Педагогічна техніка та її складові

Предмет Теорія та методика викладання дисципліни за фахом

 

 

 

 

Контрольна  робота

На тему: «Педагогічна техніка і її складові»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                         Зміст                                                  стор.

Вступ ………………………………………………………………………3

1. Поняття та принципи педагогічної техніки…………………………5
2. Елементи педагогічної техніки………………………………………8
3. Складові педагогічної техніки……………………………………….9
1. Культура зовнішнього вигляду………………………………….10
2. Культура педагогічного спілкування……………………………11
3. Психічна саморегуляція………………………………………….12

Висновки ………………………………………………………………….14

Список використаної літератури………………………………………...16

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Дослівний переклад грецького слова «техніка» – мистецтво, майстерність.  С. Гончаренко подає таке визначення: «Педагогічна техніка – комплекс знань, умінь і навичок, необхідних педагогові для чіткої та ефективної організації навчальних занять, ефективного застосування на практиці обраних методів педагогічного впливу як на окремих учнів, так і на дитячий колектив у цілому».

Педагогічна техніка – це система добре відпрацьованих професійних навичок і вмінь, інтелектуальних, поведінкових, комунікативних, завдяки яким вчитель-професіонал виконує необхідну роботу швидко, чітко та максимально результативно, витрачаючи на це мінімум часу й зусиль.

Поняття «педагогічна техніка» містить дві групи складових. Перша група пов’язана з умінням  учителя управляти своєю поведінкою (жестами, мімікою); з володінням емоціями, настроєм для зняття зайвого психічного напруження, збудження, для творчого самопочуття тощо.  Друга група пов’язана з умінням впливати на особистість і колектив, технікою організації контакту, управління педагогічним спілкуванням, організацією колективної творчої навчально-пізнавальної діяльності учнів.

Складові першої і другої груп педагогічної техніки  спрямовані або на організацію внутрішнього самопочуття педагога, або на уміння це почуття адекватно виявити  зовні. Тому педагогічну техніку  умовно поділяють на внутрішню і  зовнішню відповідно до мети її використання.

Перспективним з погляду  на розв`язання проблеми формування професійної  майстерності є виділення І.А. Зязюном основних вимог до особистості педагога, без яких у принципі неможлива успішна педагогічна робота. Головні з них це любов до дітей та педагогічної діяльності, наявність спеціальних знань у тій галузі науки, культури, техніки, з якої він навчає, високорозвинений інтелект, високий рівень моральності та загальної культури вчителя. Додатковими факторами становлення педагогічної майстерності є такі риси особистості викладача, як комунікабельність, артистичність, гарний смак як розвиненість естетичних почуттів, доброзичливий характер.

У ході педагогічної діяльності головні та додаткові фактори  інтегруються в єдину систему  педагогічної майстерності вчителя, яка функціонує як його індивідуальний стиль. Кожен гарний учитель є унікальною та своєрідною особистістю.

Взагалі професія викладача характеризується певними  особливостями: його слова являються  джерелом нових знань для студентів, а самі студенти – основним об'єктом прикладання професійних зусиль. Тому від якості міжособистісного контакту між ними залежить продуктивність навчання і якість засвоєних знань. Щоб навчання було продуктивним викладач повинен володіти педагогічною технікою, що являє собою систему добре відпрацьованих професійних навичок і вмінь, інтелектуальних, поведінкових, комунікативних, завдяки яким вчитель-професіонал виконує необхідну роботу швидко, чітко та максимально результативно, витрачаючи на це мінімум часу й зусиль.

Викладачам  належить стратегічна роль у ході професійного і особистісного становлення  студентів. У цьому складному  процесі зростає роль особистісних якостей педагога.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття та принципи педагогічної техніки

 

Практичний рівень опанування досвіду людства визначається як педагогічна техніка – «комплекс знань, умінь, навичок, необхідних педагогу для того, щоб ефективно застосувати на практиці вибрані ним методи педагогічного впливу як на окремих вихованців, так і на дитячий колектив у цілому. Володіння педагогічною технікою є складовою частиною педагогічної майстерності, потребує глибоких спеціальних знань з педагогіки і психології та особливої практичної підготовки». «Учитель-майстер, володіючи арсеналом педагогічних засобів, вибирає із них найбільш економні та ефективні, які забезпечують досягнення запроектованих з оптимальними зусиллями» [7, c. 110].

