Ознайомлення учнів загальноосвітніх навчальних закладів з регіональними особливостями українського народного костюму

На торгових площах великих міст у спеціальних рядах можна було придбати не тільки вітчизняні, а й різноманітні привізні матеріали для одягу — оксамит, парчу, прошву, стрічки, шнури, нитки тощо. Імпортні речі коштували дуже дорого, тому їх використовували лише для святкових очіпків чи запасок, оздоблювали ними верхній одяг або деякі елементи орнаменту творчо перероблювали на вишивку чи набійку [8, c.39-43].

Міський одяг, як і раніше, відбивав соціальне розшарування населення. Рядові городяни — ремісники, дрібні торгівці, обслуга — звичайно були вихідцями із сільської місцевості, а тому й продовжували носити одяг, близький до сільського. Зрозуміло, в місті він дедалі більше нівелювався, втрачаючи локальну специфіку. Як і в селі, комплекс одягу городян включав сорочку і штани або сорочку і спідницю, але сорочка стає нижнім одягом. Щодо форм та крою одягу, то вони змінювалися повільніше. Розрив у крої між селянським і міським костюмом відбувався через те, що міський одяг середніх верств поступово починає розвиватися за загальноєвропейськими законами, підлягаючи впливам моди.

Соціальна диференціація міського одягу насамперед позначалася на використанні тих чи інших матеріалів. Якщо бідні городяни вживали, як і селяни, саморобні тканини із льону та вовни, а покупні — тільки для оздоблення, то заможні верстви — переважно шовкові тканини, парчу, оксамит, високоякісне сукно, дорогі хутра.

У міському костюмі порівняно з сільським налічувалася велика кількість предметів. На відміну від полотняної сорочка заможних городянок була шовковою, з глибоким вирізом. На верхню частину сорочки надягали ліф із вузькими рукавами, які застібалися або зашнуровувалися. Спідниці та ліфи робили з дорогих тканин: штофного шовку, атласу, парчі. На голову надівали шапки-кораблики овальної форми з шовку, оксамиту або парчі. Дуже різноманітним був верхній жіночий одяг — кунтуші, жупани, свитки, каптани. Люди середнього достатку взували чоботи й черевики з телячої, волової, кінської шкіри або з юфті. Найбільш заможні — з перського й турецького сап'яну: червоні, жовті, зелені, блакитні, лазурові, білі або ж тілесного кольору. Таке взуття густо розшивалося золотом, особливо халявки [8, c.43-44].

У чоловічому одязі городян обов'язковим компонентом був жупан із саморобного сукна. Він підперізувався широким поясом, якість якого свідчила про заможність власника. Жупан носили у парі з кунтушем — верхнім одягом із довгими рукавами або прорізами для рук, який іноді підшивався хутром.

Для всіх узагалі чоловічих убрань люди середнього достатку вживали сукна, які привозилися з-за кордону, зуф (різновид камлоту), для святкового плаття — шовкові матерії (киндяки, тафту, камку, оксамит, атлас, алтабас та ін.). У людей більш заможних покривалось шовковими тканинами і буденне вбрання. Тодішній смак вимагав найяскравіших кольорів — як сукна, так і матерій. Чорні та взагалі темні кольори вживали лише для печальних (траурних) або так званих смирних (жалобних) убрань. За уявленням часу яскраві кольори викликали повагу, і тому царі наказували керівним особам в урочистих випадках, коли потрібно було впливати на народ, з'являтися у барвистому одязі. Служилі люди під час урочистих подій також одягали «цветные одежды».

Кольори були різноманітними, але переважав червоний із багатьма відтінками. Навіть духовні особи носили ряси червоних кольорів. Серед найбільш уживаних були кольори лазуровий, зелений та вишневий, за ними йшли рудо-жовтий, шафранний, лимонний, пісочний, Цегляний, сливовий, маковий, димчастий та ін. Шовкові матерії, за винятком дешевих сортів, ткалися разом із золотом та сріблом і мали багато узорів та фігур, зокрема: луску, великі й малі кола, струмені, ріки, трави, листя, птахів, змійок тощо. «Золотное платье» вважалося атрибутом гідності бояр та думних людей, котрі оточували царську особу, і коли приймали послів, то тим, хто не мав такого одягу, його видавали тимчасово із "Царської казни [8, c.45].

