Ознайомлення учнів загальноосвітніх навчальних закладів з регіональними особливостями українського народного костюму

Міністерство освіти і  науки, молоді та спорту України

Хмельницький національний університет

 

Кафедра теорії та методики трудового

 та професійного  навчання

 

 

 

 

 

КУРСОВИЙ ПРОЕКТ

Ознайомлення учнів  загальноосвітніх навчальних закладів з регіональними особливостями  українського народного костюму

 

Пояснювальна  записка

 

 

 

 

Студент групи ТО-08-1 ________________    _________________

                                          (підпис, дата)             (ініціали, прізвище)

 

 

 

Керівник                          ________________      __________________

                                          (підпис, дата)              (ініціали, прізвище)

              

 

 

2011 

Зміст

Вступ

1. Український костюм  як вид декоративно – прикладного  мистецтва

1.1 Виникнення та розвиток українського костюма

1.1.1 Закладання основ специфіки українського костюма давніх слов’ян

1.1.2 Одяг населення Київської Русі

1.1.3 Український одяг XIV—XVIII ст. Костюм запорізького козацтва

1.1.4 Традиційний одяг XVIII—XIX ст. у контексті загальноєвропейської культури.

     1.2  Техніка виконання українського костюма та їх регіональні особливості

1.2.1 Матеріал та його роль у формуванні одягу

1.2.2 Регіональні особливості українського народного костюма різних регіонів України.

1. 3 Стан розвитку українського костюма в м. Хмельницькому

2. Роль та місце українського костюма в становленні особистості учня

2.1 Аналіз шкільних програм і підручників в контексті ознайомлення учнів з українським костюмом

2.2 Розробка альбому зразків

2.2.1 Український народний костюм різних регіонів України

2.2.2 Елементи українського народного костюма

Висновки

Список використаної літератури

 

Вступ

Декоративно-прикладне мистецтво  є складовою частиною традиційної  народної культури, яка включає музичне, поетичне, театральне, танцювальне, образотворче мистецтво, народне будівництво  тощо. Види мистецтва не є ізольованими, контактують один з одним, взаємодоповнюють себе, широко й усебічно розкриваючи  життя народу, глибини його душі. Та кожен вид вносить до скарбниці  світової художньої культури щось своє, нове, ориґінальне. Багатство, колоритність, високий рівень розвитку української  традиційної культури та народного  мистецтва є справді вражаючими. І одним з найбільш цікавих  видів, що з прадавніх часів живе й розвивається на основі спадковості  традицій як колективна художня діяльність, є народне декоративно-прикладне  мистецтво. Воно щонайповніше поєднує  здобутки традиційної матеріальної та духовної культури народу, заторкуючи також і сфери знань, естетичних поглядів, смаків, етичних переконань, звичаєво-обрядові аспекти [30, c.1].

Духовний і творчий  потенціал народу завжди нерозривно пов'язаний із всебічним знанням  своєї історії, її місця і ролі у світовій культурі.

Порівняно з іншими видами мистецтва і творчої діяльності людини — архітектурою, живописом, літературою безпосередньо пов'язаний з людиною костюм значно швидше і  активніше реагує на події в країні, зовнішні впливи, зміни в естетичних поглядах та духовному житті народу.  Історія костюма розкриває соціальну  структуру суспільства кожного  періоду, взаємодію людини і суспільства. Традиційний костюм, його походження та еволюція, формування локальних  і національних ознак, практичний досвід підкреслюють специфіку конкретного  етносу і є важливим історичним джерелом, яке відображає матеріальну, духовну  і художню сфери культури народу. Він допомагає виявити початкові, етногенетичні витоки, розкриває  різночасові нашарування в культурі, етнокультурні взаємодії, взаємопроникнення  в процесі історичного розвитку. Костюм, як важлива етнодиференціююча позначка з притаманними йому специфічними способами, відбиває національний характер, саму психологію народу. Якщо історичний костюм об'ємно відтворює, віддзеркалює стан культури кожного етносу в минулому, то і сучасний одяг є продовженням цієї історії, розкриває своєю художньою різноманітністю особливості етики і культури народу сьогодні.

Виникнення первинних  форм одягу, так само як і інших  видів творчості людини як життєвої необхідності, відбувалось, швидше за все, однаково у всіх народів, і немає  підстав віддавати пріоритет, припускаючи  його появу, походження від певного  народу чи країни.

