Народна педагогіка

Народна педагогіка

курсова робота з педагогіки 
ЗМІСТ

Вступ

Актуальність теми дослідження. За всю історію виду гомо сапієнс змінилося близько 1600 поколінь. Сучасні дослідники українського етносу С. Макарчук і С. Турій збільшують кількість поколінь у століття до чотирьох і наголошують: "Всяка крапля іншоетнічної крові через кілька десятків поколінь розходиться по жилах всього народу. Кожна сучасна людина лише по часовій глибині 20 поколінь (близько 500 років) теоретично має 1.048.576 предків".

І це за умови, що "народ (етнос, нація) – людська спільнота, яка відрізняється  від інших власною самосвідомістю, окремою і щічною територією (батьківщиною), своєрідною мовою, культурою, характером, специфічними формами господарського життя". Таким чином, ми справді споріднений народ за своїм походженням, мовою, культурою, психологією, темпераментом, характером, і способом життя.

Німецька система виховання  виховує німця, французька – француза, японська японця, російська – росіянина, українська система виховання має виховувати не малороса, а українця. "Загальної системи народного виховання для всіх народів не існує не тільки на практиці, а й у теорії – писав наш видатний педагог К.Д. Ушинський. – У кожного і народу своя особлива національна система виховання... Як не можна жити за взірцем іншого народу... точно так само не можна виховувати за чужою педагогічною системою... Кожному народові призначено відігравати в історії свою особливу роль. І якщо він забув цю роль, то він повинен піти зі сцени: він більше не потрібен... Народ без народності як тіло без душі... Виховання, якщо воно не хоче бути безсилим, має бути народним. Почуття народності таке сильне в кожному, що при повній загибелі всього святого і благородного воно гине останнім".

Правильно організоване національне  виховання формує повноцінну цілісну  особистість, індивідуальність, яка  високо цінує свою громадянську, національну  і особистісну гідність, совість  і честь.

"Національне виховання – це виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій виховній традиції, духовності, національне виховання є конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання".

Національна система виховання  – це створена упродовж віків самим  народом система поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації молоді.

Головною метою національного  виховання на сучасному етапі є "набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури".

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження теми курсової роботи "Використання традицій народної педагогіки у вихованні дітей та молоді".

Об’єктом дослідження курсової роботи є система виховання в  Україні на сучасному етапі.

Предмет дослідження – використання традицій народної педагогіки у вихованні  дітей та молоді.

Метою курсової роботи є дослідження використання традицій народної педагогіки у вихованні дітей та молоді.

Мета роботи реалізується шляхом виконання  таких завдань:

• дослідити основні засади становлення системи національної освіти у ХХ ст.
• охарактеризувати основні елементи української народної педагогіки;
• дослідити значення народних традицій і звичаїв, основ християнської моралі в системі народної педагогіки.

Розділ 1. Уроки XX століття: шлях до національної школи

1.1. Революційні зміни в українському  шкільництві й становлення національної системи освіти

Крах царизму в Російській імперії  у березні 1917 р. зумовив виникнення Української Народної Республіки на чолі з Центральною Радою. Проіснувавши до кінця квітня 1918 р., Центральна Рада здійснила низку заходів щодо розбудови нової школи. Уряд УНР склав концепцію національної освіти, в основу якої було покладено принципи: громадсько-державного характеру освіти; рівноправності усіх громадян на здобуття загальної освіти; навчання рідною мовою; запровадження самоврядування у школі; пріоритетний характер фінансування освіти; введення загального, безплатного, обов'язкового, світського початкового навчання.

Уряд гетьмана Скоропадського (березень – грудень 1918 р.) продовжував політику розвитку українського шкільництва, але  орієнтація на широке самоврядування змінилася централізацією освітньої справи, заохоченням приватної ініціативи у заснуванні українських гімназій та інших середніх шкіл, тривали "українізація" школи та кількісне зростання різноманітних навчальних закладів.

У середніх навчальних закладах, що залишалися російськомовними, було введено як обов'язкові предмети українську мову, історію та географію України, історію української літератури. Відкриваються нові вищі навчальні заклади (серед них Катеринославський університет у 1918 р.), започатковуються Українська Академія наук. Педагогічна академія, Національна бібліотека, низка великих видавництв [31].

