Ознайомлення учнів загальноосвітніх навчальних закладів з регіональними особливостями українського народного костюму

1.2.1 Матеріал та його роль у формуванні одягу

У кінці XIX — на поч. XX ст. для виготовлення традиційного українського костюма використовувалися матеріали домашнього та фабричного виробництва.

Сировиною для матеріалів домашнього виробництва у всіх східнослов'янських народів аж до XX ст. були рослинні волокна, вовна, шкури (з хутром і без хутра), у незначній кількості — стебла та кора рослин, дерево, метал. Вирішальну роль у виробі сировини, особливо у докапіталістичний період, відігравало природне середовище та пов'язаний з ним характер виробничої діяльності [10, c. 151].

В районах з вирощуванням луб'яних культур (конопель та льону) у ткацтві  як сировина використовувалися рослинні волокна. Сировиною тваринного походження була вовна, переважно овеча. Із рослинних волокон та вовни одержували прядиво, з якого або відразу ж ткали, рідше в'язали, плели окремі елементи одягу, або ж спочатку виготовляли тканину, з якої потім шили одяг. Спеціально оброблене овече хутро використовували для зимового одягу та чоловічих шапок, а шкіру домашніх тварин — для взуття. Дерево, лико, повсть використовувалися значно рідше, ніж шкіра Із лика плели взуття. Із стебел рослин та повсті вироблялися чоловічі головні убори. В окремих районах Закарпаття з дерева виробляли взуття. У Прикарпатті та Карпатах метал використовувався як прикраса деталей одягу.

Особливого розповсюдження для виготовлення матеріалів для  одягу набула домашня текстильна техніка — ткацтво. Домашня тканина  була основним матеріалом для виготовлення одягу селян на значній території України XIX — початку XX ст. Вона ж була і показником рівня розвитку матеріальної культури населення [26, c. 1].

Серед видів продукції  саморобного народного ткацтва  в Україні відомі не тільки тканини, але й завершені компоненти костюма  — запаски, плахти, пояси, хустки та ін.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. в Україні питома вага тканин, виготовлених в домашніх умовах, була значною. Тканини виготовляли з однорідної та неоднорідної нитки. Вони були різної товщини, щільності та фактури, кольору і малюнка. Тканини зберігали природний колір сировини або фарбувалися. З високоякісного льняного, конопляного або вовняного волокна, старанно обробленого, одержували тканини з гладкою блискучою фактурою.

Полотно могло бути чисто  льняним, з льняної пряжі наполовину з конопляною та бавовняною, з конопляної та бавовняної. Із вовняного прядива  в домашніх умовах виробляли сукно для жіночого та чоловічого верхнього одягу, тканину для поясного жіночого одягу, зимових чоловічих штанів, а також пояси.

Щороку в середині травня стригли овець і ягнят, які на цей час обростали шерстю — «обрунювалися». Заможне населення використовувало вовну ягнят або однорічних овець. Незагрубіла вовна молодих овець першої стрижки збиралася окремо і називалася «поярком». Так само називалась і м'яка високоякісна одноколірна вовна ягнят («ягнячий поярок»). Щоб одержати довгу вовну — «волосінь», вівцю цілий рік не стригли. Така вовна використовувалася для виготовлення тонкого сукна, тканини для поясного одягу, поясів, а також для вишивальних та оздоблювальних ниток, для тасьми, шнурів, китиць. Сукно з тонкої вовни було однотонним і цінувалося дорожче. Сукно з шерсті старих овець виходило грубішим, рівномірність кольору досягалася вмілим перемішуванням під час «биття» вовни.

Поряд із цим дедалі ширше  входять до селянського вжитку шовкові нитки, гарус, якими прикрашався святковий жіночий поясний одяг. Поєднання вовни, льону, конопель, бавовни дозволяло набагато розширити асортимент тканин. Використання фабричних ниток у поєднанні з прядивом домашнього виготовлення зробило домоткані матеріали тоншими, еластичнішими, а колористичні рішення — різноманітнішими [8, c. 54-55].

