Педагогічна техніка та її складові

3.1. Культура  зовнішнього вигляду

Перше враження про викладача у студентів, як правило, носить стійкий характер, а у значної їх частини воно зовсім не змінюється. По зовнішньому вигляду і такими його ознаками, як чистота і охайність одягу у багатьох студентів відбувається перше сприйняття викладача. Зовнішність педагога – явище інтегральне, адже інтеграція – процес зближення і зв'язку поряд із процесами диференціації. Педагог впливає на учнів комплексом взаємопов'язаних елементів зовнішності. Складові зовнішності викладача:

1. Культура і  техніка рухів (невербальна комунікація)

2. Культура і  техніка догляду за зовнішнім  виглядом [1, c. 303].

Невербальна комунікація  відбувається, як правило, неусвідомлено, мимовільно. Здебільшого люди контролюють  своє мовлення, але на підставі аналізу  їх міміки, жестів, інтонації можна оцінити правильність, щирість мовної інформації. За допомогою схеми О. Кузнецової, ми можемо детально розглянути складові невербальної комунікації. Ця схема свідчить про широку палітру засобів вираження людиною свого ставлення, і вчитель мусить працювати над розширенням і вдосконаленням репертуару впливу невербальними засобами. Звісно, не всі вони рівнозначні, проте кожен із них "зчитується" вихованцями, посилюючи або нейтралізуючи враження від слів педагога. Дослідження засвідчують, що невербальні засоби, зокрема жест, можуть мати більшу вагу у спілкуванні, ніж слово. 85 % слухачів сприймуть інформацію за змістом жесту, а не слова.

Культура і  техніка догляду за зовнішнім виглядом – уміння доглядати за своїм волоссям, робити зачіску, добирати одяг та взуття, прикраси, аксесуари, парфуми. Це вміння доглядати за тілом (обличчям, руками, ногами). Тільки в поєднанні цих складових створюється зовнішність, яка уособлює вчителя.

Зовнішній вигляд педагога має бути естетично виразним. Вона залежить від окремо взятої особистості, від її внутрішньої педагогічної культури і притаманна саме їй. Таким чином утворюється вчительський імідж, який буває як позитивним, так і негативним. Мабуть, саме тому деяких викладачів пам'ятають – все життя, а інших забувають, закінчивши вуз. Ось чому природним у кожного вчителя має бути прагнення до ідеалу, гармонії та вдосконалення – без них людина неминуче деградує [4, c. 168].

Неприпустиме  недбале ставлення до своєї зовнішності, але неприємною є і надмірна увага  до неї. Головна вимога щодо одягу педагога – скромність та елегантність. Химерна зачіска, незвичайний фасон плаття і часті зміни кольору волосся відвертають увагу студентів.

3.2. Культура  педагогічного спілкування

Спілкування – це процес контактів, обміну та взаємодії між людьми. У процесі навчання та виховання відбувається передача знань, способів діяльності, суспільних цінностей, норм культури, тобто спілкування є сутністю роботи вчителя.

Основні функції спілкування: обмін інформацією, організація діяльності, пізнання людьми одна одної, досягнення взаєморозуміння. Крім того, будь-яка людина має потребу самовираження в процесі спілкування, одержання емоційної підтримки – співчуття, поваги до себе – визнання своєї особистості. Урахування цих потреб дуже важливе для викладача. Без прояву розуміння та поваги до співбесідника ефективне спілкування не можливе.

Існує чотири види спілкування: принизливо-поступливе, розуміюче (емпатичне), директивне (наполегливе) і захисно-агресивне. Учителю необхідно оволодіти правилами, прийомами та умовами ефективного спілкування. До ефективних видів спілкування належать директивне та емфатичне [4, c. 237].

Емпатичне спілкування  – це цілеспрямована взаємодія, орієнтована на встановлення контакту, позитивних взаємовідносин, з'ясування думки співбесідника. Виявляючи співчуття до партнера, суб'єкт не відмовляється від своєї позиції, а намагається порозумітись зі співрозмовником.

Директивне  спілкування спрямоване на здійснення прямого психічного впливу на партнера. Воно включає вираз почуттів, думок суб'єкта, аргументовані пояснення мети діяльності, майбутніх вчинків та їх наслідків, але без образливих оцінок партнера (як під час захисно-агресивного спілкування).

Педагогічне спілкування  – вид духовного виробництва, і воно обов'язково містить в собі як передачу (ретрансляцію) знань, умінь та навичок на основі творчого, продуктивного їх викладу, так і створення нового – формування позитивних загальнолюдських рис особистісного фахівця. Якщо викладач не здатен налагодити свої взаємини з і студентами, в такому разі вряд чи варто вести мову про наявність спілкування. Ця обставина є визначальною для професійного спілкування, викладача, і саме вміння сприяти розвиткові особистості студента (формувати необхідний обсяг знань, закріплювати важливі соціальні цінності, прищеплювати корисні навички до праці, теоретичного, творчого мислення) [7, c. 112].