В зміст поняття «педагогічна техніка» включають дві групи компонентів:

- перша пов'язана з умінням педагога управляти своєю поведінкою, це – оптимальне управління емоціями, настроєм, прояв соціально-перцептивних здібностей; володіння технікою мови; виразна демонстрація вихованцям певних почуттів, суб'єктивного ставлення до тих чи інших дій вихованців; вміння пізнавати їхній внутрішній душевний стан: «Блискучий розум, кмітливість без тренованих педагогічних умінь, інтуїтивного педагогічного бачення і передбачення, заповзятливості творчо вирішувати навчально-виховні завдання нічого не варті. Обмежений і глибоко нещасливий той педагог, хто розумом пригнічує свої почуття чи не вміє ними оперувати. Педагогічну дію слід не лише розуміти, а й переживати, опочуттєвлювати»;

- друга – пов'язана з умінням педагога впливати на особистість вихованця і колектив та розкриває процесуальний бік процесу навчання й виховання: дидактичні, організаційні, конструктивні, комунікативні вміння; технологічні прийоми висування вимог, керування педагогічним спілкуванням тощо [2, c. 89].

Обидві групи компонентів  педагогічної техніки мають доповнювати  одна одну.

Міміка – це мистецтво виявляти свої думки, почуття, психічний та інші стани за допомогою виражальних рухів м'язів обличчя. Міміка обов'язково повинна доповнюватися пантомімікою.

Пантоміміка – це виражальні рухи всього тіла людини або окремих його частин, пластика тіла. Пантоміміка допомагає педагогу виокремити основне, намалювати образ. Жести бувають описовими та психологічними. Перші допомагають педагогу більш образно тлумачити вихованцям зміст матеріалу, що викладається, другі – спрямовані на показ внутрішнього емоційного стану педагога, тобто вони показують його почуття.

У свій час А.С. Макаренко  та К.С. Станіславський виділили декілька основних принципів, орієнтуючись на які, педагог може дійти верхніх щаблів педагогічної майстерності. Вони є  такими:

• Принцип активності: лише діючи та задіюючи інших, розвивається людська особистість (Станіславський).
• Принцип організації ефективного педагогічного впливу, пов`язаний з необхідністю побудови системи перспективних ліній як чіткого усвідомлення тактичних (продиктованих основними завданнями педагогічного процесу), оперативних (викликаних до життя особливостями педагогічної ситуації, що склалася ) і стратегічних (пов`язаних з розвитком особистості та пізнавального потенціалу учнів), цілей (Макаренко, майже те, що й принцип надзавдання у Станіславського) [3, c. 107].
• Принцип паралельної дії, передбачає вплив на конкретну особистість учня, вихованця не безпосередньо, а опосередковано. Апелюючи до колективу, педагог тим самим висуває вимоги і до конкретної особистості, контролюючи групу, він контролює і особистість (Макаренко).
• Закон життєвої правди (об`єктивної орієнтованості змісту) вимагає від педагога забезпечення добору і викладання знань на рівні вимог сьогодення, досягнення відкритості та відвертості у стосунках з учнями, організації їх педагогічної взаємодії у системі суб`єкт - суб`єктних відносин (Станіславський).
• Закон руху колективу. Суть принципу пов`язана з необхідністю рахуватися з фактом розвитку будь-якої групи як соціально-психологічної цілісності. Передбачається, що завдяки педагогу ця група у своєму русі еволюціонує (Макаренко) [3, c. 110].

В.І. Гінецинський творчо розвиває позначений підхід, концептуалізуючи наступні принципи як системоутворюючі чинники технології організації  високопродуктивного педагогічного впливу ідеального педагога – майстра:

1. 1. Принцип рефлексивності: педагог  має розглядати себе, свої знання, здібності та цінності як суттєвий  фактор ефективності педагогічного  впливу.

2. 2. Принцип ефективності педагогічного  впливу: педагогічний вплив повинен здійснюватись таким чином, аби намічений результат досягався найменшими зусиллями та в найкоротший термін.

3. 3. Принцип результативності: педагогічний  вплив має місце тоді, коли  досягнуто попередньо визначеного  психологічно доцільного результату.

4. 4. Принцип особистісної орієнтованості: в якості кінцевого ефекту  педвпливу, як проекції його  основної мети, завжди має розглядатись  зміна особистості об`єкта педагогічного  впливу.

