Народна педагогіка

Багато писав В. Сухомлинський  про виховання гуманності, людяності  через творення добра людям: про  виховання в учнів людського  співчутливого, дбайливого ставлення  людини до людини, яке має виявлятися в конкретних, практичних справах. Найбільша людська радість – це жити для людей. Найщасливішою є та людина, яка присвятила своє життя служінню іншим. Дбати про інших треба без розрахунку на похвалу чи винагороду, творення добра для людей має стати звичайною нормою поведінки. Все це з давніх-давен притаманне українському народові, але періодично у виховній роботі забувалось або ж навіть навмисно замовчувалось, особливо за часів русифікації України [26].

Глибоко досліджуючи і розвиваючи українську національну педагогічну  спадщину, В. Сухомлинський досяг вершин світової педагогіки, ставши, на думку багатьох учених, одним з найвідоміших педагогів XX ст. Основою національного виховання він вважав невичерпні джерела народної педагогіки та родинної етнопедагогіки. Він зазначав, "...щоб добре вивчити дітей, треба добре знати сім'ю – батька, матір, братів, сестер, дідусів і бабусь" [26]. Адже взаємини батька з матір'ю, матері і батька з сином чи дочкою є засадами формування характеру дитини, розвитку її позитивних рис. Своєчасне виявлення неприродних стосунків між членами сім'ї, наявність в сім'ї сварок, невиправданої поведінки батьків зобов'язує кожного педагога і вихователя поставити перед собою одне з головних завдань – "повернути дитинство тим, хто його не має в сім'ї".

"Дитина, – за висловом В. Сухомлинського, – дзеркало морального життя батьків... Найцінніша моральна риса хороших батьків, що передається дітям без особливих зусиль, – душевна доброта матері й батька, вміння робити людям добро. В сім'ях, де батько й мати віддають частку своєї душі іншим, беруть близько до серця радощі й прикрощі людей, діти виростуть добрими, чуйними, щиросердними. Найбільше зло – егоїзм, індивідуалізм окремих батьків. Інколи це зло перетворюється на сліпу, інстинктивну любов до своєї дитини. Якщо батько й мати всі сили свого серця віддають дітям, якщо за ними не бачать інших людей, – ця гіпертрофована любов зрештою обертається нещастям" [26].

Український педагог дуже високо цінував  співдружність школи і батьків. У бесідах з батьками він наголошував, що шкільний колектив робитиме все, аби навчити дітей гаряче любити рідну землю, свій народ, бути чесними, правдивими, працьовитими, добрими й сердечними, чуйними і непримиренними до зла й неправди, мужніми й наполегливими в подоланні труднощів, скромними і морально красивими, здоровими і фізично загартованими. Отже, В. Сухомлинський, черпаючи найродючіші зернята із скарбів передусім народної національної педагогіки, вирощував урожай, назва якому "Щастя людині". Це і було його вагомим внеском у національну систему виховання, про що за його життя голосно говорити було небажано і навіть небезпечно в умовах існування командно-адміністративної системи.

Аналіз національної системи виховання  дає змогу зробити певною мірою  перевірені практикою такі узагальнення:

• формування "кореневої системи" духовності дитини може бути належною мірою забезпечене шляхом вивчення основ народознавства – історичного, етнографічного, географічного, фольклорного, літературного;
• виховні заходи мають передбачати врахування численних засобів національної системи виховання, спрямованих на формування в молоді екологічних знань і чуйного ставлення до живої природи, до збереження і примноження флори і фауни;
• могутнім пізнавальним і виховним потенціалом с засвоєння учнями знань української міфології – легенд. міфів, які є джерелом національного характеру, способом мислення, світоглядом, філософським осмисленням дійсності;
• серцевиною національної системи виховання, най важливішим скарбом етнопедагогіки є фольклорне виховання, зміст якого зосереджений у думах, піснях, прислів'ях, приказках, лічилках та інших народних перлинах і відображає весь культурно-історичний та мистецьким шлях українського народу;
• вагомим чинником виховання є вивчення та засвоєння дітьми національного мистецтва – пісенного. музичного, танцювального, декоративно-прикладного тощо;
• національна система виховання передбачає засвоєння учнями дат, подій, свят, традицій, звичаїв і обрядів, які ввібрав у себе народний календар, що являє собою енциклопедію трудової діяльності, культури, побуту і дозвілля народу – цей могутній і гармонійний комплекс ідейно-моральних, емоційно-естетичних засобів виховання підростаючого покоління;
• виховна робота має зосереджувати увагу учнів на вивченні народних прикмет та вірувань як наслідку багаторічних спостережень наших предків за явищами при роди, змінами пір року, флорою і фауною рідного краю;
• у навчально-виховних закладах потрібно активізувати роботу з відродження численних традицій українські родинно-побутової культури, основи якої складають глибока і всеперемагаюча материнська і батьківська любов до дітей, шанобливе ставлення до бабусі, дідуся, інших родичів, прив'язаність до отчого дому, специфічне оформлення свого помешкання, дотримання відповідного порядку в садибі тощо.

