Ознайомлення учнів загальноосвітніх навчальних закладів з регіональними особливостями українського народного костюму

Чоловічий одяг селянства Київської Русі складався з сорочки довжиною до колін, одягненої навипуск і підперезаної шкіряним або в'язаним поясом, а також нешироких штанів (гонів, портів). На поясі кріпили різні необхідні предмети (кресало, гребінь, невеликий ніж). На голову вдягали валяну шапку (клобук), на ноги — плетені з лика або стягнуті зі шкіри личниці, постоли та онучі. В холодну пору напинали суконну свиту, а взимку — хутряний кожух. Давньоруський костюм представників різних станів був близьким за кроєм, але відрізнявся числом предметів, а також якістю використаних тканин та інших матеріалів [8, c. 31-32].

Костюм давньоруських жінок був самобутнім і різнобарвним — справжнім витвором мистецтва. Виготовлення одягу, прядіння і ткацтво, шиття та вишивка були повсякденним заняттям усіх жінок — багатих і бідних. Одяг заміжньої сільської жінки, а також дівчини складався з довгої вишитої сорочки, поясного одягу у вигляді одного або двох незшитих, а пізніше частково зшитих шматків орнаментованої або клітчастої вовняної тканини (дві запаски, плахта, поньова). На голові у дівчини був вінець (корун, вінок), а у заміжньої жінки — рушникоподібний убір, який накидався на багато прикрашений твердий, виконаний з дорогої тканини корун (кику), що міцно тримав волосся. На ноги вдягали плетені із рослинних волокон личниці або стягнуті зі шкіри постоли.

У цей період уже чітко проявлялися локальні відмінності у жіночому одязі, які брали свій початок, вочевидь, іще з давніх племінних об'єднань. Насамперед це помітно у прикрасах, котрі виготовлялися місцевими майстрами, а саме у характері бронзових і срібних підвісок, Що прикрашали головні убори та зачіску, скроневих і нагрудних прикрас. Ці особливості з часом частково знівелювалися, поскільки дедалі поширювалися вироби міських ремісників, а також привізні [8,  c. 33].

Уже в X—XII ст. в жіночому одязі існував поділ на нижній (натільний) і верхній. Нижньою була довга полотняна сорочка з рукавами, які набагато перебільшували довжину руки. На зап'ястях вони підтримувалися браслетами - наручами. На таку сорочку вдягали або коротшу за неї одежу - ризу - або аж декілька суконь прямого чи розширеного крою. їхня кількість залежала від сезону й заможності людини.

Як і для чоловічого костюма, обов'язковим був пояс — одночасно і прикраса, і оберіг від нечистої сили.

Особливо виразними були жіночі та дівочі головні убори — обов'язкова складова костюма. Різноманітної форми, прикрашені дорогоцінним камінням, вишивкою, підвісками, повиті довгим платом білої тканини (убрусом, наміткою), ці високохудожні вироби не тільки композиційно довершували костюм, а й виступали показником соціального стану жінки, виконували захисну, обрядову функції, відповідали існуючим морально - етичним нормам.

Щодо останнього, то головний убір заміжньої жінки повністю закривав волосся, дівчата ж нерідко носили волосся розпущеним або заплітали в коси. Обряд «покривання», що існував в українському весіллі, символізував перехід дівчини до стану заміжньої жінки. Цей відгомін язичництва, на думку одних вчених, сягає набагато давнішої традиції закривання усього жіночого обличчя; іншими він пояснюється необхідністю захисту самої жінки та її близьких від злих сил, оскільки волоссю надавалися магічні властивості; ще інші дослідники вважали це символом підкорення жінки чоловікові [8, c. 33-35].

Різноманітними були зйомні прикраси — підвіски, сережки, мониста, браслети, але з плином часу і розвитком ремесел їхні локальні особливості поступово стираються.

Одяг знатних городян — князів, бояр, феодалів, багатих купців тощо — складався з великої кількості предметів і виконувався з дорогих тканин як місцевого виробництва, так і привезених із країн Західної Європи та Сходу. Сорочку й гачі із лляного полотна носили як натільну білизну; жіночий одяг у вигляді шматка тканини, який обгортає стегна, серед знаті не був поширений.

Убрання вельможних городянок, яке надягалося на сорочку, шилося зі східних вишитих шовків (паволок) або цупкої ворсистої тканини з золотою або срібною ниткою, схожої на оксамит. Знатні жінки, зі слів арабського мандрівника Ібн-Фадлана, носили хилу (халат) — верхній шовковий одяг. Згадується він і в літописах. Поділ та обшлаги нижнього одягу, як і в костюмі небагатих городянок, були відкриті й щедро прикрашалися вишивкою, створюючи ступінчастий силует. Зверху одягався плащ — корзно, який застібався на правому плечі дорогоцінною фібулою.