Особлива цінність чоловічого вбрання полягала у нашивках, зап'ястях, мереживі, ґудзиках. Нашивки робили завжди з матерії, різко відмінної від лицьового боку всього одягу: наприклад, на зеленому сукні нашивки були червоні. Під колір нашивок підбирали зав'язки й китиці (ворворки). Нашивки та зап'ястя у багатих занизувалися перлами, коштовним камінням, покривалися золотими ґудзиками, у бідних ґудзики були з шовку або прядива. Мереживо залежно від своєї форми мало різні назви: кільчасте, колінчасте, решітчасте, плетене, петельчасте тощо. Ґудзики іноді робили з перлин; у деяких франтів кожний ґудзик являв собою одну велику перлину. Золоті та срібні ґудзики мали назви або за способом виконання (канфаренні, еканні, грановиті), або за формою (грушоподібні, гострокінечні, прорізні, клинчасті, половинчасті, жолобчасті). Траплялося, замість металевих ґудзиків пришивали плетені з канітелі або кришталеві [8, c. 45-46]. Бідняки носили олов'яні ґудзики таких самих форм, що й багатії; часом вони сягали розміру яйця. Число їх було найчастіше одинадцять чи дванадцять, іноді чотирнадцять-п'ятнадцять.

Пояси носили обов'язково: ходити без пояса вважалося за непристойне. Окрім опояски на сорочці, носили широкі пояси (кушаки) з верхнім одягом і хизувалися ними не менше, ніж нашивками і ґудзиками.

Чоловічі сорочки робилися широкі й короткі (ледве сягали стегон). Вони заправлялися або опускалися зверху спіднього плаття і підперізувалися вузьким паском — опояскою. По подолі та по краях рукавів сорочки вишивали, облямовували тасьмою, розшитою золотом та шовком. У полотняних сорочках під пахвами робили трикутні вставки з іншого полотна, розшитого прядивом чи шовком, або ж із кольорової тафти. Багаті люди вишивали також рукави й груди, і тому сорочку лишали відкритою з-під іншого одягу.

У ті часи видаються спеціальні укази про вимоги до одягу різних соціальних верств суспільства, про обмеження нижчих станів у використанні дорогих тканин, хутра, коштовностей, про заборону вживання ними тих чи інших кольорів тканин тощо [8, c.47-48]. Все це призводило до значного розшарування одягу міського населення. Крім того, одяг міської верхівки формувався під відчутним впливом іноземної   моди,   насамперед   польської, угорської, російської, зберігаючи, втім, і національні риси.

Якщо раніші історичні періоди пов'язані з закладенням основ етнічного костюма українців, то в добу гетьманщини формується костюм національний, тобто такий, що виступав символом спочатку козацтва, а потім і всього українства/

Найбільш повні дані про костюм запорізьких козаків містяться у працях відомих українських істориків Д. Яворницького, В. Голобуцького, О. Апанович та ін. Грунтуючись на них, можна скласти ясне уявлення не лише про вбрання козаків різних соціальних прошарків, а й про джерела та причини його формування.

За свідченнями сучасників, одяг Запорожців не був одноманітним. Повсякденний, похідний одяг вирізнявся простотою, що проявилось у самій його назві — підлий одяг. На протилежність йому парадне вбрання було дуже розкішним і ошатним, причому нерідко воно складалося з трофеїв, добутих під час походів.

