити одразу всіх учнів, але не дає можливості вдивлятися в кожного окремо. Вплив погляду тим сильніший, чим ближче до вчителя знаходиться дитина.

О. Петрова [51] відзначає, що існує певний оптимальний ритм обміну поглядами з дітьми на уроці, коли індивідуальний зоровий контакт і охоплення очима всього класу чергуються, створюючи робоче коло уваги. Чергування, переключення погляду відіграє важливу ролі й у процесі вислуховування вчителем відповіді.

Неабияке значення має дистанція спілкування. О. Леонтьєв [41] відзначає, що питання про взаємне розміщення учасників спілкування в просторі доволі актуальне, оскільки в залежності від цього фактора у процесі спілкуванні  учасниками використовуються інші не мовленнєві компоненти, різною виявляється природа зворотного зв'язку від слухача до мовця. Скорочення чи збільшення дистанції впливає на посилення чи послаблення взаємодії. Невиправдане збільшення відстані між вчителем та аудиторією знижує впливову силу його слова. Однак, не завжди наближення до дитини є запорукою емоційного зближення. Виховний ефект такого роду уваги вчителя залежить від характеру міжособистісних стосунків, віку та індивідуальності вихованця.

Особливе місце у системі невербального спілкування займають жести. Як визначає О. Петрова [52], жестикуляція педагога є для учнів одним з індикаторів його ставлення до них. Жест володіє властивістю «таємне робити явним», про що вчитель завжди повинен пам'ятати. Характер жестів вчителя з перших хвилин створює певний настрій у класі. Дослідження підтверджують, що якщо рухи вчителя уривчасті  та нервові, то в результаті серед учнів замість готовності до уроку виникає стан напруженого очікування неприємностей.

У спілкуванні вчителя з учнями велике значення має і тон мовлення. Інтонація під час спілкування дорослих може нести до 40% інформації. Однак, під час спілкування з дитиною вплив інтонації збільшується. Голосовий апарат є головним робочим інструментом вчителя. Від того, наскільки ним володіє педагог залежать звучність, темп, тембр, артикуляція ─ ті компоненти усного мовлення, котрі забезпечують його інтонаційне багатство та своєрідність.

Змінюючи звучність, мелодику, темпоритм висловлювань, вчитель може висловити найтонші нюанси емоційного ставлення до предмета розмови, співрозмовника, розширити смислову ємність слова, за бажанням надати йому зворотного значення. Наприклад, сказавши «дякую», можна висловити і щиру подяку, і образу, і байдужість, і глузування. Саме інтонація відіграє першочергову роль в управлінні поведінкою співрозмовника, емоційно налаштовує його та навіює певний склад думок. Мовленнєва чарівність вчителя залежить і від тембру голосу. Він може бути не лише теплим, ніжним, глибоким та м'яким, але й глухим, рипучим, скляним. Учнів дратує плутане, невиразне, монотонне, надто тихе чи гучне мовлення, вади вимови ─ шепелявість, гугнявість, хрипіння. При відпрацьованій дикції навіть вимовлене пошепки слово доходить до кожної дитини, яка присутня на уроці.

Вибір темпоритму обумовлений конкретними обставинами спілкування. Схвилюванню властиве пришвидшення темпу мови, стану незворушності ─ уповільнення ритму. Пришвидшення мовлення буває небезпечне тим, що не всі діти, а особливо «тугодуми», одночасно можуть схопити смисл висловлювань, а невиправдане уповільнення навпаки - викликає інтелектуальну та емоціональну загальмованість слухачів. При підборі швидкості мовлення варто враховувати й вік учнів: для молодших школярів вона не повинна перевищувати 40-60 слів за хвилину, для підлітків ─ 60-100 слів, для старшокласників ─ 80-120 слів. При  розширенні кола спілкування природним є підвищення звучності мови, при скороченні ─ зниження.

Вчитель спілкується з учнями не тільки коли розмовляє, а й коли виразно мовчить. Якщо клас збуджений, діти поводять себе шумно, надійним засобом дисципліни виступає спокійна реакція педагога - затяжне мовчання.