Із часу появи перших прототипів одягу і впродовж історичного  розвитку кожного народу костюм стає не тільки захистом людини від кліматичних  негараздів, а й постійним прагненням самоствердження, віднаходження свого  місця в суспільстві. Природні умови  впливають на культуру через спілкування  між людьми в суспільстві: костюм стає знаком, символом, який передає, по-перше, реальне місце людини в соціальному  житті, по-друге,  — її внутрішній, психологічний, духовний світ; свідоме  та підсвідоме, реальне та фантастичне  розуміння дійсності, свого існування  в оточуючому світі, земного та потойбічного життя, асоціативні зв'язки між дійсністю  і уявою. Костюм стає посередником між людиною і суспільством, знаком, символом, який висловлює складні явища соціального життя, відрізняє один народ від іншого. В кожну історичну епоху народ виробляв систему знаків, символів, які з часом еволюціонували під впливом розвитку суспільства, культурних контактів, удосконалення техніки створення костюма. Від покоління до покоління передається вироблена даним народом семіотика. Одяг вказує на станову належність, вік, майновий стан людини.

Для кожного народу характерні типові мотиви орнаменту з їх змістовним семантичним значенням, символіка  улюблених кольорів та їх сполучень, обов'язковий набір компонентів, спосіб поєднання і носіння яких відповідає виробленим естетичним та етичним нормам, а також ритуальним, культовим та обрядовим місцевим традиціям. За допомогою кольору, орнаменту, якості матеріалів, форми одягу, наявності  окремих деталей, способів носіння  — костюм передавав інформацію про  сімейний або соціальний статус людини (засватана дівчина, наречена чи заміжня  жінка), підкреслював майновий стан тощо. Особливе етнічне забарвлення і  наповненість національними символами  мав святковий (пов'язаний з релігійними, календарними та сімейними святами) та обрядовий (весільний, жалобний, хрестинний) народний костюм. Він передавав всю гаму почуттів, естетичних, психологічних та етичних норм, які сформувались у даного народу протягом його історії. Довше за все національні риси і естетичні ідеали, символіка зберігаються в жіночому вбранні (більша залежність жінки від домашнього господарства та побуту). Чоловіче вбрання з розвитком промисловості і можливих зовнішніх заробітків з кінця XIX ст. наближається до міського одягу, втрачаючи етнічну, національну самобутність.

Однією із невід'ємних  ознак етносу в цілому і кожної особистості є костюм. Тому темою моєї курсової роботи є ознайомлення учнів загальноосвітніх навчальних закладів з українським народним костюмом. Метою курсової роботи є дослідження історію українського народного костюма на всіх його етапах, а також простежити регіональні особливості костюма різних регіонів України. Згідно теми і мети курсової роботи визначено завдання:

1. Простежити історію розвитку українського народного костюма.
2. Дослідити особливості українського костюма різних регіонів України.
3. Простежити роль і місце українського народного костюма в становленні особистості учня.
4. Проаналізувати зміст шкільних програм та підручників в контексті ознайомлення учнів з українським костюмом.
5. Розробити альбом зразків по темі курсової роботи.

 З огляду на функціональну трансформацію, семіотика (система знаків і символів) історичного костюма в наш час привертає особливу увагу і інтерес дослідників, оскільки матеріальні речі, зокрема безпосередньо пов'язаний з людиною одяг, зберігають фрагменти духовної культури, розкриваючи внутрішній світ і психологію окремої людини і взагалі народу.

 

 

 

1. Український  костюм як вид декоративно  – прикладного мистецтва

1.1 Виникнення та розвиток  українського костюму

1.1.1. Закладання основ специфіки українського костюму у давніх словян.

Археологічні розкопки, описи давніх грецьких та мусульманських письменників, ранні слов'янські літописні сказання свідчать про те, що задовго до утворення держави, відомої як Київська Русь, на теренах Південно-Східної Європи меншали праслов'янські та слов'янські племена, певним чином економічно і культурно розвинені.

Значні здобутки раннього періоду культури слов'янських племен яскраво розкрилися у зарубинецькій, черняхівській та інших культурах, які стали основою поглиблення взаємозв'язків із Візантією, західноєвропейськими країнами, розвиненими державами Сходу, що згодом сприяло піднесенню культури Київської Русі [1, c. 435].

За матеріалами українського традиційного вбрання можна стверджувати, що саме тими територіями, де у пізніші часи збереглися жіночий поясний одяг з одного або декількох шматків саморобної тканини, своєрідна техніка його ткання та орнаментально-колористичного вирішення, тунікоподібні сорочки, складні жорсткі форми жіночих головних уборів — очіпків, майстерні способи драпірування та пов'язування жіночих рушникоподібних головних уборів — наміток тощо , проходила межа, по якій на рубежі двох ер відбувалися взаємопроникнення античної та давньослов'янської культур, етнокультурні контакти наших пращурів із цивілізаціями Давнього Світу [8, c.29].