Родинно-побутова культура завжди є  скарбницею гідної мови, сімейних стосунків, історії свого родоводу, тісно пов'язаної з навколишнім середовищем, мешканнями однієї вулиці, односельчанами, жителями району, області, всієї Української держави.

У шкільної молоді слід виховувати патріотичні  почуття до національної символіки, історичних коренів державної, політичної, економічної і національної незалежності України. Дорослі мають заохочувати дітей до творчих пошуків надбань культури та історії свого народу [6, 157].

Проголошення Україною своєї незалежності дало змогу впроваджувати в загальноосвітніх школах національне виховання, відроджувати національну культуру. На думку освітян, найсуттєвіших змін повинна зазнати система дошкільного виховання, оскільки саме в ранньому віці закладається фундамент особистості, прискорено розвиваються природні схильності дитини до рівня здібностей. Для залучення дошкільнят до активної творчої і пізнавальної діяльності в різних формах потрібен синтез методів народної педагогіки й новітніх світових досягнень у галузі психології та педагогіки. Естетичний та емоційний розвиток дитини має здійснюватись передусім засобами народного мистецтва та різноманітних видів усної народної творчості.

У початковій школі національне  виховання вимагає введення інтегрованого  курсу українознавства. Цей курс не можна обмежувати одним-двома предметами, тим більше в українській школі. Українознавство має бути не просто складовою кожної дисципліни, а стрижнем усієї навчальної та виховної роботи в школі.

Вивчення курсу українознавства  в початковій її колі – це зустріч дитини з духовною спадщиною народу: народною піснею, казкою, виробами народних майстрів, обрядами, які тісно пов'язані з віковою культу рою й мудрістю наших предків.

На уроках українознавства діти не тільки мають почути розповідь  учителя, а й побачити його в практичній роботі. Це зацікавить дітей, викличе потяг до відтворення того, що показав та навчив учитель. Розповідь та показ учителя мають бути пов'язані з практичною діяльністю дітей, їхньою участю в проведенні свят, обрядів, творчою роботою на уроках праці та образотворчого мистецтва, екскурсіями на місця історичних подій, у майстерні художників і на виставки творів народного мистецтва. До інтегрованого курсу українознавства мають входити мистецтво слова (український фольклор, українська літера тура), музика і співи (українські народні пісні та виконання їх на народних інструментах), образотворче мистецтво (українське народне та професійне малярство) художня праця (українські народні ремесла, писанкарство, витинанки, розпис, вишивка), українські народні танці, театралізовані "дійства" (свята зустрічі весни, Івана Купала, першого снопа, обжинків та ін.).

Увесь навчально-вихований процес здійснюється українською мовою (крім уроків з іноземної мови), а навчання рідної мови спрямовується як на вивчення орфографії і граматики, так і на оволодіння мовою як засобу спілкування, знаряддям мислення, усного і писемної викладу думок, поетичного зображення дійсності.

У середній школі національна свідомість учнів формуватиметься дещо на інших  засадах, ніж у початковій. Чільне місце тут посяде систематичне вивчення історії та культури українського народу. Українську культуру передбачається вивчати, по-перше, в її історичному розвитку, по-друге, у зіставленні з культурами інших народів. Порівняльно-історичний підхід до викладання української культури формуватиме в учнів розуміння особливостей розвитку українського народу, його культури, місця серед інших народів, виховуватиме любов до історії та культури свого народу, повагу до своєрідності інших народів. Особливе значення матиме знайомство учнів з культурами народів, які живуть в Україні [6, 158].

Національне виховання і гуманітарна  освіта в середній школі здійснюватиметься  засобами інтегрованого гуманітарного  циклу й системно пов'язаних з  ним курсів та естетичного циклу.

До гуманітарного циклу, який можна  назвати циклом світового народознавства, входять такі дисципліни: всесвітня  історія та історія України; світовий та український фольклор, література та мистецтво.

Невід'ємною складовою національного  виховання є засвоєння учнями основ естетичного циклу. В нових умовах естетичне виховання доповнюватиметься естетичним навчанням. Учні середньої школи будуть продовжувати займатись усіма видами мистецтва, знайомство з якими вони розпочали у початковій школі. У старшій школі система національного виховання передбачає вивчення узагальнюючого курсу етнології та вступу до філософії.