Більшовицький режим, який переміг  у громадянській війні, спершу продовжував  демократичні перетворення в українській  школі. В духовному плані вони були певним відлунням 1917-1920 рр. – часів існування Української національної держави. Відкриваються школи з українською мовою навчання, на базі гімназій, міністерських і церковнопарафіяльних шкіл утворюються чотирирічні й семирічні трудові школи, з'являються дитячі бібліотеки, забезпечуються соціальний захист та виховання дітей-сиріт, безпритульних дітей, доступність навчання. Основним завданням системи освіти стає ліквідація неписьменності та малописьменності, яку було ліквідовано 1939 р., запроваджуються загальна початкова освіта, перехід до загальної семирічної освіти в місті й на селі, поступово розширюється мережа середніх шкіл у містах і районних центрах.

Вимогою часу було створення єдиної системи народної освіти, яку більшовики зробили надійним засобом впровадження своєї ідеології. Саме на це спрямовується державна освітня політика. З 1934 р. встановлено єдину загальносоюзну систему освіти: початкова школа (1-4 класи), неповна середня школа (1-7 класи), середня школа (1-10 класи).

Єдину союзну державу СРСР, у складі якої була Українська республіка, було проголошено у 1922 р., але відмінності української системи народної освіти, які збереглися до 1930 р. (в Росії єдина трудова школа була дев'ятирічною, в Україні – семирічною; в Росії технікум був підготовчою ланкою до інституту, а в Україні інститут і технікум вважалися рівноправними вищими навчальними закладами тощо) свідчили про певну незалежність української освітньої політики.

Репресії невинних людей у 30-х  роках торкнулися і наукової педагогічної еліти. Так, у лютому 1931 р. відбулася сумнозвісна дискусія в Інституті педагогіки, внаслідок якої було "викрито" активних теоретиків "буржуазно-націоналістичної ідеології" в педагогіці [31], яка започаткувала чистку науково-дослідних та культурно-освітніх установ в Україні. У казематах опинився цвіт педагогічної науки, найкращі представники української інтелігенції, серед яких – видатні педагоги: Олександр Залужний (1886-1941), Григорій Гринько (1890-1938) та ін. Частина освітянських діячів змушена була виїхати за кордон і продовжувати педагогічну діяльність в українській діаспорі (Софія Русова, Іван Огієнко, Григорій Ващенко, Спиридон Черкасенко).

У 1949 р. здійснено перехід до загальної  обов'язкової семирічної освіти, з 1959 р. – до обов'язкової восьмирічної освіти, з 1964 р. середня школа стала десятирічною, а з 1972 р. здійснюється перехід до обов'язкової середньої освіти.

Панування тоталітарної більшовицької  педагогіки спричинило великі втрати у національному шкільництві  України. Окремі люди були лише гвинтиками у деіндивідуалізованій системі радянської школи. Організація дитячого руху була занадто ідеологізована, більшовицькі принципи виховання передбачали протиставлення школи родині, денаціоналізацію школи, штучне вилучення із шкільного життя навіть натяку на релігійність, войовничий атеїзм. Основною метою виховання було формування комуністичного світогляду.

Проголошення незалежної Української  держави (1991) активізувало розвиток педагогічної творчості щодо української національної системи освіти. Виникають нові типи навчальних закладів: гімназії, ліцеї, колегіуми, коледжі, навчально-виховні комплекси, авторські школи. Починається створення приватних та альтернативних шкіл. Зміст навчання урізноманітнюється, вводяться базовий і шкільний компоненти освіти, проголошується принцип всебічного розвитку дитини, демократизація навчання. У березні 1992 р. засновано Академію педагогічних наук України як вищу галузеву наукову установу, діяльність якої спрямована на методологічне, теоретичне й методичне забезпечення докорінного оновлення системи освіти.

1.2. Використання ідей народної  педагогіки у працях видатних  діячів української освіти XX ст.

Шлях до української національної школи позначений видатними досягненнями теоретиків і практиків у галузі освіти.

Михайло Грушевський (1866-1934) – професор, видатний вчений, публіцист, громадський  діяч, перший Президент України. Увійшов  в історію України як один із світочів національно-визвольного та державницького руху.

Інтерес до української історії  успадкував від батька і зберіг його на все життя. Після захисту дисертації (1894) очолював кафедру історії Львівського університету, створив наукову школу істориків України. Автор нової концепції української історії, в якій висвітлив багато проблем, що замовчувались та перекручувалися не на користь українського народу. Вважав історію надзвичайно важливим і могутнім засобом громадського виховання, одним з моральних елементів навчання.