У дорожніх нотатках німецького посла Еріха Лясоти (XVI ст.), який відвідав Запоріжжя, знаходимо згадку про такі елементи одежі запорожців, як татарський кобеняк і мантій. Посол відгукується про козаків як про людей дуже щедрих, котрі зробили йому багаті подарунки: кунячу шубу і чорну лисячу шапку  . Дані про костюм козаків XVII ст. є й у відомій праці Г. Левассер де Боплана. Він перелічує, зокрема, сорочки, шаровари, шапки й каптани з товстого сукна, що складали повсякденний козацький одяг [8, c. 49]. Польські письменники XVIII ст. зазначали, що запорізькі козаки носили широкі шаровари з золотим галуном замість опушки, суконні з відкидним рукавом напівкунтуші, білі шовкові жупани, шовкові з золотими китицями пояси й високі шапки зі смушковими окільниками сірого кольору і червоним шовковим вершком, який закінчувався китицею.

За описами інших очевидців, одяг запорожців складався з жупана, зробленого із сукна різних кольорів, шовкового каптана також різних кольорів, яскравої черкески (подібна до жупана), шароварів, шовкового кушака, шапки-кабардинки з видри та кошлатої вовняної бурки-вільчури. На ноги взувалися сап'янові чоботи.

Парадний одяг запорізьких козаків виготовлявся з шовку та польського й англійського сукна — кармазину та оксамиту. Шовкова штофна тканина з візерунками називалася у запорожців шальовою, одяг із польського та англійського сукна називався састами, а вбрання з червоного східного сукна — кармазинним

[8, c.50].

1.1.4 Традиційний одяг XVIII—XIX ст. у контексті загальноєвропейської культури. Розвиток українського костюма цього періоду відбувався у своєрідних соціально-культурних і політичних умовах. З одного боку, Україна продовжувала зміцнювати зв'язки з зарубіжною Європою, а з іншого — вона перебувала в залежності від Росії. Щоправда, остання в особі Петра 1 прагнула увійти до загальноєвропейського культурного процесу, посиливши орієнтацію на Захід. На відміну від Росії Україна впліталась у цей процес більш органічно, поскільки була й залишалася важливим осередком духовної культури, що притягав до себе іноземців як Заходу, так і Сходу [8, c. 50].

Московія ж тільки-но «прорубала вікно в Європу», цілеспрямовано форсуючи зближення з нею, що нерідко досягалося впровадженням суто зовнішніх атрибутів. Зокрема, у костюмі штучно порушувалися традиційні елементи та силоміць насаджувалися нові, європейські. Так, згідно з указом Петра І заборонялося з'являтися при дворі в «російському» вбранні; за вдовами сучасниці, «іноземна манера спостерігалася і в етикетах, і в хатніх лаштунках, і в уборах, і в столах». Усе це стосувалося насамперед вищих верств суспільства. Селянам, як і раніше, дозволялося носити «образ і подобіє Божіє» — бороду.

Загалом петрівські реформи за всієї своєї позитивної спрямованості значно послабили усталені культурні зв'язки між поколіннями, а у певному сенсі й міжсоціальні зв'язки.

Костюм «благородних мужів» петрівської епохи складався з дорожнього кафтана, поли якого обшивалися позументом, довгого камзола, коротких панталонів, черевиків із багатьма пряжками та довгих панчіх. На голову вдягали завиту перуку та прямокутного капелюха.

Найбільше віддалився від традиційного вбрання жіночий одяг. Якщо давні моральні норми наказували жінці закривати волосся, то нові, навпаки, допускали глибоке декольте, відкриті руки та голову. Талія затягувалася вузьким і високим корсетом, спеціальні каркаси з китового вуса — фіжми — підтримували форму широченних суконь, які викінчувалися довгими шлейфами. Волосся жінки укладали у складну зачіску. Із традиційних звичаїв збереглися лише накладання на обличчя рум'ян і білил, підведення брів та очей. Нові види верхнього вбрання знаті — дорогі, шиті золотом зипуни, жупани, літники — передавалися у спадщину і використовувались у святковому костюмі, доки не зношувались.

