Народна педагогіка

Співаючи, дівчата збирають квіти і плетуть вінки (із нагідок, ромашок, сокирок, м'яти та ін.) У цей час хлопці приносять велику красиву гілку верби, встановлюють її. Дівчата прикрашають гілку квітами, різнокольоровими стрічками, цукерками. Усі танцюють навколо Купала, водять хороводи, співають. Хлопці готують хмиз, дрова. розпалюють багаття. Лунають жарти сміх. Міцно взявшись за руки, з жартами і примовками, хлопці та дівчата парами стрибають через купальське вогнище. Під час стрибка руки не можна розмикати: за народним повір'ям у такому разі дівчина восени не вийде заміж, а хлопець не жениться.

Потім з піснями дівчата йдуть  до річки. Кожна з них запалює  свічку, закріплює її на своєму віночку. Настає один з найбільш утаємничених і "доленосних" моментів: кожна  дівчина обережно, з внутрішнім тремтінням опускає свій віночок на воду і, затамувавши подих, стежить, що буде далі. З цією миттю пов'язано багато народних повір'їв. Так, якщо хлопець, який любить дівчину, попливе і серед інших зуміє вибрати вінок саме своєї обраниці, він може надіятися, що вона вийде за нього заміж. Якщо ж свічка погасне чи вінок попаде у вир і потоне, дівчина впадає в зажуру: адже це погана прикмета...

За народним календарем закінчення літа знаменує день Маковія, Першого  Спаса (серпень). За народними звичаями, в цей день у храмах освячують воду, квіти, голівки маку. Через тиждень починається другий, або Великий Спас. Це свято називають ще землеробським. В цей день до храмів несуть освячувати овочі, фрукти, гриби, мед тощо.

До осінніх свят відносяться: всенародне свято Знань, День вчителя, свято врожаю, квітів, відроджене свято Покрови Матері Божої та ін.

Не менш цікавими є зимові свята. Деякі з них пов'язані з іменами  святих пророків Андрія, Миколая та ін.

У День Андрія дівчата вгадують майбутню долю, ворожать, який буде їхній суджений та чи скоро вийдуть заміж. Наповнення конкретним змістом цього свята (народними жартами, витівками, традиційними ворожіннями) не тільки прикрашають час відпочинку, а й зароджують у присутніх бажання повторити давню традицію в наступному році, доповнивши її більш дотепними та веселими розвагами [6, 147].

День Миколая – веселе народне  свято, особливо для дітей, яким вночі  під подушку кладуть подарунки  від Святого Миколая, а ранком повчають дітей бути старанними, сумлінними, слухняними.

Ціла низка свят пов'язана із проводами старого та зустрічами Нового року. Тут обов'язковими є  колядки щедрівки, посівання.

Колядки, як писав Іван Франко, радували селян, брали за душу, хвилювали до сліз. "Колядка переносила їхню думку  в якийсь світ, близький і рідний їм, а при тім зовсім відмінний від того, серед якого минає їх убоге, клопітливе життя. Пісня виповідає простими словами їхні найглибинніші, сердечні бажання, показує їх не як бажання, а я дійсність. Слухаючи колядки, такий бідолаха хоч на хвилю бачить себе заможним господарем, у якого подвір'я чисто заметене, хата гарна, світла, в хаті прибрано по-празничному, недостатку нема, а натомість за столом сидять гості, славні та величні на весь світ, і він радий, що може чесно і відповідно прийняти їх. Пісня радує його, глухе почуття дійсних клопотів хоч на хвилю уступає в бік, випливає сльозами, – не гіркими, але такими, ще облегшують душу. Оце й єсть сила і суть поезії" [6, 147].

Втіленням народної духовності є різдвяні свята. Звичаї і обряди, пов'язані з Різдвом, виховують у дітей культуру почуттів і поведінки, повагу до старших, любов до історії рідного краю, всього світу. Різдвяні свята є немов би свідченням того, що є добро і зло, Правда і кривда, Краса і потворність, які завжди знаходяться у запеклому двобої, але ж перемагають у ньому Добро, Правда і Краса Народження Христа, яке відзначають усі віруючі, а також прихильники християнської віри, символізує собою по яву на землі в особі людини Посланця Бога, який покликаний відвернути від людей все зле, простити їм усі гріхи.

До зимових свят належать також  Водохрещі та Масляна.

Масові народні зимові ігри, забави захоплюють як дорослих, так і дітей. В учнів шкільного віку вони розвивають дотепність, кмітливість, винахідливість, спритність. Добре організована в школі пізнавальна робота заохочує учнів до вивчення народних ігор та забав.

Складовою народного календаря  є родинний календар, який включає  важливі дати, віхи життя сім'ї, кожного  її члена. Саме родинному вихованню  народна мудрість придає пріоритетного значення. Відзначення дня народження кожного члена сім'ї, "срібного ювілею" (25 років з дня одруження), "золотого ювілею" (50 років) та інших сімейних традицій і обрядів зміцнюють сім'ю, викликають найглибші людські почуття, породжують найгуманніші людські стосунки.