В інтонації проявляються ті хвилювання, які супроводжують мовлення вчителя, звернене до дитини, а дитина відповідним чином реагує на них. Дитина дивовижно точно визначає за інтонацією ставлення до неї дорослих, володіє винятковим «емоційним слухом», розшифровуючи не лише зміст, смисл вимовлених слів, а й ставлення до неї з боку інших людей.

Невід'ємним елементом оптико-кінетичної експресії є пози вчителя, пов'язані з  поставою, її стрункістю чи сутулістю, звичкою стояти, сідати чи рухатись певним чином. У процесі спілкування використовуються відкриті та закриті пози. Закриті пози, які людина реалізує прикриваючи передню частину тіла, очевидно намагаючись зайняти менше місця в просторі, сприймаються як знак недовіри та неузгодження.  Відкрита ж поза (широко розкинуті руки долонями вгору), навпаки, ─ є показником довіри, емоційної близькості зі співрозмовником. А ось пряма, напружена спина, широко розгорнуті плечі, підняте підборіддя розшифровуються як намагання до затвердження свого статусу.

Таким чином, можна зробити висновок, що невербальний аспект спілкування займає значне місце в процесі взаємодії вчителя з дітьми. Для того, щоб полегшити свою роботу вчитель повинен вміти спілкуватися з дітьми навіть не розмовляючи, повинен брати до уваги не лише мовлення учня, а й кожен його жест, погляд, кожен рух. Важливим для кожного вчителя є вміння контролювати свою невербальну поведінку, бути зразком для наслідування.

Вільно володіти навичками самоконтролю за виразністю вербального мовлення, жестів і міміки, вміти автоматично вибирати оптимальний варіант впливу на  слухачів у конкретній ситуації ─ таким є завдання професійної освіти та самоосвіти вчителя. Культура невербального спілкування відображає рівень професійної майстерності та своєрідності манер педагога. Майстра відрізняє розвинена здатність використовувати різноманіття засобів особистої експресії в професійних цілях.

РОЗДІЛ 2. ВИВЧЕННЯ ТА УДОСКОНАЛЕННЯ КУЛЬТУРИ

НЕВЕРБАЛЬНОГО СПІЛКУВАННЯ ВЧИТЕЛІВ

2.1. Аналіз рівня сформованості культури невербального спілкування вчителів загальноосвітньої школи

Детально розглянувши проблему, ми ще раз переконалися наскільки важливим є невербальний компонент спілкування у професійній діяльності вчителя. Отже, для того, щоб визначити рівень сформованості культури невербального спілкування вчителів, ми вирішили провести констатуючий експеримент.

Експеримент проводився на базі Комунальних закладів «Луганський навчально-виховний комплекс спеціалізована школа І-ІІ ступенів - колегіум №36», «Луганський навчально-виховний комплекс спеціалізована школа І ступеня - гімназія № 60 імені 200-річчя міста Луганська», «Луганський навчально-виховний комплекс школа-гімназія № 52». Загалом у проведеному нами дослідженні брали участь 68 вчителів. З метою визначення рівня сформованості культури невербального спілкування вчителів загальноосвітніх шкіл ми виділили критерії, що дозволяють визначити даний рівень. Такими критеріями вважаємо:

1. Розуміння мови міміки та жестів. Розуміння важливе для того, щоб весь час відчувати реакцію класу, щоб своєчасно «впіймати» перші ознаки втрати уваги, втомленості та віднайти новий спосіб розбудити інтерес, зняти психічне напруження, зробити паузу для відпочинку.

2. Конгруентність невербальних сигналів словам та намірам. Конгруентність розуміється як повна відповідність того, що людина пропонує за допомогою тону голосу, рухів тіла й голови, змісту її слів, внутрішнім переконанням. Якщо слова і жести не конгруентні, вчитель не зможе досягти поставленої мети, бо люди більше довіряють невербальній комунікації, адже вона обумовлена імпульсами нашої підсвідомості та здійснюється, як правило, довільно.