Вплив християнських моральних цінностей на формування особистості

                               Міністерство освіти і науки України

Кременчуцьке педагогічне  училище ім.А.С.Макаренка

 

 

 

 

 

 

П(Ц)К психолого-педагогічних

дисциплін

Вплив християнських моральних  цінностей на формування особистості

 

 

                                                                  КУРСОВА РОБОТА  З ПЕДАГОГІКИ

студентки ІV курсу групиУ-44

відділення початкової освіти

Матченко Альони Павлівни

НАУКОВИЙ КЕРІВНИК

Біла І.О.

 

 

 

 

 

 

 

Кременчук 2010

 

Зміст

ВСТУП……………………………………………………………………………2

РОЗДІЛ I. Зміст, особливості. Історичні дані …………………………………5

1. 1. Природа  духовності………………………………………………………....5

1. 2. Духовність  і виховання…………………………………………………….10

РОЗДІЛ ІІ. Концептуальні засади формування духовності особистості на

основі  християнських моральних цінностей…………………………………..15

2. 1. Цінності – провідна складова формування особистості…………………17

2. 2. Принцип формування духовності на основі християнських цінностей..19

2. 3. Мета і завдання формування духовності…………………………………22

2. 4. Зміст формування духовності……………………………………………..23

2.5  Форми виховання духовності засобами моральних християнських

цінностей…………………………………………………………………………25

РОЗДІЛ IІІ. Християнські цінності української родини: традиції і сучасність………………………………………………………………………...28

РОЗДІЛ ІV. Експерементальне дослідження…………………………………34

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….41

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………43

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Духовність  людини є складовою її досвіду, який започатковується з моменту її народження і поповнюється до кінця життя. Цінності з їхньою духовною спрямованістю  сприймаються, з одного боку, шляхом пізнання й усвідомлення їх людиною  завдяки різним формам опредмечування — у вигляді кодексів (вербальних «правил», настанов і понять), різних форм культури та поведінки інших  людей, а з іншого, шляхом духовного  сприйняття їх на основі віри, яка слугує містком між людиною та ідеалом. На важкій дорозі життя людина користується порадами і свого розуму, і своєї  віри. Вона завжди перед вибором, часом  долає себе, а часом падає на цьому шляху, піднімається і йде  далі. І вся сутність виховання  полягає у тому, щоб людина, від  природи і зла, і добра, водночас розвинула в собі прихильність до Добра, потребу йти дорогою Добра, робити щоденний вибір саме Добра.

Для формування духовного світу дитини потрібен системний підхід. Він передбачає цілісний, ієрархічний, взаємозалежний і відкритий процес залучення  дітей і молоді до цінностей у  їх постійному розвитку й саморозвитку, а також наступність і безперервність, тобто постійне ускладнення та урізноманітнення змісту й напрямів розвитку моральних  чеснот, комплексність та інтегрованість, які полягають у взаємодії  навчання і виховання, поєднанні  зусиль сім'ї, школи, позашкільних закладів і дитячих об'єднань у виховному  процесі.

Обєктом дослідження виступає  діяльність педагогів по реалізації завдань виховання на засадах християнських моральних цінностей

Предметом

Мета  дослідження: виявити,  теоретично обґрунтувати і експериментально перевірити вплив християнських моральних цінностей на формування особистості молодшого школяра; виявити оптимальний зміст, ефективні форми , методи й засоби роботи при вихованні на засадах християнських цінностей

Головними завданнями дослідження є:

• Визначити і довести необхідність введення  в навчальну програму курсу«Християнська етика в українській культурі»   Проаналізувати стан  впровадження нового курсу «Християнська етика в Українській культурі»
• Виявити можливі форми, методи і засоби здійснення виховання на засадах християнства

Гіпотеза

Актуальність

Однією з  найбільш характерних ознак становлення  незалежної української держави  є повернення до християнства.  Не стало винятком система народної освіти. При вивченні предметів гуманітарного  циклу вчителі все частіше  звертаються до біблійних текстів.

Незмінним залишається прагнення  людей пізнати істину, зрозуміти  закони життя.

Лише у християнстві ми знаходимо  чітко визначену мету і призначення  освітніх систем. В усіх офіційних  документах знаходимо вказівку: “Виховати  всебічно розвинуту особистість”. Без сумніву, це прекрасний заклик. Біда лише в тім, що такої особистості, принаймні останнім часом, ніхто  не бачив.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ  І. Зміст, особливості

 

1. Природа духовності

Духовність — це певний стан людини і суспільства, який формується, виробляється важкою працею душі самої людини і самого суспільства, за участю їхньої власної волі і власних зусиль. Людська істота має схильність і потенції до нарощування власного духовного поля. І то незалежно від того, якими очима дивимось на нього — очима християнина чи матеріаліста. “Переконання у високому “ святому є переконанням, вродженим духові людському, або, точніше сказати, сутністю людського духу, тим, чим дух людський відрізняється від душі тваринної...”[3,4] Навіть В.Сухомлинський у добу домінування атеїстичного світогляду підкреслював, що “предметом особливої уваги виховання має бути стан духу вихованця”.