3.3. Психічна  саморегуляція

Прийняті рішення  виявляються передусім у керуванні  своїм внутрішнім світом, тобто в  саморегуляції.

Саморегуляцію умовно поділяють на фізичну і психічну (емоційну).

Основа саморегуляції  – усвідомлення того, що відбувається в кожний конкретний момент часу. Часто неусвідомлені сором, почуття провини перетворюються у гнів, роздратування, агресію або депресію, які видаються немотивованими або їм підшукуються нелогічні причини і які людина намагається марно придушити.

Інший важливий компонент фізичної саморегуляції – контроль дихання. Дихання – це і показник напруження (гнів – прискорене дихання, жах – завмираюче дихання) або розслаблення; і регулятор психофізичного стану (уповільнюючи дихання, людина заспокоюється, а концентрація на процесі дихання змінює його характер, що викликає зміни в хімічному складі крові, емоціях тощо) [6, c. 7].

Психічна саморегуляція полягає в керуванні своїми переживаннями, почуттями, уявою, увагою тощо. Вона включає уміння змінювати емоційний стан, стримувати гнів, роздратування, образу; викликати спокій, робочий настрій; демонструвати упевненість, доброзичливість, оптимізм. Це можливо за допомогою фізичних дій, повного зосередження, образного самонавіювання, раціонального самоаналізу та інших прийомів саморегуляції.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Діяльність викладача вищої школи має високу соціальну значущість і займає одне з центральних місць у державотворенні, формуванні національної свідомості і духовної культури українського суспільства.

Важливе місце  в структурі професійної діяльності викладача вищої школи, в становленні його педагогічної культури, майстерності посідає такий змістовий модуль, як педагогічна техніка.

Педагогічна техніка – це сукупність раціональних засобів, умінь та особливостей поведінки педагога, спрямованих на ефективну реалізацію обраних ним методів і прийомів навчально-виховної роботи з окремим індивідом чи колективом відповідно до поставленої мети навчання та виховання з урахуванням конкретних об´єктивних і суб´єктивних умов.

Важливими вимогами педагогічної техніки є:

• мистецтво одягатися з урахуванням особливостей професійної діяльності;
• володіння своїм тілом: уміння ходити, сидіти, стояти;
• володіння мімікою, жестами;
• сформованість мовленнєвої культури: правильне професійне дихання, чітка дикція, належні темп і ритм, логічна побудова висловлювань тощо;
• вироблення оптимального стилю в навчально-виховній діяльності;
• уміння вправно й доцільно здійснювати окремі дидактичні операції (писати на дошці, користуватися технічними й наочними засобами навчання, ставити запитання, слухати відповіді, оцінювати навчальну діяльність студентів і т. ін.);
• здатність керувати своїм психічним станом і станом вихованців.

Важливими складовими педагогічної техніки є:

• мистецтво одягатися з урахуванням особливостей професійної діяльності;
• володіння своїм тілом: уміння ходити, сидіти, стояти;
• володіння мімікою, жестами;
• сформованість мовленнєвої культури: правильне професійне дихання, чітка дикція, належні темп і ритм, логічна побудова висловлювань тощо;
• вироблення оптимального стилю в навчально-виховній діяльності;
• уміння вправно й доцільно здійснювати окремі дидактичні операції (писати на дошці, користуватися технічними й наочними засобами навчання, ставити запитання, слухати відповіді, оцінювати навчальну діяльність студентів і т. ін.);
• здатність керувати своїм психічним станом і станом вихованців (дихання, напруження м'язів, емоції, увага, уява, спостережливість).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список  використаної літератури:

1. Грішнова О А. Людський капітал (формування в системі освіти і професійної підготовки). — К.: Знання, КОО, 2008. – 437 с.

2. Педагогика и психология высшей школы: Учеб. пособие. — Ростов н/Д.: Феникс, 2009. — 544 с.

3. Педагогічна майстерність. Підручник/ І. А. Зязюн, Л. В. Крамущенко, І. Ф. Кривонос та ін. – 2-е вид., допов. і переробл.. – К.: Вища школа, 2008. – 422 с.

4. Цимбалюк І.М. Підвищення професійної кваліфікації: психологія пед. праці. – Рівне:УНТЕІ, 2008. – 358 с.

5. Ягупов В.В. Педагогіка: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2010. – 560 с.

6. Бобилева А., Кузурман А. Педагогічна техніка майбутнього вчителя в контексті особистісно-орієнтованого підходу// Випуск LIV Слов’янськ. – 2011. – С. 3 – 8

7. Добридень А.В. Педагогічна техніка вчителя у контексті ідей А.С. Макаренка//  Витоки педагогічної майстерності. Збірник наукових праць. Полтава. – 2011. – С. 110 – 114

.