Формування уяви у період дошкільного дитинства

    Розвиток уяви пов'язаний із зародженням знакової функції свідомості, суть якої полягає у заміщенні одних образів іншими (наприкінці раннього дитинства). Про виникнення уяви в дитини свідчать дії не на основі реальності, а на основі її уявлень. Уперше вона проявляється у 2,5-3 роки, коли дитина починає діяти в уявній ситуації, з уявними предметами. Відбувається це насамперед у грі, коли вона діє з одним предметом, уявляючи на його місці інший.

    Спочатку уява дошкільника ніби прикута до предмета. Він починає гру на основі предметів, які бачить, може обіграти: скаче верхи на паличці, уявляючи себе вершником, а палицю - конем, але не може уявити коня за відсутності предмета, придатного для скакання, і не може подумки перетворити палицю на коня, якщо не діє з нею.

    У грі 3 – 4 - річних дітей істотне значення має подібність предмета-замінника з предметом, який він замінює. Для старших така подібність не обов'язкова. Поступово відбувається перехід до ігрової дії з відсутнім предметом, ігрового перетворення предмета, надання йому нового смислу, уявлення дій з ним подумки, без реальної дії. Тобто відбувається зародження уяви як особливого психічного процесу. Гра може відбуватися і без видимих дій, повністю в уяві.

    Ельконін Д. Б.  стверджував, що в грі зароджуються найбільш значні сторони продуктивної уяви: «її спрямованість на рішення самих різних задач і можливість в специфічній формі розкривати істотні характеристики реальності [10, с. 25].

   Формуючись у грі, уява переходить і в інші види діяльності дошкільника. Найяскравіше вона виявляється у малюванні, складанні казок, віршів. Як і в грі, діти спочатку спираються на предмети, які безпосередньо сприймають.

    Уява дітей дошкільного віку є зазвичай мимовільною, її предметом є те, що дуже схвилювало, захопило, привабило дитину.

      Образи уяви у дітей молодшого дошкільного віку ще нестійкі, напрям її роботи швидко змінюється під впливом зовнішніх вражень. За нетривалий час діти кілька разів переходять від одних ігор до інших. Такими нестійкими є образи уяви, створені в інших видах діяльності. Діти легко перетворюють подумки один предмет на інший, наділяючи його різноманітними якостями.

    Малюки ще не вміють планувати діяльності, не можуть сказати, що робитимуть далі. Не володіючи достатнім практичним досвідом, вони погано диференціюють образи уяви й уявлення про сприйняті предмети і явища, інколи не розрізняють уявне від дійсного, видумане від побаченого і пережитого. З кожним роком уява дітей стає стійкішою. Дошкільники середнього і старшого віку можуть довго гратися в одну сюжетну гру, навіть і після перерви на інші справи легко повертаються до попереднього сюжету, знайомих малюнків, споруд.

    Із розвитком мимовільної уяви виникає довільна уява, зумовлена участю у нових, складніших видах діяльності, зміною змісту і форм спілкування з дорослими і ровесниками.

        Спочатку образи довільної уяви виникають під впливом словесних дій дорослого у сюжетно-рольовій грі. Пізніше вона виявляється і в інших видах діяльності, які вимагають попереднього планування (малювання, ліплення, конструювання, праця, навчання тощо). Цілеспрямованість уяви дитини, стійкість її задумів з кожним роком підвищуються, що виявляється у більшій тривалості гри на одну тему, стійкості ролей, детальнішому її плануванні. Наприклад, молодші дошкільники граються 10 - 15 хв. При цьому зовнішні фактори зумовлюють появу побічних ліній у сюжеті, втрату первинного задуму. У 4 - 5 років гра триває 40 - 50 хв., у 5- 6 років - декілька годин і навіть днів. У старших дошкільників ігрові задуми відносно стійкі, часто діти реалізують їх до кінця.

    Зі здатністю планувати пов'язане вміння створювати цілісні твори. 3 - 4-річні діти використовують лише елементи попереднього планування гри або продуктивних видів діяльності, 4 – 5 - річні - ступінчасте планування (ланцюжок образів, що відображають основний зміст діяльності). Старші дошкільники здатні фантазувати довільно, до початку діяльності планують процес виконання задуму, попередньо вибирають і готують необхідне обладнання.

    Розвиток уяви в дітей спочатку відбувається під впливом дорослих, які спонукають їх довільно створювати образи. З часом дошкільники самостійно уявляють план своїх дій. Передусім це відбувається у колективних іграх, продуктивних видах діяльності, тобто з використанням реальних об'єктів і ситуацій на основі узгодженості дій учасників.