Книжкові мініатюри і фресковий живопис свідчать, що одяг заможних жінок найчастіше мав вигляд прямої сукні з широкими довгими рукавами, перехопленими на зап'ясті наругами. Низ декорувався візерунчастою каймою, а верх — відкидним коміром. Пояс складався з позолочених металевих бляшок-накладок і був знаком феодальної гідності, найулюбленішим предметом благословіння князями своїх родичів. Жіночі та особливо чоловічі пояси робили також із шовку, затканого золотом і сріблом, із оксамиту або шкіри з кованими металевими бляшками. Прикрашені перлами, сердоліком пояси, як і опліччя та головні убори, залишали у спадщину дітям.

Одяг знатних східнослов'янських жінок був багатокольоровим, у ньому поєднувалися яскраві, свіжі, соковиті барви. Зелений, блакитний, червоний, синій, коричневий кольори доповнювалися золотим і срібним шитвом. Металева нитка прикрашала костюм не лише жінок княжого роду, а й заможних селянок. Найулюбленішим кольором був червоний («червлены и багряны одеяния»). Його перевага пояснюється тим, що, по - перше, це був колір - оберіг, а по - друге, використовувалися численні натуральні барвники, які надавали тканинам червоно-коричневого та інших відтінків червоного кольору.

Парадний костюм феодала складався з довгої сорочки, свити-каптана (жупана), корзна, чобіт, напівсферичної шапки, обшитої хутром. Корзно і свиту шили з привізних візантійських тканин. По краях одяг прикрашався широким орнаментом. На виготовлення вбрання заможного купця або феодала часто - густо йшла майже третина усього майна. Ібн-Фадлан, наприклад, так описав поховальний костюм купця X ст.: «Наділи на нього шаровари і гетри, і чоботи, і куртку, і кафтан парчовий із ґудзиками з золота, і наділи йому на голову шапку з парчі з соболем». Дуже старанно підбирався колір костюма князя. Як і в жіночому одязі, перевага надавалася різним відтінкам червоного.

В зимовий час населення Київської Русі носило хутряний одяг: більш заможні — з дорогого хутра (горностая, соболя, лисиці, бобра тощо), бідніші — з дешевого. У XIII ст. знатні руські жінки прикрашали горностаєм краї одягу. Ширина таких обшивок (іноді від землі до колін) свідчила про їхню заможність. Жінки середнього достатку носили шуби з білки [8, c. 37].

Шуби було прийнято носити хутром усередину, спочатку не покриваючи їх тканиною. З часом такий одяг став вважатися грубим і зберігся тільки в побуті селян. Шуби ж знатних дам почали покривати оксамитом із золотим шиттям венеціанською камкою (шовком). Шуби носили бережливо і передавали їх у спадщину. В погану погоду накидали на плечі суконний старовинний плащ без рукавів — опанчу.

Комплекс костюма завершувало взуття — у селян плетене із стеблин і кори (личаки) або стягнуте з грубої сиром'ятної шкіри (постоли), у городян — із дорогої м'якої різнокольорової шкіри. Личаки були прямого чи косого плетіння, залежно від місцевої традиції. На відміну від селянок городянки і представниці панівних станів були «усі в чоботях». Шкіряне взуття вичиняли із шкур коней, великої та малої рогатої худоби. Черевики, сап'янці, напівчобітки, чоботи X—XIII ст. кроїли на невисокому підборі та нежорсткій підошві. Колір шкіряного взуття був не тільки червоним, а й зеленим, жовтим, коричневим. Чоботи в різних регіонах могли бути тупоносими або гостроносими. Показником добробуту було вишивання чобіт кольоровими нитками, річковими перлами. В орнаменті використовували кола (солярні знаки), прошви з темних ниток (символ дороги), зелені завитки (символ життя).

Отже, костюм за часів Київської Русі був одночасно і високохудожнім витвором, і важливим соціальним та етнічним показником, виконуючи при цьому всі притаманні йому функції. Чимало його елементів збереглося аж до наших днів. Це й тунікоподібні сорочки, й одяг у вигляді шматка вовняної тканини, охоплюючої стегна; це й дівочі вінки та жіночі головні убори, і зйомні прикраси типу гуцульських згардів, і зйомні коміри (Чернігівщина); це й давні орнаментальні мотиви в декоративному ткацтві й вишивці та багато іншого [8, c. 35-37].

1.1.3 Український одяг XIV—XVIII ст. Костюм запорізького козацтва.

До комплексу одягу XV ст. входила насамперед сорочка переважно із грубого саморобного полотна. У чоловіків вона була короткою, глухою, тунікоподібною, з прямокутною горловиною. Жіноча сорочка була довгою, різноманітного крою: тунікоподібна, з плечовими вставками (пришитими по основі й по пітканню стану), з суцільнокроєними рукавами.

Як поясний чоловічий одяг відомі вузькі штани — гачі (ногавиці) з білого або темного сукна, а також широкі шаровари [8, c.37-38].

Жіночий поясний одяг на значній території України був незшитий або частково зшитий у вигляді одного широкого чи двох вузьких прямокутних шматків саморобної вовняної візерунчастої або однотонної тканини. Це — дві запаски, одноплатова обгортка (опинка, дерга), святкова плахта, що побутувала виключно на Середній Наддніпрянщині. Незшитий поясний одяг із домотканої вовни мав чимале локальне розмаїття за рахунок різного орнаментально-колористичного вирішення.