В Україні, в домашньому виробництві, найбільш просту і поширену тканину виготовляли на ткацьких верстатах з двома підніжками, що давали перпендикулярне переплетення основи і піткання.

У народному побуті широкою  популярністю користувалися кролевецькі тканини. Особливо цінилися кролевецькі рушники.

Окрім тканин для виготовлення одягу, в селянському господарстві широко застосовувалися хутро та шкіра. Для пошиття зимового одягу найчастіше вживалася шкіра та хутро овець. З овечої шкіри шили й нагрудний безрукавний одяг західних областей України.

З волової, конячої, козячої, свинячої шкіри виготовляли постоли, чоботи, черевики. Влітку носили взуття з лика, соломи, стебла конопель та очерету.

У XVII—XIX ст. заможні міщани, знать, козацька старшина, духовенство купували привізний шовк, атлас, оксамит, парчеві тканини з золотим та срібним шитвом, дороге хутро. Уже в XVI ст. у великих містах на торговельних площах, у спеціальних торгових рядах можна було придбати привізний оксамит, парчу, китайку, каламайку, люстрин, грезет, поплін, репс, креп, тафту, штоф, атлас, кольорове тонке сукно (англійське, французьке, турецьке), мереживо, стрічки..

У заможних селянських родинах  для святкових безрукавок, запасок, спідниць, легкого верхнього одягу, жіночих головних уборів, а також для прикрашання одягу купували як привізні, так і вітчизняного виробництва тканини — шовкові, вовняні, бавовняні, дешеві гатунки оксамиту, парчі. Із привізного сукна шили нарядний осінньо-весняний одяг або покривали ним кожухи [23, c. 1].

Наприкінці XIX ст. інтенсивний розвиток капіталістичних відносин викликав значні зміни у народному костюмі. Посилюється приплив у село фабричної сировини, тканин, готових виробів. Фабричне виробництво тканин швидко зростає, вони стають дешевшими і доступнішими сільському споживачеві, витісняючи з ужитку матеріали домашнього виготовлення. В село частіше завозяться фабричні тканини вітчизняного виробництва: ситець, сатин, коленкор, кашемір, поплін, дешеві гатунки парчі, шовку, плису, а також пояси, стрічки, хустки, фабричні тканини селяни називали «крамом», оскільки продавали їх у сільських магазинах — «крамницях» [10, c. 160].

Наприкінці XIX ст. встановлюється певна рівновага у використанні саморобних і фабричних тканин для одягу. Фабричні тканини, хоча і зберігали довгий час традиції народного ткацтва, досить суттєво відрізнялися від саморобних як структурно-якісними особливостями — сировиною, способом переплетіння ниток, фактурою, так і художнім оформленням малюнка, колоритом Купуючи фабричні тканини і поєднуючи їх в одязі із саморобними, народ враховував властивості нових матеріалів, пристосовуючи їх до своїх потреб та естетичних уподобань. Використання фабричних тканин сприяло прискореному розвитку різних форм народного одягу, появі нових його форм, що продовжують кращі традиції народного крою [8, с. 57-58].

1.2.2 Регіональні особливості  українського народного костюму  різних регіонів України.

Незважаючи на те, що народна  культура українців характеризується єдністю національної форми і  змісту, вона у зв'язку з економічними, культурними факторами, які склалися впродовж століть, та внаслідок взаємозв'язків  з іншими народами набула локальних  особливостей в окремих районах. Своєрідність таких рис простежується  на півночі, заході, в центрі. Народний одяг при певних різновидах окремих елементів у різних районах визначається і способами поєднання цих елементів, утворюючи таким чином специфічний етнолокальний комплекс народного одягу.  К.І. Матейко, досліджуючи основні локальні відмінності у комплексах народного одягу, провела таке етнографічне районування території України: Полісся, середнє Придніпров'я, Південь, Буковина. Однак різновидність крою, прикрас, окремих деталей одягу помітна в кожному невеликому районі. Характерною особливістю традиційного народного одягу є подібність крою елементів чоловічого та жіночого одягу, хоча чоловіче вбрання за способом носіння менш диференційоване [5, c. 10-11].