І сьогодні цю двоєдність сприймаємо як реальність, але з тим лише застереженням, що й духовність може мати різний зміст, бо джерелом її можуть бути різні авторитети. Маємо тут нагадування євангеліста: “Не кожному духові вірте, але  випробовуйте духів, чи від Бога вони...”.

Другою  істотною особливістю духовності є  те, що їй завжди властива певна спрямованість - націленість на Ідеал. Людині притаманна вічна схильність стояти обличчям до Ідеалу І вічне прагнення наблизитися  до нього. В основі цієї спрямованості  і цього прагнення лежить віра в нього, що не залежить від того, якого змісту є цей Ідеал. Навіть тоді, коли людина зрікається віри в  Бога й оголошує себе атеїстом, вона приречена вірити, не може не вірити. За висловом М.Бердяєва, відходячи від  віри в Бога, людина впадає в  ідеологічну  утопію, псевдо релігією, класичним  взірцем якої була комуністична Ідеологія.

До Ідеалу і до віри в нього людину веде багато чинників. Наука допомагає  їй розуміти зміст ідеалу, мистецтво  вказує на його досконалість і красу, релігія дає відчуття Інтимної близькості до нього. До віри в Творця спонукають людину Великі Таємниці її народження і П смерті. “Ми мусимо серцем почувати свій Ідеал,—писав Іван Франко, — мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього”.

Наступним кроком, що веде до розуміння духовності, є вибір предмета віри — самого Ідеалу. Власне, тут йдеться про  певну ієрархічну систему Ідеалів, але зміст будь-якої такої системи  визначається природою Головного Ідеалу, який займає в ній чільне місце. У  комуністів ним був Ідеал комунізму, у фашистів — Ідеал нації, в  антро пократичному світогляді —  образ надлюдини (“супермена”). У  християн таке місце — на вершині  Ієрархії Ідеалів - посідає образ  Творця, що втілює в собі поняття  Любові і Добра. “Усякий ідеал, - писав І.Франко, — це синтез бажань, потреб і змагань близьких, практично  легких, і традиційних для осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого”.

Не підлягає сумніву, що відповідно до традиційно-релігійного  світогляду визнання Бога і віра в  Нього є першою і головною передумовою  входження нашої сучасної людини у нову для нас, європейську цілісну  систему цінностей, яку суспільство  кладе в основу виховання. “Є тільки один Ідеал довершеності, перед яким схиляються всі народності, це Ідеал, що його дає християнство”, — писав  К.Ушинський.

Така орієнтація на Авторитет Бога зумовлена тим, що вплив віри в Нього поширюється  на все життя людини, на її моральну, національну, громадську, родинну та Індивідуальну поведінку тощо, зумовлює її повсякденний вибір в усіх сферах життя. “Коли душа любить, вона стає подібною до того, що любить”, — наголошує  св. Августин. До речі, цю точку зору поділяють і чимало відомих психологів, серед яких К.Юнг, Е.Брому та ін.

У пізнанні предмета нашої віри на велику увагу  заслуговує Ідеал Краси, до якого  людину скеровує естетичне почуття, що є теж вродженою властивістю  людської душі і, на думку К.Ушинського, пов'язане з образом Творця. В  основі естетичних почувань є прагнення  довершеності. Звідси переконання, що естетичне є почуттям духовним, складовою духовності та, як і вона сама, “розлите” по всій системі цінностей. Воно підносить людину над рутинністю життя, внаслідок чого вони (цінності) сприймаються нею як щось більше, вище, ніж лише правило подібні норми і вимоги.

Носієм  прекрасного, його “упаковкою” часто  виступає мистецтво, “доступне почуттю  без посередництва розсуду”. Хоча, звісно, на красу може вказувати  не лише воно, а й природа і  навіть людські вчинки, якщо вони віддані  на службу Високому і Святому.

Добро й  Краса завжди йдуть поруч. Краса - чинник конструктивний, мобілізуючий. Власне, ця близькість і породила відомий  афоризм “краса врятує світ”. Через  красу до добра, від естетики до етики  — таким було гасло древніх. І  в цьому загальний сенс того мистецтва, яке називаємо духовним — у  релігійному сенсі, бо, як уже йшлося, “духи” бувають різними, і мистецтво  може служити різним богам.