Розквітом придворної моди були часи імператриць Анни та Єлизавети. На численні бали, парадні виїзди, полювання придворні мали з'являтися в яскравих багатих нарядах, причому вдягати одне вбрання двічі суворо заборонялося. Вельможі змагалися між собою у розкоші костюмів [8, c. 50-51]. За царювання Катерини II вони стали ще більшими розтратниками, у будень носили золототканий із шитвом одяг, парадні ж кафтани повністю обшивали діамантами. Це був період максимального використання в одязі діамантів і кольорового каміння.

Придворні дами носили складні вироби з дорогого жовтого шовку на фіжмах. Фасони були різноманітні. Зокрема, під впливом французької моди ввійшли до вжитку костюм «аля Ватто» — з широкою задрапірованою складою по спині, круглі сукні з довгим шлейфом, а також сукні з глазету (різновид парчі) з відкидними рукавами.

Реформи Петра І викликали певну двоїстість культури Росії та Лівобережної України («Малоросії»), що входила до її складу. Прилучення вищих верств суспільства до західноєвропейських цінностей призводило до нівелювання національних рис. З іншого боку, різкі відмінності умов життя населення великих міст і глибокої провінції сприяли збереженню у побуті останньої патріархальних звичаїв і традицій. Водночас відбувався і неминучий взаємовплив культур різних верств суспільства, міста й села.

Для виготовлення нарядного жіночого й чоловічого вбрання заможних мешканців Лівобережжя вживали багато орнаментовані шовкові тканини — парчу, оксамит, штоф. Характер орнаментації відповідав ренесансному та бароковому стилям. Тканини прикрашалися досить великими елементами стилізованих квітів, листя, плодів, вписаних у різноманітні медальйони. Окрім привізних, в ужитку були й дорогі місцеві тканини. Ще з XVII ст. в Україні розвивається золототкацьке виробництво у Бродах, Слуцьку та інших містах.

Використання багатокольорових орнаментованих коштовних тканин було продовженням культурних традицій Київської Русі, яке підтримувалося постійними торговельними стосунками з країнами Заходу і Сходу. Такі тканини йшли переважно на верхній чоловічий та жіночий одяг: жупани, кунтуші, плащі, накидки тощо [8, c. 52].

З однотонних шовкових тканин використовували атлас і камку. Панська сорочка шилася з тонкого полотна, вишивалася шовком, сріблом і золотом. За кроєм вона була близька до народної, відрізняючись від неї лише формою коміра, гатунком тканини, оздобленням тощо. Сорочка заправлялася у досить широкі суконні, шовкові або оксамитові шаровари яскравих кольорів. На сорочку вдягався дорогий жупан, підперізувався золототканим перським або «слуцьким» поясом. Зверху напинався кунтуш або опанча, під час урочистих церемоній — шуба чи ферезея, прикрашена коштовною запоною. Парчові шуби підбивалися цінним хутром, оздоблювалися горностаєм, золотим шнуром, галуном, коштовним камінням. На ноги взували кольорові сап'янові чоботи. Шапки були переважно оксамитові, оздоблені хутром соболя, рисі або лисиці. їх прикрашали коштовностями, страусячим пір'ям.

Не дуже наслідували західноєвропейську моду купчихи та міщанки. Навіть найзаможніші з них продовжували носити традиційне вбрання міського типу — спідниці, шнурований ліф, бурнус, а голову покривали твердими уборами типу очіпка чи кораблика, на яких, утім, коштовного каміння інколи було більше, ніж на цілому наряді придворної дами  [8, c. 52-53].

Ще консервативнішим був селянський одяг. Як і раніше, він виготовлявся з саморобних матеріалів і зберігав різноманіття місцевих варіантів крою, пропорцій, художнього оздоблення, способів носіння тощо. Разом із тим у селянському костюмі накопичувались і більш пізні форми, пов'язані з побутуючим у даний період міським убранням та його стильовим напрямом. Щодо мешканців заможних сіл, розташованих поблизу торговельних центрів, то вони по можливості активно використовували для оздоблення дорогі привізні тканини, а також ювелірні прикраси, особливо коралі. 

2. Техніка виконання українського костюму та їх регіональні особливості