Вів активну політичну та наукову  діяльність, редагував "Записки..." Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, був головою дирекції "Українсько-руської видавничої спілки", досліджував історію козаччини. У 1906 р. заснував у Петербурзі "Украинский вестник", що став органом української громади у Державній Думі. З березня 1917 р. одностайно обраний головою Української Центральної Ради, а в 1918 р. – Президентом Української Народної Республіки.

Невтомно боровся за відродження  української школи і педагогіки, обстоював виховну роль історичної пам'яті народу. Є автором підручників  з історії України, виховних програм з краєзнавства.

Іван Огієнко (1882-1972) – мовознавець  та історик церкви, педагог, громадський  діяч, проводив значну роботу з аналізу  та узагальнення стану освіти в Україні  та проектування структури, змісту народної освіти національної школи. Людина величезної працьовитості, енциклопедичних знань, неординарного бачення проблем національного виховання, І. Огієнко лише за 1917 перший рік проголошення УНР опублікував праці: "Українська граматична культура. Розгляд підручників, з яких можна вчитись і вчити вкраїнської мови", "Вчімося рідної мови: Нариси про мову вкраїнську", "Український правопис, його історія і закони", "Орфографічний словник", "Рідна мова в українській школі", "Тернистим шляхом: Про кривди народу вкраїнському", "Одродження української церкви", "Українська мова: Показчик літератури до вивчення нашої мови", "Історична хрестоматія української мови: Зразки нашої мови з найдавніших часів", "Найперші завдання української філології", "Молитовник мовою вкраїнською" тощо. Ці публікації надихали українське вчительство на звитяжну працю з розбудови рідної школи [31].

У різні часи життя і діяльності був членом наукових товариств (Товариство Нестора Літописця в Києві  – з 1912, Товариство любителів давньої  писемності в Петрограді – з 1912, Архівна комісія в Києві – з 1913, Архівна комісія в Катеринославі – з 1914 та деяких інших).

Духом відродження української  нації й культури пройняті його епохальні  праці: "Чистота і правильність української мови" (1925), "Складання  української мови" у 2 т. (1938), "Українська церква" у 2 т. (1942), "Історія української літературної мови" (1950), "Кн. Костянтин Острозький і його культурна праця" (1958) тощо, які сприяли пробудженню діячів школи, педагогіки, освіти і культури, слугували застереженням українській нації від примусового знищення.

Найсуттєвіші його педагогічні  погляди: навчання і виховання мусять здійснюватися українською (державною) мовою; система навчально-виховних закладів повинна будуватися на засадах  національної школи і педагогіки; навчання і освіта для дітей усіх верств населення повинні бути доступними, незалежно від соціального, майнового, расового стану чи віросповідання та ін. Ці погляди в процесі відбудови національної школи за часів УНР стали фундаторськими, на яких зводилось шкільництво і визрівала педагогічна думка в незалежній Україні.

Григорій Ващенко (1878-1967) – вчений, педагог, психолог, думки якого замовчувались, праці були заборонені. Народився  в с. Богданівці на Прилуччині, у  старій козацькій родині. Від природи  побожний і віруючий, бажав стати священиком, отримавши добру підготовку в семінаріях у Ромнах і Полтаві. Вихований на творах Т. Шевченка та Лесі Українки, пробував свої сили в поезії та літературній прозі. Закінчивши Московську духовну академію, вчителював у Полтавській єпархіальній жіночій школі, згодом – у Кутаїсі вчителем мови й літератури в духовній школі. Під час революції 1905 р. викладав у комерційній школі та в учительській семінарії Полтави. У 1911 р. змінює свій напрям праці на наукову діяльність у галузі педагогіки та психології [31].

Після лютневої революції 1917 р. залучився  до підготовки вчителів до переходу на навчання дітей рідною мовою, керував  учительською семінарією у Шведській  Могилі під Полтавою, працював доцентом Полтавського вчительського інституту. В 1933 р. був звинувачений у буржуазному націоналізмі й звільнений з роботи. Під час Другої світової війни емігрував до Німеччини, де в той час було відновлено Спілку української молоді, ліквідовану на харківському процесі 1930 р., що запросила його (професора Вільного Українського університету в Мюнхені) до співпраці над вихованням української молоді в діаспорі. Прийнявши цю пропозицію, Ващенко став власне ідеологом СУМу. В 1947 р. на II Конгресі СУМ йому було надано перше почесне членство, протягом 30 років очолював СУМ. Його педагогічні й психологічні праці були основним джерелом у трактуванні й розв'язанні виховних питань СУМ у світовому масштабі.