Волинь

Жіночі сорочки волинянок за кроєм були як додільними (суцільно кроєними на всю довжину), так і з підточкою — пришитою по лінії поясу нижньою частиною, матеріалом якої слугувала грубіша та менш вибілена тканина. За кроєм рукавів жіночі сорочки волинянок належали переважно до уставкового типу — з уставками, поликами, плічками, прирамками. У західних районах верхня частина рукава сорочки, викроєна у вигляді невеликого прямокутника, мала назву прирамок. Крім того, на Волині побутували також і безуставкові жіночі сорочки — з суцільно кроєним рукавом. Рукави або суцільно прикрашалися, або декорувалися лише у верхній частині білою прозорою чи чорно-червоною вишивкою, виконаною гладдю. Суто західноволинським прийомом було розміщення вузької смужки вишивки на згині рукава при манжеті. Викінчення рукавів могли оформлятися як у вигляді простого стягування при зап'ясті чохлами (манжетами), так і манжетами, доповненими призбираними брижами (воланами) [5, c. 17]. Манжети також прикрашали вишивкою. Іноді рукави робили вільно спадаючими та укороченими. Сорочки східних районів Волині виділялися високим стоячим коміром у вигляді пришитої на вузьку обшивку зібраної у зборки широкої оборки, яку обшивали мереживом, в'язаним спицями з білих бавовняних ниток домашнього чи фабричного виробництва. Чоловічі сорочки виготовляли з домотканого полотна або з купованого міткаля. Вони мали прямий стоячий або відкладний комір та прямий розтин, який робили по центру грудей; у східних районах розріз міг бути з лівого боку. Застібували сорочку на один олов'яний чи вив'язаний з ниток ґудзик та на вив'язану повітряну петлю. Комір прикрашали гладьовою або хрестиковою вишивкою, виконаною червоними, чорними та білими бавовняними нитками. Кінці рукава призборювали та пришивали на обшивку [5, c. 19].

Нагрудним жіночим одягом служили камізельки — вишивані безрукавки до пояса або нижче пояса, з пришитою оборкою чи лапцями; позаду у пояса її стягували смужкою-перехватом з тієї ж тканини.

Поясним жіночим одягом волинянок були літники, димки, мальованки, гальки — спідниці домашнього виготовлення, ткані з конопляних, вовняних, напіввовняних та бавовняних ниток. Побутували також фартухи, спідниці з фабричної білої бавовняної тканини; їхній поділ також прикрашали вишитою бавовняними нитками орнаментальною смугою у вигляді геометричного орнаменту в червоно-чорних кольорах. Поверх спідниці оперізувалися запаскою-фартухом.

  З білого домашнього полотна шили фартухи, призбирані у поясі. Їх прикрашали по низу каймою, затканою червоними бавовняними нитками [6, c. 43].

Під впливом міського одягу у приміських селах Волині на початку XX ст. з'явилися сукні без рукавів — так звані спідниці зі стаником.

Чоловічим поясним одягом слугували довгі прямі вузькі штани холоші, з одним розрізом спереду. Іншим видом поясного одягу були ногавиці — штани з домашньої лляної тканини, витканої поперемінно смугами білого та невибіленого кольору.

Верхнім вбранням як чоловіків, так і жінок були: свита, сермяга, опанча, куртина, кахтан, черкеска, чемерка, чугай, куцая, куцан, капота, спенсер, латишка, кацавейка [7, c. 208].

Свита, опанча, куртина, сермяга — це жіночий або чоловічий верхній довгополий прямоспинний одяг із домашнього сукна  із вшитими по боках клинами, закладеними у складки. Кахтан — чоловіче і жіноче верхнє вбрання із кольорової смугастого полотна домашнього виробництва. Черкеска — одяг каптанного типу — шилася з домашнього сірого сукна, з маленьким відкладним коміром, з суцільнокроєнйми прямими передніми полами та приталеною спинкою, яка кроїлася зі швами по центру та з боків.