    Пізніше довільність уяви виявляється в індивідуальній діяльності, яка необов'язково передбачає опору на реальні предмети і зовнішні дії (мовна діяльність). Важливим моментом у плануванні є оформлення задуму і плану в мовленні. Включення слова у процес уяви робить її усвідомленою, довільною: дошкільник бачить зміст і послідовність передбачуваних дій, розуміє логіку розвитку ситуації, аналізує проблему з різних позицій.

    У першій половині дошкільного дитинства переважає відтворювальна уява, яка полягає у відображенні описаних у віршах, казках, розповідях дорослого образів, їх особливості залежать від досвіду дитини, накопиченого в її пам'яті матеріалу, розуміння того, що вона чує від дорослих, бачить на картинках. Через недосвідченість дитини, низький рівень розуміння образи її уяви часто далекі від реальності, у них поєднується реальне і казкове, фантастичне.

      У старших дошкільників відтворювальна уява значно повніше і точніше відображає дійсність, дитина починає розрізняти реальне і фантастичне. Найбільше актуалізується вона під час слухання казок, оповідань.

     Дошкільні роки є періодом початку розвитку творчої уяви. Перші елементи її спостерігаються вже тоді, коли дитина здатна відтворити почуте, доповнити образ героя казки новими рисами, придумати нові події. Під час малювання елементи творчої уяви виявляються у комбінуванні малюнка, використанні кольорів. Ще більше творчих компонентів можна спостерігати у рольових іграх дітей. Чим старшою стає дитина, тим більше вона може доповнювати предмети, яких не вистачає, уявними, подумки перетворювати реальні умови, в яких відбуваються дії.

    Творча уява - процес створення нових, оригінальних образів та ідей. За своєю суттю творча уява є особливою інтелектуальною діяльністю, спрямованою на перетворення навколишнього світу. Опорою для створення образу з її використанням слугує не лише реальний предмет, а й виражені у слові уявлення. Це зумовлює активний розвиток словесних форм уяви, пов'язаних з розвитком мовлення, мислення, коли дитина створює в уяві казки, історії поза конкретною ситуацією, переживаючи почуття свободи, незалежності від неї, бачить ЇЇ очима різних людей, тварин, предметів.

    Виникнення творчої уяви не лише є важливим показником розвитку пізнавальної сфери дитини, а й тісно пов'язане з формуванням її особистості загалом. Розвиток мимовільної уяви, довільної, відтворювальної, творчої - вагомий чинник успішного формування особистості.

    Творчий характер уяви залежить від володіння дітьми способами перетворення, які вони використовують у грі, художній діяльності. У дошкільному віці діти інтенсивно опановують засоби і прийоми уяви. Вони ще не створюють нові фантастичні образи, а перетворюють відомі. Дієвий спосіб перетворення дійсності доповнюється оперуванням образами, що спираються на ситуацію, яку діти сприймають.

    Найпоширенішим прийомом у словесній творчості є уособлення - наділення персонажів реалістичними діями. Дошкільник включає героїв у специфічно людські життєві ситуації, приписує їм людські думки, почуття, вчинки, інтерпретує поведінку тварин на людський лад, відображаючи досвід соціальних взаємин.

     Під час створення образів діти часто користуються прийомом антропоморфізації - оживлення предметів - про який вони дізнаються у процесі слухання казок. Складнішим прийомом, який використовують дошкільники, є аглютинація. Дитина, створюючи новий образ, поєднує у ньому непоєднувані сторони різних об'єктів. Створенню оригінальних образів сприяє зміщення величини - збільшення (гіперболізація) або зменшення якостей об'єктів. При створенні образів може використовуватись і комбінування - поміщення об'єкта у невластиву йому ситуацію. Фантазуючи, діти використовують добре відомі їм казкові події, вносять деякі доповнення, замінюють персонажів, поєднують кілька сюжетів різних казок або придумують для знайомої казки нове продовження. Дошкільники легко поєднують образи, отримані з різних джерел, тому придумані ними казки часто мають химерний характер.

    У зображувальній діяльності діти створюють фантастичні образи, змінюючи колір або незвично розмішуючи об'єкти. Такі образи бідні за змістом і, як правило, невиразні. Поступово малюнки набувають змістовності, оскільки їх автори використовують аглютинацію, уособлення, парадоксальне комбінування, а зміст епізодів запозичують із літературних творів. Образи на малюнках старших дошкільників стають все оригінальнішими, різноманітнішими, багатшими, набувають узагальненості, відображають типове в об'єкті.