5. 5. Принцип гармонійності: одиничний  педагогічний вплив таким чином включається в систему інших педагогічних впливів, щоб сприяти досягненню загального ефекту.

6. 6. Принцип імперативності: знання  про об`єкти дійсності повинно  бути переосмислено педагогом  – суб`єктом педагогічного впливу – як таке, що підлягає обов`язковому засвоєнню учбовою аудиторією [3, c. 131-135].

 

 

2. Елементи  педагогічної техніки

 

Особливе місце в педагогічній техніці посідає мова педагога, яка має бути докладною, ясною, образною і водночас – конкретною і змістовною. Володіння мовою – це велике мистецтво. Техніку мови педагога можна підсилювати за допомогою правильного дихання, поставлення голосу, дикції та ритміки.

В. О. Сухомлинський розробив своєрідний кодекс мовлення педагога. На його думку, слово педагога не може бути брутальним і нещирим.

Наступний елемент педагогічної техніки – це вміння педагога управляти як своїм психічним станом, емоціями та настроєм, так і вихованців. Педагог повинен створити таку духовну, інтелектуальну та емоційну обстановку під час спілкування, де панувала б атмосфера довіри, добра, людяності, взаєморозуміння та психологічної взаємопідтримки. Безперечно, цього не можна досягти, коли у педагога відсутні спостережливість, увага, уява. Обличчя й очі вихованця для педагога мають бути відкритою книгою, з якої він черпає знання про його емоційно-вольовий стан, наміри, бажання тощо [5, c. 275].

Наступний компонент  педагогічної техніки стосується технології здійснення різноманітних навчально-виховних заходів, уміння проводити їх на високому методичному рівні. Прийоми та способи виховного впливу досить різноманітні. Рівень володіння ними свідчить про зрілість педагога і практично показує його майстерність у цій галузі діяльності.

Отже, теоретичний і  практичний рівні опанування вихователем  педагогічним досвідом людства становлять методологічну і технологічну основу його педагогічної діяльності та є важливою передумовою поступового просування до вершин педагогічної майстерності.

Зробимо одне суттєве  зауваження: педагогічна діяльність – це найвідповідальніша галузь людської діяльності. До цієї роботи можна допустити тільки тих осіб, які мають до неї хист та інші особистісні якості, що сприяють цій діяльності. Слід враховувати такий аспект: у складних умовах життєдіяльності основним інструментом виховного впливу на вихованців є особистість педагога, його професійна майстерність, рівень зрілості в педагогічній діяльності та особистісні якості [5, c. 281].

 

3. Складові  педагогічної техніки

 

Провідною складовою  педагогічної техніки є знання та усвідомлення психолого-педагогічних передумов впливу педагога на учнівський колектив у процесі навчально-виховної роботи та особистість учня зокрема. На основі цього рекомендувалося, як за допомогою мовлення, дикції, міміки і пантоміміки можна керувати навчально-виховною роботою. Інший компонент педагогічної техніки – «дидактичні, організаторські, конструктивні, комунікативні уміння», які забезпечують технологічну сторону виховання і навчання. Наступний – це оволодіння навичками невимушеного і природного володіння своїм організмом, почуттями і емоціями, голосом, дикцією, уміння створювати і сприяти підтримці в класі  ситуації радісної й творчої праці. Свого часу був розроблений ряд порад для студентів, учителів-початківців [6, c. 4].

Також для формування педагогічної техніки потрібно володіти певними уміннями, тому вважалося доцільним створювати курси фахових прикладних педагогічних дисциплін, які розвивали б їх практично. А.Маркова вбачає це у навчанні вчителя вирішувати реальні педагогічні ситуації та визначати, на якому рівні професійної компетентності він знаходиться.

А.Маркова вирізняє педагогічну техніку у «вузькому значенні – володіння собою, зняття напруги, викликання творчого самопочуття з допомогою осанки, міміки, жесту, техніки мови (голос, дихання, темп мови)» і широкому – «уміння співробітничати з іншою людиною».

Отже, педагогами й психологами, насамперед, вирізняється здатність учителя володіти собою, опановувати себе в різних ситуаціях, уміння набувати витримку й самовладання, що є професійно значимими якостями і повинні налаштовувати майбутнього вчителя на самовиховання цих якостей і умінь. Такий підхід повинен бути вирішеним як на рівні педагогічної техніки, так і на рівні методики володіння цими якостями.