Побутування в Україні широких чоловічих штанів, пізніше — золототканих чоловічих поясів і способів їх пов'язування, жіночого халатоподібного простібаного осінньо-весняного одягу, деякі мотиви орнаментики, нарешті, назви певних елементів одягу — все це свідчить про давні й тривалі етнокультурні зв'язки з азіатськими кочовими племенами.

Глухі зшиті форми вбрання — сорочки, спідниці, орнаментовані тканим малюнком, способи пов'язування орнаментованих саморобних хусток, саморобне плетене взуття мають багато спільних особливостей із білоруським, російським та балтським одягом, указуючи на тісне спілкування в минулому з північними народами [2, c. 345].

Особливим багатством славилася Київська земля. Київ мав безліч церков, вісім торгових площ і був найважливішим осередком контактів із Візантією. Військові походи київських князів приносили чималі трофеї, підкорені народи регулярно сплачували данину — все це підносило добробут киян, особливо князів, бояр та дружини. За Володимира, Святополка та Ярослава Київ швидко розвивався й процвітав. Розкута суспільна атмосфера вабила до Києва різного роду ремісничий люд, який міг знайти тут заробіток і притулок. Тому-то в Київській землі не міг створитися якийсь чистий тип однієї народності. Навіть серед княжої дружини були греки і варяги, шведи і датчани, німці й поляки, євреї, болгари, печеніги тощо. Все це яскраво позначилося на надзвичайній виразності, різноманітності й вишуканості костюма тодішніх киян [8, c.30].

Південна Русь підтримувала торговельні зв'язки з Північним Причорномор'ям, Візантією, арабським Сходом, а також південно-східними сусідами — степовими кочовими та осілими племенами, а згодом налагодила контакти і з західноєвропейськими країнами. На Русь імпортувалися різні види тканин — шовкові, суконні, оксамитові. Шовкові дорогоцінні тканини ручного виробу різноманітних кольорів мали загальну назву паволоки і поділялися на парчу, пурпур, порфир, червлену або багр. У письмових джерелах часто згадуються яскраві дорогоцінні тканини — анатит, алтабас, ворс яких робився зі срібла або золота. Вираз «на вагу золота» відносно старовинних оксамитів і алтабасів мав буквальний зміст — так дорого цінувалися матеріали (шовк і дорогоцінні метали), з яких їх ткали. Ці важкі негнучкі тканини надходили з Ірану, Туреччини, Франції, Італії та вживалися тільки для потреб князівського двору й вищого духовенства. Із Західної Європи руські князі завозили також фризькі й фламандські сукна. З арабського Сходу, крім тканин, надходило намисто з кольорового, позолоченого або посрібленого скла тощо [8, c. 30-31].

 

1.1.2 Одяг населення Київської Русі

Археологічні матеріали засвідчують існування в Київській Русі шкіряного взуття — постолів, чобіт, плетених зі стебел рослин чи кори дерев — личниць, а також великої кількості прикрас.

Відомості про одяг є і в давньоруських письмових джерелах. Так, в Іпатіївському літописі згадується кожух, у «Слові о полку Ігоревім» — кожух і опанча, оксамит і паволока, в інших пам'ятках — сорочка, ногавиці, онучі, корзно, свита, клобук, вінець і т.д.

Археологічні знахідки та письмові джерела суттєво доповнюються іконографічними матеріалами — фресками, бонами, книжковими мініатюрами, які дають уявлення про одяг переважно князів, бояр, дружинників. Хоча фрески Софійського собору в Києві зберегли зображення не лише князівської сім'ї, характерним елементом костюма якої був плащ (корзно), а й музикантів, мисливців, одягнених у вузькі штани та сорочки з поясом [8, c.31].

Усі ці дані свідчать про значну соціальну диференціацію східнослов'янського суспільства. Про накопичення чималих скарбів заможними верствами населення Київської Русі розповідають як численні клади дорогоцінностей та монет, так і поховання, в яких збереглися атрибути влади чи високого сану,— гривни (нашийні обручі), поясні набори, персні, дорогоцінна збруя, колти, намиста, діадеми, опліччя (дробниці), хрести. Виконувалися вони різноманітною технікою: перегородчастої емалі, зерні, скані, черні, інкрустації, золочення.

Поєднання всіх перелічених прийомів дало змогу місцевим ремісникам створити велику кількість видів і форм прикрас. Терміни XI—XIII ст., які дійшли до нас, свідчать про різноманітність давньоруського «узороччя»: вінець, очолля, чоло, ожерели, гривна, намисто, лунниця, цата (опліччя), запона, сустуг, фібула (пряжка, що скріплювала плащ), обруч, усеряг, перстень, тразни (підвіски) та ін. Прикраси декорувалися реалістичним орнаментом у вигляді голови коня, птахів, змій чи геометричним малюнком.