Народний календар вартий уваги  не тільки переліком святкових днів та коротким описом змісту дій учасників  свят, а й важливою прогностичною  інформацією.

Для кожного учня життєво необхідним є вивчення прогнозуючого потенціалу народного календаря, який стосується змін погоди та народних прикмет і  передбачень:

"Тріщи, не тріщи  – минули водохрещі", "Горобці  в калюжі – на теплу погоду", "Дощ на Зелені святки – будуть великі достатки", "Прийде Влас – з печі злазь" та ін. [6, 149]

Глибоке знання і практичне втілення в життя традицій, звичаїв і  обрядів нашого народу створює національний колорит, цілісну культурно-історичну  життєдіяльність, національну самобутність, які є могутнім стимулятором творчості народу, оригінальним внеском його надбань в світову історію та фундаментальною основою виховання підростаючого покоління.

Окрім концепції педагогіки народного  календаря, існують й інші – концепція  педагогіки народознавства, української козацької педагогіки та української національної системи виховання.

Поняття "народознавство" увібрало в себе, по-перше, науку про культуру і побут народу, його походження і розселення, національні традиції, звичаї, обряди; по-друге, – сукупність сучасних наук про народ, його національну духовність, культуру, історію, народне і професійне мистецтво.

Педагогіка народознавства дає  змогу учням практично засвоювати культурно-історичні та мистецькі  надбання батьків, дідів і прадідів. Ця концепція зародилась у досі роботи передових шкіл та вчителів в умовах відродження української національної школи. Передбачає побудову навчально-виховного процесу як ланки безперервного історичного буття рідного народу, нації. Успішне здійснені і цього процесу залежить від систематичного пошуку, творчого співробітництва учнів, батьків, педагогів, усієї громадськості у справі організації навчання учнів як радісного і змістовного процесу, який у підсумку забезпечує високий рівень їхньої життєдіяльності.

Творчий підхід до історико-педагогічної спадщини нашого народу дає підстави стверджувати, що чільне місце ній належить могутньому освітньо-виховному потенціалові, який зародився і розвивався за часів існування Запорозької Січі. Розкриття його сутності належить українській козацькій педагогіці.

Епоха козацтва створила багатогранну, глибоку духовність, що стала гордістю і окрасою, вершиною української  національної культури. Козацька педагогіка є від'ємною частиною народної педагогіки, яка формувалася в підростаючого  покоління українців синівську вірність рідній землі, Батьківщині, своєму народові. Виховання молоді на основах народної мудрості мало своєю головною метою формування в сім'ї, школі і громадському житті козака-лицаря, мужнього громадянина, з яскраво вираженою українською національною свідомістю і безкомпромісним патріотизмом [22].

Основні завдання козацьких шкіл полягали в підготовці фізично загартованих, міцних здоров'ям, мужніх воїнів, які  б самовіддано захищали рідний народ  від чужоземного поневолення, у  вихованні в підростаючого покоління українського національного характеру і світогляду, національних і загальнолюдських цінностей. Козацька педагогіка формувала високі лицарські якості, пошану до старих людей, жінок, прагнення допомагати іншим бути милосердними до знедолених. Вона виховувала громадян, які б розвивали культуру, економіку та інші сфері життєдіяльності народу, власної самостійної держави на світовому рівні.

Саме козацька педагогіка ввібрала в себе ідейно-моральний і емоційно-естетичний, психолого-педагогічний зміст славнозвісної епохи в житті наших пращурів періоду богатирської Київської Русі.

Зміст, ідейно-моральний і емоційно-естетичний потенціал козацької виховної мудрості втілюють у собі національну психологію, характер, світогляд, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості та духовності народу.

Провідні ідеї козацького руху –  свобода і незалежність України, непорушність прав людини і народу, суверенність особистості, народовладдя та інші були найважливішими в національній системі освіти і виховання. Педагогічна мудрість козаків сприяла зміцненню української системи виховання, яка перебувала на високому рівні свого розвитку.

Національна система виховання, породжена  історичним процесом і створена самим  народом, зосереджує в собі родинні цінності, ідеї, погляди, переконання, традиції, звичаї, навчально-виховні заклади і осередки культури, які спрямовані на організацію життєдіяльності підростаючого покоління, виховання його в дусі природничо-історичного розвитку матеріальної і духовної культури „ нації. Система виховання залежить не від партій чи від громадсько-політичних організацій, а ґрунтується на засадах родинного виховання, народної педагогіки, науково-педагогічної думки, що ввібрали в себе надбання національної виховної мудрості, досягнення світової культури.