Так, на території Середньої Наддніпрянщини в будень носили дві вузькі — чорну й синю — запаски, а на свята — багатокольорову клітчасту плахту з ошатною орнаментованою запаскою — попередницею. На Поділлі побутувала обгортка у вигляді широкого горизонтального полотнища чорної саморобної вовняної тканини, прикрашеної складними ритмічними композиціями орнаментальних різнокольорових смуг. У районах Подністров'я та Карпат носили як дві вузькі запаски, заткані різнокольоровими смугами з додаванням металевої нитки, так і поясний одяг у вигляді широкого горизонтального полотнища з місцевими варіантами колориту й оформлення.

Поряд із незшитим поясним одягом в Україні розвиваються і зшиті форми. На Поліссі, наприклад, широко відомими були літник та андарак. Літник — це вертикальносмугаста вовняна спідниця (на червоному тлі різнокольорові смужки: зелена, чорна, жовта, синя, біла). Андарак — червона однотонна спідниця із закладеними по спинці зборами й широкою орнаментальною смугою по низу.

Спідниця шорц, яка побутувала на Львівщині, виконувалася з вовняної тканини, затканої багатокольоровими вертикальними смугами, розташованими у складному ритмічному чергуванні на білому тлі. По низу вона обшивалася червоним саморобним шнуром.

Димка, мальованка, друкованиця — так називалися полотняні спідниці з набивним малюнком, нанесеним ручним способом [8, c. 38-39].

Кожна місцевість, навіть кожне село відрізнялися самобутністю малюнка, орнаменту і крою спідниць. Особливе місце серед цих показників посідав орнамент — найбільш різноманітний засіб прикрашання жіночого одягу. Орнаментація виконувалася техніками ткацтва, набійки, вишивки, аплікації, художнього шва і відповідала звичним стереотипам, які склалися на конкретній території.

Виразним елементом одягу був і головний убір — своєрідний символ сімейного статусу жінки. У дівчат — це вінець, обруч, перев'язка, які завжди одягалися так, щоб була відкритою маківка. На свята одягали вінок із квітів, який особливо багато прикрашали під час весілля. Як відомо, на другий день весілля голову дівчини покривали рушниковим головним убором — наміткою, а потім одягали жорсткий очіпок, який у різних місцевостях мав значну різноманітність форм (трапецієподібний, овальний, серпоподібний, сідлоподібний і т. д.). Очіпок, за звичаєм, жінка на людях не знімала, а, йдучи до церкви чи в гості, поверх нього обов'язково вдягала ще й намітку у вигляді довгого рушникоподібного навою. Якість тканини, а також способи пов'язування намітки також мали регіональне розмаїття. На Середній Наддніпрянщині намітки робили з найтонших сортів саморобного лляного або конопляного полотна (серпанку), а в західних областях — із більш цупкого полотна (нафрами) [8, c.39].

Як і за часів Київської Русі, селяни у XIV—XVII ст. взували шкіряні постоли або плетені личаки. Заможніші носили чоботи й черевики. Святкові чоботи робили з двокольорового сап'яну, завдяки чому вони мали назву чорнобривці.

Верхній одяг селян виготовлявся з саморобного валяного сукна. Розвиток цього одягу йшов від прямоспинного до приталеного крою. Пряма форма використовувалася в довгих плащах типу маяти, гуглі, чуги, а також у короткій довго-ворсій гуні. Широко побутував і одяг типу свити. її крій поступово ускладнювався за рахунок вставки по боках клинів — вусів — або за рахунок додаткових полотнищ, вшитих по лінії талії. Заможні селяни носили верхній одяг із покупних мануфактурних тканин — жупан. Узимку основним одягом був овчинний кожух, не критий тканиною. Крій та пропорції кожухів у різних місцевостях мали свою специфіку.

Своєрідно розвивався у цей період одяг міського населення, що зумовлювалося поступовим поділом праці, зокрема виділенням ткацтва в окреме ремесло. Цехове, а потім мануфактурне виробництво викликало певну уніфікацію одягу, значну його відмінність від домашнього — і в техніці ткацтва, і у способах пошиття, і у структурі всього комплексу. Формування національного ринку забезпечувало великий асортимент тканин, у тому числі імпортних.

Тільки останні мали значну кількість видів: камка, тафта, китайка, атлас, паволока, бязь, миткаль, киндяк, кумач тощо. Шовкові й бавовняні тканини в основному завозили зі Сходу: з Китаю, Індії, Персії, Туреччини, Закавказзя, Середньої Азії, а також із Криму; вовняні — із країн Західної Європи: Англії, Франції, Італії, Фландрії, німецьких князівств. Одного лише імпортного сукна існувало понад ЗО сортів.

Разом із тим розвивалось і місцеве виробництво лляних, шовкових та вовняних тканин високої якості. Недарма серед міських ремісників виділялись такі фахівці, як холщовники, суконники, шовковики. Урізноманітнювалася й палітра кольорів: до тих, що здавна вживалися, додалися лазуровий, гвоздичний, сірий та ін.