Чоловіча куртка "куцая" виготовлялась із сірого домашнього полотна довжиною нижче пояса. Верхнім жіночим одягом типу свити служила капота, пошита з домотканого сірого сукна, довжиною нижче колін, з прямою цільною спинкою. Куцан, або спенцер — старовинний верхній жіночий одяг, що виготовлявся з білого або сірого домашнього сукна, був довжиною до колін або вище [5, c. 23-25].

Побутували на Волині й такі варіанти верхнього жіночого вбрання, як кахтаник, або кафтаник, каптаник — кофта на підкладці з фабричної бумазеї темно-сірого, темно-синього кольору з білим полиском, або з кашеміру малинового кольору.

В XIX ст. найбільш розповсюдженим короткополим (трохи нижче стегон) верхнім вбранням як чоловіків, так і жінок західних районів Волині були кабати — полотняні на теплу пору року та сукняні або вовняні на холодну, їх шили переважно до стану для жінок та вільними для чоловіків, зі стоячим вузеньким комірцем [5, c. 27].

Зимовим жіночим одягом були нагольні кожухи. В цих районах були поширені також бекеші — підкроєний до стану, довгополий жіночий хутряний одяг з сивих або білих коротко стрижених овець, покритий тонким кольоровим сукном, з широким напівкруглим виложистим коміром із сивої баранячої шкіри або зі шкірок білих ягнят.

Чоловіки підперезували каптан або свиту смугастим поясом із синіх лляних та білих бавовняних ниток домашнього плетіння, з бахромою на кінцях з тих самих ниток. Шкіряні пояси з прикріпленим до низу кисетом називалися "пояси з калиткою».

Жіночі пояси — крайки — були переважно домашнього ткання з поздовжніми смугами з червоних, жовтих, бузкових, блакитних, зелених, брунатних вовняних та білих бавовняних ниток. Жіночі головні убори волинянок були як платові — намітки й хустки, так і шапкоподібні — чепці, каптурі.

Головним убором заміжньої жінки була кимбалка [12, c. 187].

В якості жіночого головного убору волинянки носили різноманітні хустки як домашнього виробництва, так і куплені. Дівчата на Волині носили козубеньки, вінки, хустки.

Із сукна виготовляли чоловічу шапку – шелемок та рогатку. Окрім головних уборів з сукна, чоловіки взимку носили і хутряні шапки. Влітку голову вбирали у капелюш — солом'яний капелюх з пласким верхом та прямими полями.

Невід'ємним доповненням до жіночого вбрання були різноманітні прикраси: пацьори, менделі, шпоньки [5, c. 33].

На Волині, окрім традиційних чобіт, носили постоли, кайдани та черевики.

Галичина

Для галицьких жіночих сорочок як безуставкового типу ("пліч", "плічат", "плічків"), так і уставкового ("кошуль", "кошулейок"), показовою була вишивка плечової частини рукавів ("вуставок") та манжетів ("бух", "зарукавець", "зарукавни-ків") і відсутність вишивки попереду на грудях, оскільки перед сорочки прикривався безрукавкою

Чоловіки носили лляну сорочку "підоплічку" випущеною поверх полотняних білих штанів [ 5, c. 35].

У якості поясного одягу у галицьких жінок побутували широкі спідниці — "полотнянки", "полотінки". Поширені були спідниці з подвійною розмальовкою ("дубельтівки", "димки"). В якості святкових слугували спідниці "шорц", ткані у вовняні кольорові смуги, а також спідниці з домотканої вовняної тканини. Для обшиття спідниць використовували фабричне нитяне мереживо — "фарботи".

Нагрудним жіночим одягом галичанок служили безрукавки "лайбики". Крім короткого безрукавного одягу з полотна та сукна, галичанки носили і короткі безрукавні кожушанки — "бруслі", орнаментально оздоблені й обшиті іхрою — так звані бунди тальовані або бунди квітовані, а також довгий безрукавний одяг з сукна, який ще мав назву "брусля".