Вивчення принципів, підходів, форм і методів виховної роботи в сучасній національній школі може і має  забезпечити глибоке вивчення педагогічних явищ, типів навчально-виховних закладів, виховання традицій, особливо в епоху великого Українського Відродження (XVI – перша половина XVIII ст.) та в деякому плані в наступний період, про що вже йшлося в попередньому матеріалі цього видання.

Досягнення мети і здійснення завдань, передбачених національною системою виховання, можливі в тому разі, коли буде забезпечено глибоке і всебічне оволодіння учнями змістом освіти, який має втілювати в собі національні та загальнолюдські цінності. Шляхів і засобів реалізації цих завдань існує досить багато. Основні з них:

- засвоєння учнями рідної мови, яка найефективніше формує їхню ментальність – національну психологію, характер, світогляд, свідомість, самосвідомість та інші духовні надбання. Українська система виховання реалізує здавна прийняту цивілізованими націями аксіому: нормальне навчання, виховання і розвиток підростаючого покоління забезпечуються лише рідною мовою;

- родовідне виховання, яке передбачає  в умовах вивчення свого роду  продовження його справ, реалізації  мрій і надій, створення психологічного  комфорту, впевненості в своїх  силах і можливостях. Якщо дитина серцем, душею і розумом глибоко відчує потреби всієї рідні, інших людей, вона турбуватиметься про інтереси всього роду, на роду, нації;

- глибоке знання учнями рідної  історії України дає вихованцям  можливість засвоювати першоджерела, ви токи духовності рідного та інших народів, які здавна живуть на теренах України. Всебічне знання рідної історії є невичерпним джерелом історичної пам'яті і мислення учнів [6, 152].

Надзвичайно великий виховний потенціал  містить, собі історія української козаччини та гетьманщини. Глибокі знання кожного юнака, кожної дівчини про славну плеяду гетьманів, кошових отаманів Запорозької Січі, військові походи козаків-запорожців проти своїх супротивників викликають найглибші почуття любові до свого народу, його славного і, здебільшого, страдницького шляху в історії.

До національних традицій виховання, відстоюючи її пріоритетність перед  вітчизняними і зарубіжними теоріями виховної роботи серед учнівської молоді, постійні звертались і пропагували  їх невичерпні можливості К. Ушинський, М. Драгоманов, І. Огієнко, М. Грушевський С. Русова.

Теми, які засвідчують національні  риси виховання дітей в Україні, особливо в селянських сім'ях, знаходимо  в творах Т. Шевченка, І. Франка та інших  прогресивних письменників.

Серед учених-педагогів радянського  періоду питанням виховання учнів  на національних традиціях найбільш глибоко і змістовно займався видатний український педагог-новатор  В. Сухомлинський. Важливим джерелом його творчості була класична педагогічна  спадщина, без усвідомлення і використання якої неможлива висока культура та результативність педагогічної праці.

Актуалізація В. Сухомлинським  відомих з минулого педагогічних істин означала піднесення їх на якісно новий, вищий ступінь, підпорядкування  виховним завданням. Осягаючи і переосмилюючи старе, педагог боровся за утвердження й розвиток нового.

Багатим джерелом творчості В.О. Сухомлинського була народна педагогічна мудрість, найкращі виховні традиції трудових мас. "Народ – живе, вічне джерело  педагогічної мудрості, – говорив великий педагог, – якби у нас не було постійного духовного спілкування з людьми, ми не могли б успішно вчити і виховувати молоде покоління" [26].

Прогресивна етнопедагогіка українського й інших народів нашої країни не тільки надихала В. Сухомлинського вдосконалювати свою працю і працю своїх колег, а й орієнтувала на пропаганду ідей виховання в дітей і молоді безмежної любові до України, глибокої любові до трудової людини, дійової готовності подати їй допомогу в біді. Він наголошував на вихованні в дітей пошани до праці, трудової майстерності й кмітливості.

Особливу увагу Василь Олександрович  радив звертати на виховання в  учнів дбайливого ставлення до природи, її багатств, духовне збагачення людини в поєднанні з постійним спілкуванням з природою. "Краса природи, – говорив він, – відіграє велику роль у вихованні духовного благородства. Вона виховує в душі підлітка здатність відчувати, сприймати тонкощі, відтінки речей, явищ, порухи серця" [26]. На практиці педагог утілив у життя цю ідею, створивши школу під голубим небом.

Дуже високо цінував В. Сухомлинський  у народній педагогіці традиції мудрої любові до дітей, гуманного підходу  до них, поєднаного з розумною вимогливістю, використання в навчанні і вихованні  скарбів рідного слова, підпорядкування книжних знань реальним потребам трудового життя.

У своїх творах, а також у практичній діяльності часто використовував такі перлини народної творчості, як прислів'я, приказки, народні афоризми, етичні повчання. вдало і яскраво переказував  створені народом казки, думи, притчі, легенди.