    У казках старші дошкільники багато уваги приділяють внутрішньому світу героїв, їхнім переживанням, думкам, намагаються мотивувати їхні вчинки. Діти наділяють героїв особливо цінними, на їхній погляд, моральними якостями, соціальними емоціями (співчуттям, співпереживанням). Епізоди у казкових історіях набувають внутрішньої логіки розвитку. У такий спосіб у словесній творчості малюків виявляється процес становлення особистісних смислів.

    Уява допомагає малюку компенсувати недостатні знання, сприяє пізнанню світу, створенню його цілісної картини, умовному вирішенню конфліктів тощо. За допомогою уяви задовольняється пізнавальна потреба малюка, нівелюється дистанція між тим, що дитина може сприйняти, і недоступним її безпосередньому сприйманню. Усе це збагачує її інтелектуальний, емоційний, моральний досвід, активізує пізнання природи, предметної і соціальної дійсності. Уява допомагає дошкільнику знайти нестандартне розв'язання пізнавальної проблеми (послуговуючись реальними властивостями об'єктів та запозичуючи образи з навколишньої дійсності). Послуговуючись уявою, малюк розв'язує емоційні та особистісні проблеми, неусвідомлено звільняється від тривожних спогадів, переборює почуття самотності, досягає психологічного комфорту [17, с. 221- 228].

РОЗДІЛ ІІ. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ РОЗВИТКУ УЯВИ У ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ.

                 2.1. Принципи організації емпіричного дослідження у психології

     Важливо зазначити, що для діагностування певного рівня розвитку психічних властивостей дитини, її інтелектуального розвитку, спеціальних здібностей, особистісних якостей індивіда та будь-якого іншого аспекту психологічної дійсності психолог повинен володіти відповідними методами та методиками.

    Дослідники вказують на те, що для того, щоб отримати достовірні і надійні результати дослідження необхідно, щоб психодіагностичні методи, які використовуються в дослідженні були науково обґрунтованими. На думку Столяренко Л.Д., Немова Р.С. та інших, методи повинні відповідати вимогам: валідність, надійність, однозначність і точність.

      Як правило, конкретні експериментальні процедури, що приміняються в психологічних дослідженнях, будуються та грунтуються на основі тих чи інших методичних прийомах та принципах, що розроблені в психології. Так для вивчення певних характеристик особливостей поведінки та особливостей особистості, що включають детальну інструкцію для досліджуваних, чітко задану послідовність пред’явлення експериментального матеріалу та ін. Ці способи являють собою певні узагальнені схеми майбутньої експериментальної процедури, які досліднику треба конкретизувати у відповідності з цілями та задачами дослідження, місцем та часом його проведення, віковими, професійними та іншими особливостями досліджуваних.

     Психологи доводять, що крім методики, що застосовується, на результати психодіагностики впливає ситуація, її розуміння досліджуваним, отримувана ним інструкція, а також особистість і поведінка самого дослідника під час тестування Дослідник приступаючи до вирішення теоретичної чи практичної задачі, має перш за все вміти бачити проблему вцілому, вміти виділяти соціально-психологічну проблематику з загальної сукупності, наприклад, педагогічних проблем, формулювати цілі та задачі дослідження в кожному окремому випадку. Обираючи той чи інший метод, дослідник має чітко усвідомлювати його переваги та недоліки що приміняються до вже вивченої сфери уявлень, вміти комбінувати різноманітні методи, перевіряючи їх за допомогою отримуємих висновків та даних, знати межі переносу експериментальних результатів на поведінку людини в звичайній ситуації. Успішне проведення психологічного дослідження можливе лише у випадку хорошого знання теорії та методології вікової, загальної психології.

     Психологи стверджують, що на сьогоднішній день із всіх існуючих методик найпоширенішими є тести, котрі визначаються, як короткі стандартизовані проби, випробування, які дозволяють в обмежений період часу отримати характеристики індивідуально-психологічних особливостей людини за певними параметрами. Важливо зазначити, що різні дослідники виділяють різноманітні типи тестів. Зокрема Л.Д. Столяренко за змістом виділяє декілька груп тестів: тести інтелекту, тести здібностей, тести досягнень і особистісні тести. Сучасні тести частіше за все створюються у вигляді бланкових методик.

    Нємов Р.С. звертає увагу на такі етичні принципи психодіагностики:

1. Принцип дотримання таємниці психодіагностики передбачає нерозголошення її результатів без персональної згоди на це тієї особи, на якій проводилась психодіагностика. Якщо мова йде про неповнолітніх, то на розголошення результатів їх психодіагностики обов’язково вимагається згода батьків або осіб, що їх заміняють і несуть моральну і юридичну відповідальність за дітей.