Якщо сказане  вище про природу духовності зорієнтувати у річище традиційно-християнського світогляду, то матимемо підстави дати таке остаточне визначення поняттю  духовності: духовність — це зумовлена  світоглядом і вірою скерованість людини до Авторитету Бога і до богоугодна трактованих ідеалів різних рівнів ієрархії цінностей, що стосуються релігійного, естетичного, морального, національного, громадянського, родинного, особистісного  тощо життя людини.

Людина  як істота соціальна у своїй поведінці  потребує над собою Авторитету. Для  того щоб утвердилась людська  індивідуальність, людська особистість  має усвідомлювати свій зв'язок з  началом вищим, ніж вона сама, вона повинна визнати існування іншого, Божественного начала. Щоб усвідомити себе, людині потрібно визнати і  не себе. Якщо ж таке усвідомлення чогось Вищого відсутнє, то людина зосереджується на власному “Я”, а згодом відгороджується  від світу, замикається у власному гетто. На все, що виступає як “не Я”, вона дивиться зневажливо, бачить його мізерним, жалюгідним, не вартим її уваги. Так формується егоїст, якого чекає  важке життя, бо, як йому здається, нікчемні люди навколо нього, не бачать його “величі”, “значущості” і “заслуг”, всі недооцінюють його.

Домінуючий  в окремій людині егоїзм стає джерелом “епідемії” антропоцентризму, який, досягнувши “критичної маси”, стає хворобою суспільною, ба, навіть одержує певне обґрунтування  у філософії абсолютних прав людини. Все індивідуальне визнається “святим” і недоторканим. Поняття нації, громади, родини зводиться у ранг засобу задоволення  Індивідуальних прагнень, стає чимось менш вартісним, ніж окрема людина.

Альтернативою такого самовиховання і такого життя  людини є ситуація, коли вона змалечку відкриває себе чомусь Вищому, найперше Богові Любові і Добра, трактує це Вище як головніше від власного “Я”. Визнання існування Бога логічно  виключає спробу людини обожнювати себе з усіма наслідками такого підходу - гордині, гонитві за владою і впевненості  у володінні істиною. Водночас це також веде до визнання рівності людей  перед Ним, а відтак і рівності взагалі та до боротьби з расизмом, деспотизмом тощо. Це печаток її духовного становлення і мужніння. Саме це й мав на увазі Конфуцій, кажучи, що “людина міряється не з ніг до голови, а від голови до неба”.

Віра людини у щось Виїде від неї самої  є сприятливим тлом для формування механізму її само регламентації  у повсякденній поведінці, а відкритість  душі зумовлює можливість і потребу  її постійного очищення, образно кажучи, “провітрювання” і вимивання  з неї егоїзму. Авторитет Творця стає головним критерієм ставлення  людини до системи цінностей.

Орієнтуючись  на такі засади, людина виробляє низку  якостей, які характеризують її поведінку.

По-перше, вона постійно надає перевагу цінностям  духовним над цінностями матеріальними, знаходить у собі сили протистояти  природним, біологічним інстинктам і потребам, тримає їх під контролем, домінує над ними. Такі люди не нагромаджують  багатства, не кохаються в речах, служать ідеалам. Крайньою формою такого служіння є образ Дон Кіхота.

Якщо ж  духовні прагнення в людині поступаються тиранії прагнень матеріальних, то є підстави говорити про втрату людиною  духовного стану.

По-друге, духовну людину завжди характеризує чіткий вектор її спрямованості, певна  динаміка, прагнення наблизитись  до свого ідеалу. Вона завжди в дорозі до кращого, що особливо помітно на її вчинках. Є підстави стверджувати, що саме духовність людини є головним чинником нарощування енергії дії, дає їй змогу перемагати труднощі, долати кволість і хиткість.

По-третє, націленість на Високе і Святе, назустріч  Богові та богоугодним ідеалам, прагнення  досконалості завжди благотворно впливає  на розвиток таланту, здібностей, творчих  сил людини. Вона часто відчуває співучасть у своїй творчій діяльності Сили Вищої. Відсутність же духовності і схильність служити егоїстичним  цілям виснажує творчі сили людини, безпредметною стає її воля.

По-четверте, духовність озброює людину критерієм  вибору цінностей. Якщо вона спрямована до Бога, то це дає їй “еталон Добра” і спонукає приймати ті цінності, які  йому не суперечать, І відкидати  все, що йому вороже.

По-п'яте, як підкреслю,: відомий французький  філософ Мішель Валеру, наявність  духовної сфери Істотно розширює для людини можливості осягнення  щастя. Коло П радості І задоволень виходить за межі споживацької, духовне  щастя іноді - це єдина можлива  його форма для людини, тому відчуття його для неї часто сильніше, ніж  радість достатку чи успіху в суспільстві. Це щастя сумісне зі справедливістю, воно має особливу природу.