Така система гуманітарної освіти в дитячому садку і школі покликана  частково розв'язати проблему етнізації  та гуманізації освіти. Решту ж завдань цього напряму мають вирішити вища школа, театральні та творчі народні мистецькі колективи.

Розділ 3. Повернення до національних святинь

3.1. Відродження українських традицій  та звичаїв

Процес відродження української  культури та національної школи в Україні активізував передових представників інтелігенції до роботи з широкою громадськістю з відродження народознавства, родинознавства, родинного календаря, української культури та народного мистецтва, традиційних народних свят і обрядів, встановлення їх зв'язків з релігійними обрядами, що позитивно впливає на відродження української нації, духовно і морально збагачує український народ.

Ці ідеї підхопили та всіляко  підтримують і державні освітянські  установи, зокрема Міністерство освіти України, Національний центр виховання учнівської молоді та ін. Згаданими установами розроблені та рекомендовані до впровадження в життя відповідні програми та визначені напрямки роботи. Комплексну реалізацію завдань у вихованні нової людини, як зазначено в програмі "Освіта" (Україна XXI ст.), мусить об'єднати національне виховання, яке має бути спрямоване на формування у молоді та дітей світоглядної свідомості, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, інших соціальне значущих надбань вітчизняної та світової духовної культури, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин.

Особливу увагу необхідно зосередити на пріоритетних напрямках реформування виховання:

• формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;
• забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;
• формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;
• прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій усіх етносів, що населяють Україну;
• утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, добра, працелюбності, інших доброчинностей;
• формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;
• формування у дітей і молоді вміння міжособистісного спілкування та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин [6, 173].

Маючи програму та орієнтовані напрямки виховної роботи з формування особистості, розгорнулися творчі пошуки шляхів їх втілення в життя в загальноосвітніх та школах нового типу. Їх мета – розробка концепцій національної школи, національної системи виховання, піднесення навчання і виховання молоді на якісно новий рівень.

Відновлюючи в пам'яті і практичній життєдіяльності (традиціях, звичаях  і обрядах, усіх сферах життя та культурних заходах) свій багатовіковий творчий  потенціал наш народ, звільняючись від сковуючих пут і гальм, починає енергійно продовжувати творити свій шлях в історії. Сприяти цьому покликана сучасна школа, де є всі можливості для переосмислення в переоцінки духовних цінностей, пошуків нових підходів до вирішення наболілих проблем. Однією з них є забезпечення учителями глибокого вивчення учнями основ народознавства. Завдяки реалізації ідей і засобів народознавства учні успішно оволодівають народною культурою, духовним набутком нації.

3.2. Українознавство та релігійне  вчення про духовні цінності  християнської моралі

Засвоєння учнями системи фундаментальних знань про рідну мову, літературу, етнографію, історію, психологію, демографію народу, що і є сукупністю складової основи народознавства, запобігає стиранню пам'яті історії, появи бездуховності, сприяє прилученню до світової культури через культуру свого народу. Курс народознавства включає в себе і релігійну тематику, якою захоплюється значна частина вчителів, особливо в західних областях України. Проте, як наголошує в своєму дослідженні Галина Лозко (завідуюча сектором гуманітарних дисциплін Українського інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів освіти) потрібно дотримуватись "розумного включення в курс народознавства релігійної тематики" [6, 174]. І це тому, що християнство, як і будь-яка інша релігія, не є в Україні державною релігією. Тим більше, що в класі можуть бути діти різних національностей, різних конфесій чи віросповідань. Релігійні почуття чи переконання – це особиста справа кожного. Допомогти ж розібратися в релігійних канонах – це справа спеціалістів, священнослужителів, яких останнім часом у вільні від занять години можна зустріти в школах під час їх бесід з учнями, а учнів на заняттях у недільних школах. Так, учні старших класів середньої школи № 21 м. Луцька відвідують недільну школу при місцевій церкві, яку очолює Владика Миколай. Учні молодших класів вивчають в доступній їм формі історію життя на землі Христа та Його заповіді. В школі на громадських засадах введено посаду організатора або посередника у справі організації зв'язків з церквою. Для учнів початкових класів працює релігієзнавчий гурток. Розповіді про народження Христа, Його дитинство, учнів Христа проводять вчителі та представники місцевої релігійної общини. Матеріал викладається за допомогою наочних посібників – малюнків, аплікацій, предметів культових обрядів тощо.